Категорії моральної самосвідомості. Категорія совісті

Категорії моральної самосвідомості відображають спрямо­ваність морального сумління людини всередину себе самої. Вони розкривають рівень опанування цінностями морального життя людства та творення власної особи згідно з міркою людяності. До названих понять належить совість, а також смисложиттєві цінності: сенс життя і щастя. Кожна з них відображає унікаль­ність розуміння людиною себе в сенсі суб´єкта моральності.

Поняття "совість" відображає самооцінку суб´єктом мораль­ної цінності власних намірів та дій, а отже, і цінності власної особи. За висловом Е. Фромма, "істинна совість є невід´ємною рисою повноцінно розвинутої особистості: керуючись вимога­ми свого сумління, така особа утверджує себе" [22, с. 121]. Од­ночасно совість може набувати і сенсу спонуки та особливої вимогливості ставлення людини до себе. В такому випадку совість — "це наглядач, приставлений до людини нею ж самою" [22, с. 121]. У цій думці розкрито феномен "хворої совісті", ге­ніально осмислений у творчості Ф. Достоєвського. Його герої Настільки глибоко проймаються чужим болем, негараздами жит­тя, людськими стражданнями, що починають відчувати особи­сту відповідальність за існування зла в світі, хоча зовсім не­причетні до його скоєння.

Совість є вищим уособленням духовних чеснот людини. В ній найяскравіше втілюється людяність особистості, а саме такий рівень співпричетності до буття інших, при якому чужа біда сприймається і переживається як власна.

Совість — великий рушій вчинків. З почуття совісті (рос: совесть — від "ведать", "знать" — спільне знання) особа здатна покладати на себе відповідальність за долю інших, що потребу­ють її допомоги. Вона здатна навіть на подвиг самозречення в ім´я інших. Останнє засвідчує, що їй легше страждати самій, ніж бачити страждання інших. У феномені совісті виявляє себе вища міра розвитку людяності в суб´єкті. У безпосередньому вияві крайньої небайдужості до іншої, в розумінні іншої люди­ни як мети суб´єкт моральнісного відношення утверджує свій органічний зв´язок із людством. Феномен совісті коригує сто­сунки людини з іншими людьми. Він спонукає людину свідомо утверджувати в собі якості людяності й викорінювати усе, що суперечить цьому поняттю. В такому сенсі Кант говорить про наявний всередині людини моральний закон як про вищу цінність. Геґель характеризує совість як вияв "моральної ге­ніальності" і ставить совість вище від закону та морального обов´язку.

У феномені совісті відображене явище індивідуалізації став­лення особи до самої себе з огляду відповідності себе як інди­відуальної життєвості всезагальному — поняттю "людина". Тут має місце діалектика "я — буття" і "я — сутність". Конфлікт осо­би з собою зумовлюється розходженням між учинком і уявлен­ням про морально цінне. Навіть мимоволі скоєний негідний учи­нок викликає муки совісті та обурення людини проти себе самої.

Феномен совісті базується на визнанні іншої людини як рівної собі. Саме на цій підставі Леся Українка протестує проти обмеженості національно-радикальних ідей, що виходять з існу­вання "еліти" і "народу". Відоме її гнівно-глумливе зауважен­ня щодо захисників теорії двох правд: "панської" та "мужиць­кої". "Мені здається, чи не походить думка про "дві правди" ще і від панського страху перед освіченим мужиком....Може, си­дить у них в голові формула: освічений чоловік — пан — і що ж буде, як усі мужики та почнуть вилазити в такі пани? "Усе пани, усе пани, а хто ж буде свині пасти?" [21, с 234].

Здатність особи до діалогу з собою, до рефлексії над власни­ми намірами та учинками — ознака розвинутого почуття совісті.

В історії етики проблему совісті у зв´язку з самопізнанням впер­ше поставив Сократ. Характерно, що в давньогрецькій мові совість і самоусвідомлення визначаються одним і тим же по­няттям, латинський його відповідник слово conscientia. Що також означає "совість" і "усвідомлення".

Чиста совість створює відчуття гармонії людини з соціальним цілим і світом взагалі. Масштаб почуття розгортається саме так, осягаючи буття як цілісність, у тому числі гармонію духовних структур особи. Чуттєве і раціональне в її духовному світі не суперечать одне одному. І не тому, що дух не усвідомлює себе, а саме тому, що він усвідомлює свою злагодженість зі світом. Нечиста совість, навпаки, народжує внутрішній неспокій. Втрата злагоди із собою зумовлює відчуття втрати зв´язків зі світом. Докори совісті викликають величезні душевні муки, гнів проти себе самого, відчай і страх за наслідки скоєного. Давні греки уявляли муки совісті у вигляді жахливих істот ериній зі старими спотвореними обличчями, пасмами нечесаного волос­ся. З їх розкритих пащ лилася кров. Переслідувана ериніями людина впадала в безумство. Міф про грецького героя Ореста містить оповідь переслідування його ериніями за вбивство ма­тері Клітемнестри. Есхіл в "Емменідах" показує не лише бе­зумство Ореста, але і суперечку з ериніями Афіни та Аполло­на — захисників Ореста. Гармонійна упорядкованість свідо­мості, що сповнюється відчуттям правомірності вчинку, відображена давніми греками у вигляді злагоди ериній з нови­ми олімпійськими богами. Хтонічні захисники мертвих, яки­ми є еринії (від грецького "бути безумним"), набувають імені Евменід (благомислячих) — прихильниць законності і косміч­ного порядку. Міф розгортає діалектику саморозвитку почуттів особи, що переживає гнів проти себе, відчай від усвідомлення скоєного зла. Жахнувшись себе самої, караючи себе за злочин, особа зрештою приходить до внутрішньої необхідності діяти лише за розумним вибором.

Можна стверджувати, що совість здатна народжувати стан катарсису, морально-естетичний сенс якого характеризується як "очищення через страждання". В сфері естетичного співпе­реживання очищення відбувається під впливом страждання за іншого (героя мистецтва). В етичному феномен совісті ставить свідомість і почуття особи в стан глядача і судді над власними вчинками. Згідно з Фройдом, у відношенні "Я" і "над-Я" останнє здатне виступати у ролі совісті або безсвідомого почуття вини.

Совість не є щось незмінне, раз і назавжди дане. Розвиток самосвідомості та людської гідності виявляє себе в світі особи як удосконалення самооцінки в напрямку зростання її критич­ності. Це критичність не лише щодо себе і своїх вчинків, але і щодо обставин, здатних позбавити людину гідності, совісті, штовхнути на злочин. Отже, це усвідомлена потреба вибирати морально необхідне навіть в умовах, коли обставини спонука­ють на аморальні дії. Совість розкриває вищість людини з-поміж усього живого, оскільки вона є свідомим суб´єктом вибору ді­яльності та здатна бути найсуворішим суддею власних дій. Совість — це джерело піднесення людини над владою обставин. Вона — джерело моральної величі людини.

Зростання змагальності воль в умовах наступу вільної кон­куренції особливо загострює питання виховання почуття совісті. У виховному процесі чесна позиція педагога передбачає об´єк­тивне висвітлення ролі совісті в житті особистості. Совість не гарантує життєвого успіху, оскільки мораль часто робить лю­дину беззахисною перед наступом аморалізму. Духовним при­вілеєм моральної особистості є хіба що чисте сумління. Воно — умова душевного достатку, а отже, і внутрішньої сили. Носій совісті — людина з розвинутим почуттям гідності. Причому совість виявляє себе не лише як засіб моральної самооцінки, але і як джерело вибору вчинків. У цьому сенсі вона здатна надихати особу на самоздійснення та коригувати вчинки на їх моральну спроможність. Жити згідно з совістю означає зали­шатися людиною в усіх випробуваннях долі.

15.11. Категорії "сенс життя" і "щастя"

Поняття "сенс життя" і "щастя" органічно пов´язані між собою і належать до етичних категорій, що відображають моральну са­мосвідомість особи. В них синтезується увесь духовний досвід особистості у його смисложиттєвому вимірі. Моральною результа­тивністю його є або чисте сумління або, навпаки, відчуження від світу, відчуття самостійності і випадковості існування.

Кожна людина зокрема і людство загалом бачить щастя ос­таточною метою людських зусиль. Правда, розуміння сенсу збиття не завжди пов´язується із щастям. Релігійне, зокрема християнське його розуміння, не передбачає щастя в цьому світі, а переносить його можливість у "потойбічне" життя. Зем­ле життя лише ставить перед людиною певні моральні зобов´я­зання: збереження душі для вічного блаженства в "іншому" лситті. Щастя, згідно з прийнятим визначенням, — це "пере­бивання повноти буття, пов´язане із самоутвердженням" [15, с 175].

Поняття щастя конкретизується залежно від того, в чому людина бачить сенс життя, тобто воно завжди індивідуально визначене. Поняття самоутвердження як умова щастя об´єктив­но покладає два основні аспекти. Перший — самоутвердження людиною себе як носія природної життєвості. Фізичне здоров´я і спосіб життя, що сприяє його збереженню та покращенню природних задатків організму, — явище моральнісного ставлен­ня до феномена життя та до себе як його носія. Фізичне здоро­в´я — не лише показник гармонійної взаємодії всіх органів, але й запорука душевного здоров´я: налаштованості людини на злагоду з оточенням. Фізично здорова людина сповнена радості буття. її наповнює радістю сама можливість бути, відбутися, відчувати своє тіло і вправно володіти ним. Тому моральним зобов´язанням перед собою є ведення здорового способу життя. Важливо тренувати тіло, не перевантажуючи, не виснажуючи його непосильною працею або надмірними сумнівними задово­леннями. До останніх зокрема належать надмірна кількість їжі, зловживання алкогольними напоями, статева розбещеність. Вони швидко виснажують організм, призводять до передчасно­го старіння та смерті. Зрештою, хвора людина, як правило, вимушено зосереджена на негараздах свого організму, а отже, Нервова, безпричинно дратівлива. Вона нетолерантна в пове­дінці, недружня в стосунках.

Другий аспект самоутвердження — духовне, в першу чер­гу, моральне самоутвердження. Якщо перший аспект реалі­зує цінність людського життя в його природності, то другий Пов´язаний з її суспільністю і отже, має сутнісний характер. Доцільно порівняти обидва аспекти з огляду на їх цінність для Повноти самоутвердження особистості. Аморально виснажува­ти свій організм сумнівними задоволеннями. Неморально і зло­чинно позбавляти життя будь-яку людину, в тому числі і себе самого. Моральна заборона на самогубство покладена всіма культурами. Так, у християнстві самогубців заборонено ховатц на кладовищах на тій підставі, що життям людини має право розпоряджатися лише Бог. Коли ж має місце самогубство (окрім випадків ритуальних самогубств), за фактом його вчинення завжди стоять великі особисті трагедії. Згадаймо хоча б герої­ню поеми Т. Шевченка "Катерина". Середовище осуджувало її за "несанкціоноване" кохання до чужинця і тим прирекло на смерть.

Таке ж моральне зобов´язання щодо самоутвердження вису­ває перед людиною і її "друга природа". Саморозвиток особи­стості — це процес і результат цілеспрямованої душевно-духов­ної діяльності. Слід мати на увазі, що потреба духовного само­розвитку не іманентна людині, не покладена в ній так само нагально, як потреба фізичного виживання. Життя (фізична життєвість) дається людині як дарунок, тоді як духовність, мо­ральність вона має здобувати, плекаючи їх у собі. В діяльному самоутвердженні вона має здобувати людські чесноти, прибор­куючи лінощі та примхливі вимоги тіла, що зваблює вигодами лінивого, напівсонного буття. Між тим людина зобов´язана са­мим фактом свого буття відповідати розумності та моральності своєї природи. Вона зобов´язана перед людством жити так, щоб собою не соромити рід людський. Отже, людина має моральні зобов´язання як перед собою, так і перед людством. Однак сенс життя вона здобуває не завдяки виконанню моральних зобов´я­зань, хоча цей факт відіграє важливу роль у самоусвідомленні та самоорганізації духовних структур на смисложиттєві цін­ності.

Сенс життя набувається та усвідомлюється як його наявність у вільному розгортанні здібностей особи довкола особистісно визначеної потреби. Причому сповнити життя сенсом не може щось другорядне, несуттєве, обмежене і буденне. В кращому випадку воно здатне на певний час зосередити на собі увагу. Але, раніше чи пізніше, особа неминуче доходить усвідомлен­ня обмеженості та ілюзорності цінностей, що колись вабили її. Коли мова йде про смисложиттєві цінності, то треба наголоси­ти, що це цінності, здатні організувати духовну енергетику людини в гармонійне ціле з тим, щоб опредметнитися в суттє­вому: в науковому пошуку, в предметно-естетичному форму­ванні середовища, в творчих моральнісних стосунках тощо. Це знайденість себе в справі, до якої людина призначена приро­дою; знайденість себе в коханні і сім´ї, в справжній щирій друж­бі, в повазі з боку інших тощо.

Духовна потреба самоутвердження стимулюється творчою природою людини. Це вона вимагає органічно влитися в буття людства за життя, створюючи атмосферу людяності, а після смерті залишатися в ньому образом своїх умінь, здібностей, талантів тощо. Духовне самоутвердження завжди потребує зу­силь розуму, глибини почуттів і, звичайно ж, волі, сили харак­теру, фізичних зусиль. Лише у такий спосіб — шляхом опред-метнення себе в діяльності, в моральних стосунках людина здобуває відчуття справжності буття. Людське існування вимі­рюється справами, що і визначають відлік часу. Цей закон дійсний як для людства загалом, так і для кожної особистості. Отже, сенс життя не покладений десь ззовні, поза людиною. Сенс життя здобувається у свідомому творенні життя, а саме: творенні себе згідно з людським образом та творенні людяності стосунків в навколишньому середовищі. Реалізуючи своє при­значення бути людиною, особа здобуває справжню повноту буття, тобто сповнює його сенсом.

Сенс буття не є щось стале, раз і назавжди здобуте й незмінне. Йому властива процесуальність, що є атрибутивною характе­ристикою духовності: зупинка в русі до самопошуку, до твор­чої взаємодії зі світом — це початок духовної смерті.

Відчуття повноти буття дається не лише власними творчими досягненнями. Повнотою сповнює здатність радіти і захоплю­ватися моральним талантом інших людей, досягненнями твор­чого генія минулого та сучасності. Насолоджуючись уміннями інших, ми відкриваємо серце для щирого і шанобливого став­лення до них і тим самим духовно споріднюємося з людством. У той же час ми применшуємо власний егоїзм, заздрість та інші вади людської природи. За цією ж ознакою творче самоутвер­дження, в якій би сфері життя воно не відбувалося, є явищем моральнісним, адже у такий спосіб своїм буттям ми примно­жуємо чесноти людства.

В історії етичної думки проблеми сенсу життя та щастя роз­глядаються як взаємозв´язані на засадах взаємозумовленості. Початково слово "щастя" означало сприятливий для люди­ни перебіг обставин, сприяння вищих сил людським справам.

Слово eudaimonia в давньогрецькій означало "покровительство богів". Згодом зміст його конкретизується в переживання лю­диною свого буття як щасливого або нещасливого. Коли ж мова ішла про сприятливі обставини, почали вживати слово "евтихія" ("прихильність долі"). У такий спосіб розведені були об´єк­тивне і суб´єктивне у феномені щастя.

В історії етики мали місце численні спроби розв´язати пи­тання щодо шляху досягнення людиною щастя. В етиці гедоніз­му сенс щастя бачиться в фізичних насолодах. Представники етики евдемонізму, зокрема засновник цього напрямку Епікур, бачить щастя в душевному спокої, безтурботності духу (атарак­сія). Поняття щастя — одне з основних в етиці Арістотеля. Філософ розглядає щастя як наслідок тривалої і неухильної діяльності душі згідно з вимогами доброчесності. Щастя, згідно з його визначенням, — це "вище і найпрекрасніше благо, що дає найбільше задоволення". Сенс задоволення пов´язується з діяльним життям — з діяльністю душі, що узгоджена з розу­мом. Як наголошує філософ, діяльне життя, що відповідає при­значенню людини, згідно з її родом і тотожне поняттю добро­чесності — це і є щастя [Див.: 2, с 64]. Як таке воно одночасно й індивідуально неповторне, і дещо загальне для багатьох, адже, як пише Арістотель, "завдяки свого роду навчанню і наполег­ливості воно може належати всім, хто не схиблений щодо доб­рочесності" [2, с, 67]. Для щастя потрібна і повнота доброчес­ності, і повнота життя.

В етиці Канта основне призначення людини бачиться в тому, щоб бути гідною щастя, а шлях до цього — не в благах земно­го життя, адже доброчесність не прокладає шляху до добробу­ту, а в моральному самоутвердженні. Опредметнитися в слу­жінні добру — це і означає здобути сенс життя та відчуття щастя. "Доброчесність породжує щастя", — говорить Кант [9, с 442]. Доброчесність та щастя він бачить вищими благами людського життя. На цій підставі філософ ставить перед люди­ною вимогу бути щасливою, хоча й усвідомлює складність ви­конання морально необхідного (апріорного морального закону)-Мораль, пише Кант, "є вчення не про те, як ми повинні зроби ти себе щасливим, а про те, як ми повинні стати гідними ща­стя" [9, с 463].

У російському філософському ідеалізмі поняття діяльного лсиття пов´язується, в першу чергу, з моральною сутністю лю­дини: з послідовним викоріненням природного егоїзму і налаш-тованістю на любов до іншої людини та до трансцендентного уособлення добра — Бога. Саме таке бачення сенсу життя і щастя складає пафос етичної теорії Володимира Соловйова, Семена франка, Сергія Булгакова. Визначаючи місце любові в само­утвердженні людства, Вол. Соловйов пише: "Моральнісно нор­мальною має бути визнана така дійсність, яка, виходячи з по­чуття любові, набуває форми обов´язку і має своїм предметом або метою здійснення всеєдиного боголюдського суспільства" [18, с 592].

Катастрофізм людських почуттів, народжений у XX ст. соці­альними катаклізмами, зростанням відчуження між людьми, зумовлює втрату інтересу до проблеми щастя. Це відбувається не тому, що вона втратила актуальність, а тому, що щастя ба­читься людині недосяжним. Натомість, особлива увага зверне­на на страждання та смерть як остаточний наслідок життя та як єдину справжню його реальність.

Мотив смерті, самогубства як спосіб утечі від труднощів життя почав звучати уже в часи античності, зокрема у відомого проповідника самогубства софіста Гегесія (320—280 pp. до н. е.). У XIX ст. він набув особливого поширення завдяки працям А. Шопенгауера, С. Кіркегора, Ф. Достоєвського, 3. Фройда, що відобразили безпорадність людини перед світом в умовах, коли "Бог помер" (Ф. Ніцше).

У виховному процесі актуальною є мета сформувати у мо­лоді наснагу облаштування суспільного життя в усіх його лан­ках: соціально-економічній, морально-правовій, культурній. У виховному процесі важливо виходити з наявності двох типів орієнтації особистості на смисложиттєві цінності. Перший опер­тий на виражені особистісні якості, що стимулюють активний Пошук, мобілізуючи для цього волю та природою закладені здібності. Виховна мета в роботі з молоддю названого типу орієн­тацій — допомога у віднайденні свого справжнього покликан­ня. Небезпека, що чатує на здібних і талановитих — випробу­вати себе у багатьох сферах, зосереджуючись на кінцевому на­слідку і не замислюючись над засобами досягнення життєвого Успіху. Спонука на морально-доброчесні шляхи до успіху стає певною запорукою душевного добробуту, дозволяючи таланту не втратити в собі людину. Всередині названого типу таланови­тої, здібної молоді є також виражена зорієнтованість на високі ідеали та цінності. Однак при зіткненні з реальністю вони ча­сто виявляються безсилими, неспроможними утвердити благо­родну ідею в дійсності. З них виходять "невдахи", прибиті жит­тям. Виховна мета в спілкуванні з молоддю, що має благородні ідеали і добрі наміри, — зосередження уваги на вихованні волі як необхідної умови перетворення наміру в реальність.

Другий тип — це молодь, зорієнтована на життєвий успіх безвідносно до засобів його досягнення.

Тут актуальною у вихованні є проблема зацікавлення смисло-життєвими цінностями в умовах відчутного зростання амораліз­му стосунків. Важливо прищепити розуміння того, що почуття самоповаги, привілей почувати себе людиною досягається лише моральним шляхом. Допомогти знайти справжні цінності жит­тя та показати моральні шляхи до них — у цьому найвище покликання педагога. Він зобов´язаний відкрити молоді, що щастя — не що інше, як зустріч людини з собою — із справж­ньою людяністю у власній особі. Це також зустріч з іншою людиною, буття якої усвідомлюється як найвище особисте бла­го. Слушно тому звучить думка, що "предмет, із яким пов´яза­но щастя, ніколи не річ, але завжди особа" [15, с 176].

Отже, педагог безпосередньо причетний до щасливої або не­щасливої долі своїх вихованців. Особа здобуває підстави для переживання життя як щастя завдяки відчуттю самоутверджен­ня, завдяки волі та наполегливості в досягненні благородної мети.

Поиск по сайту: