Моральні аспекти професійності

Професійна етика — це галузь етичного знання, що відобра­жає рівень моральнісного ставлення людини до суспільства та до себе самої в опредмєтнених формах: у змісті, засобах, про­цесі та наслідках діяльності. Професійність — це здатність людини опанувати навички та уміння певного виду діяльності та розгорнути на їх основі власні творчі здібності. Тобто профе­сійна етика відображає рівень соціалізації особи. Професійністю вона предметно засвідчує повагу до суспільства. Разом із тим, професійність стає об´єктивною підставою для поваги з боку су­спільства, а отже, і реальним ґрунтом для самоповаги.

Професійна етика історично склалася як результат суспіль­ного розподілу праці. Вона — посередник у стосунках особи і суспільства. В діяльності людина утверджує рівень мораль­ності в об´єктивованих формах, тобто предметно закріплює свою співприсутність у бутті.

Професійність зазвичай розглядається як один із необхід­них чинників самоутвердження талантом себе, коли йдеться про творчі професії (актор, художник, композитор тощо). У них лю­дина самореалізується згідно з покликанням. Талант "обирає" Людину, а людина — професію. Талант спонукає утвердитися Всупереч труднощам. Талановита людина, як правило, цілком віддає себе улюбленій справі й почувається щасливою, занурю­ючись в діяльність, що складає сенс її життя.

Наслідком діяльності стає в цьому разі дещо непересічне. Доробок особистості входить у досвід спільноти та людства. Ім´я її залишається в пам´яті поколінь. Таланту іманентне мораль-нісне ставлення до предмета діяльності. Вчений прагне пізнати об´єктивну істину та адекватно передати її в змісті наукової тео­рії. Митець — утілити в досконалу форму образи, що живуть у свідомості та уяві.

Творчі здібності, покладені в ній природою, людина реалі­зує в безлічі видів діяльності. Успіхи людства в сфері науки, мистецтва, у вихованні особи, в розвитку техніки, в промисло­вому виробництві, у формуванні специфічно людського середо­вища життєвості тощо засвідчують, що розподіл праці — не лише об´єктивна необхідність в умовах нечуваного зростання людських умінь. Професійні вміння — спосіб, у який людина задіяна в суспільне життя і є його активним учасником. Хоча, звичайно, вузька професіоналізація — явище шкідливе, оскіль­ки людина, не маючи можливості утвердитися у різних видах діяльності, неминуче прирікається на однобічність. Вона вклю­чена в суспільне життя якоюсь однією своєю здібністю.

Діяльність людини, що зустрілася зі своїм покликанням, характеризується не лише переконливою, часом вражаючою результативністю. Утверджуючись радісно і натхненно, творча особистість утверджує і примножує чесноти роду. Наслідки її діяльності цінні не лише практичною результативністю. Функ­ціонуючи в суспільстві як уособлення творчого духу особи­стості, вони удосконалюють вид "людина". Спілкування з ними спонукає інших на особистий творчий пошук та самоутвер­дження.

Творча особистість фактом співприсутності у бутті створює атмосферу моральнісного відношення до світу. Енергетичне притягання таланту настільки сильне, що він здатний створю­вати навколо себе ідеальне поле стосунків і надихати інших на творчість. Досить згадати духовну ситуацію доби Відроджен­ня. Відомо, що епоху творили окремі визначні особистості, які уособлювали вищі творчі можливості людини. На місце ідеалу аскетизму та практики втечі від життя вони утвердили ідеал активної діяльності. Вони почали визначати цінність людини за об´єктивною ознакою: згідно з наслідками її діяльності. Остан­ня покликана нести в світ Істину, Красу і Добро. Культура Відродження, що виходить з погляду на людину як творчу, діяльну особистість, має виражений гуманістичний характер. Вона народжує впевненість у своїх можливостях та дає відвагу пошуку діяльності, до якої людина призначена природою. В цьо­му сенсі поняття "творчі професії" умовне. Кожна професія містить більші або менші можливості для творчого самоутвер­дження.

Інша річ, що людині далеко не завжди випадає зустріч із своїм покликанням. Часто вибір діяльності відбувається під впли­вом обставин, що надає йому випадковості. Однак моральнісне відношення людини до себе самої вимагає досконало опанувати професію та постійно поглиблювати уміння. Почуватися ком­петентним означає поважати справу в собі та себе у справі, яку робиш, тобто поважати в собі людину. Одночасно це підстава для поваги з боку інших. Поглиблення знань, фахове удоскона­лення народжує інтерес до діяльності. В діяльності віднаходить­ся її сенс, а разом з тим людина знаходить своє місце в житті. Можлива і така ситуація: діяльність, що спочатку видавалася випадковою, стає сенсом життя, а людина почуває себе щасли­вою.

Зрештою, потенційні можливості людини настільки великі, що вона не знає їх меж. Лише зіткнувшись з новою справою, заглиблюючись і опановуючи її, особа відкриває в собі нові здіб­ності та уміння. Німецьке прислів´я слушно наголошує: "Умін­ня приходить з посадою". Об´єктивною підставою ефективної результативності є моральні чинники: інтерес до предмета, за­цікавленість в опануванні його таємницями.

Можливі два чинники небайдужості. Перший — зовнішній. Предмет звернув на себе увагу і набув сенсу предмета пізнання та формування. Таке відношення може скластися щодо будь-якого виду діяльності. Моральніснии аспект тут зумовлений здатністю небайдужості, потребою моральної та естатичної взає­модії з дійсністю. Другий чинник — внутрішній. Особа потре­бує спробувати себе у конкретному, саме цьому виді діяльності, Щоб випробувати власні уміння. В такому випадку відкрива­ється творча сутність моральнісного ставлення до себе як суб´єк­та діяльності та життєвості. Предмет може бути нейтральним. Багато професій є "непрестижними", і люди, працюючи на не-Орестижній роботі, вважають себе невдахами. Однак як добре сказала професор Фортова, визначаючи об´єктивні підстави творчості, "можна миги підлогу творчо і писати про творчість нетворчо". Об´єктивні підстави творчості покладені не в об´єкті, а в суб´єкті: в моральності відношення людини до світу та до себе самої. Тому професійна діяльність є важливим засобом самоудосконалення та самоутвердження особистості. Людина, позбавлена внутрішньої потреби у діяльності, часто усувається від дії, а отже, втрачає можливість самоутвердитися.

Наслідки, об´єктивовані в предметно-практичній, теоретич­ній, художній діяльності, з очевидністю засвідчують, що люди­на була, що вона відбулася і постійно співприсутня в бутті.

Поняття професійності не тотожне поняттю "фах". Майстер­не опанування фахои — основа відчуття власної гідності та потрібності людям, а також основа психічної комфортності. Зрештою, воно — важливий чинник відчуття повноти і змістов­ності життя.

Поняття професійності має й інший аспект. Його застосову­ють щодо якісно виконаної роботи, хоча людина і не обрала її основною сферою своєї діяльності, своїм фахом. Про бездоган­но виконану роботу говорять "професійна", "майстерна", хоча виконав її "аматор". Звернемо увагу, що слово "любительство" в російській мові "лвбительство" походить від слів "любов", "любити", тобто бути небайдужим до свого предмета. Що по­трібно для комфортного самопочуття в будь-якій сфері діяль­ності? Відомий англійський письменник Рей Бредбері, якось виступаючи перед учяями коледжу, запитав їх: "Ви хотіли б ніколи в жигті не працювати?" — "Звичайно, але як?", — від­повіли діти. — "Дужо просто. Закохайтесь в те, що ви будете робити", — сказав письменник. Знайшовши улюблену справу, особа отримує змогу гнайти себе: відкрити власні можливості, а отже, утвердитися. В такому разі вона не роботу виконує, а са­моутверджуються. Сказане засвідчує, що професія — це далеко не єдиний, але вагомій чинник вияву моральності особи.

Слід однак мати ьа увазі, що професія не робить людину моральною. Річ не в ярофесії, а в моральних якостях людини. Аморальна людина може найблагороднішу професію викори­стати у власних корисливих цілях. Моральність не формується професією і нею не візначається. В професії і через професію вона лише виявляється. У зв´язку з цим у суспільстві завжди наявна низка проблем, що створюються ситуаціями позамо-рального ставлення людини до своїх професійних обов´язків. Серед професій, що безпосередньо і найтісніше пов´язані з мораль-ною відповідальністю особи за наслідки діяльності, є такі: про­фесія вчителя, лікаря та юриста. В їхніх руках — найважливіші аспекти людського життя, тому вони мають гуманістично ви­значене спрямування. Від сумління лікаря залежить здоров´я і життя людини; від компетентності й моральності юриста — добре ім´я, громадянський статус, зрештою, доля людини; ком­петентність та любов до дитини в учительській професії є вирі­шальними чинниками становлення творчої особистості.

У сучасну епоху до низки професій, що безпосередньо оперті на моральні чинники, належить також професія вченого. Від рівня гуманістичної спрямованості науки нині без перебільшен­ня залежить існування планетарного життя загалом.

У зв´язку з переходом України до ринкової економіки, що базується на конкуренції, набувають актуальності питання про­фесійної етики в сфері підприємництва та менеджменту. Отже, професійна етика — важливий чинник творчих умінь людини та засіб удосконалення життя.

Етика вченого

У XX ст. наука утвердилася як основне джерело духовності, Що визначає собою подальші перспективи розвитку людства. Особливого значення набуло природничо-наукове знання зав­дяки його вираженій гуманістичній функції. Наука моральна за тою об´єктивною підставою, що її метою є істина. І оскільки пізнання розсуває пітьму незнання, воно розширює межі ду­ховної свободи, усуває страх людини перед світом, служить підставою зростання в людстві почуття гідності та впевненості в своїх творчих можливостях. Разом із тим, з другої половини XX ст., особливо у зв´язку з успіхами в галузі ядерної фізики ^та біології, актуалізується питання зв´язку етики і науки. Спра­ва Не стільки у покладанні певних меж на пізнання, скільки У забороні застосування даних науки в антигуманних цілях.

Проблема зв´язку етики та науки — одна з давніх. Вона за­початкована ще в етиці Сократа та Арістотеля. В Новий час у зв´язку зі зростанням рівня наукового знання та все відчутні­шим його впливом на людське життя зростаючої гостроти набу­вають питання морального спрямування науки. В працях Ф. Бе­кона, Декарта, Гоббса, Гельвеція звучить велика повага до нау­кового знання та повага до людини, здатної до пізнання. Правда, в працях Руссо наявна пересторога щодо схиляння перед нау­кою, оскільки остання може служити своїми наслідками і амо­ральним цілям.

Нині при дослідженні зв´язку природничо-наукового знан­ня та етики слід враховувати два основні аспекти проблеми. Перший пов´язаний з процесом творення наукового знання. Другий — із соціальними наслідками його застосування. Щодо першого аспекту, то актуальність зв´язку етики і науки зумов­люється зміною ситуації творення наукового знання. Масовість і слабка регульованість процесу створює низку несподіванок. Якщо в попередні епохи наука була покликанням порівняно невеликої кількості людей, то в XX ст. ситуація кардинально змінилася. Як писав відомий французький вчений П´єр Оже в праці "Сучасні тенденції в наукових дослідженнях", 90 % усіх відомих людству вчених і науково-дослідних працівників є на­шими сучасниками, тобто живуть у XXI ст.

Бурхливий розвиток наукового знання висуває перед вчени­ми низку етичних проблем і вимагає їх дотримання. Це, в пер­шу чергу, усвідомлення науковцями себе як певної духовної спільноти, а наукового знання, що складається в спільному творчому пошуку фахівців певної галузі, як цілісного процесу, всередині якого іде розширення та поглиблення меж знаного. Цей процес передбачає творчі дискусії, висунення, паралельно з існуючими, нових гіпотез для розширення меж пошуку об´єк­тивної істини. Етичні підходи до розв´язання наукових проб­лем, Що визначилися як філософія науки, були започатковані в 20-х роках XX ст. англійським філософом і соціологом К. Поппе-ром. Він висунув ідею, згідно з якою фактом науки слід вважа­ти не досвід окремого вченого, а те, що визнане за факт науко­вим співтовариством. Цей підхід зумовлений складністю про­цесу творення достовірного знання внаслідок складності його перевірки. Наукова спільнота виступає носієм морально-цін­нісного відношення до змісту знання, що має містити в собі та­кож моральнісно визначений підхід до процесу його творення.

Наукова спільнота є, отже, конструктивним началом в науко­вому пізнанні.

Згідно з Поппером, "інструментом" творення об´єктивного знання є "теорія фальсифікацій" або "теорія критичного раціо­налізму". Вона виходить з того, що наукове пізнання базується на перевірюваності фактів. Досвід (сфера фактів) не констатує, а лише контролює, "відбраковує" теорії. Скільки б фактів не свідчило на користь теорії, за наступної перевірки вона може виявитися хибною.

Можливість заперечення (фальсифікації) складає принципо­ву відмінність наукового знання від будь-якої теорії, зокрема філософської. Оскільки наукова теорія формується так, що збе­рігається можливість фальсифікації, наявність принципу запе­речення (доповнення, зміни) є принциповою ознакою науково­го знання.

Етичною нормою для вченого є визнання помилковості вису­нутої ним теорії, що сформувалася на основі неповної кількості фактів. Таку моральну позицію_чзасвідчив, скажімо, Ч. Дарвін, доповнивши свою теорію міжвидової боротьби як закону вижи­вання природних видів теорією взаємодопомоги всередині виду. Жоден вчений не може претендувати на володіння абсолют­ною істиною. Наукове знання, що існує у вигляді істин-гіпотез може бути уподібнене до біологічних видів у їх еволюційному розвитку: воно народжується, вдосконалюється і відмирає вна­слідок заміни досконалішим знанням.

Меті запобігання авторитаризму в науці, а отже, догматизму і фальсифікації, покликаний служити принцип "розмноження" теорій. Його висунув американський філософ, представник постпозитивізму Пол Фейєрабенд. Створення теорій, альтерна­тивних існуючим, навіть якщо останні підтверджені та загаль­новизнані, сприяє пошуку різноманітних нових засобів, що дозволяють давати різні пояснення тим самим експеримен­тальним даним. Цей процес сприяє розвитку творчих здібно­стей кожного вченого. Різноманітність думок методологічно не­обхідна для розвитку науки. Оскільки в науці завжди існують альтернативи, їх боротьба є рушійною силою наукового прогре­су. З іншого боку, в атмосфері творчого пошуку і висунення нових ідей науковці сповнюються наснаги на подальше поглиб­лення знання.

Сказане щодо альтернативності теорій зовсім не означає, що вчений має висувати їх на підставі випадковості при недостатній кількості фактів чи експериментальних даних. Умовою прина­лежності до науки є професіоналізм. М. Вебер говорить: "Не лише ззовні, але саме внутрішньо справа полягає в тому, що окремий індивід може створити в галузі науки, будь-що довер­шене лише за умови найсуворішої спеціалізації" [2, с. 130]. Для того, щоб учений зробив у науці щось дійсно важливе, він має бути захоплений наукою, натхненний нею. Без пристрасті, без повного заглиблення в науковий пошук, людині краще зайня­тися чимось іншим, радить Вебер. Вчений має жити з усвідом­ленням, що саме він покликаний здійснити відкриття і що саме для цього він прийшов у цей світ.

Важливі моральнісні аспекти науки утверджуються в 60-х ро­ках XX ст. історичною школою філософії науки. В праці Т. Куна "Структури наукових революцій" (1968 р.) висунуте поняття "парадигми" — прийнятої моделі чи зразка в будь-якій галузі науки. Вона складається на основі нагромадження вагомих чинників, що визначають характер постановки та розв´язання наукових проблем. Парадигма, набуваючи визнання в певних спільнотах учених, виконує як пізнавальну, так і нормативну функції.

Оволодіння наявним у науці рівнем знань є виявом не лише фахових якостей спеціаліста, але і його моральним обов´язком. Мета науки, що акумулює знання, — постійне розширення і збільшення його точності. Важливе місце при зміні наукової парадигми, згідно з Т. Куном, має належати не лише досліджен­ню чинників побудови нового знання, але також і методу пере­конання. Тобто, важливе значення при описі зміни парадигм відводиться ^психології, оскільки науково описати зміни пара­дигм термінами логіки неможливо.

У такий спосіб виконується моральний обов´язок наукових спільнот щодо науки: створюються як логічні, так і психоло­гічні передумови її подальшого поступу.

Етичні аспекти дослідницького пошуку чітко формулює американський соціолог, один із засновників соціології науки Р. Мертон. "Базовими" нормами етики вченого він називає: "універсалізм", "колективізм", "безкомпромісність", "організо­ваний скептицизм".

Чотири виміри моральної доброчесності дослідника, названі Мертоном, його колега Б. Барбер доповнює ще двома, а саме: "раціоналізм" та "емоційна нейтральність" [Див.: 7, с 131]. Виникає запитання: у чому моральна цінність науки не лише щодо фахівців, зайнятих творчим пошуком як самоцінним? М. Вебер відповідає: "Науковий прогрес є частиною, і притому надзвичайно важливою частиною, того процесу інтелектуалі­зації, який відбувається з нами протягом тисячоліть" [2, с 134]. Наука визначилася як величезна суспільна сила завдяки соціальним наслідкам її застосування. Працюючи на "приклад­ні" сфери, вона якісно змінила природне середовище, створила нову, технічно оснащену цивілізацію. Моральне покликання науки служити інтересам людства сформулював ще Ф. Бекон. Науку він розглядав як важливий засіб покращення людського життя.

Нині наукові розробки швидко і ефективно впроваджуються у практику, так що бар´єри між "чистими" і "прикладними" галузями зруйновані. Скажімо, автоматика, що працює на "чи­сту" науку, також революціонізує виробничий процес.

Дослідження зв´язку людини і природи дозволили збільши­ти середню тривалість життя людини, запобігаючи розвитку спадкових хворіб або значно полегшувати їх перебіг. У цій же сфері знаходиться дослідження наявних на планеті природних ресурсів та планування їх розумного використання. Благу лю­дини служить дослідження проблеми використання енергії та сировини, зокрема в плані зменшення енерговитрат при тран­спортуванні. До важливих напрямків сучасної науки належать засоби зв´язку — тобто засоби розповсюдження складної інфор­мації, без чого не можна уявити життя сучасного людства.

Однак, поряд із гуманістично визначеним застосуванням науки, можливі ситуації використання її досягнення в антигу-манних цілях. Суперництво держав, різниця вір і культур є нині вагомим чинником нестабільності на планеті. Поряд з відпові­дальністю урядів за долю своїх громадян, зростає відпові­дальність наукових спільнот за наслідки наукових відкриттів. У XX ст. питання моральної відповідальності вчених порушу­вали такі визначні науковці, як Ф. Жоліо-Кюрі, А. Ейнштейн, Дж. Бернал, Б. Рассел, А. Швейцер та ін. Відомий Пагуоський рух, який започаткував Маніфест Рассела—Ейнштейна, звертає увагу не лише на індивідуальну відповідальність вчених за їх наукову роботу. На вчених як певну інтелектуальну спільноту покладається також особлива відповідальність, зумовлена їх знаннями, технічними можливостями користування науковою інформацією та міжнародними зв´язками. Названі аспекти морального обов´язку вчених перед людством були визначені на Пагуоській конференції 1978 p., що відбулася у Варні (Бол­гарія). Ще раніше, на Пагуоській конференції 1975 p., відбула­ся дискусія з приводу співвідношення науки та етики і соціаль­ної відповідальності вчених. Того ж року під егідою ЮНЕСКО розпочато здійснення проекту "Наука в сучасному світі: розви­ток науки і її людські наслідки". В ньому велика увага при­діляється вивченню культурних, етичних, естетичних проблем, що виникають на ґрунті уже наявного знання та нових науко­вих даних.

Американський філософ Р. Коен у праці "Етика і наука" (1974 р.) визначає низку аспектів зв´язку етики і науки. По-перше, наукові відкриття можуть примушувати до прийняття етичних рішень. По-друге, вони роблять можливим деякі етичні рішення. По-третє, наукові методи можуть допомогти в раціо­нальному контролі та етичному плануванні суспільного та осо­бистого життя. По-четверте, наука може запропонувати модель демократичного способу життя тим, хто цікавиться нею [Див.: 12, с 114].

Міжнародне співтовариство вчених все більшу увагу при­діляє питанням дотримання принципу гуманного спрямування наукових досліджень.

У сучасну епоху, поряд з природничо-науковим, великого значення набуває гуманітарне знання, що безпосередньо спря­моване на духбвний світ особистості. Воно має в собі морально та естетично визначений зміст, а отже, здатне формувати (роз­вивати та удосконалювати) моральний досвід, естетичні уподо­бання, світоглядні переконання людини.

Долання сцієнтистських тенденцій, тобто абсолютизації при­родничо-наукового знання, — це гуманістичний принцип, що склався в науці з 60-х роках XX ст. Гуманітарні науки зосереджу­ють увагу на дослідженні проблем людини в її соціальних та індивідуальних вимірах. Плідним є також принцип спів­дружності природничих та гуманітарних наук. Людина як соціальна та біологічна істота стає одним із основних об´єктів пізнання як природничих, так і гуманітарних наук. Гуманізація знання важлива не лише тим, що людина стає основним її пред­метом, але і тим, що відкриває шляхи її самопізнання, усвідом­лення унікальності, а отже, і спонукає на розумну організацію життя.

Наукова антропологія, психологія, філософія, етика, есте­тика, теорія та історія культури тощо мають остаточною метою розумне опанування людьми власної природи.

Наука останніх десятиліть приділяє особливу увагу проблемі інтелектуально-творчих здібностей людини. Предметом дослі­дження є виникнення та еволюція мозку, структури та функції мозку в цілому та різних його рівнів і відділів, його можли­вості та резерви, співвідношення в ньому нервових і психічних процесів тощо. Зокрема, вивчається функціональна асиметрія великих півкуль, що якісно відрізняє мозок людини від мозку тварин. Нині на цю проблему звернена увага нейрохірургів, фізіологів, психологів, етиків, соціологів.

Важливе значення для розуміння психічного життя людини має сформульована в першій половині XX ст. 3. Фройдом тео­рія психоаналізу. Вчення про три шари психіки — свідоме, пе-редсвідоме, позасвідоме — відображає складний світ психічно­го життя людини. Пояснюючи способи взаємодії різних шарів психіки, психоаналіз допомагає усвідомлювати прояви неконтро-льованої поведінки. Професія психоаналітика покликана допо­магати людині опанувати свою природу, тобто підпорядкувати інстинкти волі та розуму. Як слушно наголошує Фройд, "голов­не завдання культури, її справжнє обґрунтування — захист нас від природи", зокрема від власної природи [11, с 104]. Психо­аналіз пояснює людині природу її віри, породженої страхом і відчуттям безпорадності перед світом. Обґрунтовуючи віру як психічний феномен, він доводить важливість заміни насиль­ницького витіснення природних потягів (витіснення, породже­не страхом покарання), плодами розумної духовної роботи [11, с 132].

Важливу роль у гуманізації культури відіграє така сфера гуманітарного знання, як герменевтика — наука розуміння та інтерпретації "текстів" (ширше — наука розуміння різних куль­турних світів). Окрім численної низки суто гносеологічних проблем, вона зорієнтована на етичну цінність творення пізна­вального відношення. Останнє передбачає налаштованість на розуміння іншої людини. Філософська герменевтика досліджує онтологічні засади людського буття, тобто ті умови, завдяки яким людське існування визначається як творчий процес.

Згідно з Гайдеґґером, людське буття, безумовно, герменевтичне, оскільки "розуміюче витлумачення", "відтворення смис­лу" — основний спосіб здійснення людського буття, а отже, "відтворення смислу буття". Реальність, що пізнається суб´єк­том, завжди певним чином витлумачена, тобто освоєна ре­альність. Отже, створюється широкий простір для нових інтер­претацій — процесу, що, на думку Гадамера, ніколи не може бути завершений. Розуміння тексту (іншого культурного світу) є одночасно моментом саморозуміння, як наголошує представ­ник герменевтичної філософії Поль Рикер. Включення суб´єкта в коло інтерпретацій — явище творення ситуації перебування в полі культури та діяльності творення культури.

Визначені аспекти зв´язку етики і науки не вичерпують про­блему. Вони покликані засвідчити її багатогранність та акту­альність.

Лікарська етика

Лікарська етика — сфера етичного знання, предметом якого є дослідження принципів взаємодії лікаря та хворого з метою повернення людині фізичного і психічного здоров´я. Суб´єкти відношення перебувають при цьому у нерівному становищі. Хворий довіряє лікарю своє життя з надією на допомогу. Лікар­ська етика вимагає задіяти фахові знання та моральне сумлін­ня, щоб максимально допомогти хворому відновити здоров´я. Гуманність є однією з вихідних засад професійної придатності лікаря. Від його компетентності, людяності ставлення до інших та від гуманності медицини загалом залежить здоров´я та жит­тя людей. Лікар може бути рятівником хворого, а може перетво­ритися на вбивцю. Рівень розвитку медицини, соціальне стано­вище медиків — об´єктивні показники усвідомлення суспіль­ством цінності людського життя.

У природному світі збереження життя кожної істоти та видів у цілому залежить від здатності пристосування до наявних умов. За несприятливих умов вид або вимирає, або, завдяки вижи­ванню сильніших, виробляє більш стійкі механізми виживан­ня. Людство дійшло до усвідомлення цінності життя, а отже, прагне створити гарантовані засоби запобігання недугам та передчасній смерті. Останнє визначило особливе місце медици­ни і професії лікаря в житті людських спільнот.

Професія лікаря починає складатися в первісному суспільстві і викликає двоїсте ставлення. Шамани — перші лікарі — вва­жалися чаклунами. Вони могли зцілювати, а могли і насилати хвороби. Лікування травами знахарі поєднували з чаклунськи­ми прийомами ("висосування" хвороби, "виймання" з тіла сто­ронніх предметів тощо).

Знахарство — це характерний комплекс таких елементів: виділення в общині особливих професіоналів, знайомих із засо­бами народної медицини; змішання цих засобів з прийомами лікувальної магії та замовляннями; уявлення про матеріальну причину внутрішньої хвороби за аналогією зі стороннім пред­метом, що потрапив у тіло" [9, с 107]. Лікувальним травам на­давалася магічна сила: здатність виганяти злих духів, що ви­кликали хворобу. Дослідники виділяють лікувальну магію кіль­кох типів: контактна, ініціальна, вербальна ("замовляння", нашіптування). Знахарські вміння передбачали здатність на­лаштування психіки на екстаз, а значить на подолання "злого духу" та зцілення хворого [Див.: 8, с 488—48].

У Давньому Єгипті лікарі за їх особливі уміння вважалися священними особами, як, скажімо, будівничий пірамід, лікар та астроном Імхотеп. Становлення професійної медицини в Дав­ньому світі засвідчило зростаюче усвідомлення важливості ком­петентного втручання в організм людини. Одночасно почали складатися і моральні вимоги до лікаря, першою з яких була Вимога обізнаності з таємницями ремесла: фахова компетент­ність.

В Індії ще у ведійську епоху (близько 3000 років тому) від лі­каря вимагалося дотримання кодексу медичної етики, а саме: "завжди бути терплячим, уважним, поштивим"; бути "скром­ним, підпорядкувати усі справи залізній логіці розуму"; нама­гатися "зцілити хворого, не вимагаючи благ для себе". У Давній Греції з часів Гіпократа вихідним у стосунках лікаря та хворо­го, згідно з вимогами лікарської етики, є принцип "не зашкодь". Гуманістичний зміст культури людства знаходить чи не най­більш переконливий вияв саме в лікарській етиці.

У глибоку давнину, при слабкому знанні будови органів тіла, системи кровообігу, функцій окремих органів тощо, тим не мен­ше виробляється методологічно правильний підхід до організму. Він бачиться цілісною системою, що розрахована на самофунк-ціонування, на гармонійну злагоду усіх органів та їх елементів, що співвідносяться згідно з принципом єдності протилежностей. В китайській філософії та опертій на неї медицині — це прин­цип співвіднесення інь-ян. Чергування інь (пасивна сила) і ян (активна сила) відображає всезагальний зв´язок речей і явищ у світі. Воно народжує рух і п´ять першоелементів (вода, земля, вогонь, дерево, метал), із яких складаються усі природні речі. Першоелементи взаємопороджуються і взаємопереходять. За цими ж принципами збудований і функціонує організм. Кож­ний орган несе в собі властивості одного з першоелементів. Збої у функціонуванні організму викликаються розбалансуванням роботи якогось органу. Причина розбалансування полягає або в "забрудненні" організму (органу), або в недостатності речо­вин, необхідних для нормального функціонування окремого органу чи організму в цілому.

Китайська медицина базує лікування на двох основних прин­ципах. Перший — очищення організму препаратами широкого спектру дії (переважно рослиного походження). Другий — жив­лення організму цими ж препаратами. Впродовж тривалої історії китайської медицини (понад 5 тис. років) вона виходить із розуміння тіла людини як складової природного матеріаль­ного світу (матерія тіла однорідна, подібна за складниками до інших природних тіл і складена з матеріалу природи). Забруд­нення спричиняють речовини непотрібні, чужі для організму або помилково вжиті. Лікування травами — найдавніший і доб­ре випробуваний спосіб зарадити організму. Другий шлях — це здоровий спосіб життя і розумне харчування. У трактаті "Ху анда Ней узин" ("Про внутрішнє", III ст. до н. є.) його автор — імператор Хуанді — говорить про поміркований спосіб життя як умову здоров´я і довголіття. Надмірне навантаження на один орган шкодить усім іншим. Тому моральні чесноти є умовою здоров´я організму. Ми звернули увагу на принципи китайської щедицини ще і тому, що нині Західна культура все ретельніше вивчає і застосовує її досвід.

Медична етика Західної цивілізації виходить з принципу лікування окремого органу (органів), що дають знати про свою хворобу болем. Сигнал окремого органу про його нездоровий стан розглядається як причина, а не наслідок дисбалансу в ор­ганізмі. Це методологічно хибний підхід, оскільки організм тлумачиться як набір окремих компонентів (органів), а не як цілісність, заснована на єдності протилежностей. Хвороби ок­ремого органу — сигнал розбалансованості усього організму, вияв його нездорового стану. Розумно визначений підхід перед­бачає віднайдення джерела, що спричиняє біль саме цього, кон­кретного органу. Доти, доки причина не встановлена, лікуван­ня хімічними препаратами не просто не ефективне. Воно — шкідливе. Адже сигнал (біль в органі) буде притуплений, і якщо справжня причина його так і не встановлена, це може призве­сти до фатальних наслідків.

Традиція ставлення до організму як "набору" органів заро­дилася ще в добу раннього середньовіччя, що протиставило в лю­дині духовне та тілесне начала. Тіло, що бачилося джерелом гріха, всіляко принижувалося, а отже, реакція на його прояви мала негативне забарвлення і часто супроводжувалася знущан­ням над тілом, щоб "прибити" його "забаганки".

Протиставлення духу і тіла, ідеального та матеріального, спричиняє, в свою чергу, розуміння тіла не як цілісної систе­ми, а як набору органів-складників, кожен із яких виконує свою функцію і є автономним щодо інших. Названий світоглядно-засадничий підхід зумовлений розривом західної цивілізації з природою, у тому числі з власною природою людини. Проти­ставивши тіло і дух, вона поширила протиставлення на увесь природний світ. Протиставлення різних граней всередині жит­тя як певного цілого зумовило неповагу до феномена природної Життєвості загалом.

Християнство зорієнтоване на есхатологію. Загальний прин­цип неповаги до тіла визначив і методи його лікування. Куль­тура, спрямована на потойбічне "вічне" життя, мало дбає про здоров´я. У кращому випадку вона "латає" організм, лікуючи окремий орган, і зовсім не турбується про здоров´я організму в цілому. Бути здоровим вважалося гріховним, тому здоровий рум´янець на щоках юної жінки або хлопця, красиве міцне тіло викликали у віруючих католиків гнів і ненависть [13, с. 156]. Річ тут не в недостатніх знаннях людського організму, що звичайно ж характерне для доби середньовіччя, а у світоглядній позиції. Логіка роздрібнення організму на складники збері­гається в західній медицині й донині. Незважаючи на успіхи анатомії, фізіології, генетики, фармакології та інших галузей науки, успіхи в подоланні хворіб відносно слабкі. Більше того, захворювання у наш час значно урізноманітнилися.

Не покращила ситуацію сучасна постцивілізаційна модель ставлення людини до власного організму. Плекання тіла, навіть зманіженість сучасної людини, що позбавлена необхідності докладати великих зусиль при виконанні будь-якої роботи, спричинили гіподинамію і супутню їм низку хворіб, зокрема серцево-судиних, кишківникових, печінкових тощо. Організм, що в процесі антропогенезу "програмувався" для виживання у складних природних умовах, а, отже, пристосовувався до мак­симальних навантажень, опинився у невідповідних йому умо­вах мінімальної навантаженості. До того ж, значне покращен­ня харчування зумовило стрімке збільшення ваги тіла, що само собою є ознакою хвороби, принаймні, симптомом нездоров´я. Стан здоров´я людства на планеті різко погіршився в останні тридцять років також у зв´язку з погіршенням екологічної ситуації.

Гуманність медицини передбачає широку просвітницьку роботу для формування культури відношення людини до влас­ного життя та організму як його носія. Зокрема, це питання балансу між накопиченням та витратою енергії, чергування навантажень і відпочинку, а також розумне обмеження і уни­кання споживання продуктів та напоїв, шкідливих для здоро­в´я. Моральне ставлення до свого організму означає, зокрема, використання розроблених сучасною дієтологією раціональних комбінацій різних продуктів харчування залежно від групи крові [Див.: 4].

Багато проблем у галузі медицини та лікарської етики зу­мовлені соціальним її статусом: платним характером лікарських послуг, медичних препаратів і їх дорожнечею. Оплата послуг медицини постійно збільшується. Так, згідно з даними стати­стики, в США перебування людини в лікарні в 1969 р. кошту­вало 80 доларів у день, ав1979р. — 189 доларів; пологи в лі­карні в 1970 р. — 380 доларів, а в 1980 р. — 2800 доларів; опе­рація з видалення жовчного міхура коштувала у 1970 р. — 1387 доларів, у 1978 р. — 2208 доларів, у 1985 р. — 4700 дола­рів [10, с 139].

Відсутність державного контролю над медициною спричи­няє використання недостатньо перевірених препаратів, часто небезпечних для здоров´я і життя людини. Так, у 80-х роках великого розголосу набула справа, пов´язана з застосуванням у західноєвропейських країнах препарату для запобігання вагіт­ності. Без належної перевірки він був розрекламований і вики­нутий у продаж.

Жінки, що вживали препарат, народжували дітей-потвор. Випадки ці далеко не поодинокі. Американський клініцист Фред Дж. Кук у книзі "Змова проти пацієнта" пише: "Щоб здо­рожити вартість операцій, часто невиправдано призначають наркоз, помилкове введення якого спричиняє смерть приблиз­но 33 тис. американців щорічно (з 14 млн операцій — половина невиправдана з суто медичного погляду)" [10, с 134]. Правда, покладання державою відповідальності за здоров´я громадян на самих громадян має і позитивні риси. Людина звикає почува­тися відповідальною за власне життя та здоров´я.

Потрібно розмежувати лікарську практику і медицину, хоча вони відображають загальну атмосферу стосунків особи і су­спільства, заснованих на принципі комерційних вигод. Науко­во-технічний прогрес стимулює розвиток досліджень у галузі біології, фізіології, біохімії тощо, а налаштованість на матері­альний успіх стимулює швидке впровадження результатів до­сліджень у медичну практику. Останнє зумовило об´єктивну не­обхідність виробити механізми захисту хворого від некомпе­тентності або зловмисних дій лікаря. Тому сучасна медицина розвивається на стику низки наук, що досліджують її етичні аспекти: медична етика, біоетика, деонтологія, медичне право. Деонтологія визначилася як галузь наукового знання і навчаль­на дисципліна у медичних освітніх закладах, що вивчає етичні Норми відносин лікаря і пацієнта.

Щодо правового захисту хворого і лікаря, то, як на взірець, можна послатися на законодавство ФРН. В статті "Криміналь­но-правова відповідальність лікаря ФРН" говориться, що лікар, перш ніж зробити операцію, має правильно її "облаштувати". А саме: отримати згоду пацієнта, детально пояснити можливі ускладнення, вірогідність несприятливого наслідку. За відсут­ності цього операція або призначення медикаментозного ліку­вання вважаються злочином. У такий спосіб досягається мак­симальна захищеність пацієнта та правова відповідальність лі­каря [1, с 7].

Медицина опиняється перед низкою етичних проблем, пов´я­заних з точністю діагностики, а отже, і методів лікування. Одна з таких складних проблем — визначення поняття смерті, особ­ливо у зв´язку з розвитком реаніматології. Зокрема, проблема актуальна щодо наявності підстав трансплантації органів. Чи вважати померлою людину, мозок якої помер, але серце про­довжує битися?

Сучасна медицина, як слушно вважають деякі дослідники, переосмислює поняття гуманізму. Воно має осягати і з мораль­них позицій розв´язувати низку питань захисту життя людини та громадянських прав особи: "донора" і "випробуваного" при постановці медико-біологічних експериментів щодо хворого, що помирає. Зрештою, медицина стала перед проблемою відпові­дальності за майбутнє людського роду. Американський біолог В. Поттер, визначивши коло моральних проблем, пов´язаних зі збереженням і плеканням життя, запропонував об´єднати їх у поняття "біоетика". Нині ця наука все ретельніше шукає реальних шляхів створення глобальної Етики людства майбут­нього.

Отже, медична та лікарська етика виконують одну з високогуманних цілей — врятування життя людини, утверджуючи тим самим її право на життя та самоутвердження власної жит­тєвості. Медична і лікарська етика часто відображають історич­но-конкретні уявлення про цінність людини, і тому гуманізм професії іноді має відносне моральне спрямування. Сучасна тенденція в розвитку медичної етики — пошук шляхів викори­стання досягнень медицини для збереження життя та покра­щення здоров´я і довголіття людини в планетарному масштабі.

Юридична етика

Поняття "юридична етика" включає ряд видів правничої діяльності, що регулює стосунки особи і суспільства, а саме: етику суддів, слідчих, адвокатів, прокурорів. Особливою сфе­рою дії юридичної етики є судова етика. Юридична етика зай­мається вивченням конкретизованої і такої, що отримала спе­цифічний ухил, моральнісної програми при здійсненні юриста­ми (всіх правоохоронних органів) своєї правочинної діяльності [10, с 60]. Юридична етика осягає собою увесь спектр правової діяльності.

Однією з вагомих сфер дії закону і права є функція попере­дження можливих протиправних дій. Закон вступає в дію там і тоді, де і коли моральна регуляція виявляється малоефектив­ною. Закон своїм авторитетом, що базується на силі, ніби "під­пирає" собою мораль і тим допомагає утримати людину в ме­жах моралі, не поширюючи на неї свою дію.

Інакше кажучи, законодавство і право виконують не лише каральну, але і виховну функцію, беручи участь у запобіганні протиправних дій. Вони "коригують" вчинки на відповідність їх межам прийнятого в суспільних стосунках. Зазначимо, що наявність у законодавстві "упереджуючої", "попереджувальної" функції — яскравий вияв його моральної спрямованості.

Остання простежується не лише щодо захисту об´єкта мож­ливих протиправних дій. У цьому випадку вона зрозуміла сама собою. Дієвість закону тут виражена в захисті прав людини від зазіхання на них з боку іншого (інших). Людина здобуває пси­хічний комфорт, відчуття захищеності, коли закон чітко і по­слідовно стоїть на захисті її життя, майна, людської гідності. Моральна дія законодавства і юриспруденції виявляє себе і щодо суб´єкта протиправних намірів або можливих проти­правних дій. Часто особа в самоутвердженні схильна виходити за межі прийнятих норм стосунків і навіть вдаватися до неза­конних дій. Зокрема це характерно для молоді. Недостатність Досвіду при намаганні будь-що заявити про себе, невміння ви­бирати вчинки — чинники, здатні спричинити правопорушен­ня. Часто вони оперті на благородні наміри.

Тому слушно вважати, що право, законодавство та юридичні органи охороняють людину не лише від небажаного втручання когось іншого в її долю. Вони охороняють людину від себе самої, особливо тих людей і в тих випадках, коли відсутня рефлексія над власними вчинками і коли голос совісті мовчить. Сила зако­ну і його авторитет базуються не лише на невідворотності його дії за умови, що злочин стався, але і на дієвості функції упере­дження та попередження правопорушень.

В умовах становлення в Україні правової держави, в період, коли дієвість законів малоефективна, коли має місце постійне ігнорування закону з боку владних структур, юридична грамот­ність громадян стає необхідною для створення справді право­вих стосунків влади і громадян. Юридичні служби виконують функцію захисту громадян від протиправних дій державно-ад­міністративних органів, надаючи компетентну допомогу щодо засобів опору утиском владних структур.

Громадяни можуть почуватися захищеними від сваволі мож­новладців лише за умови справедливості та дієвості законів. Тому моральними критеріями осягається як зміст законів і пра­ва, так і їх дійсне функціонування в інтересах суспільної злаго­ди та духовного добробуту усіх громадян.

Правничі органи, допомагаючи утверджувати дієвість за­конів, зрештою, допомагають і владним структурам утримати­ся при владі. Моральність законів та законодавства по-справж­ньому виявляє себе, коли поширюється на всіх громадян. Може однак виникнути запитання щодо ефективності застосування моральних принципів у сфері юриспруденції. Адже мораль лише "рекомендує", "пропонує" дотримання норм, але не воло­діє ефективними засобами контролю за їх дотриманням (окрім громадської думки). Право, навпаки, має дієві спонуки для його дотримання. Однак його дія (неминучість покарання згідно з мі­рою скоєного) може зламати людину, зруйнувати віру в мож­ливість повернення до нормального життя. Тому актуальною є вимога дотримання моральних критеріїв щодо професії юриста та юриспруденції загалом. Оптимальною в сфері юриспруденції є взаємодія права і моралі. Моральною є вимога карати за скоє­ний злочин, але не топтати і не принижувати людське начало, що, хоча б у елементах, наявне навіть у невиправних злочинців.

Виконавці волі закону перебувають у небезпеці вдатися до суб´єктивізму в його тлумаченні, використати закон з непра­ведною, корисливою метою, тобто підпорядкувати його особи­стому інтересу.

Усвідомлення невідворотної дії закону не лише щодо інших, але і щодо власної особи — вагомий чинник справедливості правової системи. Слід усвідомлювати, що судочинство здійсню­ють люди, яким властиві упередженість, владолюбність, корис­ливість тощо. Закон має бути гарантом професійної порядності правників. Нині уже ніхто не вірить у божественне походжен­ня законів та у винятковість осіб, що говорять від імені закону. Усвідомлення юридичними працівниками своєї підвладності закону є вагомим чинником утримання від протиправних дій. Більше того, усвідомлення дієвості закону, в тому числі й щодо власної особи, народжує у правників повагу до себе як фахівців. Дієвість законів є гарантом захищеності юридичних працівни­ків від можливого втручання в слідство та в судовий процес різ­них "зацікавлених" осіб. Оптимальним тут є принцип римської юриспруденції, що проголошує невідворотність дій закону. Суб´єк­тивізм у тлумаченні законів спричиняє їх дискредитацію.

Особи, уповноважені говорити з громадянами від імені зако­ну, несуть моральну відповідальність не за зміст законів, а за повагу до них. Моральність юридичних осіб визначається рівнем їх компетентності. Від їх фахової грамотності та моральної доб­розичливості залежать людські долі: компетентне, морально ви­важене тлумачення законів не перетворює їх на сліпе знаряддя помсти або засіб виведення винного за межі дії закону.

Сферою компетенції юридичної етики є не лише утверджен­ня права шляхом покарання злочинців, але і захист невідчуже-них прав людини. В першу чергу, права на життя, на захист Честі та людської гідності. Як суб´єкт дієвості права, юрист зо­бов´язаний домагатися невідворотності дії законів. Як суб´єкт Моральності, він покликаний дбати про відповідність міри по­карання мірі скоєного. Ця проблема особливо актуальна в сфері судової етики. Судова етика фіксує застосування етичних норм У конкретній сфері юриспруденції — у судочинстві. Вона зосе­реджує увагу на питаннях дотримання правосуддя за фактом Наявності злочину та підозрюваної в ньому особи (групи осіб). Скоєні злочини часто настільки страшні, що викликають гнів, огиду, ненависть будь-якої нормальної людини. Юристи — не виняток. Однак моральний пафос заперечення злочинності (і конкретного злочину) може стати на заваді об´єктивності роз­слідування. Моральний обов´язок судових органів — дошуку­ватися істини. Суд зобов´язаний довести, що злочин був скоє­ний саме тією, а не іншою людиною, і при винесенні вироку спиратися на об´єктивні дані слідства, виходити з "букви і духу" закону, а не з особистих симпатій чи антипатій. Система пра­вил судової етики не допускає провокацій, тиску на суд чи підоз­рюваних, інших форм шантажу.

Загальна атмосфера суспільного життя великою мірою зале­жить від справедливості законів та їх дієвості. Не випадково в добу Просвітництва утримувалася стійка віра у цілющу дію справедливих суспільних законів за умови неухильного їх до­тримання. Довіра до держави, надія на неї як на справедливого суддю в людських справах здатні утримувати людей від відчай­душних дій самочинного утвердження справедливості. Вони усувають відчуття безвиході та безпорадності перед життям. Справедливий суд не в змозі утримати злочинця від протиправ­них дій, але він може створити атмосферу нетерпимості до амо­ралізму та до неповаги прав людини. Справедливе законодавство, створюючи у громадян почуття захищеності, сприяє суспільній злагоді та є важливим засобом запобігання злочинності.

Виховна дія законів не в тому, що вони усувають підстави для правопорушень, а в тому, що усвідомлення невідворотності покарання здатне зупинити людину (часом в останній момент) від протиправних дій. У виховному процесі слід мати на увазі, що хибні ціннісні орієнтації можуть налаштовувати молодь на протиправні дії.

Жодна людина не хоче виглядати в очах інших гіршою, ніж вона є насправді. Слід враховувати, що частим мотивом про­типравних дій є неправильні (позаморальні) суспільні орієн­тації. В останні роки в умовах економічної нестабільності, не­усталеності й навіть відсутності механізму дії законів в Україні моральні цінності об´єктивно втрачають в очах людей свою значущість. Адже потерпають у цьому житті саме моральні особистості, тоді як носії грубої сили і примусу утверджуються як основна суспільна сила — як "господарі життя". Культ спо­живацтва, "свободи" від моралі широко пропагують засоби расової інформації, що стали вагомим чинником провокування_ащоралізму і злочинності. Убивство, шантаж, пограбування тоЩ° утверджуються як цілком нормальний шлях до влади і ба­гатства. Злочинець, якому вдалося уникнути правосуддя, стає шанованим громадянином.

Виховання, що формує в людині уявлення про цінності доб­рочесного життя та підказує шляхи до нього, налаштовує на повагу до законів, — важливе джерело духовного добробуту особистості та суспільства.

Педагогічна етика

Педагогічна етика — це наука про моральну цінність сто­сунків, вироблених у навчально-виховній діяльності. Педагогіч­на діяльність — це процес, суб´єктами якого є вчитель та учні. Суб´єкт-суб´єктний процес покладає в собі творчу взаємодію сторін. Мета його — становлення людської особистості в про­цесі засвоєння духовного досвіду людства у безпосередніх та опосередкованих формах. Ставлення педагога до учня, шир­ше — способи організації освітянського процесу — відобража­ють ставлення суспільства до особи, а отже, — перспективність суспільства або, навпаки, її відсутність. Суспільство, що дбає про своє майбутнє, приділяє особливу увагу освіті та вихованню молодого покоління. Впродовж історії людства найвагомішим чинником його поступу залишається безпосередня передача мо­лодому поколінню найважливішого в досвіді шляхом спеціально організованої пізнавальної діяльності. Мета її — забезпечувати ефективність пізнання та виховання у безпосередньому процесі спілкування. Школа — одна з найважливіших суспільних інсти­туцій, що формує покоління носіїв культури, а отже, і її творців. У педагогічному процесі моральність є і його метою, і засобом. Вона — умова ефективної діяльності школи та її кінцевий на­слідок. Моральна спрямованість педагогічного процесу — під­става стійкості його як системи. Ефективною вона є за умови змістової наповненості.

Професія педагога покладає на особу, що обрала її, особливі моральні зобов´язання. Педагог покликаний не лише дати дитині необхідні знання основ наук та певні навички інтелектуальної діяльності, а й спрямувати у відповідне русло. Він, отже, несе моральну відповідальність за її долю. В сім´ї, що заснована на кровній родинності стосунків, зміст їх не опосередкований нія­кими зовнішніми чинниками, окрім любові. Школа — суспільна інституція. В ній дитина входить у суспільне життя на основі цілеспрямованої діяльності опанування знання. Воно — умова її повноцінного входження в суспільне життя.

Історично усталена система освітянського процесу покладає моральні зобов´язання на її суб´єктів. Школа зобов´язана дати систему знань, а отже, сприяти організації мисленнєвих струк­тур дитини в діяльності пізнання. Вона покликана прищепити інтерес до пізнання, потребу в постійному накопиченні знань та застосуванні їх на практиці. Прищеплення навичок інтелек­туальної діяльності не вичерпує цінності педагогічного проце­су. Школа озброює навичками міжособистісного спілкування у формах культури (принаймні, покликана це робити). Дитина в школі — це суб´єкт суспільного життя, а отже, творець його. Досвід творення суспільності стосунків (їх якість) задається саме школою, оскільки спілкування тут опосередковане соці­альними ролями: ввести молодь у сферу суспільного життя на основі опанування досвідом засвоєння знання та способів, у які процес відбувається.

Суспільство делегує учителю повноваження говорити від його імені та висуває моральний обов´язок гідно виконувати своє при­значення. Найважливішими умовами тут є фахова підготов­леність та рівень людської небайдужості, любові до дітей, чуй­ності та розумної вимогливості. Фахова підготовленість передба­чає не лише володіння належним обсягом знань, але й уміння донести їх іншим, тобто методичну озброєність. Не менш важ­ливим у моральному плані є чинник небайдужості вчителя до свого предмету. Своєю небайдужістю вчитель здатний запали­ти учнів, зосередити їх увагу, пам´ять, інтуїцію на пізнаваль­ному процесі. За такої умови він набуває творчого характеру-Байдуже, що знання, якими опановують учні, уже давно уста­лені. Творчий характер має сам процес пізнавальної діяльності-Як такий, він є розгортанням пізнавальних здібностей дитини-Потреба пізнання закладена в природі кожної психічно і ро­зумово повноцінної дитини. Відомо, що діти не знають страху і щоразу відважно кидаються назустріч новому, досі не знано­му предмету. Ними керує потреба налагодити негайне спілку­вання з об´єктом небайдужості. Чуттєво дана предметність у її цілісній життєвості є першим об´єктом пізнання і цікава для дитини саме в її цілісній життєвості.

Світ, яким повинна опанувати дитина в школі, має якісно інший зміст. Чуттєва даність предметної дійсності, укладена в систему наукового знання, — це світ символічних значень. Предметність у її безпосередній життєвості переходить у си­стемі наукових знань в інший спосіб буття. Вона визначається не в її особливому (яким є її цілісне, конкретно визначене бут­тя), а в її закономірному. Для науки важливо віднайти закони буття явищ предметного світу, визначити ступінь їх всеза­гальності, а отже, організувати свідомість всезагальним змістом духовного досвіду людства. Вкладена у систему законів дійсність відкривається в пізнавальному процесі в єдності її загального і особливого. Під емпіричні досвідні знання дитини школа підво­дить ґрунтовну теоретичну базу. Більше того, знання набува­ють рівня науковості, системності, наступності тощо. Процес має морально визначене спрямування тою мірою, якою вводить дитину в світ символічних значень, що, власне, і є культурою. Об´єктивна даність природного світу відкривається свідомості не лише як фізична реальність, але і як духовна, завдяки включеності її в людське життя (останнє за способом здійснення є культурним феноменом).

Наукове знання є тою духовною реальністю, якою має ово­лодіти дитина, щоб стати суб´єктом культури та відбутися як суб´єкт культури. Для цього ж вона має оволодіти методами, способами "розкодування" культурних символів, а отже, сфор­мувати мисленнєві здібності діяльністю пізнання. Методика організації навчального процесу — це, власне, і є здатність пе­дагога відкривати дітям світ символічних значень, у які вкла­дена реальність.

Спосіб, у який здійснюється пізнання, покликаний органі­зувати собою мисленнєві структури учня. Розвиток здатності сприймання та розуміння мови науки (поняття, закони, кате­горії, ідеї, теорії, гіпотези тощо), уміння оперувати отрима­ними знаннями є діяльністю формування наукової свідомо­сті. У навчальному процесі вона є основною метою. Творення пізнавальних образів у педагогічному процесі — складна про­цедура саме тому, що дітям важко переходити від чуттєвого сприймання до логічних узагальнень. Те, що звичайно назива­ють педагогічною творчістю, пов´язане не з діяльністю творен­ня нового знання, а з творенням нових способів (методів) введен­ня у світ знання.

Умовою майстерної методики творення пізнавальних образів, доступних дітям, є ґрунтовні знання вчителя. Він зможе відкри­ти багатошаровість символічних значень, у які наука спромог­лася вкласти багатство якостей та властивостей реального світу (природного і соціального), лише при майстерному володінні предметом. Тоді він легко переходить від світу предметності до світу понять — і навпаки. Цей педагогічний прийом надзвичай­но важливий тим, що дозволяє поєднувати два рівні досвіду: індивідуальний та суспільний, чуттєвий та логічний, емпірич­ний та теоретичний.

Учитель має усвідомлювати зростаюче ускладнення мови сучасної науки та небезпеку виникнення бар´єру розуміння її дітьми. Тому йдеться не лише про професійність педагога, але також про моральний обов´язок полегшити дітям опанувати світом знання. Оскільки пізнання — процес безмежний, а зміст знання — невичерпний, школа дає базові знання. Вони відкри­вають шляхи до подальшого накопичення знання. Процес пі­знання має моральне спрямування за умови, що прищеплює дітям потребу подальшого прирощення знання, тобто, коли пізнавальна діяльність має творчо-пошукове спрямування. Роз­виток пізнавальної потреби та уміння вчитися можна вважати двома складниками успішної взаємодії вчителя та учнів.

Не менш важливою складовою педагогічної професії є озбро­єння учнів навичками суспільних взаємодій, виходячи з усві­домлення навчально-виховної діяльності як суспільно визначе­ної. Моральний обов´язок школи — формувати культуру су­спільних відносин, не переносячи реально наявну обмеженість повсякденного спілкування в межі школи. Школа покликана озброїти досвідом творення стосунків у формах культури. Тво­рення ідеального образу стосунків педагога та учнів не вигля­дає ідеалізацією процесу, якщо виходити з принципу єдності мети та засобів у педагогічній діяльності. Справді, мета педаго­гічного процесу — творення особистості знаючої і налаштованої на потребу знати. Предмет пізнання — дійсність, укладена _Б логічні образи науки. Можливість пізнання досягається на основі вироблення моральних взаємодій із природним світом (чуттєва реальність) та світом культури (духовна реальність).

Створюючи атмосферу міжособистісного спілкування у фор­мах культури, педагог налаштовує на творче відношення до світу загалом. За умови, що вчитель уособлює культуру відно­шення до знання, до дітей, до колег, він є для учнів живим, реальним носієм культури як процесу, а не деякої умоглядної ідеї. У живому спільному (суспільному) процесі творення сто­сунків, потреба в яких об´єктивно зумовлена суспільним спосо­бом здобування знання, пізнавальна діяльність набуває сенсу об´єктивно необхідної. Наголосимо, що в сенсі об´єктивної не­обхідності процес пізнання визначається завдяки суспільному способу опанування ним. Лише в подальшому — чи то внаслі­док відсутності в школі культури організації навчального про­цесу, чи внаслідок корекції ідеалу реаліями життя — частина людей втрачає інтерес до пізнання та потребу виходу в пізнанні за ті межі, що задовольняють запити повсякденного існування.

Предметність любові педагога до учнів — у творенні атмо­сфери співпраці: суб´єкт-суб´єктних зв´язків, мета яких — рух до опанування знаннями. Творення образу знання в цікавих, доступних дитячому сприйманню формах — це творення мо­рально визначеної атмосфери творчої взаємодії зі змістом знан­ня. Творча атмосфера, в свою чергу, несе в собі відчуття напов­неності, радості, осмисленості життя.

Зміст знання у педагогічному процесі завжди опосередкова­ний особою вчителя — носія певного виду знання. Цим пояс­нюється той факт, що одні знання (навчальний предмет) викли­кають інтерес та радісну готовність сприймання. Інші, навпа­ки — байдужість, роздратування і навіть ворожість. Від вчителя (вчителів) залежить, чи будуть шкільні роки щасливими для дитини, чи перетворяться на тяжке випробування. Невмілий, байдужий педагог може зробити людину нещасною на усе по­дальше життя, сформувати в ній комплекс неповноцінності, Невпевненості в собі, байдужість до навколишнього світу і до себе самої. Ситуація щасливої зустрічі дитини з талановитим педагогом, навпаки, дає в результаті естафету творчості. Відомі особистості, осмислюючи витоки власної творчої здійсненості, часто згадують своїх перших учителів.

Колективність процесу пізнання містить у собі ще один важ­ливий аспект творення людської особистості: озброєння навич­ками соціальних взаємодій. Відомо, що неуважність або недис­циплінованість одного учня здатна розбалансувати увагу всьо­го класу. Талановитий педагог не той, хто читає настанови порушнику, а той, хто вміє перевести увагу класу з особи по­рушника на предмет, організувати учнів на сприймання значно цікавішої, ніж недоречні репліки порушника, думки вчителя. Звичайно, вчитель не повинен (не має морального права) зали­шати непоміченою недоречну поведінку учня. Однак робити це він зобов´язаний у формах культури. А отже, це не має бути крик чи образа, а скоріше дотепний жарт, що розвінчує пове­дінку порушника, але не принижує його людську гідність. У та­кий спосіб вдається зберігати загальну атмосферу приязні та доброзичливості. Вона має важливе значення для психічно ком­фортного самопочуття кожного з учнів. Разом з тим, вона вчить дітей творенню культури взаємин.

Отже, школа — суспільна інституція, а педагогічна діяль­ність — це об´єктивно зумовлений засіб прищеплення культу­ри новим людським поколінням. Клод Лоренц, визначаючи сутність культурної традиції, говорить про її двоїсту природу. З одного боку, їй властива тенденція переростання в "забо­бонність" або "доктрину". Однак те, що на перший погляд ви­дається "недоліком конструкції", з іншого боку, є насправді її сильною стороною. "Виявляється, що величезна консерватив­ність у збереженні одного разу відчутого належить до життєво необхідних властивостей апарату традиції, що виконує в роз­витку культури те ж завдання, яке в розвитку виду виконує геном" [6, с 45]. Вказана закономірність творення традиції простежується на рівні індивідуальної, суспільної свідомості та свідомості людства. Скажімо, визначеність способу переживан­ня спільнотами предметів всезагальної небайдужості задає кожному індивіду, включеному у суспільне буття, якісно визначе­ний образ предмета та досвід реагування на нього. Те, що за­звичай визначається як культура, є не що інше, як стійкість реагування на явища дійсності відповідно до їх об´єктивної цінності. Специфічно людська здатність культури реагування виробляється в суспільному способі життя. Школа є його орга­нічною складовою. Педагогічна професія виконує благородну функцію: удосконалення виду "людина" шляхом розвитку здібностей кожного окремого індивіда. Принаймні так бачиться її справжнє призначення.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок. По-перше, педагогічна етика ґрунтується на моральності відношення до духовного світу дитини як культурної цінності. Вона виходить із необхідності розвивати і вдосконалювати закладені в природі людини її творчі здібності.

По-друге, вона ґрунтується на моральності відношення до духовних цінностей людства. В педагогічному процесі вони є джерелом розвитку здібностей дитини. Зміст цінностей є фор­муючим началом свідомості.

По-третє, педагогічна етика ґрунтується на засвоєнні досві­ду культури шляхом творення спілкування з культурою у фор­мах культури.

Етика бізнесу

Бізнесова діяльність — це сфера професійної діяльності, до­слідження моральних аспектів якої актуалізувалося на теренах України у зв´язку з переходом на ринкову економіку. Основні принципи етики бізнесу були вироблені в 70-х роках XIX ст. на засадах філософії прагматизму в США. Теоретик прагматизму У. Джеймс виходить з розуміння людини як такої, що керу­ється емоціями, а не розумом, а предметом емоційного пережи­вання є її власна особа. На цій підставі етика прагматизму по­клала в основу моралі дію, а не вибір учинку та рефлексію над ним. Тобто, моральна свідомість позбавляється її об´єктивно Цінного змісту, цінність переноситься в сферу практичної ре­зультативності. Згідно з іншим представником філософії праг­матизму Ч. Пірсом, істинне значення об´єкта може бути ви­значене як підсумок практичних операцій над ним. Критерієм Цінності об´єкта філософ бачить його практичну корисність. Цей підхід є виявом життєвої позиції "середнього американ­ця". Відомий афоризм Ч. Пірса проголошує: "Істина полягає в майбутній корисності для наших цілей". Наведена формула визначає стиль життя американців. Йому відповідає формула Дж. Дьюї: "Істина визначається як корисність", а критерій істи­ни — відповідність між наміром і результатом (а не між ідеєю і реальністю).

У поглядах на людину прагматизм виходить із ідеї впливу на її емоційний стан з метою досягти бажаного результату. Спро­щено уявляючи людину, він бере за вихідний принцип стосунків їх корисність. Прагматизм зорієнтований на спо

Поиск по сайту: