Економічні закони і категорії

Економічні закони виражають внутрішні, суттєві, постійні причинно-наслідкові (детерміновані) зв’язки між економічними явищами і процесами. Вони, як і закони природи, мають об’єктивний характер. Одночасно економічні закони істотно відрізняються від законів природи, оскільки виникають і функціонують лише в процесі економічної діяльності людей, а також, на відміну від перших, діють не вічно.

Класифікуючи економічні закони, виокремлюють такі типи:

загальні, тобто закони, властиві всім економічним системам (закон підвищення суспільної продуктивності праці, закон економії часу та ін.);

специфічні — це ті закони, що функціонують у межах однієї економічної системи (основний економічний закон);

стадіальні, що діють лише на одній зі стадій розвитку економічної системи, наприклад закон породження монополій концентрацією (централізацією) виробництва.

Механізм дії економічних законів зумовлений їх об’єктивним характером. Механізм використання включає насамперед пізнання законів людьми та врахування їх вимог при розробці економічної політики.

Оскільки економічні закони виражають взаємодії економічних відносин і продуктивних сил, тож предмету політичної економії можна дати розширене трактування. Це — наука про економічну структуру суспільства. Схематично економічну структуру можна уявити такою:

Економічні категорії — це теоретичні поняття, абстракції, що відображають реально існуючі економічні відносини (потреби, інтереси, ціни, прибуток, власність і т. ін.). Кожний закон нібито «групує» навколо себе визначену кількість економічних категорій.

Політична економія як наука має фундаментальний характер. Проте вона обмежена щодо свого предмета. Іншими проблемами економічного порядку займаються такі напрями в економічній науці, як мікро- і макроекономіка.

Мікроекономіка розглядає економічну систему на мікрорівні, досліджує діяльність окремих економічних суб’єктів, характеризує їх поведінку і пояснює, ким, як і чому економічні рішення приймаються на цьому рівні, наприклад, що, скільки і коли купити або продати і т. п.

Макроекономіка досліджує економіку як єдине ціле, у системі, комплексі всіх її проблем на рівні народного господарства. Макроекономіка вивчає великомасштабні економічні процеси (походження і природу прибутків населення, багатства нації в цілому, продуктивність суспільної праці і чинники, що її визначають, динаміку процента, безробіття та його природу і т. ін.) і шукає шляхи розв’язання загальноекономіч-них проблем (як створити нові робочі місця, як захистити економіку від інфляції, як підвищити загальний рівень життя населення країни, як забезпечити макроекономічне зростання тощо).

Мікро- і макроекономіка як складові економічної теорії перебувають у нерозривній єдності, у взаємозв’язку. Одночасно поділ економічної науки на мікро- і макроекономіку певною мірою є умовним. Це тим більше природно, якщо зважати на те, що обидві ці значні частини економічної теорії досліджують свої проблеми на основі пізнання законів і категорій, які є предметом політичної економії.

Позитивна політична економія намагається формулювати наукове уявлення на основі відкритих економічних законів і категорій, базуючись на об’єктивності; тому вона вільна від суб’єктивних оцінних суджень. Нормативна політична економія виражає оцінне судження певної групи людей щодо економічних законів та економічних категорій, їх практичного використання. Оцінні судження або нормативні твердження виникають на рівні обґрунтування економічної політики.

3. Фактори виробництва та їх взаємодія

В економічній теорії виділяють чотири основних фактори виробництва: праця, капітал, земля і підприємницькі здібності.

Праця- це є функціонування робочої сили, а в більш широкому плані - процес свідомої, доцільної діяльності. Його роль у перетворенні елементів природи в речі, здатні задовольняти потреби людини і суспільства, величезна. Всі сучасні засоби виробництва значною мірою результат минулої праці.

Праця (персоніфікований працівник) як фактор виробництва своєю участю і витратою енергії і часу створює фактичну (економічну) основу для присвоєння працівником частини досягнутого результату, частини доходу, отримуваного від реалізації товару. Юридичною основою для присвоєння виступає власність працівника на свою робочу силу.

Капітал - це будь благо, що приносить його власнику додатковий дохід. Капітал, який використовується у виробництві, називають засоби виробництва.

Засоби виробництва включають в себе предмети праці та засоби праці (основний капітал).

Предмети праці - це те, на що спрямована праця людини, що становить матеріальну основу майбутнього продукту. Первинні предмети праці - багатства природи: корисні копалини, ліс, вода, риба та ін В даний час велика частина предметів праці є предмети переробки, продукти попередньої праці, сировина, матеріали, напівфабрикати.

Засоби праці - це річ (предмет) або комплекс речей, які людина поміщає між собою і предметом праці для впливу на останній. До засобів праці належать знаряддя праці, виробничі будівлі, споруди (канали, порти, мости і т.д.), дороги, засоби зв'язку.

Земля як фактор виробництва виступає загальним умовою виробництва. Особлива роль належить їй в сільському господарстві. Саме тут вона головний засіб і предмет праці. Разом з тим вона відіграє велику роль у всіх галузях економіки. На ній будуються виробничі будівлі та житлові будинки, дороги та інші споруди. Земля - ​​обмежений ресурс; в міру зростання населення, розвитку людської діяльності проблема використання цього ресурсу стає все гостріше.

Засоби виробництва в процесі функціонування зношуються, а земля виснажується і їх необхідно відновлювати, відновлювати. Інакше процес виробництва зупиниться. На їх відновлення та заміну повинні бути накопичені (збережені) певні грошові кошти. Тому важливою проблемою економічної теорії є проблема розподілу створеної вартості, доходу між власниками робочої сили, засобів виробництва і землі.

Підприємницькі здібності в якості самостійного фактора виробництва сталі розглядатися порівняно недавно (у другій половині XX ст.) Під впливом праць економіста Й. Шумпетера. Підприємницькі здібності-це специфічні здібності людини, що дозволяють йому знаходити і використовувати найкращу комбінацію ресурсів у процесі відтворення, створювати і застосовувати нововведення, йти на допустимий виправданий ризик. Мета підприємця - отримання не просто прибутку, а ще додаткового прибутку в результаті нового (інноваційного) поєднання факторів і методів виробництва. Отже, проблема розподілу доходу між власниками факторів ще більше ускладнюється.

Взаємодія розглянутих вище чинників означає процес виробництва, процес створення необхідних предметів для задоволення потреб людини і суспільства. Імпульс до такої взаємодії виходить насамперед від підприємця як найбільш активного учасника суспільного відтворення. Однак взаємодія не є процес простого механічного з'єднання підприємницьких здібностей, робочої сили і засобів виробництва. Щоб воно відбулося, необхідно подолати «бар'єр» у вигляді тієї чи іншої форми власності на фактори виробництва. Кожний з факторів знаходиться у власності окремих осіб, а засоби виробництва до того ж можуть знаходиться у власності окремих об'єднань осіб або держави. Оптимальні умови для поєднання факторів мають місце, якщо власність на всі фактори виробництва зосереджена в одних руках. У випадку приватної власності необхідно або купити відсутні ресурси, або взяти їх в оренду, або укласти індивідуальний чи колективний договір. Практика виробила різноманітні форми і способи подолання зазначених бар'єрів і поєднання факторів виробництва, багато з яких закріплені в правових нормах і актах. Так, у Цивільному кодексі Російської Федерації виділяються кілька організаційно-правових форм господарювання на базі різних форм власності. Як приклад можна привести господарські товариства і товариства (акціонерні товариства відкритого і закритого типу), виробничий кооператив (артіль). У рамках цих господарських форм здійснюється з'єднання підприємницьких здібностей, робочої сили і засобів виробництва і протікає сам процес виробництва.

У техніко-економічному плані взаємодія цих факторів є складною системою, в якій кожен її елемент знаходиться в певному співвідношенні один до одного, що обумовлює технологію і організацію виробництва.

У міру науково-технічного прогресу, розвитку економіки змінюється роль окремих факторів та складових їх елементів. В кінці XX ст. в індустріально розвинених країнах вкладення капіталу в людини виявилося прибутковіше, ніж в засоби виробництва. Тому значний розвиток отримали галузі соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров'я, культура, торгівля, громадське харчування, житлово-комунальне господарство).

Тут під основними елементами розуміється мінімальне число компонентів і ознак, наявність і взаємодія яких необхідно для нормального функціонування ринку праці.

4. Виробничий потенціал суспільства і межа виробничих можливостей

Визначені в першому розділі прості моменти процесу праці, а саме робоча сила, предмети праці і засоби праці, в економічній літературі визначаються ще як ресурси і фактори. І хоча в них багато спільного з названими вище складовими процесу праці, певні відмінності тут все таки є. Розглянемо це більш детально.

Ресурси - це певні потенційні можливості, які можуть бути використані під час виробництва. Отже, коли ми говоримо про людський ресурс, матеріальний, фінансовий чи якийсь інший, то маємо на увазі потенційні можливості означеного ресурсу, який ще не задіяний у безпосередньому виробництві. Найчастіше виділяють три загальні ресурси, які беруть участь у суспільному виробництві: працю, землю і капітал.

Праця є функцією робочої сили, і вона невіддільна від людини. Як ресурс виробництва праця являє собою ту загальну сукупність працездатного населення, що може бути задіяне у виробництві. Цей ресурс знаходить своє відображення в понятті трудові ресурси.

Земля - це загальний засіб виробництва, який забезпечує просторове розміщення будь-якого виробництва. У сільському господарстві земля виступає основним засобом праці. Цей ресурс характеризується різними показниками, як то площа, якість грунту, кліматичні умови, в яких вона розташована і т.ін.

Капітал - це ті ресурси виробництва, які є результатом людської праці і представлені машинами, інструментами, технологіями тощо. До капіталу відносять і вже накопичені і, як правило, зафіксовані на матеріальних, речових носіях людські знання. З позиції самого виробництва дійсним капіталом виступають засоби праці. Але з огляду на виробництво як складний процес, що включає певні фази, як капітал можуть виступати і товар, і гроші. Це його конкретні форми, які цей ресурс набуває на різних стадіях відтворювального процесу і поза його межами.

Говорячи про капітал як певний матеріальний ресурс суспільного виробництва, ми віддаємо данину дуже розповсюдженому терміну, який широко вживається як у науковому, так і в позанауковому обігові. Але таке тлумачення капіталу фіксує тільки його поверхову форму і ніяк не розкриває суті поняття "капітал". Внутрішній глибинний зміст цього поняття буде розкрито в розділі VI.

Ресурси виробництва певним чином класифікують. Так, ті ресурси, які мають матеріально-речову форму, об'єднують під назвою об'єктивних ресурсів. Що стосується людини і, взагалі, трудових ресурсів країни, то їх визначають як суб 'єктивні. Але з огляду на те, що суспільне виробництво в будь-якій країні розвивається в умовах обмеженості ресурсів, найбільш важливою є класифікація ресурсів по можливості їх відновлення. З цього погляду виділяють ресурси, які відтворюються (ліс, вода, повітря), і ресурси, які не відтворюються (газ, нафта, руди металів тощо).

Досить часто в економічній літературі використовують і таке поняття, як фактори виробництва. їх відрізняє від ресурсів те, що це не всі ресурси, якими володіє країна, а тільки ті,що задіяні в процесі суспільного виробництва. В їх складі виділяють речові фактори, які представлені працею, уречевленою в засобах виробництва, і особистий фактор, який у процесі виробництва проявляється як праця людини.

Обмеженість ресурсів, а відтак, і факторів виробництва, на тлі постійно зростаючих і необмежених у своєму зростанні потреб (закон зростання потреб) примушує суспільство шукати шляхи найбільш ощадливого використання ресурсів. Поряд з цим на кожен даний момент суспільство має тільки певну сукупність факторів виробництва, здатних забезпечити виробництво необхідних благ. Усе це ставить перед суспільним виробництвом проблему альтернативності, проблему вибору, в якому співвідношенні один до одного необхідно виготовляти конкретні блага.

Означена проблема в економічній літературі відома як проблема виробничих можливостей. Дуже спрощено її можна проілюструвати таким умовним прикладом. Скажімо, усі задіяні у виробництві ресурси (фактори виробництва) спрямовані на виготовлення двох груп споживчих благ, наприклад, зброї (літаків, панцерників, ракет тощо - група А) і предметів довгострокового споживання (автомобілі, холодильники, пральні машини тощо - група Б). Припустимо, що за умови спрямування всіх ресурсів на виготовлення товарів групи А їх буде виготовлено на суму 12млрд. грн., а якщо всі ці ресурси будуть спрямовані на виготовлення виключно товарів групи Б, то їх буде виготовлено на 5 млрд. грн.. Для наочності побудуємо відповідний графік (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Графік відповідності виробництва товарів групи А і групи Б

На цьому графіку точки А та Б визначають відповідну кількість товарів групи А і групи Б за умови, що всі фактори виробництва функціонують виключно на першу або на другу групу товарів. Але в суспільному виробництві потрібні як блага групи А, так і блага групи Б. Це означає, що всі виробничі ресурси будуть спрямовані на виробництво обох груп товарів. При цьому чим більше факторів буде спрямовано на виробництво товарів групи А, тим менше буде їх задіяно у виготовленні товарів групи Б і навпаки. Ця можлива кількість одночасно виготовлених товарів групи А і групи Б буде відповідати розміщенню точок на кривій, яка об'єднує точку А і точку Б. Цю криву в економічній літературі називають кривою виробничих можливостей. Проте оптимальний варіант кількості одночасно вироблених товарів групи А і групи Б буде визначатися як їх кінцевою значущістю для задоволення потреб суспільства, так і низкою інших економічних, соціальних і політичних чинників.

Отже, підводячи підсумок, можна зазначити, що виробничий потенціал, визначений у досить широкому спектрі понять (ресурси, фактори і т.ін.), дає можливість більш повно охарактеризувати ті реальні можливості, якими володіє суспільство на кожний даний момент. Вони ж і обмежують виробництво, хоча з урахуванням альтернативності використання наявних ресурсів суспільство завжди має можливість визначити найбільш оптимальний (з погляду нагальності конкретних потреб) варіант використання своїх ресурсів.

5. Економічні потреби - це частина суспільних потреб, задоволення яких пов'язане з функціонуванням суспільного виробництва, включаючи виробничу і невиробничу сферу. Економічні потреби надзвичайно різноманітні. У розвинутих країнах світу вчені налічують близько 11 тис. потреб, серед яких переважна більшість - економічні. Тому існують різні критерії їх класифікації. Задоволення економічних потреб відіграє неоднакову роль у відтворенні здібностей людини. В зв'язку з цим виділяють:

* фізіологічні (матеріальні) потреби, задоволення яких забезпечує відтворення фізичних здібностей людини (продукти харчування, одяг, взуття, житло, товари господарсько-побутового призначення);
*духовні потреби, задоволення яких забезпечує відтворення та розвиток інтелекту людини (одержання освіти, підвищення кваліфікації, культурний відпочинок, предмети і послуги культурного призначення);
*соціальні потреби, задоволення яких пов'язане з функціонуванням соціальної сфери суспільства (охорона здоров'я, сімейно-побутові умови, умови праці, транспорт, зв'язок).

За способом задоволення виділяють:

- індивідуальні - це потреби в одязі, житлі, їжі та ін.;
- колективні - ті, що спільно задовольняються у трудовому колективі (підвищення кваліфікаційного рівня працівників, будівництво спільних баз і будиночків відпочинку, колективне управління виробництвом та ін);
- суспільні - це потреби у забезпеченні громадського порядку, захисті навколишнього середовища тощо.

За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на:

- абсолютні потреби - визначаються максимально можливим обсягом виробництва матеріальних благ і послуг (за найбільш сприятливих умов), які могли бути спожиті суспільством;
- дійсні потреби - відповідають рівню розвитку економіки певної країни;
- платоспроможні - потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін (тобто вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення).

Численні потреби людини за спільністю ознак можна об'єднати у такі групи:

* матеріальні і духовні;
* загальні і конкретні;
* поточні та перспективні;
* задоволені і незадоволені;
* дійсні та абсолютні.

Потреби характеризують лише можливість споживання, але щоб ця можливість перетворилася в дійсність, слід виробити життєві засоби. Величезна роль економічних потреб полягає в тому, що вони спонукають людей до дії. Отже, виробництво забезпечує різноманітні блага, які становлять необхідні умови життя і розвитку людського суспільства на будь-якому історичному щаблі його існування. Інакше кажучи, блага, створені в процесі виробництва, утворюють різноманітні потреби, які становлять предмет інтересу.

Продуктивні сили, безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, які склалися, а й стають ґрунтом для виникнення нових потреб. Зростання маси і різноманітності споживних вартостей у результаті зростання продуктивних сил приводять до зміни структури виробництва і витіснення старих потреб новими. Цей процес, як і сам процес суспільного виробництва, відбувається безперервно. Розвиток продуктивних сил, міжнародний поділ праці, спеціалізація сприяють економічному зближенню народів різних країн, що зумовлює розширення складу продуктів праці, а отже призводить до появи нових потреб. Потреби людини безмежні у своєму розвиткові і мають тенденцію до зростання, тобто до якісних і кількісних змін, тобто в суспільстві діє закон зростання потреб.

6. Корисність продукту та її види.

Загальна властивість усіх матеріальних благ і послуг полягає в тому, що вони так чи інакше стосуються людського добробуту. Добробут народу — це рівень забезпеченості населення різноманітними матеріальними і нематеріальними благами.

Досліджуючи корисність, важливо звернути увагу на два моменти, які мають у політичній економії фундаментальне значення: корисність речі взагалі (вода, молоко, костюм, інформація тощо) і корисність додаткової речі (послуги) даного виду.

Розглянемо спочатку явище корисності блага. Його корисність чи некорисність для людини залежить від здатності задовольняти її певну потребу. Отже, корисність — це здатність речі чи послуги задовольняти будь-яку потребу людини.

Потреби людини є індивідуальними і суб’єктивними. Те, що може бути корисним одній особі, може не бути корисним іншій. Так, устриці (рід двостулкових молюсків) мають велику цінність для французів і нульову для українців.

Корисність багатьох речей перебуває у прямій залежності від їх природних властивостей. Так, хліб, м’ясо, овочі, інші харчові продукти є корисними, тому що мають у собі білки, жири, вуглеводи і вітаміни, необхідні для людського організму. Речі, без яких життя людини неможливе, є об’єктивно корисними. Це вода, більшість продуктів харчування, взуття, одяг, житло тощо.

В індустріальну епоху майже всі матеріальні блага та послуги створюються у процесі виробничої діяльності. Організуючи виробництво харчових продуктів, побутових приладів, машин та устаткування, люди формують їх корисність, тобто створюють вироблювані блага з такими якісними властивостями, завдяки яким вони можуть задовольняти особисті чи виробничі потреби. Слід зазначити, технічний прогрес у поєднанні з досягненнями науки дає змогу суспільству постійно вдосконалювати корисність матеріальних благ і створювати безліч нових. Зараз у розвинутих країнах виробляється до 20 млрд різних матеріальних благ і послуг, їх окремих модифікацій.

З іншого боку, корисність речі є фактором суб’єктивного характеру. Саме це пояснює, чому в загальному плані потреби людини безмежні, а в конкретній ситуації і в конкретному продукті вони можуть бути повністю задоволені.

Гранична корисність та її сутність.

Тепер розглянемо проблему корисності додаткової одиниці даного блага. В економічній теорії корисність благ виражають в умовних одиницях корисності, при цьому вважається, що кожне благо можна поділити на окремі порції. Дійсно, більшість наших потреб може задовольнятися частинами. Коли людина голодна, то не вибирає одне з двох: або наїстися, або ж залишатися голодним — ні, людина може лише послабити голод, прийнявши певну кількість їжі.

Розглядаючи проблему корисності додаткової одиниці блага, варто звернути увагу на таке відоме явище, характерне для людської натури: одне й те саме відчуття, повторюючись безперервно, з певного моменту починає доставляти нам все менше і менше задоволення і нарешті це задоволення перетворюється навіть у свою протилежність — у неприємність і огиду.

Конкретні часткові потреби, на які можна розкласти наші відчуття незадоволеності, і послідовні часткові задоволення, які можна одержати за допомогою однакової кількості матеріальних благ, мають здебільшого різні і до того ж поступово зменшувані до нуля значення.

Сто двадцять років тому австрійські економісти (Карл Менгер, Евгеній Бем-Баверк і Фридрих фон Візер) довели, що в обмежений термін, протягом якого смаки людини залишаються незмінними, споживачі можуть одержати стільки певних продуктів, скільки вони забажають. Чим більшу кількість продукту мають споживачі, тим менше їх бажання щодо одержання додаткових одиниць цього самого продукту. Це можна продемонструвати на прикладі такої корисної речі, як зошит для конспекту лекцій. Потреба студента в зошиті, якщо він його не має, може бути дуже значною; бажання мати другий (запасний) зошит менш інтенсивне; що стосується третього зошита, то потреба в ньому дуже слабка. Економісти довели, що певна потреба може бути задоволена одиницями (порціями) продуктів, що йдуть одна за одною, відповідно до закону спадної граничної корисності.

Сутність граничної корисності. Під граничною корисністю розуміють додаткову корисність, або задоволення, одержуване людиною з однієї додаткової одиниці конкретної продукції. У міру того як людина споживає все нові порції одного й того самого продукту, зростає загальна (психологічна) корисність, яку отримує людина. Припустимо, що корисність, яку отримує людина від споживання тієї чи іншої речі, можна вимірювати в абстрактних одиницях корисності (ОК). Для визначення «додаткової корисності», що її додає кожна додаткова порція продукту, використовують термін «гранична корисність». Тоді зі споживанням нових порцій продукту (див. табл. 2.3) сукупна корисність зростає все меншими темпами у зв’язку з тим, що потреби людини поступово насичуються.

Таблиця 2.3

Поиск по сайту: