Принципи аналізу історії моралі

Проблема історичного розвитку моралі нерозривно поєднана з історією розвитку людства і відображає його якісні етапи у ви­гляді розширення та поглиблення образу людяності. Разом з тим, у моралі чи не найяскравіше відображаються суперечно­сті руху людства шляхом прогресу. Якісні етапи в розвитку мо­ралі чітко простежуються на ґрунті відмінного у змісті суспіль­них відносин, тобто на основі формаційного принципу. Його теоретична розробка та обґрунтування здійснені в XIX ст. в пра­цях Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. Названий принцип дає змогу простежити сутнісні риси моральних відносин в їх об´єк­тивній зумовленості способом виробництва умов життя, а отже, відносинами в сфері матеріального виробництва, у суспільних відносинах, у сім´ї, в міжособистісних стосунках, зрештою, у ставленні людини до себе самої.

Так, первіснородові стосунки відображають спорідненість долі людей, що зумовлює спорідненість думок, почуттів, намірів і відповідних їм взаємин. Знаменно, що в мові початково вини­кає поняття "ми", "наше" і лише згодом, уже в період виник­нення майнової нерівності — "я", "моє". Спільність зусиль, спрямованих на виживання, зумовила становлення почуття внутрішньої єдності людей: єдність їхніх намірів, дій. Підста­вою для об´єднання виступає не лише суто біологічна ознака (кровна спорідненість), але і духовна — об´єднаність на підставі спільності долі. З виникненням майнової нерівності, що розпо­чинається в пізньородовий період і стає характерною для усієї подальшої історії, мораль розвивається у двох протилежних на­прямках. Вони співвідносяться як діалектичне ціле — як єд­ність протилежностей. З одного боку, це — інституціалізація моралі, тобто відчуження безпосередніх форм стосунків у дер­жавно-правове регулювання засобами законодавства і права. Це явище об´єктивно зумовлене необхідністю регулювати, в пер­шу чергу, майнові стосунки. З іншого боку, відбувається про­цес індивідуалізації моралі в її суб´єкті, що виокремлюється в "приватну" особу. Аналіз розвитку моралі в єдності двох на­званих тенденцій є методологічним принципом підходу до неї як всепроникного феномена.

^f Мораль синтезує в собі всезагальне, особливе та одиничне; об´єктивне та суб´єктивне; соціальне та індивідуальне. Функ­цію збереження суспільності як специфічно людського феноме­на бере на себе держава та її інституції. Вона укладає в закони звичаєву мораль, традиції регулювання стосунків у сім´ї, май­нові відносини тощо. Відчужені в законі звичаєві норми утвер­джуються як необхідні до виконання. Разом з тим, поза найнеобхіднішими вимогами, що утримують суспільство в межах цілісності (в тому числі, опертої на примус), кожен член су­спільства отримує певний духовний простір для самоутверджен­ня. Масштаб можливостей самоздійснення відрізняє історичні епохи і дозволяє на основі застосування поняття "рівень свобо­ди особистості" говорити про рівень моральності тої чи іншої епохи. Свобода є універсальним критерієм моральності суспіль­ного життя.

Інституціональні його форми, згідно з визначенням Геґеля, Це: сім´я ("природний дух"); громадянське суспільство та дер­жава. Остання, на думку Геґеля, виявляє себе як "свобода, що стає всезагальною і об´єктивною також і в свобідній самостій­ності особливої волі" [3, с 58]. Першим видом морально визна­ченого вияву свободи Геґель називає "громадянське право як таке", а також "мораль, моральність та всесвітню історію", що також обіймаються поняттям права. "Цей перший вид свободи є той, який ми пізнаємо як власність — це сфера формального і абстрактного права, куди з не меншою підставою мають вхо­дити також і власність в її опосередкованій формі, власність як договір, і право в його порушенні, право як злочин і покаран­ня", — пише Геґель [3, с 59].

Поняття свободи стає дійсним, набуває духовної визначеності через поняття волі, а остання є дійсною в діяльності суб´єкта, що виходить з принципів добра. Діяльність у межах правового регулювання, де предметом регулювання є власність, Геґель називає "першим видом свободи". Можна з повною підставою твердити, що названа вихідна позиція, а саме наявність власності, зумовила історичний розвиток форм об´єктивації волі. Застосовуючи методологію Геґеля та Маркса, що виходили з ідей Геґеля, легко простежити закономірності історичного розвитку моралі як феномену об´єктивації людського духу в діяльно­сті. Остання є діалектичною єдністю опредметнення духу в мате­ріальному формуванні світу ("власність") та усуспільнення ду­ху. Процес "усуспільнення духу" є дійсним у діяльності, що уз­годжує "волю в її понятті" та індивідуальну волю. Здатність волі до такої єдності Геґель характеризує як моральність ("нравствен­ность"). Дійсністю моральності є опредметнення волі, тобто діяльність, узгоджена з принципом добра.

Поиск по сайту: