Фройдизм. Неофройдизм

У другій половині XIX — на початку XX ст. ідеї "філософії життя" вплинули на фройдизм, етична система якого базується на принципі ірраціоналізму. Засновник психоаналізу Зиґмун Д Фройд (1856—1939) розглядає етичну проблематику у зв´язку з розробленою ним теорією психоаналізу в таких працях: "Я і Воно", "Психологія мас і аналіз людського Я", "Тотемі і табу", "Майбутнє одної ілюзії", "Незадоволеність у культурі" та ін. Фройд вважав, що витоки людських вчинків у безсвідомому. Структуру психіки він загалом поділяв на 3 шари: несвідоме, свідоме і надсвідоме. За його термінологією це відповідно: "Воно", "Я" і "над-Я". Свідомість служить для того, щоб на­давати ірраціональним потягам зовні прийнятних форм. Це ра­ціональні "маски" наших вчинків. Переведення свідомістю не­прийнятного по суті у зовні прийнятні форми — явище суб­лімації (заміщення) наявних у природі людини ірраціональних потягів. Це, у першу чергу, статеві потяги. Тим не менше, фройд не заперечує існування морального почуття. Для ро­зуміння його природи важливі роботи вченого, у яких досліджу­ються ранні форми культури, зокрема культура табу. Фройд чітко вирізняє мотиви дотримання заборон, що народжені містичним страхом перед невідомими явищами (табу), від забо­рон, які свідомо накладені людьми на певні шкідливі для спіль­ноти дії. Останні — це моральні заборони, оперті на розум. Фройд пише: "Від заборон вони (табу. — В. М.) відрізняються відсутністю приналежності до системи, що вимагає загалом утримання та наводить підстави для такої вимоги. Заборони, табу позбавлені будь-якого обґрунтування" [10, с. 347]. Згідно з Фройдом, табу значно вагоміше впливає на психіку саме своєю незбагненністю, ніж свідомо вироблені заборони.

"Значення табу розгалужується у двох протилежних напрям­ках. З одного боку, воно означає святий, освячений, з іншого — жахливий, небезпечний, заборонений, нечистий....Наше сполу­чення "священний трепет" збігається із змістом табу" [10, с 347]. Заборони, обмеження, що пов´язані з певним типом об´єктів, викликають до цих об´єктів особливий інтерес, концентрацію уваги. Утаємниченість об´єктів зумовлює стійке зосередження на них, а отже, вони посідають важливе місце у психічних струк­турах і концентруються саме у сфері безсвідомого.

За Фройдом, безсвідоме складає найбільший шар у структурі людської психіки, отже, контроль над ним з боку свідомості — явище дуже складне. На цій підставі робиться висновок про Домінування ірраціональних начал у людині.

Разом з тим, Фройд не заперечує явища удосконалення пси­хіки в історичному розвитку людства. У праці "Майбутнє одної ілюзії" він наголошує: "Неправильно, що людська психіка з дав­ніх часів не розвивалась і, на відміну від прогресу науки і тех­ніки, сьогодні все ще така ж, як і на початку історії... Наш роз­виток іде у тому напрямку, що зовнішній примус поступово входить усередину, а особлива психічна інтонація, людське над-Я, включає його до числа своїх заповідей. Кожна дитина демон­струє нам процес подібного перетворення, завдяки йому долу­чаючись до моральності і соціальності" [9, с 100]. Шлях вихо­ду з-під влади ірраціональних темних сил, що організують со­бою психічні структури людини, — це збільшення кола знань про світ. Прояснюючи розум, знання позбавляють людину стра­ху перед світом, а отже, поступово усувають (мають усувати) із психіки ілюзорні уявлення про світ. Щодо перспектив такого процесу Фройд пише: "...Наша природна організація, тобто наш психічний апарат, сформувались саме у ході зусиль, спрямова­них на пізнання зовнішнього світу, тому у її структурі повинна мати хоч якесь місце відповідність цій меті..." [9, с 142]. Ха­рактеризуючи психіку як явище еволюції, Фройд наголошує, що у людському житті все ще мають місце патологічні, з погля­ду моралі та культури загалом, явища: вбивства, інцесту тощо. Саме вони і є предметом дослідження у психоаналізі. Перспек­тиву людства вчений бачить у моральному вдосконаленні. "По­силення над-Я є надзвичайно цінним психічним здобутком культури. Особистості, у яких воно відбулося, робляться з про­тивників культури її носіями. Чим більша їх кількість утому чи іншому культурному регіоні, тим більш забезпечена ця куль­тура, тим швидше вона зможе обійтися без засобів зовнішнього примусу" [9, с 100]. У філософсько-культурологічних працях (в першу чергу, саме у них) Фройд виступає виразником ідей прогресу, зокрема морального прогресу людства.

Психоаналіз Фройда також має виражене етичне наванта­ження. Адже неусвідомлені психічні комплекси, що спричиня­ють хворобу психіки, як наголошує Фройд, можуть бути подо­лані за умови їх "прояснення": моральної рефлексії над ними. В своїй лікарській практиці Фройд широко вдавався до цього методу.

Ідеї Фройда знайшли переосмислення у працях представ­ників неофройдизму, в першу чергу, — його учня Карла Юнга (1875—1961). Юнг — засновник аналітичної психології. Основні ідеї його вчення викладені у працях: "Психологія і релігія", "Метаморфози і символи лібідо", "Архетипи колективного без-свідомого", "Поняття колективного безсвідомого" та ін.

Розбіжність Юнга з Фройдом стосувалася, по-перше, ролі сексуального начала ужитті людини. По-друге, тлумачення природи безсвідомого. Юнг заперечує ідею пансексуальності, піддаючи критиці підхід Фройда до пояснення будь-якої ді­яльності витісненням сексуальних потягів. Він доводив також безпідставність спроби пояснення усіх явищ культури витісне­ними сексуальними потягами. Юнг радикально переосмислює концепцію Фройда щодо природи несвідомого. На його думку, несвідоме поєднує у собі не лише індивідуальний психічний зміст, але і колективні, безособові форми реагування на явища, досвід якого складався впродовж еволюції. Ці форми не до­вільні. Вони зумовлені наявними у психіці людини образами, що і визначають спільність реагування. Юнг називає їх архетипа­ми (гр. початкові образи, або прообрази). Тобто, він розрізняє архетип і архетипний образ, або архетип, що знайшов утілення в міфах, казках, художніх творах. Вихідною засадою для форму­вання поняття архетипу стала виявлена психологом спільність мотивів міфології, сновидінь людей, а також фантазії психічно хворих.

В етиці Юнга поняття архетипу розглядається у зв´язку із несвідомою активністю людей. Вона зумовлюється змістом об´єктів небайдужості, що знаходяться не в об´єктивній дійс­ності, а в психіці людини, у її глибинних шарах. Згідно з Юнгом, образи, що є носіями колективного безсвідомого, відігра­ють роль формуючого начала психіки. Юнг розумів їх то як психічний корелят (лат.: виправлення) інстинктів, то як на­слідок мимовільного породження образів нейродинамічними структурами мозку, то як чистий формуючий елемент сприй­мання. Сутнісною ознакою архетипічних образів є їх принци­пова непізнаваність. Архетипічні образи Юнг характеризує як засіб організації духовного досвіду окремої особистості. Архе­тип "збуджує нас тому, що пробуджує у нас голос набагато Могутніший, ніж наш власний", — пише він [16, с. 27].

Архетипічні образи є вихідною засадою для творення повно­ти психічного буття окремої особистості. Складниками його є Я (Ego), Маска (Persona), Тінь (Sehalten,Ombra), образ душі (Апіта), особисто-несвідоме з комплексами та колективне не­відоме з архетипами. Підставою їх єдності має бути самість. Інтеграція самості з Я є кінцевою метою розвитку особистості (індивідуалізації). В етичному плані цікаве поняття "Маска", або "соціальна шкіра" особистості. Вона служить джерелом захисту для Я завдяки тому, що особа вписується в середовищі безконфліктно. Хоча Маска, якщо вона пронизує психічні структури особистості, може набути руйнівного характеру -~ нівелювати особу. Цей феномен, як його розуміє Юнг, близький до дії феномена безособового (Man) у філософії Гайдеґґера.

Цікаві міркування Юнга щодо впливу різних типів соці­ального середовища на психіку та мораль окремої особистості. Повне злиття та розчинення її у колективних формах, в арха­їчній стихії колективного безсвідомого — характерне для східних релігійно-містичних культів. Інша крайність стосунків особи з суспільством явлена сучасною європейською цивіліза­цією. Вона раціоналізувала життя і прибила та спотворила на­явне у нашій психіці колективне безсвідоме. Порушення рівно­ваги психічних структур, особливо такого їх формуючого на­чала, як колективне безсвідоме, спричиняє нерегульовані спонтанні вибухи асоціальності. Розрив з колективним досві­дом, наявним у психічному світі людини ранніх культур, ста­вить сучасну людину в ситуацію безпорадності, коли вона з жа­хом виявляє, що є об´єктом якихось містичних сил, "факторів" [15, с 142].

Етична проблематика розглядається у філософії відомого представника неофройдизму ЕріхаФромма (1900—1980). У пра­цях "Втеча від свободи", "Людина для себе","Мати і бути" та інших Фромм доводить суперечність людського існування, взя­того не як суб´єктивно-особистісний, а як онтологічний факт. Він виділяє різні типи організації суспільства (патріархат і ма­тріархат), різні типи свідомості (авторитарна і гуманістична), різні типи організації життя людей (екзистенційну та історич­ну) тощо. Виділяє два типи свободи: "свобода від" (негативна) і "свобода для" (позитивна). Основна проблема його праць — аналіз шляхів та засобів індивідуалізації людини та усвідом­лення складності й суперечності цього процесу. З одного боку особистісне і онтологічне начала людського буття не суперечать, а доповнюють одне одного. З іншого — суперечать одне одному, оскільки унікальність і всезагальність несумісні.

Фромм виділяє три передумови істинного буття людини: свобода; незалежність і критичність мислення; моральна освіченість — головна умова. Велика увага приділена у його працях реальній духовній ситуації західного суспільства, яке він називає хворим суспільством. Неврози, як наголошує Фромм, є наслідком відчуження, домінування пристрастей над людьми. Єдиний вихід запобігання кризи цивілізації — це повернення людині душевного здоров´я, а шлях до останнього — це гармо­нійний розвиток особистості. Шлях до гармонії, натомість, — в радикальній зміні стосунків між людьми. Фромм розглядає повернення гуманізму як умову збереження західного суспіль­ства. "Для того, щоб зберегти зв´язок індивідуалізованої люди­ни зі світом, існує єдиний можливий шлях: активна солідар­ність з іншими людьми, спонтанна діяльність, любов до праці — усі ці чинники в сукупності можуть відновити зв´язок людини зі світом і скріпити його, але вже не первинними зв´язками, а зв´язками, що будуть передбачати людину як незалежного і вільного індивіда", — пише Фромм у праці "Втеча від свобо­ди" [11, с. 55—56]. Реальність здійснення такої перспективи Фромм бачить у моральних здібностях людини: в розкутій здат­ності до любові, віри і розмірковувань. Відродження самості людини замість "удаваного Я", внутрішнє її моральне "віднов­лення" можливе на основі застосування "гуманістичного пси­хоаналізу". У ньому вчений бачить суспільно прийнятний засіб звільнення людей від ілюзій їх буття.

Справжньою цінністю людського життя Фромм уважає здатність любити. Любов — "це єднання за умови збереження власної цілісності, індивідуальності... У любові має місце пара­докс: дві істоти стають одною і залишаються при цьому двома" [12, с 36].

Згідно з Фроммом, правомірно вирізняти декілька видів любові: материнська (природна); батьківська (народжена почут­тям обов´язку); любов дитини до батьків (незріле почуття); братська ("фундаментальний" вид: переживання єдності); еро­тична (ілюзія єдності); любов до себе (згідно з принципом: "воз­люби ближнього як самого себе"); любов до Бога (прагнення Подолати відчуження від світу). У любові людина здобуває справжній сенс життя, оскільки любов народжує інтерес до життя, потребу в єднанні зі світом. Любов змінює характер людини і систему цінностей, переводячи егоїзм на альтруїзм.

Метаетика

Одним із напрямків розвитку етичної теорії у XX ст. є метаетика, яку заснував Джордж Мур (1873—1958). Його праці та праці двох інших англійських мислителів Бертрана Расела (1872—1970) ІЛюдвіга Вітгенштаина (1889—1951) справили особливий вплив на розвиток англійської філософської етики. Вони, по-перше, відроджували традицію англійського емпіризму, по-друге, відкривали нову епоху — "епоху аналізу". Дж. Мур за­стосовує логіко-лінгвістичний аналіз щодо етичної проблема­тики. Згодом його доповнить метод "логічного атомізму" і пози­тивізму Рассела, а ще пізніше — лінгвістична філософія Вітген­штаина. У праці "Принципи етики" (1903), "Етика" (1912) та пізніших статтях Мур формулює метод і методологію метаети-ки — напрямку, що об´єднав у собі всі різновиди неопозитивіз­му в етиці (інтуїтивізм, емотивізм, деонтологічний інтуїтивізм, школи лінгвістичного аналізу мови моралі, прескрептивізм).

Термін "метаетика" закріпився в етичній теорії з 30-х років XX ст. Низка проблем, що досліджуються автором, — традицій­не, усталене ще з часів Платона та Арістотеля. Це поняття добра і зла, блага; спроба визначити критерій правильних і непра­вильних вчинків тощо. Суть і цінність метаетики визначається не комплексом поставлених у ній проблем (вони — традиційні), а. методологією етичних досліджень, запропонованою Муром. Метаетика має досліджувати не мораль, а мову етики як науки про мораль через її опосередковане вираження у мові. Аналіз мови моралі Мур вважає засобом для вирішення проблем ети­ки. Велика увага приділена критиці "традиційної" етики (ге­донізм, метафізична етика, утилітаризм). Критиці піддаються всі етичні теорії від часів Давньої Греції до XX ст. Для вивчен­ня моралі Мур звертається не до реальних вчинків людей, а зо­середжує увагу на тому, як вони говорять про мораль (семіо­тичний метод дослідження).

Доробок Мура в етичній теорії полягає, по-перше, у розріз­ненні добра як мети(goodasanend) і добра як засобу(goodasaneans). Відзначено необхідність врахування відмінного між ними при оцінці вчинків.

По-друге, у багатогранному понятті "добро" виділяється —~ "внутрішнє добро (благо)" або "добро (благо) як таке" (intrinsic good,goodinitself). Мур характеризує цей аспект добра як "уні­версальне добро".

По-третє, Мур характеризує добро, вдаючись до розмежуван­ня "природних" і "неприродних" властивостей дійсності. Він відзначає як типову ситуацію, коли якесь явище характеризу­ють, перелічуючи якості, властивості, що у звичному вживанні слів називаються "хорошими". Виділення "природних" і "не­природних" (специфічно моральних) якостей предметів і явищ є спробою віднайти субстрат моралі. Складність розв´язання проблеми засвідчує аналіз філософом конкретних етичних по­нять. Про "доброчесність" Мур говорить, що це є "звична схиль­ність" до здійснення певних учинків. "Але "доброчесність" і "по­рок" служать одночасно і етичними термінами: використову­ючи їх правильно, ми хочемо з допомогою одного з них виявити похвалу, а з допомогою іншого — несхвалення. Хвалити ж щось — означає стверджувати таке: або це щось само собою є добром, або ж воно є засобом для досягнення добра" [4, с. 261].

Суттю етичної концепції Мура є інтуїтивізм. Введене філо­софом поняття інтуїції як методу осягнення етичних понять зумовило назву усієї його концепції.

9.10. Етика "всеєдності"

Аналіз найбільш вагомих напрямків розвитку етичної теорії у Західній філософії другої половини XIX—XX ст. дає підстави для висновку, що усі вони виростали на ґрунті відчуження, усві­домлюючи його як реальність стосунків. Цінність людини ви­значається здатністю спротиву обставинам, утвердження сво­боди як під тиском метафізичної "волі до життя", так і під тис­ком соціальних обставин.

Іншою парадигмальною характеристикою стосунків людини зі світом, що утверджує органічність моральних зв´язків, є східнослов´янська традиція європейської культури. Щоб вста­новити смислову їх відмінність, вдамося до порівняння, залу­чивши архетипічні образи-символи християнської віри: образ Мойсея і образ Христа. Перший символізує ситуацію збирання народу в єдине ціле, творення з ментального цілого (кровно-ро-динні зв´язки) духовного цілого — народу. Другий символізує явище індивідуалізації досвіду за ознакою унікальності дії, ц´ неповторності. При тому, що один і другий образи уособлюють гуманістичне начало, форми його прояву різні. Пафос образу Мойсея у тому, щоб спонукати людей чутися духовним цілим ("хорове" начало). Дух общинності — типологічна характери­стика культури, внутрішньо близька східнослов´янській мен­тальності. Цілісність почувань ("соборність духу") — характер­на риса східнослов´янського менталітету.

Пафос образу Христа у тому, щоб спонукати кожного бути неповторністю, а в ідеалі — утвердитися за прикладом бого­людини, свідомо вибираючи себе-добро. В "східному" гуманізмі домінує чуттєве начало з відчутними рисами античного розу­міння всеєдності як спорідненості та зв´язку усього сущого. Моральний аспект цього поняття пов´язаний із характером пе­реживання буття. У творчості Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Чехова зображена людина, безпорадна перед світом, безза­хисність якої відкриває буття в глибинності його трагізму. Ми­стецтво переконує, що цінна кожна людина, незалежно від того, рефлексує вона над буттям, чи ні. Це трагізм не з приводу не­досконалості світу стосовно ставлення до мого Я. Трагізмом сповнене переживання недосконалості світу щодо буття іншо­го — кожного іншого буття. І лише відтак — мого буття в ста­тусі "іншого". Тут гуманізм виявляє себе у формі людинолюбності. Його філософські засади складались на ґрунті ідей общинного колективізму. Вони знайшли обґрунтування у філо­софії слов´янофільства: Олексій Степанович Хом´яков (1804— 1860); Іван Васильович Киреєвський (1806—1856); Юрій Федо­рович Самарін (1819—1876); Костянтин Сергійович Аксаков (1817—1860) та інші. Особливу увагу проблемі духовної ціліс­ності, "соборності", "всеєдності" народного духу приділила філо­софія російського ідеалізму другої половини XIX — початку XX ст. — так званий "срібний вік": Володимир Сергійович Соловйов (1853—1900); Микола Федорович Федоров (1828—1903); Лев Платонович Карсавін (1882—1952); Семен Людвигович Франк (1877—1950); Сергій Миколайович Булгаков (1871— 1944) та інші.

Представники срібного віку Київської філософської школи Микола Олександрович Бердяев (1874—1948) та Лев Ісакович Шестов (Шварцман, 1866—1938) виражали іншу етичну орієйтацію. М. Бердяев відстоював цінності свободи і творчості окре­мої особистості аж до заперечення соціальності. Як пише В. Зе-цьковський, Бердяев вводить поняття "комунітарності" або "су­спільності" лише для того, щоб пом´якшити ізоляцію одної особи від іншої. Однак як говорить сам Бердяев, остаточне по­долання самотності "відбувається лише у містичному досвіді".

Релігійно-містична орієнтація характерна для етичних по­шуків Л. Шестова. Він засуджує етичний раціоналізм як такий, що не наближає до "справжньої реальності". Він надає перева­гу пошукам "містичної етики" [1, с 89].

Найвизначнішим представником філософії срібного віку, за­сновником системи філософії, що отримала назву "позитивна філософія", — був Вол. Соловйов. Етична проблематика є домі­нуючою у його філософській системі, що складається з трьох частин: учення про моральність, учення про знання, учення про красу. "Позитивна філософія" (на відміну від "негативної", ра­ціоналістичної) оперта на моральнісне начало як провідне. Етичні проблеми розглядаються у працях "Філософські начала цілісного знання", "Читання про Боголюдство", "Три розмови", "Смисл любові", "Життєва драма Платона", "Ідея надлюдини" та інших. Основна праця з етики — "Виправдання добра" (1897). Основні поняття філософсько-етичної теорії Вол. Солов­йова: "всеєдність", "боголюдство", "теократія", "моральнісна діяльність", "любов", "добро". Спираючись на інтуїтивістську концепцію філософії Шеллінга, Вол. Соловйов бачить предме­том етики особливі переживання людини. Подібно до того, як Декарт пов´язав існування людини зі здібністю мислення, Со­ловйов пов´язував здатність до моральних почуттів із поняттям людського (на відміну від тварного). Філософ виділяє три ос­новні моральні спонуки, що рухають людиною і визначають її людяність. Це почуття сорому, жалості, шанобливості. "Почут­тя сорому, жалості і шанобливості вичерпують в основі всю га­лузь можливих моральнісних відносин людини: до того, що нижче за неї, що рівне їй і що вище за неї. — Ці нормальні відносини визначаються тут як панування над матеріальною чуттєвістю, як солідарність із живими істотами і як внутрішнє під порядкування надлюдському началу", — пише Соловйов. Тобто, відповідно до трьох "природних" засад моралі, філософ вирізняє три типи добра: добро щодо природного світу, добро у стосунках між людьми і добро у формі схиляння перед Богом, шанування Бога. Разом вони утворюють триєдність ідеї Добра.

Витоки моральності Соловйов бачить у природі людини, але не розглядає її як дещо стале. Мораль складається в історично­му поступі людства і характеризується зростанням свідомого, розумно виваженого вибору вчинків. Суб´єкт моралі, хоча він — автономна особистість, у моральному виборі, зорієнтований на всезагальні цінності. Дійсністю моральності є досконалість. Вол. Соловйов виділяє три види досконалості, характеризуючи їх у такий спосіб: "1) безумовно суще...— у Богові; 2) потенцій­не— у душі; 3) дійсне, що перебуває установленні,— у все­світньо-історичному процесі" [7, с 62].

Наріжною у філософській системі Соловйова є ідея "все­єдності": єдності віри, думки і досвіду. Ця єдність покликана відповісти на питання: у чому кінцева мета людини? Для чого існує людство? Людство у концепції Соловйова — "єдиний організм", "суб´єкт історичного розвитку". Остаточний фазис історичного розвитку розгортається у його концепції "цілісно­го життя", що відповідає потребам почуттів, розуму та волі.

Морально визначена почуттєвість конкретизується у любові, що надає сенсу ідеї всеєдності. У праці "Смисл любові" Солов­йов характеризує людську здатність любити як здатність кон­кретно і чуттєво пізнавати в іншій людині "образ Божий". Він бачить любов "началом видимого відновлення образу Божого в матеріальному світі, початком втілення істинної ідеальної лю­дяності" [8, с 516].

Ідея любові, що розглядається як основа єднання людства в "сизигійне" (сполучне) ціле, бачиться творчим процесом косміч­ного масштабу. Реальність утвердження всеєдності, у свою чер­гу, оперта на ідею "діяльнісного добра". "Внутрішніми власти­востями добра визначається життєве завдання людини, його моральнісний смисл полягає у служінні Добру чистому, все­бічному і всесильному" [7, с 97].

У моральнісній філософії Вол. Соловйова знайшла найяскра­віше відображення характерна для Східної культурної парадиг­ми ідея гуманізму, що утверджує чуттєве начало в людині як основу "природної" моральності та альтруїзму. Очевидно, що вона не альтернативна Західному гуманізму, орієнтованому на цінності раціоналізму та суб´єктивізму. В єдності чуттєвого та логічного начала людської суб´єктивності містяться перспек­тиви самозбереження і саморозвитку людства.

Література

Поиск по сайту: