|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Моральні аспекти професійності
Професійна етика — це галузь етичного знання, що відображає рівень моральнісного ставлення людини до суспільства та до себе самої в опредмєтнених формах: у змісті, засобах, процесі та наслідках діяльності. Професійність — це здатність людини опанувати навички та уміння певного виду діяльності та розгорнути на їх основі власні творчі здібності. Тобто професійна етика відображає рівень соціалізації особи. Професійністю вона предметно засвідчує повагу до суспільства. Разом із тим, професійність стає об´єктивною підставою для поваги з боку суспільства, а отже, і реальним ґрунтом для самоповаги. Професійна етика історично склалася як результат суспільного розподілу праці. Вона — посередник у стосунках особи і суспільства. В діяльності людина утверджує рівень моральності в об´єктивованих формах, тобто предметно закріплює свою співприсутність у бутті. Професійність зазвичай розглядається як один із необхідних чинників самоутвердження талантом себе, коли йдеться про творчі професії (актор, художник, композитор тощо). У них людина самореалізується згідно з покликанням. Талант "обирає" Людину, а людина — професію. Талант спонукає утвердитися Всупереч труднощам. Талановита людина, як правило, цілком віддає себе улюбленій справі й почувається щасливою, занурюючись в діяльність, що складає сенс її життя. Наслідком діяльності стає в цьому разі дещо непересічне. Доробок особистості входить у досвід спільноти та людства. Ім´я її залишається в пам´яті поколінь. Таланту іманентне мораль-нісне ставлення до предмета діяльності. Вчений прагне пізнати об´єктивну істину та адекватно передати її в змісті наукової теорії. Митець — утілити в досконалу форму образи, що живуть у свідомості та уяві. Творчі здібності, покладені в ній природою, людина реалізує в безлічі видів діяльності. Успіхи людства в сфері науки, мистецтва, у вихованні особи, в розвитку техніки, в промисловому виробництві, у формуванні специфічно людського середовища життєвості тощо засвідчують, що розподіл праці — не лише об´єктивна необхідність в умовах нечуваного зростання людських умінь. Професійні вміння — спосіб, у який людина задіяна в суспільне життя і є його активним учасником. Хоча, звичайно, вузька професіоналізація — явище шкідливе, оскільки людина, не маючи можливості утвердитися у різних видах діяльності, неминуче прирікається на однобічність. Вона включена в суспільне життя якоюсь однією своєю здібністю. Діяльність людини, що зустрілася зі своїм покликанням, характеризується не лише переконливою, часом вражаючою результативністю. Утверджуючись радісно і натхненно, творча особистість утверджує і примножує чесноти роду. Наслідки її діяльності цінні не лише практичною результативністю. Функціонуючи в суспільстві як уособлення творчого духу особистості, вони удосконалюють вид "людина". Спілкування з ними спонукає інших на особистий творчий пошук та самоутвердження. Творча особистість фактом співприсутності у бутті створює атмосферу моральнісного відношення до світу. Енергетичне притягання таланту настільки сильне, що він здатний створювати навколо себе ідеальне поле стосунків і надихати інших на творчість. Досить згадати духовну ситуацію доби Відродження. Відомо, що епоху творили окремі визначні особистості, які уособлювали вищі творчі можливості людини. На місце ідеалу аскетизму та практики втечі від життя вони утвердили ідеал активної діяльності. Вони почали визначати цінність людини за об´єктивною ознакою: згідно з наслідками її діяльності. Остання покликана нести в світ Істину, Красу і Добро. Культура Відродження, що виходить з погляду на людину як творчу, діяльну особистість, має виражений гуманістичний характер. Вона народжує впевненість у своїх можливостях та дає відвагу пошуку діяльності, до якої людина призначена природою. В цьому сенсі поняття "творчі професії" умовне. Кожна професія містить більші або менші можливості для творчого самоутвердження. Інша річ, що людині далеко не завжди випадає зустріч із своїм покликанням. Часто вибір діяльності відбувається під впливом обставин, що надає йому випадковості. Однак моральнісне відношення людини до себе самої вимагає досконало опанувати професію та постійно поглиблювати уміння. Почуватися компетентним означає поважати справу в собі та себе у справі, яку робиш, тобто поважати в собі людину. Одночасно це підстава для поваги з боку інших. Поглиблення знань, фахове удосконалення народжує інтерес до діяльності. В діяльності віднаходиться її сенс, а разом з тим людина знаходить своє місце в житті. Можлива і така ситуація: діяльність, що спочатку видавалася випадковою, стає сенсом життя, а людина почуває себе щасливою. Зрештою, потенційні можливості людини настільки великі, що вона не знає їх меж. Лише зіткнувшись з новою справою, заглиблюючись і опановуючи її, особа відкриває в собі нові здібності та уміння. Німецьке прислів´я слушно наголошує: "Уміння приходить з посадою". Об´єктивною підставою ефективної результативності є моральні чинники: інтерес до предмета, зацікавленість в опануванні його таємницями. Можливі два чинники небайдужості. Перший — зовнішній. Предмет звернув на себе увагу і набув сенсу предмета пізнання та формування. Таке відношення може скластися щодо будь-якого виду діяльності. Моральніснии аспект тут зумовлений здатністю небайдужості, потребою моральної та естатичної взаємодії з дійсністю. Другий чинник — внутрішній. Особа потребує спробувати себе у конкретному, саме цьому виді діяльності, Щоб випробувати власні уміння. В такому випадку відкривається творча сутність моральнісного ставлення до себе як суб´єкта діяльності та життєвості. Предмет може бути нейтральним. Багато професій є "непрестижними", і люди, працюючи на не-Орестижній роботі, вважають себе невдахами. Однак як добре сказала професор Фортова, визначаючи об´єктивні підстави творчості, "можна миги підлогу творчо і писати про творчість нетворчо". Об´єктивні підстави творчості покладені не в об´єкті, а в суб´єкті: в моральності відношення людини до світу та до себе самої. Тому професійна діяльність є важливим засобом самоудосконалення та самоутвердження особистості. Людина, позбавлена внутрішньої потреби у діяльності, часто усувається від дії, а отже, втрачає можливість самоутвердитися. Наслідки, об´єктивовані в предметно-практичній, теоретичній, художній діяльності, з очевидністю засвідчують, що людина була, що вона відбулася і постійно співприсутня в бутті. Поняття професійності не тотожне поняттю "фах". Майстерне опанування фахои — основа відчуття власної гідності та потрібності людям, а також основа психічної комфортності. Зрештою, воно — важливий чинник відчуття повноти і змістовності життя. Поняття професійності має й інший аспект. Його застосовують щодо якісно виконаної роботи, хоча людина і не обрала її основною сферою своєї діяльності, своїм фахом. Про бездоганно виконану роботу говорять "професійна", "майстерна", хоча виконав її "аматор". Звернемо увагу, що слово "любительство" в російській мові "лвбительство" походить від слів "любов", "любити", тобто бути небайдужим до свого предмета. Що потрібно для комфортного самопочуття в будь-якій сфері діяльності? Відомий англійський письменник Рей Бредбері, якось виступаючи перед учяями коледжу, запитав їх: "Ви хотіли б ніколи в жигті не працювати?" — "Звичайно, але як?", — відповіли діти. — "Дужо просто. Закохайтесь в те, що ви будете робити", — сказав письменник. Знайшовши улюблену справу, особа отримує змогу гнайти себе: відкрити власні можливості, а отже, утвердитися. В такому разі вона не роботу виконує, а самоутверджуються. Сказане засвідчує, що професія — це далеко не єдиний, але вагомій чинник вияву моральності особи. Слід однак мати ьа увазі, що професія не робить людину моральною. Річ не в ярофесії, а в моральних якостях людини. Аморальна людина може найблагороднішу професію використати у власних корисливих цілях. Моральність не формується професією і нею не візначається. В професії і через професію вона лише виявляється. У зв´язку з цим у суспільстві завжди наявна низка проблем, що створюються ситуаціями позамо-рального ставлення людини до своїх професійних обов´язків. Серед професій, що безпосередньо і найтісніше пов´язані з мораль-ною відповідальністю особи за наслідки діяльності, є такі: професія вчителя, лікаря та юриста. В їхніх руках — найважливіші аспекти людського життя, тому вони мають гуманістично визначене спрямування. Від сумління лікаря залежить здоров´я і життя людини; від компетентності й моральності юриста — добре ім´я, громадянський статус, зрештою, доля людини; компетентність та любов до дитини в учительській професії є вирішальними чинниками становлення творчої особистості. У сучасну епоху до низки професій, що безпосередньо оперті на моральні чинники, належить також професія вченого. Від рівня гуманістичної спрямованості науки нині без перебільшення залежить існування планетарного життя загалом. У зв´язку з переходом України до ринкової економіки, що базується на конкуренції, набувають актуальності питання професійної етики в сфері підприємництва та менеджменту. Отже, професійна етика — важливий чинник творчих умінь людини та засіб удосконалення життя. Етика вченого
У XX ст. наука утвердилася як основне джерело духовності, Що визначає собою подальші перспективи розвитку людства. Особливого значення набуло природничо-наукове знання завдяки його вираженій гуманістичній функції. Наука моральна за тою об´єктивною підставою, що її метою є істина. І оскільки пізнання розсуває пітьму незнання, воно розширює межі духовної свободи, усуває страх людини перед світом, служить підставою зростання в людстві почуття гідності та впевненості в своїх творчих можливостях. Разом із тим, з другої половини XX ст., особливо у зв´язку з успіхами в галузі ядерної фізики та біології, актуалізується питання зв´язку етики і науки. Справа Не стільки у покладанні певних меж на пізнання, скільки У забороні застосування даних науки в антигуманних цілях. Проблема зв´язку етики та науки — одна з давніх. Вона започаткована ще в етиці Сократа та Арістотеля. В Новий час у зв´язку зі зростанням рівня наукового знання та все відчутнішим його впливом на людське життя зростаючої гостроти набувають питання морального спрямування науки. В працях Ф. Бекона, Декарта, Гоббса, Гельвеція звучить велика повага до наукового знання та повага до людини, здатної до пізнання. Правда, в працях Руссо наявна пересторога щодо схиляння перед наукою, оскільки остання може служити своїми наслідками і аморальним цілям. Нині при дослідженні зв´язку природничо-наукового знання та етики слід враховувати два основні аспекти проблеми. Перший пов´язаний з процесом творення наукового знання. Другий — із соціальними наслідками його застосування. Щодо першого аспекту, то актуальність зв´язку етики і науки зумовлюється зміною ситуації творення наукового знання. Масовість і слабка регульованість процесу створює низку несподіванок. Якщо в попередні епохи наука була покликанням порівняно невеликої кількості людей, то в XX ст. ситуація кардинально змінилася. Як писав відомий французький вчений П´єр Оже в праці "Сучасні тенденції в наукових дослідженнях", 90 % усіх відомих людству вчених і науково-дослідних працівників є нашими сучасниками, тобто живуть у XXI ст. Бурхливий розвиток наукового знання висуває перед вченими низку етичних проблем і вимагає їх дотримання. Це, в першу чергу, усвідомлення науковцями себе як певної духовної спільноти, а наукового знання, що складається в спільному творчому пошуку фахівців певної галузі, як цілісного процесу, всередині якого іде розширення та поглиблення меж знаного. Цей процес передбачає творчі дискусії, висунення, паралельно з існуючими, нових гіпотез для розширення меж пошуку об´єктивної істини. Етичні підходи до розв´язання наукових проблем, Що визначилися як філософія науки, були започатковані в 20-х роках XX ст. англійським філософом і соціологом К. Поппе-ром. Він висунув ідею, згідно з якою фактом науки слід вважати не досвід окремого вченого, а те, що визнане за факт науковим співтовариством. Цей підхід зумовлений складністю процесу творення достовірного знання внаслідок складності його перевірки. Наукова спільнота виступає носієм морально-ціннісного відношення до змісту знання, що має містити в собі також моральнісно визначений підхід до процесу його творення.
Наукова спільнота є, отже, конструктивним началом в науковому пізнанні. Згідно з Поппером, "інструментом" творення об´єктивного знання є "теорія фальсифікацій" або "теорія критичного раціоналізму". Вона виходить з того, що наукове пізнання базується на перевірюваності фактів. Досвід (сфера фактів) не констатує, а лише контролює, "відбраковує" теорії. Скільки б фактів не свідчило на користь теорії, за наступної перевірки вона може виявитися хибною. Можливість заперечення (фальсифікації) складає принципову відмінність наукового знання від будь-якої теорії, зокрема філософської. Оскільки наукова теорія формується так, що зберігається можливість фальсифікації, наявність принципу заперечення (доповнення, зміни) є принциповою ознакою наукового знання. Етичною нормою для вченого є визнання помилковості висунутої ним теорії, що сформувалася на основі неповної кількості фактів. Таку моральну позиціючзасвідчив, скажімо, Ч. Дарвін, доповнивши свою теорію міжвидової боротьби як закону виживання природних видів теорією взаємодопомоги всередині виду. Жоден вчений не може претендувати на володіння абсолютною істиною. Наукове знання, що існує у вигляді істин-гіпотез може бути уподібнене до біологічних видів у їх еволюційному розвитку: воно народжується, вдосконалюється і відмирає внаслідок заміни досконалішим знанням. Меті запобігання авторитаризму в науці, а отже, догматизму і фальсифікації, покликаний служити принцип "розмноження" теорій. Його висунув американський філософ, представник постпозитивізму Пол Фейєрабенд. Створення теорій, альтернативних існуючим, навіть якщо останні підтверджені та загальновизнані, сприяє пошуку різноманітних нових засобів, що дозволяють давати різні пояснення тим самим експериментальним даним. Цей процес сприяє розвитку творчих здібностей кожного вченого. Різноманітність думок методологічно необхідна для розвитку науки. Оскільки в науці завжди існують альтернативи, їх боротьба є рушійною силою наукового прогресу. З іншого боку, в атмосфері творчого пошуку і висунення нових ідей науковці сповнюються наснаги на подальше поглиблення знання. Сказане щодо альтернативності теорій зовсім не означає, що вчений має висувати їх на підставі випадковості при недостатній кількості фактів чи експериментальних даних. Умовою приналежності до науки є професіоналізм. М. Вебер говорить: "Не лише ззовні, але саме внутрішньо справа полягає в тому, що окремий індивід може створити в галузі науки, будь-що довершене лише за умови найсуворішої спеціалізації" [2, с. 130]. Для того, щоб учений зробив у науці щось дійсно важливе, він має бути захоплений наукою, натхненний нею. Без пристрасті, без повного заглиблення в науковий пошук, людині краще зайнятися чимось іншим, радить Вебер. Вчений має жити з усвідомленням, що саме він покликаний здійснити відкриття і що саме для цього він прийшов у цей світ. Важливі моральнісні аспекти науки утверджуються в 60-х роках XX ст. історичною школою філософії науки. В праці Т. Куна "Структури наукових революцій" (1968 р.) висунуте поняття "парадигми" — прийнятої моделі чи зразка в будь-якій галузі науки. Вона складається на основі нагромадження вагомих чинників, що визначають характер постановки та розв´язання наукових проблем. Парадигма, набуваючи визнання в певних спільнотах учених, виконує як пізнавальну, так і нормативну функції. Оволодіння наявним у науці рівнем знань є виявом не лише фахових якостей спеціаліста, але і його моральним обов´язком. Мета науки, що акумулює знання, — постійне розширення і збільшення його точності. Важливе місце при зміні наукової парадигми, згідно з Т. Куном, має належати не лише дослідженню чинників побудови нового знання, але також і методу переконання. Тобто, важливе значення при описі зміни парадигм відводиться ^психології, оскільки науково описати зміни парадигм термінами логіки неможливо. У такий спосіб виконується моральний обов´язок наукових спільнот щодо науки: створюються як логічні, так і психологічні передумови її подальшого поступу. Етичні аспекти дослідницького пошуку чітко формулює американський соціолог, один із засновників соціології науки Р. Мертон. "Базовими" нормами етики вченого він називає: "універсалізм", "колективізм", "безкомпромісність", "організований скептицизм". Чотири виміри моральної доброчесності дослідника, названі Мертоном, його колега Б. Барбер доповнює ще двома, а саме: "раціоналізм" та "емоційна нейтральність" [Див.: 7, с 131]. Виникає запитання: у чому моральна цінність науки не лише щодо фахівців, зайнятих творчим пошуком як самоцінним? М. Вебер відповідає: "Науковий прогрес є частиною, і притому надзвичайно важливою частиною, того процесу інтелектуалізації, який відбувається з нами протягом тисячоліть" [2, с 134]. Наука визначилася як величезна суспільна сила завдяки соціальним наслідкам її застосування. Працюючи на "прикладні" сфери, вона якісно змінила природне середовище, створила нову, технічно оснащену цивілізацію. Моральне покликання науки служити інтересам людства сформулював ще Ф. Бекон. Науку він розглядав як важливий засіб покращення людського життя. Нині наукові розробки швидко і ефективно впроваджуються у практику, так що бар´єри між "чистими" і "прикладними" галузями зруйновані. Скажімо, автоматика, що працює на "чисту" науку, також революціонізує виробничий процес. Дослідження зв´язку людини і природи дозволили збільшити середню тривалість життя людини, запобігаючи розвитку спадкових хворіб або значно полегшувати їх перебіг. У цій же сфері знаходиться дослідження наявних на планеті природних ресурсів та планування їх розумного використання. Благу людини служить дослідження проблеми використання енергії та сировини, зокрема в плані зменшення енерговитрат при транспортуванні. До важливих напрямків сучасної науки належать засоби зв´язку — тобто засоби розповсюдження складної інформації, без чого не можна уявити життя сучасного людства. Однак, поряд із гуманістично визначеним застосуванням науки, можливі ситуації використання її досягнення в антигу-манних цілях. Суперництво держав, різниця вір і культур є нині вагомим чинником нестабільності на планеті. Поряд з відповідальністю урядів за долю своїх громадян, зростає відповідальність наукових спільнот за наслідки наукових відкриттів. У XX ст. питання моральної відповідальності вчених порушували такі визначні науковці, як Ф. Жоліо-Кюрі, А. Ейнштейн, Дж. Бернал, Б. Рассел, А. Швейцер та ін. Відомий Пагуоський рух, який започаткував Маніфест Рассела—Ейнштейна, звертає увагу не лише на індивідуальну відповідальність вчених за їх наукову роботу. На вчених як певну інтелектуальну спільноту покладається також особлива відповідальність, зумовлена їх знаннями, технічними можливостями користування науковою інформацією та міжнародними зв´язками. Названі аспекти морального обов´язку вчених перед людством були визначені на Пагуоській конференції 1978 p., що відбулася у Варні (Болгарія). Ще раніше, на Пагуоській конференції 1975 p., відбулася дискусія з приводу співвідношення науки та етики і соціальної відповідальності вчених. Того ж року під егідою ЮНЕСКО розпочато здійснення проекту "Наука в сучасному світі: розвиток науки і її людські наслідки". В ньому велика увага приділяється вивченню культурних, етичних, естетичних проблем, що виникають на ґрунті уже наявного знання та нових наукових даних. Американський філософ Р. Коен у праці "Етика і наука" (1974 р.) визначає низку аспектів зв´язку етики і науки. По-перше, наукові відкриття можуть примушувати до прийняття етичних рішень. По-друге, вони роблять можливим деякі етичні рішення. По-третє, наукові методи можуть допомогти в раціональному контролі та етичному плануванні суспільного та особистого життя. По-четверте, наука може запропонувати модель демократичного способу життя тим, хто цікавиться нею [Див.: 12, с 114]. Міжнародне співтовариство вчених все більшу увагу приділяє питанням дотримання принципу гуманного спрямування наукових досліджень. У сучасну епоху, поряд з природничо-науковим, великого значення набуває гуманітарне знання, що безпосередньо спрямоване на духбвний світ особистості. Воно має в собі морально та естетично визначений зміст, а отже, здатне формувати (розвивати та удосконалювати) моральний досвід, естетичні уподобання, світоглядні переконання людини. Долання сцієнтистських тенденцій, тобто абсолютизації природничо-наукового знання, — це гуманістичний принцип, що склався в науці з 60-х роках XX ст. Гуманітарні науки зосереджують увагу на дослідженні проблем людини в її соціальних та індивідуальних вимірах. Плідним є також принцип співдружності природничих та гуманітарних наук. Людина як соціальна та біологічна істота стає одним із основних об´єктів пізнання як природничих, так і гуманітарних наук. Гуманізація знання важлива не лише тим, що людина стає основним її предметом, але і тим, що відкриває шляхи її самопізнання, усвідомлення унікальності, а отже, і спонукає на розумну організацію життя. Наукова антропологія, психологія, філософія, етика, естетика, теорія та історія культури тощо мають остаточною метою розумне опанування людьми власної природи. Наука останніх десятиліть приділяє особливу увагу проблемі інтелектуально-творчих здібностей людини. Предметом дослідження є виникнення та еволюція мозку, структури та функції мозку в цілому та різних його рівнів і відділів, його можливості та резерви, співвідношення в ньому нервових і психічних процесів тощо. Зокрема, вивчається функціональна асиметрія великих півкуль, що якісно відрізняє мозок людини від мозку тварин. Нині на цю проблему звернена увага нейрохірургів, фізіологів, психологів, етиків, соціологів. Важливе значення для розуміння психічного життя людини має сформульована в першій половині XX ст. 3. Фройдом теорія психоаналізу. Вчення про три шари психіки — свідоме, пе-редсвідоме, позасвідоме — відображає складний світ психічного життя людини. Пояснюючи способи взаємодії різних шарів психіки, психоаналіз допомагає усвідомлювати прояви неконтро-льованої поведінки. Професія психоаналітика покликана допомагати людині опанувати свою природу, тобто підпорядкувати інстинкти волі та розуму. Як слушно наголошує Фройд, "головне завдання культури, її справжнє обґрунтування — захист нас від природи", зокрема від власної природи [11, с 104]. Психоаналіз пояснює людині природу її віри, породженої страхом і відчуттям безпорадності перед світом. Обґрунтовуючи віру як психічний феномен, він доводить важливість заміни насильницького витіснення природних потягів (витіснення, породжене страхом покарання), плодами розумної духовної роботи [11, с 132]. Важливу роль у гуманізації культури відіграє така сфера гуманітарного знання, як герменевтика — наука розуміння та інтерпретації "текстів" (ширше — наука розуміння різних культурних світів). Окрім численної низки суто гносеологічних проблем, вона зорієнтована на етичну цінність творення пізнавального відношення. Останнє передбачає налаштованість на розуміння іншої людини. Філософська герменевтика досліджує онтологічні засади людського буття, тобто ті умови, завдяки яким людське існування визначається як творчий процес. Згідно з Гайдеґґером, людське буття, безумовно, герменевтичне, оскільки "розуміюче витлумачення", "відтворення смислу" — основний спосіб здійснення людського буття, а отже, "відтворення смислу буття". Реальність, що пізнається суб´єктом, завжди певним чином витлумачена, тобто освоєна реальність. Отже, створюється широкий простір для нових інтерпретацій — процесу, що, на думку Гадамера, ніколи не може бути завершений. Розуміння тексту (іншого культурного світу) є одночасно моментом саморозуміння, як наголошує представник герменевтичної філософії Поль Рикер. Включення суб´єкта в коло інтерпретацій — явище творення ситуації перебування в полі культури та діяльності творення культури. Визначені аспекти зв´язку етики і науки не вичерпують проблему. Вони покликані засвідчити її багатогранність та актуальність. Лікарська етика
Лікарська етика — сфера етичного знання, предметом якого є дослідження принципів взаємодії лікаря та хворого з метою повернення людині фізичного і психічного здоров´я. Суб´єкти відношення перебувають при цьому у нерівному становищі. Хворий довіряє лікарю своє життя з надією на допомогу. Лікарська етика вимагає задіяти фахові знання та моральне сумління, щоб максимально допомогти хворому відновити здоров´я. Гуманність є однією з вихідних засад професійної придатності лікаря. Від його компетентності, людяності ставлення до інших та від гуманності медицини загалом залежить здоров´я та життя людей. Лікар може бути рятівником хворого, а може перетворитися на вбивцю. Рівень розвитку медицини, соціальне становище медиків — об´єктивні показники усвідомлення суспільством цінності людського життя. У природному світі збереження життя кожної істоти та видів у цілому залежить від здатності пристосування до наявних умов. За несприятливих умов вид або вимирає, або, завдяки виживанню сильніших, виробляє більш стійкі механізми виживання. Людство дійшло до усвідомлення цінності життя, а отже, прагне створити гарантовані засоби запобігання недугам та передчасній смерті. Останнє визначило особливе місце медицини і професії лікаря в житті людських спільнот. Професія лікаря починає складатися в первісному суспільстві і викликає двоїсте ставлення. Шамани — перші лікарі — вважалися чаклунами. Вони могли зцілювати, а могли і насилати хвороби. Лікування травами знахарі поєднували з чаклунськими прийомами ("висосування" хвороби, "виймання" з тіла сторонніх предметів тощо). Знахарство — це характерний комплекс таких елементів: виділення в общині особливих професіоналів, знайомих із засобами народної медицини; змішання цих засобів з прийомами лікувальної магії та замовляннями; уявлення про матеріальну причину внутрішньої хвороби за аналогією зі стороннім предметом, що потрапив у тіло" [9, с 107]. Лікувальним травам надавалася магічна сила: здатність виганяти злих духів, що викликали хворобу. Дослідники виділяють лікувальну магію кількох типів: контактна, ініціальна, вербальна ("замовляння", нашіптування). Знахарські вміння передбачали здатність налаштування психіки на екстаз, а значить на подолання "злого духу" та зцілення хворого [Див.: 8, с 488—48]. У Давньому Єгипті лікарі за їх особливі уміння вважалися священними особами, як, скажімо, будівничий пірамід, лікар та астроном Імхотеп. Становлення професійної медицини в Давньому світі засвідчило зростаюче усвідомлення важливості компетентного втручання в організм людини. Одночасно почали складатися і моральні вимоги до лікаря, першою з яких була Вимога обізнаності з таємницями ремесла: фахова компетентність. В Індії ще у ведійську епоху (близько 3000 років тому) від лікаря вимагалося дотримання кодексу медичної етики, а саме: "завжди бути терплячим, уважним, поштивим"; бути "скромним, підпорядкувати усі справи залізній логіці розуму"; намагатися "зцілити хворого, не вимагаючи благ для себе". У Давній Греції з часів Гіпократа вихідним у стосунках лікаря та хворого, згідно з вимогами лікарської етики, є принцип "не зашкодь". Гуманістичний зміст культури людства знаходить чи не найбільш переконливий вияв саме в лікарській етиці. У глибоку давнину, при слабкому знанні будови органів тіла, системи кровообігу, функцій окремих органів тощо, тим не менше виробляється методологічно правильний підхід до організму. Він бачиться цілісною системою, що розрахована на самофунк-ціонування, на гармонійну злагоду усіх органів та їх елементів, що співвідносяться згідно з принципом єдності протилежностей. В китайській філософії та опертій на неї медицині — це принцип співвіднесення інь-ян. Чергування інь (пасивна сила) і ян (активна сила) відображає всезагальний зв´язок речей і явищ у світі. Воно народжує рух і п´ять першоелементів (вода, земля, вогонь, дерево, метал), із яких складаються усі природні речі. Першоелементи взаємопороджуються і взаємопереходять. За цими ж принципами збудований і функціонує організм. Кожний орган несе в собі властивості одного з першоелементів. Збої у функціонуванні організму викликаються розбалансуванням роботи якогось органу. Причина розбалансування полягає або в "забрудненні" організму (органу), або в недостатності речовин, необхідних для нормального функціонування окремого органу чи організму в цілому. Китайська медицина базує лікування на двох основних принципах. Перший — очищення організму препаратами широкого спектру дії (переважно рослиного походження). Другий — живлення організму цими ж препаратами. Впродовж тривалої історії китайської медицини (понад 5 тис. років) вона виходить із розуміння тіла людини як складової природного матеріального світу (матерія тіла однорідна, подібна за складниками до інших природних тіл і складена з матеріалу природи). Забруднення спричиняють речовини непотрібні, чужі для організму або помилково вжиті. Лікування травами — найдавніший і добре випробуваний спосіб зарадити організму. Другий шлях — це здоровий спосіб життя і розумне харчування. У трактаті "Ху анда Ней узин" ("Про внутрішнє", III ст. до н. є.) його автор — імператор Хуанді — говорить про поміркований спосіб життя як умову здоров´я і довголіття. Надмірне навантаження на один орган шкодить усім іншим. Тому моральні чесноти є умовою здоров´я організму. Ми звернули увагу на принципи китайської щедицини ще і тому, що нині Західна культура все ретельніше вивчає і застосовує її досвід. Медична етика Західної цивілізації виходить з принципу лікування окремого органу (органів), що дають знати про свою хворобу болем. Сигнал окремого органу про його нездоровий стан розглядається як причина, а не наслідок дисбалансу в організмі. Це методологічно хибний підхід, оскільки організм тлумачиться як набір окремих компонентів (органів), а не як цілісність, заснована на єдності протилежностей. Хвороби окремого органу — сигнал розбалансованості усього організму, вияв його нездорового стану. Розумно визначений підхід передбачає віднайдення джерела, що спричиняє біль саме цього, конкретного органу. Доти, доки причина не встановлена, лікування хімічними препаратами не просто не ефективне. Воно — шкідливе. Адже сигнал (біль в органі) буде притуплений, і якщо справжня причина його так і не встановлена, це може призвести до фатальних наслідків. Традиція ставлення до організму як "набору" органів зародилася ще в добу раннього середньовіччя, що протиставило в людині духовне та тілесне начала. Тіло, що бачилося джерелом гріха, всіляко принижувалося, а отже, реакція на його прояви мала негативне забарвлення і часто супроводжувалася знущанням над тілом, щоб "прибити" його "забаганки". Протиставлення духу і тіла, ідеального та матеріального, спричиняє, в свою чергу, розуміння тіла не як цілісної системи, а як набору органів-складників, кожен із яких виконує свою функцію і є автономним щодо інших. Названий світоглядно-засадничий підхід зумовлений розривом західної цивілізації з природою, у тому числі з власною природою людини. Протиставивши тіло і дух, вона поширила протиставлення на увесь природний світ. Протиставлення різних граней всередині життя як певного цілого зумовило неповагу до феномена природної Життєвості загалом. Християнство зорієнтоване на есхатологію. Загальний принцип неповаги до тіла визначив і методи його лікування. Культура, спрямована на потойбічне "вічне" життя, мало дбає про здоров´я. У кращому випадку вона "латає" організм, лікуючи окремий орган, і зовсім не турбується про здоров´я організму в цілому. Бути здоровим вважалося гріховним, тому здоровий рум´янець на щоках юної жінки або хлопця, красиве міцне тіло викликали у віруючих католиків гнів і ненависть [13, с. 156]. Річ тут не в недостатніх знаннях людського організму, що звичайно ж характерне для доби середньовіччя, а у світоглядній позиції. Логіка роздрібнення організму на складники зберігається в західній медицині й донині. Незважаючи на успіхи анатомії, фізіології, генетики, фармакології та інших галузей науки, успіхи в подоланні хворіб відносно слабкі. Більше того, захворювання у наш час значно урізноманітнилися. Не покращила ситуацію сучасна постцивілізаційна модель ставлення людини до власного організму. Плекання тіла, навіть зманіженість сучасної людини, що позбавлена необхідності докладати великих зусиль при виконанні будь-якої роботи, спричинили гіподинамію і супутню їм низку хворіб, зокрема серцево-судиних, кишківникових, печінкових тощо. Організм, що в процесі антропогенезу "програмувався" для виживання у складних природних умовах, а, отже, пристосовувався до максимальних навантажень, опинився у невідповідних йому умовах мінімальної навантаженості. До того ж, значне покращення харчування зумовило стрімке збільшення ваги тіла, що само собою є ознакою хвороби, принаймні, симптомом нездоров´я. Стан здоров´я людства на планеті різко погіршився в останні тридцять років також у зв´язку з погіршенням екологічної ситуації. Гуманність медицини передбачає широку просвітницьку роботу для формування культури відношення людини до власного життя та організму як його носія. Зокрема, це питання балансу між накопиченням та витратою енергії, чергування навантажень і відпочинку, а також розумне обмеження і уникання споживання продуктів та напоїв, шкідливих для здоров´я. Моральне ставлення до свого організму означає, зокрема, використання розроблених сучасною дієтологією раціональних комбінацій різних продуктів харчування залежно від групи крові [Див.: 4]. Багато проблем у галузі медицини та лікарської етики зумовлені соціальним її статусом: платним характером лікарських послуг, медичних препаратів і їх дорожнечею. Оплата послуг медицини постійно збільшується. Так, згідно з даними статистики, в США перебування людини в лікарні в 1969 р. коштувало 80 доларів у день, ав1979р. — 189 доларів; пологи в лікарні в 1970 р. — 380 доларів, а в 1980 р. — 2800 доларів; операція з видалення жовчного міхура коштувала у 1970 р. — 1387 доларів, у 1978 р. — 2208 доларів, у 1985 р. — 4700 доларів [10, с 139]. Відсутність державного контролю над медициною спричиняє використання недостатньо перевірених препаратів, часто небезпечних для здоров´я і життя людини. Так, у 80-х роках великого розголосу набула справа, пов´язана з застосуванням у західноєвропейських країнах препарату для запобігання вагітності. Без належної перевірки він був розрекламований і викинутий у продаж. Жінки, що вживали препарат, народжували дітей-потвор. Випадки ці далеко не поодинокі. Американський клініцист Фред Дж. Кук у книзі "Змова проти пацієнта" пише: "Щоб здорожити вартість операцій, часто невиправдано призначають наркоз, помилкове введення якого спричиняє смерть приблизно 33 тис. американців щорічно (з 14 млн операцій — половина невиправдана з суто медичного погляду)" [10, с 134]. Правда, покладання державою відповідальності за здоров´я громадян на самих громадян має і позитивні риси. Людина звикає почуватися відповідальною за власне життя та здоров´я. Потрібно розмежувати лікарську практику і медицину, хоча вони відображають загальну атмосферу стосунків особи і суспільства, заснованих на принципі комерційних вигод. Науково-технічний прогрес стимулює розвиток досліджень у галузі біології, фізіології, біохімії тощо, а налаштованість на матеріальний успіх стимулює швидке впровадження результатів досліджень у медичну практику. Останнє зумовило об´єктивну необхідність виробити механізми захисту хворого від некомпетентності або зловмисних дій лікаря. Тому сучасна медицина розвивається на стику низки наук, що досліджують її етичні аспекти: медична етика, біоетика, деонтологія, медичне право. Деонтологія визначилася як галузь наукового знання і навчальна дисципліна у медичних освітніх закладах, що вивчає етичні Норми відносин лікаря і пацієнта. Щодо правового захисту хворого і лікаря, то, як на взірець, можна послатися на законодавство ФРН. В статті "Кримінально-правова відповідальність лікаря ФРН" говориться, що лікар, перш ніж зробити операцію, має правильно її "облаштувати". А саме: отримати згоду пацієнта, детально пояснити можливі ускладнення, вірогідність несприятливого наслідку. За відсутності цього операція або призначення медикаментозного лікування вважаються злочином. У такий спосіб досягається максимальна захищеність пацієнта та правова відповідальність лікаря [1, с 7]. Медицина опиняється перед низкою етичних проблем, пов´язаних з точністю діагностики, а отже, і методів лікування. Одна з таких складних проблем — визначення поняття смерті, особливо у зв´язку з розвитком реаніматології. Зокрема, проблема актуальна щодо наявності підстав трансплантації органів. Чи вважати померлою людину, мозок якої помер, але серце продовжує битися? Сучасна медицина, як слушно вважають деякі дослідники, переосмислює поняття гуманізму. Воно має осягати і з моральних позицій розв´язувати низку питань захисту життя людини та громадянських прав особи: "донора" і "випробуваного" при постановці медико-біологічних експериментів щодо хворого, що помирає. Зрештою, медицина стала перед проблемою відповідальності за майбутнє людського роду. Американський біолог В. Поттер, визначивши коло моральних проблем, пов´язаних зі збереженням і плеканням життя, запропонував об´єднати їх у поняття "біоетика". Нині ця наука все ретельніше шукає реальних шляхів створення глобальної Етики людства майбутнього. Отже, медична та лікарська етика виконують одну з високогуманних цілей — врятування життя людини, утверджуючи тим самим її право на життя та самоутвердження власної життєвості. Медична і лікарська етика часто відображають історично-конкретні уявлення про цінність людини, і тому гуманізм професії іноді має відносне моральне спрямування. Сучасна тенденція в розвитку медичної етики — пошук шляхів використання досягнень медицини для збереження життя та покращення здоров´я і довголіття людини в планетарному масштабі. Юридична етика
Поняття "юридична етика" включає ряд видів правничої діяльності, що регулює стосунки особи і суспільства, а саме: етику суддів, слідчих, адвокатів, прокурорів. Особливою сферою дії юридичної етики є судова етика. Юридична етика займається вивченням конкретизованої і такої, що отримала специфічний ухил, моральнісної програми при здійсненні юристами (всіх правоохоронних органів) своєї правочинної діяльності [10, с 60]. Юридична етика осягає собою увесь спектр правової діяльності. Однією з вагомих сфер дії закону і права є функція попередження можливих протиправних дій. Закон вступає в дію там і тоді, де і коли моральна регуляція виявляється малоефективною. Закон своїм авторитетом, що базується на силі, ніби "підпирає" собою мораль і тим допомагає утримати людину в межах моралі, не поширюючи на неї свою дію. Інакше кажучи, законодавство і право виконують не лише каральну, але і виховну функцію, беручи участь у запобіганні протиправних дій. Вони "коригують" вчинки на відповідність їх межам прийнятого в суспільних стосунках. Зазначимо, що наявність у законодавстві "упереджуючої", "попереджувальної" функції — яскравий вияв його моральної спрямованості. Остання простежується не лише щодо захисту об´єкта можливих протиправних дій. У цьому випадку вона зрозуміла сама собою. Дієвість закону тут виражена в захисті прав людини від зазіхання на них з боку іншого (інших). Людина здобуває психічний комфорт, відчуття захищеності, коли закон чітко і послідовно стоїть на захисті її життя, майна, людської гідності. Моральна дія законодавства і юриспруденції виявляє себе і щодо суб´єкта протиправних намірів або можливих протиправних дій. Часто особа в самоутвердженні схильна виходити за межі прийнятих норм стосунків і навіть вдаватися до незаконних дій. Зокрема це характерно для молоді. Недостатність Досвіду при намаганні будь-що заявити про себе, невміння вибирати вчинки — чинники, здатні спричинити правопорушення. Часто вони оперті на благородні наміри.
Тому слушно вважати, що право, законодавство та юридичні органи охороняють людину не лише від небажаного втручання когось іншого в її долю. Вони охороняють людину від себе самої, особливо тих людей і в тих випадках, коли відсутня рефлексія над власними вчинками і коли голос совісті мовчить. Сила закону і його авторитет базуються не лише на невідворотності його дії за умови, що злочин стався, але і на дієвості функції упередження та попередження правопорушень. В умовах становлення в Україні правової держави, в період, коли дієвість законів малоефективна, коли має місце постійне ігнорування закону з боку владних структур, юридична грамотність громадян стає необхідною для створення справді правових стосунків влади і громадян. Юридичні служби виконують функцію захисту громадян від протиправних дій державно-адміністративних органів, надаючи компетентну допомогу щодо засобів опору утиском владних структур. Громадяни можуть почуватися захищеними від сваволі можновладців лише за умови справедливості та дієвості законів. Тому моральними критеріями осягається як зміст законів і права, так і їх дійсне функціонування в інтересах суспільної злагоди та духовного добробуту усіх громадян. Правничі органи, допомагаючи утверджувати дієвість законів, зрештою, допомагають і владним структурам утриматися при владі. Моральність законів та законодавства по-справжньому виявляє себе, коли поширюється на всіх громадян. Може однак виникнути запитання щодо ефективності застосування моральних принципів у сфері юриспруденції. Адже мораль лише "рекомендує", "пропонує" дотримання норм, але не володіє ефективними засобами контролю за їх дотриманням (окрім громадської думки). Право, навпаки, має дієві спонуки для його дотримання. Однак його дія (неминучість покарання згідно з мірою скоєного) може зламати людину, зруйнувати віру в можливість повернення до нормального життя. Тому актуальною є вимога дотримання моральних критеріїв щодо професії юриста та юриспруденції загалом. Оптимальною в сфері юриспруденції є взаємодія права і моралі. Моральною є вимога карати за скоєний злочин, але не топтати і не принижувати людське начало, що, хоча б у елементах, наявне навіть у невиправних злочинців. Виконавці волі закону перебувають у небезпеці вдатися до суб´єктивізму в його тлумаченні, використати закон з неправедною, корисливою метою, тобто підпорядкувати його особистому інтересу. Усвідомлення невідворотної дії закону не лише щодо інших, але і щодо власної особи — вагомий чинник справедливості правової системи. Слід усвідомлювати, що судочинство здійснюють люди, яким властиві упередженість, владолюбність, корисливість тощо. Закон має бути гарантом професійної порядності правників. Нині уже ніхто не вірить у божественне походження законів та у винятковість осіб, що говорять від імені закону. Усвідомлення юридичними працівниками своєї підвладності закону є вагомим чинником утримання від протиправних дій. Більше того, усвідомлення дієвості закону, в тому числі й щодо власної особи, народжує у правників повагу до себе як фахівців. Дієвість законів є гарантом захищеності юридичних працівників від можливого втручання в слідство та в судовий процес різних "зацікавлених" осіб. Оптимальним тут є принцип римської юриспруденції, що проголошує невідворотність дій закону. Суб´єктивізм у тлумаченні законів спричиняє їх дискредитацію. Особи, уповноважені говорити з громадянами від імені закону, несуть моральну відповідальність не за зміст законів, а за повагу до них. Моральність юридичних осіб визначається рівнем їх компетентності. Від їх фахової грамотності та моральної доброзичливості залежать людські долі: компетентне, морально виважене тлумачення законів не перетворює їх на сліпе знаряддя помсти або засіб виведення винного за межі дії закону. Сферою компетенції юридичної етики є не лише утвердження права шляхом покарання злочинців, але і захист невідчуже-них прав людини. В першу чергу, права на життя, на захист Честі та людської гідності. Як суб´єкт дієвості права, юрист зобов´язаний домагатися невідворотності дії законів. Як суб´єкт Моральності, він покликаний дбати про відповідність міри покарання мірі скоєного. Ця проблема особливо актуальна в сфері судової етики. Судова етика фіксує застосування етичних норм У конкретній сфері юриспруденції — у судочинстві. Вона зосереджує увагу на питаннях дотримання правосуддя за фактом Наявності злочину та підозрюваної в ньому особи (групи осіб). Скоєні злочини часто настільки страшні, що викликають гнів, огиду, ненависть будь-якої нормальної людини. Юристи — не виняток. Однак моральний пафос заперечення злочинності (і конкретного злочину) може стати на заваді об´єктивності розслідування. Моральний обов´язок судових органів — дошукуватися істини. Суд зобов´язаний довести, що злочин був скоєний саме тією, а не іншою людиною, і при винесенні вироку спиратися на об´єктивні дані слідства, виходити з "букви і духу" закону, а не з особистих симпатій чи антипатій. Система правил судової етики не допускає провокацій, тиску на суд чи підозрюваних, інших форм шантажу. Загальна атмосфера суспільного життя великою мірою залежить від справедливості законів та їх дієвості. Не випадково в добу Просвітництва утримувалася стійка віра у цілющу дію справедливих суспільних законів за умови неухильного їх дотримання. Довіра до держави, надія на неї як на справедливого суддю в людських справах здатні утримувати людей від відчайдушних дій самочинного утвердження справедливості. Вони усувають відчуття безвиході та безпорадності перед життям. Справедливий суд не в змозі утримати злочинця від протиправних дій, але він може створити атмосферу нетерпимості до аморалізму та до неповаги прав людини. Справедливе законодавство, створюючи у громадян почуття захищеності, сприяє суспільній злагоді та є важливим засобом запобігання злочинності. Виховна дія законів не в тому, що вони усувають підстави для правопорушень, а в тому, що усвідомлення невідворотності покарання здатне зупинити людину (часом в останній момент) від протиправних дій. У виховному процесі слід мати на увазі, що хибні ціннісні орієнтації можуть налаштовувати молодь на протиправні дії. Жодна людина не хоче виглядати в очах інших гіршою, ніж вона є насправді. Слід враховувати, що частим мотивом протиправних дій є неправильні (позаморальні) суспільні орієнтації. В останні роки в умовах економічної нестабільності, неусталеності й навіть відсутності механізму дії законів в Україні моральні цінності об´єктивно втрачають в очах людей свою значущість. Адже потерпають у цьому житті саме моральні особистості, тоді як носії грубої сили і примусу утверджуються як основна суспільна сила — як "господарі життя". Культ споживацтва, "свободи" від моралі широко пропагують засоби расової інформації, що стали вагомим чинником провокуванняащоралізму і злочинності. Убивство, шантаж, пограбування тоЩ° утверджуються як цілком нормальний шлях до влади і багатства. Злочинець, якому вдалося уникнути правосуддя, стає шанованим громадянином. Виховання, що формує в людині уявлення про цінності доброчесного життя та підказує шляхи до нього, налаштовує на повагу до законів, — важливе джерело духовного добробуту особистості та суспільства. Педагогічна етика
Педагогічна етика — це наука про моральну цінність стосунків, вироблених у навчально-виховній діяльності. Педагогічна діяльність — це процес, суб´єктами якого є вчитель та учні. Суб´єкт-суб´єктний процес покладає в собі творчу взаємодію сторін. Мета його — становлення людської особистості в процесі засвоєння духовного досвіду людства у безпосередніх та опосередкованих формах. Ставлення педагога до учня, ширше — способи організації освітянського процесу — відображають ставлення суспільства до особи, а отже, — перспективність суспільства або, навпаки, її відсутність. Суспільство, що дбає про своє майбутнє, приділяє особливу увагу освіті та вихованню молодого покоління. Впродовж історії людства найвагомішим чинником його поступу залишається безпосередня передача молодому поколінню найважливішого в досвіді шляхом спеціально організованої пізнавальної діяльності. Мета її — забезпечувати ефективність пізнання та виховання у безпосередньому процесі спілкування. Школа — одна з найважливіших суспільних інституцій, що формує покоління носіїв культури, а отже, і її творців. У педагогічному процесі моральність є і його метою, і засобом. Вона — умова ефективної діяльності школи та її кінцевий наслідок. Моральна спрямованість педагогічного процесу — підстава стійкості його як системи. Ефективною вона є за умови змістової наповненості. Професія педагога покладає на особу, що обрала її, особливі моральні зобов´язання. Педагог покликаний не лише дати дитині необхідні знання основ наук та певні навички інтелектуальної діяльності, а й спрямувати у відповідне русло. Він, отже, несе моральну відповідальність за її долю. В сім´ї, що заснована на кровній родинності стосунків, зміст їх не опосередкований ніякими зовнішніми чинниками, окрім любові. Школа — суспільна інституція. В ній дитина входить у суспільне життя на основі цілеспрямованої діяльності опанування знання. Воно — умова її повноцінного входження в суспільне життя. Історично усталена система освітянського процесу покладає моральні зобов´язання на її суб´єктів. Школа зобов´язана дати систему знань, а отже, сприяти організації мисленнєвих структур дитини в діяльності пізнання. Вона покликана прищепити інтерес до пізнання, потребу в постійному накопиченні знань та застосуванні їх на практиці. Прищеплення навичок інтелектуальної діяльності не вичерпує цінності педагогічного процесу. Школа озброює навичками міжособистісного спілкування у формах культури (принаймні, покликана це робити). Дитина в школі — це суб´єкт суспільного життя, а отже, творець його. Досвід творення суспільності стосунків (їх якість) задається саме школою, оскільки спілкування тут опосередковане соціальними ролями: ввести молодь у сферу суспільного життя на основі опанування досвідом засвоєння знання та способів, у які процес відбувається. Суспільство делегує учителю повноваження говорити від його імені та висуває моральний обов´язок гідно виконувати своє призначення. Найважливішими умовами тут є фахова підготовленість та рівень людської небайдужості, любові до дітей, чуйності та розумної вимогливості. Фахова підготовленість передбачає не лише володіння належним обсягом знань, але й уміння донести їх іншим, тобто методичну озброєність. Не менш важливим у моральному плані є чинник небайдужості вчителя до свого предмету. Своєю небайдужістю вчитель здатний запалити учнів, зосередити їх увагу, пам´ять, інтуїцію на пізнавальному процесі. За такої умови він набуває творчого характеру-Байдуже, що знання, якими опановують учні, уже давно усталені. Творчий характер має сам процес пізнавальної діяльності-Як такий, він є розгортанням пізнавальних здібностей дитини-Потреба пізнання закладена в природі кожної психічно і розумово повноцінної дитини. Відомо, що діти не знають страху і щоразу відважно кидаються назустріч новому, досі не знаному предмету. Ними керує потреба налагодити негайне спілкування з об´єктом небайдужості. Чуттєво дана предметність у її цілісній життєвості є першим об´єктом пізнання і цікава для дитини саме в її цілісній життєвості. Світ, яким повинна опанувати дитина в школі, має якісно інший зміст. Чуттєва даність предметної дійсності, укладена в систему наукового знання, — це світ символічних значень. Предметність у її безпосередній життєвості переходить у системі наукових знань в інший спосіб буття. Вона визначається не в її особливому (яким є її цілісне, конкретно визначене буття), а в її закономірному. Для науки важливо віднайти закони буття явищ предметного світу, визначити ступінь їх всезагальності, а отже, організувати свідомість всезагальним змістом духовного досвіду людства. Вкладена у систему законів дійсність відкривається в пізнавальному процесі в єдності її загального і особливого. Під емпіричні досвідні знання дитини школа підводить ґрунтовну теоретичну базу. Більше того, знання набувають рівня науковості, системності, наступності тощо. Процес має морально визначене спрямування тою мірою, якою вводить дитину в світ символічних значень, що, власне, і є культурою. Об´єктивна даність природного світу відкривається свідомості не лише як фізична реальність, але і як духовна, завдяки включеності її в людське життя (останнє за способом здійснення є культурним феноменом). Наукове знання є тою духовною реальністю, якою має оволодіти дитина, щоб стати суб´єктом культури та відбутися як суб´єкт культури. Для цього ж вона має оволодіти методами, способами "розкодування" культурних символів, а отже, сформувати мисленнєві здібності діяльністю пізнання. Методика організації навчального процесу — це, власне, і є здатність педагога відкривати дітям світ символічних значень, у які вкладена реальність. Спосіб, у який здійснюється пізнання, покликаний організувати собою мисленнєві структури учня. Розвиток здатності сприймання та розуміння мови науки (поняття, закони, категорії, ідеї, теорії, гіпотези тощо), уміння оперувати отриманими знаннями є діяльністю формування наукової свідомості. У навчальному процесі вона є основною метою. Творення пізнавальних образів у педагогічному процесі — складна процедура саме тому, що дітям важко переходити від чуттєвого сприймання до логічних узагальнень. Те, що звичайно називають педагогічною творчістю, пов´язане не з діяльністю творення нового знання, а з творенням нових способів (методів) введення у світ знання. Умовою майстерної методики творення пізнавальних образів, доступних дітям, є ґрунтовні знання вчителя. Він зможе відкрити багатошаровість символічних значень, у які наука спромоглася вкласти багатство якостей та властивостей реального світу (природного і соціального), лише при майстерному володінні предметом. Тоді він легко переходить від світу предметності до світу понять — і навпаки. Цей педагогічний прийом надзвичайно важливий тим, що дозволяє поєднувати два рівні досвіду: індивідуальний та суспільний, чуттєвий та логічний, емпіричний та теоретичний. Учитель має усвідомлювати зростаюче ускладнення мови сучасної науки та небезпеку виникнення бар´єру розуміння її дітьми. Тому йдеться не лише про професійність педагога, але також про моральний обов´язок полегшити дітям опанувати світом знання. Оскільки пізнання — процес безмежний, а зміст знання — невичерпний, школа дає базові знання. Вони відкривають шляхи до подальшого накопичення знання. Процес пізнання має моральне спрямування за умови, що прищеплює дітям потребу подальшого прирощення знання, тобто, коли пізнавальна діяльність має творчо-пошукове спрямування. Розвиток пізнавальної потреби та уміння вчитися можна вважати двома складниками успішної взаємодії вчителя та учнів. Не менш важливою складовою педагогічної професії є озброєння учнів навичками суспільних взаємодій, виходячи з усвідомлення навчально-виховної діяльності як суспільно визначеної. Моральний обов´язок школи — формувати культуру суспільних відносин, не переносячи реально наявну обмеженість повсякденного спілкування в межі школи. Школа покликана озброїти досвідом творення стосунків у формах культури. Творення ідеального образу стосунків педагога та учнів не виглядає ідеалізацією процесу, якщо виходити з принципу єдності мети та засобів у педагогічній діяльності. Справді, мета педагогічного процесу — творення особистості знаючої і налаштованої на потребу знати. Предмет пізнання — дійсність, укладена Б логічні образи науки. Можливість пізнання досягається на основі вироблення моральних взаємодій із природним світом (чуттєва реальність) та світом культури (духовна реальність). Створюючи атмосферу міжособистісного спілкування у формах культури, педагог налаштовує на творче відношення до світу загалом. За умови, що вчитель уособлює культуру відношення до знання, до дітей, до колег, він є для учнів живим, реальним носієм культури як процесу, а не деякої умоглядної ідеї. У живому спільному (суспільному) процесі творення стосунків, потреба в яких об´єктивно зумовлена суспільним способом здобування знання, пізнавальна діяльність набуває сенсу об´єктивно необхідної. Наголосимо, що в сенсі об´єктивної необхідності процес пізнання визначається завдяки суспільному способу опанування ним. Лише в подальшому — чи то внаслідок відсутності в школі культури організації навчального процесу, чи внаслідок корекції ідеалу реаліями життя — частина людей втрачає інтерес до пізнання та потребу виходу в пізнанні за ті межі, що задовольняють запити повсякденного існування. Предметність любові педагога до учнів — у творенні атмосфери співпраці: суб´єкт-суб´єктних зв´язків, мета яких — рух до опанування знаннями. Творення образу знання в цікавих, доступних дитячому сприйманню формах — це творення морально визначеної атмосфери творчої взаємодії зі змістом знання. Творча атмосфера, в свою чергу, несе в собі відчуття наповненості, радості, осмисленості життя. Зміст знання у педагогічному процесі завжди опосередкований особою вчителя — носія певного виду знання. Цим пояснюється той факт, що одні знання (навчальний предмет) викликають інтерес та радісну готовність сприймання. Інші, навпаки — байдужість, роздратування і навіть ворожість. Від вчителя (вчителів) залежить, чи будуть шкільні роки щасливими для дитини, чи перетворяться на тяжке випробування. Невмілий, байдужий педагог може зробити людину нещасною на усе подальше життя, сформувати в ній комплекс неповноцінності, Невпевненості в собі, байдужість до навколишнього світу і до себе самої. Ситуація щасливої зустрічі дитини з талановитим педагогом, навпаки, дає в результаті естафету творчості. Відомі особистості, осмислюючи витоки власної творчої здійсненості, часто згадують своїх перших учителів. Колективність процесу пізнання містить у собі ще один важливий аспект творення людської особистості: озброєння навичками соціальних взаємодій. Відомо, що неуважність або недисциплінованість одного учня здатна розбалансувати увагу всього класу. Талановитий педагог не той, хто читає настанови порушнику, а той, хто вміє перевести увагу класу з особи порушника на предмет, організувати учнів на сприймання значно цікавішої, ніж недоречні репліки порушника, думки вчителя. Звичайно, вчитель не повинен (не має морального права) залишати непоміченою недоречну поведінку учня. Однак робити це він зобов´язаний у формах культури. А отже, це не має бути крик чи образа, а скоріше дотепний жарт, що розвінчує поведінку порушника, але не принижує його людську гідність. У такий спосіб вдається зберігати загальну атмосферу приязні та доброзичливості. Вона має важливе значення для психічно комфортного самопочуття кожного з учнів. Разом з тим, вона вчить дітей творенню культури взаємин. Отже, школа — суспільна інституція, а педагогічна діяльність — це об´єктивно зумовлений засіб прищеплення культури новим людським поколінням. Клод Лоренц, визначаючи сутність культурної традиції, говорить про її двоїсту природу. З одного боку, їй властива тенденція переростання в "забобонність" або "доктрину". Однак те, що на перший погляд видається "недоліком конструкції", з іншого боку, є насправді її сильною стороною. "Виявляється, що величезна консервативність у збереженні одного разу відчутого належить до життєво необхідних властивостей апарату традиції, що виконує в розвитку культури те ж завдання, яке в розвитку виду виконує геном" [6, с 45]. Вказана закономірність творення традиції простежується на рівні індивідуальної, суспільної свідомості та свідомості людства. Скажімо, визначеність способу переживання спільнотами предметів всезагальної небайдужості задає кожному індивіду, включеному у суспільне буття, якісно визначений образ предмета та досвід реагування на нього. Те, що зазвичай визначається як культура, є не що інше, як стійкість реагування на явища дійсності відповідно до їх об´єктивної цінності. Специфічно людська здатність культури реагування виробляється в суспільному способі життя. Школа є його органічною складовою. Педагогічна професія виконує благородну функцію: удосконалення виду "людина" шляхом розвитку здібностей кожного окремого індивіда. Принаймні так бачиться її справжнє призначення. Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок. По-перше, педагогічна етика ґрунтується на моральності відношення до духовного світу дитини як культурної цінності. Вона виходить із необхідності розвивати і вдосконалювати закладені в природі людини її творчі здібності. По-друге, вона ґрунтується на моральності відношення до духовних цінностей людства. В педагогічному процесі вони є джерелом розвитку здібностей дитини. Зміст цінностей є формуючим началом свідомості. По-третє, педагогічна етика ґрунтується на засвоєнні досвіду культури шляхом творення спілкування з культурою у формах культури. Етика бізнесу
Бізнесова діяльність — це сфера професійної діяльності, дослідження моральних аспектів якої актуалізувалося на теренах України у зв´язку з переходом на ринкову економіку. Основні принципи етики бізнесу були вироблені в 70-х роках XIX ст. на засадах філософії прагматизму в США. Теоретик прагматизму У. Джеймс виходить з розуміння людини як такої, що керується емоціями, а не розумом, а предметом емоційного переживання є її власна особа. На цій підставі етика прагматизму поклала в основу моралі дію, а не вибір учинку та рефлексію над ним. Тобто, моральна свідомість позбавляється її об´єктивно Цінного змісту, цінність переноситься в сферу практичної результативності. Згідно з іншим представником філософії прагматизму Ч. Пірсом, істинне значення об´єкта може бути визначене як підсумок практичних операцій над ним. Критерієм Цінності об´єкта філософ бачить його практичну корисність. Цей підхід є виявом життєвої позиції "середнього американця". Відомий афоризм Ч. Пірса проголошує: "Істина полягає в майбутній корисності для наших цілей". Наведена формула визначає стиль життя американців. Йому відповідає формула Дж. Дьюї: "Істина визначається як корисність", а критерій істини — відповідність між наміром і результатом (а не між ідеєю і реальністю). У поглядах на людину прагматизм виходить із ідеї впливу на її емоційний стан з метою досягти бажаного результату. Спрощено уявляючи людину, він бере за вихідний принцип стосунків їх корисність. Прагматизм зорієнтований на спо Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.024 сек.) |