|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Категорії моральної самосвідомості. Категорія совісті
Категорії моральної самосвідомості відображають спрямованість морального сумління людини всередину себе самої. Вони розкривають рівень опанування цінностями морального життя людства та творення власної особи згідно з міркою людяності. До названих понять належить совість, а також смисложиттєві цінності: сенс життя і щастя. Кожна з них відображає унікальність розуміння людиною себе в сенсі суб´єкта моральності. Поняття "совість" відображає самооцінку суб´єктом моральної цінності власних намірів та дій, а отже, і цінності власної особи. За висловом Е. Фромма, "істинна совість є невід´ємною рисою повноцінно розвинутої особистості: керуючись вимогами свого сумління, така особа утверджує себе" [22, с. 121]. Одночасно совість може набувати і сенсу спонуки та особливої вимогливості ставлення людини до себе. В такому випадку совість — "це наглядач, приставлений до людини нею ж самою" [22, с. 121]. У цій думці розкрито феномен "хворої совісті", геніально осмислений у творчості Ф. Достоєвського. Його герої Настільки глибоко проймаються чужим болем, негараздами життя, людськими стражданнями, що починають відчувати особисту відповідальність за існування зла в світі, хоча зовсім непричетні до його скоєння. Совість є вищим уособленням духовних чеснот людини. В ній найяскравіше втілюється людяність особистості, а саме такий рівень співпричетності до буття інших, при якому чужа біда сприймається і переживається як власна. Совість — великий рушій вчинків. З почуття совісті (рос: совесть — від "ведать", "знать" — спільне знання) особа здатна покладати на себе відповідальність за долю інших, що потребують її допомоги. Вона здатна навіть на подвиг самозречення в ім´я інших. Останнє засвідчує, що їй легше страждати самій, ніж бачити страждання інших. У феномені совісті виявляє себе вища міра розвитку людяності в суб´єкті. У безпосередньому вияві крайньої небайдужості до іншої, в розумінні іншої людини як мети суб´єкт моральнісного відношення утверджує свій органічний зв´язок із людством. Феномен совісті коригує стосунки людини з іншими людьми. Він спонукає людину свідомо утверджувати в собі якості людяності й викорінювати усе, що суперечить цьому поняттю. В такому сенсі Кант говорить про наявний всередині людини моральний закон як про вищу цінність. Геґель характеризує совість як вияв "моральної геніальності" і ставить совість вище від закону та морального обов´язку. У феномені совісті відображене явище індивідуалізації ставлення особи до самої себе з огляду відповідності себе як індивідуальної життєвості всезагальному — поняттю "людина". Тут має місце діалектика "я — буття" і "я — сутність". Конфлікт особи з собою зумовлюється розходженням між учинком і уявленням про морально цінне. Навіть мимоволі скоєний негідний учинок викликає муки совісті та обурення людини проти себе самої. Феномен совісті базується на визнанні іншої людини як рівної собі. Саме на цій підставі Леся Українка протестує проти обмеженості національно-радикальних ідей, що виходять з існування "еліти" і "народу". Відоме її гнівно-глумливе зауваження щодо захисників теорії двох правд: "панської" та "мужицької". "Мені здається, чи не походить думка про "дві правди" ще і від панського страху перед освіченим мужиком....Може, сидить у них в голові формула: освічений чоловік — пан — і що ж буде, як усі мужики та почнуть вилазити в такі пани? "Усе пани, усе пани, а хто ж буде свині пасти?" [21, с 234]. Здатність особи до діалогу з собою, до рефлексії над власними намірами та учинками — ознака розвинутого почуття совісті. В історії етики проблему совісті у зв´язку з самопізнанням вперше поставив Сократ. Характерно, що в давньогрецькій мові совість і самоусвідомлення визначаються одним і тим же поняттям, латинський його відповідник слово conscientia. Що також означає "совість" і "усвідомлення". Чиста совість створює відчуття гармонії людини з соціальним цілим і світом взагалі. Масштаб почуття розгортається саме так, осягаючи буття як цілісність, у тому числі гармонію духовних структур особи. Чуттєве і раціональне в її духовному світі не суперечать одне одному. І не тому, що дух не усвідомлює себе, а саме тому, що він усвідомлює свою злагодженість зі світом. Нечиста совість, навпаки, народжує внутрішній неспокій. Втрата злагоди із собою зумовлює відчуття втрати зв´язків зі світом. Докори совісті викликають величезні душевні муки, гнів проти себе самого, відчай і страх за наслідки скоєного. Давні греки уявляли муки совісті у вигляді жахливих істот ериній зі старими спотвореними обличчями, пасмами нечесаного волосся. З їх розкритих пащ лилася кров. Переслідувана ериніями людина впадала в безумство. Міф про грецького героя Ореста містить оповідь переслідування його ериніями за вбивство матері Клітемнестри. Есхіл в "Емменідах" показує не лише безумство Ореста, але і суперечку з ериніями Афіни та Аполлона — захисників Ореста. Гармонійна упорядкованість свідомості, що сповнюється відчуттям правомірності вчинку, відображена давніми греками у вигляді злагоди ериній з новими олімпійськими богами. Хтонічні захисники мертвих, якими є еринії (від грецького "бути безумним"), набувають імені Евменід (благомислячих) — прихильниць законності і космічного порядку. Міф розгортає діалектику саморозвитку почуттів особи, що переживає гнів проти себе, відчай від усвідомлення скоєного зла. Жахнувшись себе самої, караючи себе за злочин, особа зрештою приходить до внутрішньої необхідності діяти лише за розумним вибором. Можна стверджувати, що совість здатна народжувати стан катарсису, морально-естетичний сенс якого характеризується як "очищення через страждання". В сфері естетичного співпереживання очищення відбувається під впливом страждання за іншого (героя мистецтва). В етичному феномен совісті ставить свідомість і почуття особи в стан глядача і судді над власними вчинками. Згідно з Фройдом, у відношенні "Я" і "над-Я" останнє здатне виступати у ролі совісті або безсвідомого почуття вини. Совість не є щось незмінне, раз і назавжди дане. Розвиток самосвідомості та людської гідності виявляє себе в світі особи як удосконалення самооцінки в напрямку зростання її критичності. Це критичність не лише щодо себе і своїх вчинків, але і щодо обставин, здатних позбавити людину гідності, совісті, штовхнути на злочин. Отже, це усвідомлена потреба вибирати морально необхідне навіть в умовах, коли обставини спонукають на аморальні дії. Совість розкриває вищість людини з-поміж усього живого, оскільки вона є свідомим суб´єктом вибору діяльності та здатна бути найсуворішим суддею власних дій. Совість — це джерело піднесення людини над владою обставин. Вона — джерело моральної величі людини. Зростання змагальності воль в умовах наступу вільної конкуренції особливо загострює питання виховання почуття совісті. У виховному процесі чесна позиція педагога передбачає об´єктивне висвітлення ролі совісті в житті особистості. Совість не гарантує життєвого успіху, оскільки мораль часто робить людину беззахисною перед наступом аморалізму. Духовним привілеєм моральної особистості є хіба що чисте сумління. Воно — умова душевного достатку, а отже, і внутрішньої сили. Носій совісті — людина з розвинутим почуттям гідності. Причому совість виявляє себе не лише як засіб моральної самооцінки, але і як джерело вибору вчинків. У цьому сенсі вона здатна надихати особу на самоздійснення та коригувати вчинки на їх моральну спроможність. Жити згідно з совістю означає залишатися людиною в усіх випробуваннях долі.
15.11. Категорії "сенс життя" і "щастя"
Поняття "сенс життя" і "щастя" органічно пов´язані між собою і належать до етичних категорій, що відображають моральну самосвідомість особи. В них синтезується увесь духовний досвід особистості у його смисложиттєвому вимірі. Моральною результативністю його є або чисте сумління або, навпаки, відчуження від світу, відчуття самостійності і випадковості існування. Кожна людина зокрема і людство загалом бачить щастя остаточною метою людських зусиль. Правда, розуміння сенсу збиття не завжди пов´язується із щастям. Релігійне, зокрема християнське його розуміння, не передбачає щастя в цьому світі, а переносить його можливість у "потойбічне" життя. Земле життя лише ставить перед людиною певні моральні зобов´язання: збереження душі для вічного блаженства в "іншому" лситті. Щастя, згідно з прийнятим визначенням, — це "перебивання повноти буття, пов´язане із самоутвердженням" [15, с 175]. Поняття щастя конкретизується залежно від того, в чому людина бачить сенс життя, тобто воно завжди індивідуально визначене. Поняття самоутвердження як умова щастя об´єктивно покладає два основні аспекти. Перший — самоутвердження людиною себе як носія природної життєвості. Фізичне здоров´я і спосіб життя, що сприяє його збереженню та покращенню природних задатків організму, — явище моральнісного ставлення до феномена життя та до себе як його носія. Фізичне здоров´я — не лише показник гармонійної взаємодії всіх органів, але й запорука душевного здоров´я: налаштованості людини на злагоду з оточенням. Фізично здорова людина сповнена радості буття. її наповнює радістю сама можливість бути, відбутися, відчувати своє тіло і вправно володіти ним. Тому моральним зобов´язанням перед собою є ведення здорового способу життя. Важливо тренувати тіло, не перевантажуючи, не виснажуючи його непосильною працею або надмірними сумнівними задоволеннями. До останніх зокрема належать надмірна кількість їжі, зловживання алкогольними напоями, статева розбещеність. Вони швидко виснажують організм, призводять до передчасного старіння та смерті. Зрештою, хвора людина, як правило, вимушено зосереджена на негараздах свого організму, а отже, Нервова, безпричинно дратівлива. Вона нетолерантна в поведінці, недружня в стосунках. Другий аспект самоутвердження — духовне, в першу чергу, моральне самоутвердження. Якщо перший аспект реалізує цінність людського життя в його природності, то другий Пов´язаний з її суспільністю і отже, має сутнісний характер. Доцільно порівняти обидва аспекти з огляду на їх цінність для Повноти самоутвердження особистості. Аморально виснажувати свій організм сумнівними задоволеннями. Неморально і злочинно позбавляти життя будь-яку людину, в тому числі і себе самого. Моральна заборона на самогубство покладена всіма культурами. Так, у християнстві самогубців заборонено ховатц на кладовищах на тій підставі, що життям людини має право розпоряджатися лише Бог. Коли ж має місце самогубство (окрім випадків ритуальних самогубств), за фактом його вчинення завжди стоять великі особисті трагедії. Згадаймо хоча б героїню поеми Т. Шевченка "Катерина". Середовище осуджувало її за "несанкціоноване" кохання до чужинця і тим прирекло на смерть. Таке ж моральне зобов´язання щодо самоутвердження висуває перед людиною і її "друга природа". Саморозвиток особистості — це процес і результат цілеспрямованої душевно-духовної діяльності. Слід мати на увазі, що потреба духовного саморозвитку не іманентна людині, не покладена в ній так само нагально, як потреба фізичного виживання. Життя (фізична життєвість) дається людині як дарунок, тоді як духовність, моральність вона має здобувати, плекаючи їх у собі. В діяльному самоутвердженні вона має здобувати людські чесноти, приборкуючи лінощі та примхливі вимоги тіла, що зваблює вигодами лінивого, напівсонного буття. Між тим людина зобов´язана самим фактом свого буття відповідати розумності та моральності своєї природи. Вона зобов´язана перед людством жити так, щоб собою не соромити рід людський. Отже, людина має моральні зобов´язання як перед собою, так і перед людством. Однак сенс життя вона здобуває не завдяки виконанню моральних зобов´язань, хоча цей факт відіграє важливу роль у самоусвідомленні та самоорганізації духовних структур на смисложиттєві цінності. Сенс життя набувається та усвідомлюється як його наявність у вільному розгортанні здібностей особи довкола особистісно визначеної потреби. Причому сповнити життя сенсом не може щось другорядне, несуттєве, обмежене і буденне. В кращому випадку воно здатне на певний час зосередити на собі увагу. Але, раніше чи пізніше, особа неминуче доходить усвідомлення обмеженості та ілюзорності цінностей, що колись вабили її. Коли мова йде про смисложиттєві цінності, то треба наголосити, що це цінності, здатні організувати духовну енергетику людини в гармонійне ціле з тим, щоб опредметнитися в суттєвому: в науковому пошуку, в предметно-естетичному формуванні середовища, в творчих моральнісних стосунках тощо. Це знайденість себе в справі, до якої людина призначена природою; знайденість себе в коханні і сім´ї, в справжній щирій дружбі, в повазі з боку інших тощо. Духовна потреба самоутвердження стимулюється творчою природою людини. Це вона вимагає органічно влитися в буття людства за життя, створюючи атмосферу людяності, а після смерті залишатися в ньому образом своїх умінь, здібностей, талантів тощо. Духовне самоутвердження завжди потребує зусиль розуму, глибини почуттів і, звичайно ж, волі, сили характеру, фізичних зусиль. Лише у такий спосіб — шляхом опред-метнення себе в діяльності, в моральних стосунках людина здобуває відчуття справжності буття. Людське існування вимірюється справами, що і визначають відлік часу. Цей закон дійсний як для людства загалом, так і для кожної особистості. Отже, сенс життя не покладений десь ззовні, поза людиною. Сенс життя здобувається у свідомому творенні життя, а саме: творенні себе згідно з людським образом та творенні людяності стосунків в навколишньому середовищі. Реалізуючи своє призначення бути людиною, особа здобуває справжню повноту буття, тобто сповнює його сенсом. Сенс буття не є щось стале, раз і назавжди здобуте й незмінне. Йому властива процесуальність, що є атрибутивною характеристикою духовності: зупинка в русі до самопошуку, до творчої взаємодії зі світом — це початок духовної смерті. Відчуття повноти буття дається не лише власними творчими досягненнями. Повнотою сповнює здатність радіти і захоплюватися моральним талантом інших людей, досягненнями творчого генія минулого та сучасності. Насолоджуючись уміннями інших, ми відкриваємо серце для щирого і шанобливого ставлення до них і тим самим духовно споріднюємося з людством. У той же час ми применшуємо власний егоїзм, заздрість та інші вади людської природи. За цією ж ознакою творче самоутвердження, в якій би сфері життя воно не відбувалося, є явищем моральнісним, адже у такий спосіб своїм буттям ми примножуємо чесноти людства. В історії етичної думки проблеми сенсу життя та щастя розглядаються як взаємозв´язані на засадах взаємозумовленості. Початково слово "щастя" означало сприятливий для людини перебіг обставин, сприяння вищих сил людським справам. Слово eudaimonia в давньогрецькій означало "покровительство богів". Згодом зміст його конкретизується в переживання людиною свого буття як щасливого або нещасливого. Коли ж мова ішла про сприятливі обставини, почали вживати слово "евтихія" ("прихильність долі"). У такий спосіб розведені були об´єктивне і суб´єктивне у феномені щастя. В історії етики мали місце численні спроби розв´язати питання щодо шляху досягнення людиною щастя. В етиці гедонізму сенс щастя бачиться в фізичних насолодах. Представники етики евдемонізму, зокрема засновник цього напрямку Епікур, бачить щастя в душевному спокої, безтурботності духу (атараксія). Поняття щастя — одне з основних в етиці Арістотеля. Філософ розглядає щастя як наслідок тривалої і неухильної діяльності душі згідно з вимогами доброчесності. Щастя, згідно з його визначенням, — це "вище і найпрекрасніше благо, що дає найбільше задоволення". Сенс задоволення пов´язується з діяльним життям — з діяльністю душі, що узгоджена з розумом. Як наголошує філософ, діяльне життя, що відповідає призначенню людини, згідно з її родом і тотожне поняттю доброчесності — це і є щастя [Див.: 2, с 64]. Як таке воно одночасно й індивідуально неповторне, і дещо загальне для багатьох, адже, як пише Арістотель, "завдяки свого роду навчанню і наполегливості воно може належати всім, хто не схиблений щодо доброчесності" [2, с, 67]. Для щастя потрібна і повнота доброчесності, і повнота життя. В етиці Канта основне призначення людини бачиться в тому, щоб бути гідною щастя, а шлях до цього — не в благах земного життя, адже доброчесність не прокладає шляху до добробуту, а в моральному самоутвердженні. Опредметнитися в служінні добру — це і означає здобути сенс життя та відчуття щастя. "Доброчесність породжує щастя", — говорить Кант [9, с 442]. Доброчесність та щастя він бачить вищими благами людського життя. На цій підставі філософ ставить перед людиною вимогу бути щасливою, хоча й усвідомлює складність виконання морально необхідного (апріорного морального закону)-Мораль, пише Кант, "є вчення не про те, як ми повинні зроби ти себе щасливим, а про те, як ми повинні стати гідними щастя" [9, с 463]. У російському філософському ідеалізмі поняття діяльного лсиття пов´язується, в першу чергу, з моральною сутністю людини: з послідовним викоріненням природного егоїзму і налаш-тованістю на любов до іншої людини та до трансцендентного уособлення добра — Бога. Саме таке бачення сенсу життя і щастя складає пафос етичної теорії Володимира Соловйова, Семена франка, Сергія Булгакова. Визначаючи місце любові в самоутвердженні людства, Вол. Соловйов пише: "Моральнісно нормальною має бути визнана така дійсність, яка, виходячи з почуття любові, набуває форми обов´язку і має своїм предметом або метою здійснення всеєдиного боголюдського суспільства" [18, с 592]. Катастрофізм людських почуттів, народжений у XX ст. соціальними катаклізмами, зростанням відчуження між людьми, зумовлює втрату інтересу до проблеми щастя. Це відбувається не тому, що вона втратила актуальність, а тому, що щастя бачиться людині недосяжним. Натомість, особлива увага звернена на страждання та смерть як остаточний наслідок життя та як єдину справжню його реальність. Мотив смерті, самогубства як спосіб утечі від труднощів життя почав звучати уже в часи античності, зокрема у відомого проповідника самогубства софіста Гегесія (320—280 pp. до н. е.). У XIX ст. він набув особливого поширення завдяки працям А. Шопенгауера, С. Кіркегора, Ф. Достоєвського, 3. Фройда, що відобразили безпорадність людини перед світом в умовах, коли "Бог помер" (Ф. Ніцше). У виховному процесі актуальною є мета сформувати у молоді наснагу облаштування суспільного життя в усіх його ланках: соціально-економічній, морально-правовій, культурній. У виховному процесі важливо виходити з наявності двох типів орієнтації особистості на смисложиттєві цінності. Перший опертий на виражені особистісні якості, що стимулюють активний Пошук, мобілізуючи для цього волю та природою закладені здібності. Виховна мета в роботі з молоддю названого типу орієнтацій — допомога у віднайденні свого справжнього покликання. Небезпека, що чатує на здібних і талановитих — випробувати себе у багатьох сферах, зосереджуючись на кінцевому наслідку і не замислюючись над засобами досягнення життєвого Успіху. Спонука на морально-доброчесні шляхи до успіху стає певною запорукою душевного добробуту, дозволяючи таланту не втратити в собі людину. Всередині названого типу талановитої, здібної молоді є також виражена зорієнтованість на високі ідеали та цінності. Однак при зіткненні з реальністю вони часто виявляються безсилими, неспроможними утвердити благородну ідею в дійсності. З них виходять "невдахи", прибиті життям. Виховна мета в спілкуванні з молоддю, що має благородні ідеали і добрі наміри, — зосередження уваги на вихованні волі як необхідної умови перетворення наміру в реальність. Другий тип — це молодь, зорієнтована на життєвий успіх безвідносно до засобів його досягнення. Тут актуальною у вихованні є проблема зацікавлення смисло-життєвими цінностями в умовах відчутного зростання аморалізму стосунків. Важливо прищепити розуміння того, що почуття самоповаги, привілей почувати себе людиною досягається лише моральним шляхом. Допомогти знайти справжні цінності життя та показати моральні шляхи до них — у цьому найвище покликання педагога. Він зобов´язаний відкрити молоді, що щастя — не що інше, як зустріч людини з собою — із справжньою людяністю у власній особі. Це також зустріч з іншою людиною, буття якої усвідомлюється як найвище особисте благо. Слушно тому звучить думка, що "предмет, із яким пов´язано щастя, ніколи не річ, але завжди особа" [15, с 176]. Отже, педагог безпосередньо причетний до щасливої або нещасливої долі своїх вихованців. Особа здобуває підстави для переживання життя як щастя завдяки відчуттю самоутвердження, завдяки волі та наполегливості в досягненні благородної мети.
Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.006 сек.) |