Етика свободи Шеллінга

Основні ідеї етики Шеллінга викладені у праці "Філософські дослідження про сутність людської свободи та пов´язані з нею предмети" (1809). У ній досліджується проблема свободи у зв´яз­ку з проблемою походження та існування у світі добра і зла. Свобода визначається як здатність вибору між добром і злом. Лише та воля дійсна, у якій має місце вибір. Інша справа, чим зумовлена наявність меж вибору: добро — зло. Шеллінг ува­жає, що джерело зла покладено не десь поза Богом, а в ньому як дещо, що не є сам Бог. Це певне темне, ірраціональне нача­ло: "природа в Богові". "Щоб не було зла, не повинно було би бути і самого Бога", — пише Шеллінг [7, с. 1017]. Ідея "темної природи у Богові" запозичена з містичної філософії Я. Беме. Добро і зло співвідносяться як єдність протилежного і як такі покладені у "першооснові".

"Першооснова" — це своєрідне "абсолютне байдуже", що пе­редує всякій основі та усякому існуванню. З цієї першооснови виникає "роздвоєння". Наслідком його є становлення природи і духа. У цьому процесі має місце "одкровення" Бога, тобто явлення його не лише як буття, але й як життя, як особистості-Розгортання протилежностей духу та матерії, сутності та існування відбувається на засадах любові. В етиці Шеллінга поняття "любов" стає рушієм зв´язків світу та визначає його кінцеву мету: гармонію світу. Зло не занурює світ у безвихідь. Співвіднесене з добром, воно є реальним простором для розгортань свободи вибору. "Зло, якщо воно повністю відділене від добра, вжe не є зло. Воно могло діяти лише за посередництва добра ( зловживаючи ним і перебуваючи у ньому)" [7, с 1019]. Тобто, добро і зло існують як два вічних начала, однаково наявні одне в одному. Шеллінг наголошує, що зло і добро — не початкові протилежності і не двоїстість. "...Зло не є сутність, воно не сутність і володіє реальністю лише у протилежності, а не само собою. До того ж абсолютна тотожність, дух любові саме тому і передує злу, що зло може з´явитися лише як протилежність йому" [7, с. 1024]. Актуалізація зла відбувається у вільній ді­яльності людини. Людина як носій природного і духовного є цен­тром світу. У ній природа підноситься сама над собою. Разом із тим наявність у ній двох природ є причиною потенції в людині як добра, так і зла. Необхідність вибирати між добром і злом кидає людину щоразу в становище, де вона має визначатися: відбутися у ній божественному (духовному, доброму) чи при­родному (матеріальному, злому) началу. Природне начало, що відділяє людину від Бога, є її самість. В єднанні з ідеальним началом вона стає духом. "Самість як така є дух, — пише Шел­лінг, — тобто людина є дух, оскільки володіє самістю особли­вої (відділеної від Бога) істоти — це об´єднання і складає сут­ність особистості. Але завдяки тому, що самість є дух, вона ра­зом з тим піднята з тварності в надтварність, вона є воля, яка споглядає себе у повній свободі" [7, с 973]. Вибір здійснюється У межах "сліпої волі" і "розумної волі". Перша дає у наслідку зло і несвободу. Друга ж уособлює свободу і моральне добро. Сама можливість вибору утверджує свободу як привілей особи­стості, як можливість виявити себе в добрі. Згідно з Шеллінгом, поступ людства в історії розгортається як відчутна пере­мога над злом. Людство проходить певні етапи розвитку — "світові епохи", що є рухом від несвободи до свободи, до цар­ства Бога на землі, тобто перемоги розуму над "природою". Свобода кожної особистості розглядається як детермінована двома чинниками: зовнішнім та внутрішнім. Зовнішнім є суспільне життя: дух "світових епох" та досягнуте суспільством пізнання необхідності. Внутрішній — це наявний у людині моральний закон. Він визначає здатність діяти, керуючись законами розумного у виборі між добром і злом. Лише у такий спосіб добро стає дійсним.

Етика Шеллінга цілеспрямовано орієнтує особу на свідомий моральний вибір, звільняючи людину від страху за можливі неочікувані наслідки діяльності. Те, що у наслідках її співвідно­ситься як добро і зло, у передумові виступає у вигляді меж ви­бору: між необхідністю і свободою. "Необхідність і свобода на­явні не в одному як єдина сутність, що виявляє себе тою або іншою лише оскільки розглядається з різних сторін; сама со­бою вона — свобода, формально — необхідність" [7, с 996].

Етика Геґеля

Етична проблематика посідає одне з чільних місць у філософії Геґеля. Основні етичні ідеї викладені у його працях "Філософія права" та "Енциклопедія філософських наук" (у третій частині праці "Філософія духу"). Основною проблемою етичної теорії є проблема свободи волі. В етиці Геґеля дається обґрунтування її категоріального значення. Етика в системі його філософії є невід´ємною складовою буття світу, оскільки природа, суспільне життя у багатстві його форм, життя окремої особистості є виявом процесу саморозвитку Абсолюта. Він є дійсним в опредметненні. Якісна визначеність процесу в єдності Істини, Добра і Краси засвідчує іманентну духові його моральність. Адекватними формами його опредметнення, тобто у вигляді "повернення до себе" в мисленні та у бутті, є історія людства, мислячий людський розум. Закономірності його опредметнення у різних видах діяльності складають зміст "філософії духу" — завершальної частини геґелівської системи об´єктивного ідеалізму. Філософія духу розкриває етапи його становлення у формах суб´єктивного духу, об´єктивного духу та абсолютного духу. Моральна проблематика розглядається Геґелем у зв´язку з історичним життям людства, що у системі його філософії відповідає поняттю "об´єктивний дух". На думку Геґеля, об´єктивний дух проходить три ступені саморозвитку: абстрактне право, мораль, моральність. У свою чергу, моральність охоплює: сім´ю, громадянське суспільство і державу. Основним поняттям етики Геґеля є поняття свободи волі, що характеризується діалектичним саморозвитком. Філософ виділяє три стадії її розвитку: природна воля, свавілля і розумна воля. Природна воля — це "безпосередня воля", свобідна лише у собі. Зміст її визначається бажанням, потягами, схильностями, тобто чуттє-вою природою людини. В останній наявна розумність волі, однак вона постає у такій безпосередності, яка свідчить про відсутність розумності форми. Тобто, вона не має форми всезагального. Така воля є "кінечна всередині себе" [1, с. 41].

У процесі саморозвитку (самоусвідомлення) природна воля приходить до самозаперечення, виявляючи себе сваволею. Йдеться про можливість волі вибирати між тим або іншим змістом, що є для волі зовнішньою визначеністю. Геґель називає "формальною свободою" вибір з багатьох зовнішніх обставин та власних потягів. Тут має місце випадковість і суб´єктивізм. "Звичайна людина вважає, — пише Геґель, — що вона вільна, якщо їй дозволено чинити сваволю; але саме у сваволі лежить причина її несвободи. Якщо я хочу розумного, то я дію не як відокремлений індивід, а згідно з поняттям моральності загалом; у моральному вчинку висуваю я не самого себе, а суть" [1, с 45]. На третьому ступені розвитку волі вона виявляє себе як розумна воля. У ній має місце розумне підпорядкування природних схильностей, звільнення їх від безпосередності форми, а також звільнення від суб´єктивності та випадковості змісту. Істина, закладена у цій вимозі, полягає у тому, що "схильності мають стати розумною системою волевиявів" [1, с 47]. Таке їх розуміння є змістом науки про право. Індивідуальну волю Геґель характеризує як прояв всезагальної волі. Індивідуальна підпорядкована всезагальній як розумна система волевизначень. Філософ Показує, що лише у суспільстві індивід здатний "самоусвідоми-тися", подолати "природний стан" і через виховання та навчання удосконалити свою волю. Всезагальна воля та індивідуальна воля в його етичній системі співвідносяться як необхідність і свобода. Суспільне життя він характеризує як інституалізовану сферу буття особистості, як реальний простір вияву свободи волі індивіда.

Відповідно до трьох ступенів розвитку поняття свободи, Гегель поділяє етику на три частини: абстрактне право, мораль і моральність (нравственность). "Абстрактне право — це власне є суспільство з його наявною організацією. Право визначене як "свобода в її ідеї" [1, с 52]. Право є дещо всезагальне, по відношенню до чого особа визначається як суб´єкт права. "Особа передбачає загалом правоздатність. Заповідь права проголошує тому наступне: будь собою і поважай інших як особистостей" [1, с. 65]. Тобто абстрактне право — це є певна формальна можливість для моральних та моральнісних відносин. Право базує свої вимоги на заборонах. Поняття "мораль", за характеристикою Геґеля, містить діалектику особливого і всезагального. Особливе виявляє себе як суб´єктивна воля, що містить всезагальне як таке. Поняття моралі пов´язане із самовизначенням волі щодо себе (рефлексія всередину себе) та щодо світу як предмета діяльності. У моралі має місце об´єктивний процес збігу воль. Завдяки йому виникає поняття блага не лише для суб´єкта волі, але й для інших. Назване позитивне відношення можливе лише у моралі. Геґель розкриває діалектичний зв´язок поведінки людей та їх моральних переконань.

В етиці Геґеля дається аналіз діалектичної взаємодії основ-них категорій моральної свідомості: умисність і провина; намір і благо; добро і совість. Дійсність моральності відображена у вчинках та їх наслідках. Як суб´єкт діяльності, що має наміри, людина несе моральну відповідальність за намір, оскільки наслідки у всьому їх обсязі не можуть бути передбачені. Основною парою категорій виступають добро і благо. За Гегелем, добро — це єдність індивідуальної моральної волі особи та всезагального — ідеї добра. З боку його дійсного буття у вчинках, добро — це "реалізована свобода, абсолютна кінцева ціль світу" [1, с 149]. Добро характеризується не як дещо стале, незмінне. Сутнісна його визначеність, зберігаючись як духовна константа на кожному новому ступені буття всезагальності, щоразу поглиблюється та вдосконалюється. Геґель виділяє три ступені розвитку ідеї добра: добро як знання добра; добро як рефлексія над добром; добро як усвідомлення його самоцінності. Процес внутрішнього визначення добра є совістю.

Добро у його відношенні до волі є її сутністю, або інакше — добро є воля в її істинності. Основою визначеної у собі волі як добра є розумність волі. З розумності волі суб´єкта виникає почуття певного морального зобов´язання. Геґель розрізняє добро: а) як почуття обов´язку діяти згідно з поняттям добра; б) як потребу, як внутрішню необхідність здійснення добра. В другому випадку воля об´єктивує себе як добро. Геґель полемізує з абстрактним розумінням обов´язку в етиці Канта.

Досліджуючи об´єктивні підстави для переходу наміру в дійсність згідно з поняттям добра, Геґель говорить, що вони покладені у моральності, а моральність оперта на совість. Ви-конання морального обов´язку полягає у тому, щоб "здійс-нювати справедливе і турбуватися про власне благо та про благо у його всезагальному визначенні, про благо інших" [1, с 153].

Добро та зло характеризуються як діалектичні протилежно-сті вияву свободи волі. їх взаємоперехід відображає реальні процеси руху людства до свободи. Істиною моральності є "тотожність добра і суб´єктивної волі" [1, с 176]. Моральність є вищим ступенем у розвитку "об´єктивного духу". Право та мораль не можуть існувати окремо. Вони повинні мати своїм носієм і своєю основою моральність (нравственность). Моральність характеризується як ідея свободи і як живе добро, тобто засноване на внутрішньому переконанні діяльнісне добро. Моральність в етиці Геґеля базується не лише на волі суб´єкта, вона є діалектичною єдністю суб´єктивного та об´єктивного. Об´єктивною засадою існування моральності є історично зумовлені форми суспільної організації стосунків у вигляді законів та суспільних інституцій. Добро у цій системі стає дійсним завдяки діяльності суб´єкта, що наповнює об´єктивне суб´єктивним, що не є, однак, явищем суб´єктивізму волі.

Моральність в етиці Геґеля характеризується трьома основними рівнями історичного розвитку: а) як "природний дух" вона є сім´я; б) у своєму "роздвоєнні та явленні" вона є громадянське суспільство; в) вона є "держава як свобода" [1, с. 58].

Сім´ю Геґель розглядає як первинне начало моральності, як "безпосереднє моральнісне буття". її форми: подружня любов Та злагода, турбота про виховання дітей, дотримання в межах сім´ї правових, майнових стосунків, що вироблені суспільством. Основою сім´ї філософ називає подружню любов. Внутрішня злагода базується на дисципліні, підпорядкуванні дружини та Дітей волі батька.

Друга форма — громадянське суспільство — розглядається як явище руйнування первісної цілісності сім´ї внаслідок інди-відуалізації духовного досвіду. Відмінне в інтересах, потребах людей зумовило суперечності життя, зокрема існування на одному полюсі надмірних розкошів, а на іншому — жебрацтва, Функцію упорядкування життя у громадянському суспільстві беруть на себе суд, поліція, адміністрація та благочинні заклади. Головна роль відводиться державі. її Геґель уважає найважливішим засобом творення суспільної злагоди. Обов´язок кожної особи — шанування держави та дотримання її вимог. Держава є гарантом захисту гідності та майна особистості, за умови виконання останньою своїх обов´язків. Важливо, що Геґель базує моральність не лише на добрій волі індивіда, але й на інституціональних формах суспільного життя: держава, законодавство, право. Філософ ставить і позитивно розв´язує питання здатності людського роду до виховання та самоудосконалення. Джерело її бачиться у діяльності людства впродовж історії. Остання є висхідним рухом. Реальним рушієм історичного поступу є конкретний суб´єкт — особистість. "На чолі усіх дій, а, отже, і всесвітньо-історичних дій, стоять індивіди як суб´єктивності, що здійснюють субстанційність" [1, с. 356].

У праці "Філософія історії" Геґель аналізує моральність у діалектиці суб´єктивного та об´єктивного. Історія людства характеризується як наслідок діяльності особистостей, що у своєму інтересі містять інтерес всезагального. Особистості, що у процесі діяльності виходять за межі усталених уявлень про добро та зло і отже, "провокуванням" обставин, розширюють межі духовного досвіду — є, згідно з Геґелем, героями. Рух у незвідане часто спричиняє трагічні наслідки — помилки і навіть злочини. Однак, якщо особа усвідомила всю міру власної провини і ладна нести за неї відповідальність, її діяльність плідна для людства моральнісним досвідом творення стосунків. Особистостей, здатних утверджувати субстанційні начала життя як особисті цілі, Геґель називає героями. Результативність їх діяльності, згідно з Геґелем, найяскравіше відображається утворенні таких форм суспільності, як держава і право. Порівняно з більш ранньою формою, а саме — сім´єю, що уособлює "природну моральність", держава є результатом свідомого формування. Як субстанційне начало з наявними у ній формами всезагального, конкретизованого в змісті моралі, релігії, ми-стецтва, філософії, права, держава є конкретизованим утіленням "розумної волі". Органічність усіх складників держави робить її розумною, такою, що об´єктивно себе усвідомлює і для себе є сущою свободою. Філософ робить висновок, що "держава є духовна ідея, яка проявляється у формі людської волі і свободи" [2, с 45].

У філософії Геґеля історичний процес розкривається як яви-ще висхідного руху. Реальним його відображенням є зростаюча моральна досконалість стосунків, об´єктивованих у формах держави, права, моральних ідей та суспільних установ. Вони уособлюють розумну волю суб´єктів життєвості — людей.

Поиск по сайту: