АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Суб'єкти та об'єкти підприємницької діяльності в аграрній сфері

Підприємницька діяльність у сільському господарстві неможлива без участі в ній певних суб'єктів і наявних об'єктів підприємництва, які зазнають відповідної еволюції.

Характеризуючи учасників підприємницької діяльності у сільському господарстві, слід підкреслити, що за наявності різноманітних форм власності в цій сфері, їх соціально-економічні типи бувають досить різноманітними. Підприємцями можуть бути фермер, орендар, менеджер акціонерного товариства і т. д. Підприємницьку діяльність можуть здійснювати як окрема людина, так і група людей. Законодавством України встановлено, що суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни нашої держави, інших країн, не обмежені законом у право- або дієздатності, юридичні особи всіх форм власності відповідно до чинного законодавства. Отже, суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути державні, колективні, групові та індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції.

Підприємницька діяльність в аграрній сфері здійснюється на основі використання досить різноманітних об'єктів. Ними можуть бути засоби виробництва у вигляді будівель, споруд, сільськогосподарської техніки, землі, багато- і однорічних насаджень, робочої та продуктивної худоби, транспортних засобів, виробничої інфраструктури, грошові кошти, вироблена сільськогосподарська продукція, цінні папери, тонкощі технології (ноу-хау), соціальна інфраструктура (надання послуг соціального характеру на селі).

В міру розвитку продуктивних сил розширюється і якісно змінюється склад і структура об'єктів підприємницької діяльності у сільському господарстві. Такі виробничі послуги, як внесення мінеральних добрив, впровадження нових технологій, у недалекому минулому взагалі не існували. Нині ж вони є досить прибутковою сферою підприємницької діяльності. Розвиток об'єктів підприємницької діяльності впливає на стан і розвиток відносин між її суб'єктами, розширює їх кількість і вдосконалює якісно.

Підприємницька діяльність у сільському господарстві здійснюється за загальними принципами. Але, на відміну від інших галузей, слід врахувати ту обставину, що вона спрямована на всебічне і найбільш повне використання сил природи, а також життєвих функцій рослин і тварин. У процесі своєї діяльності підприємці мають справу з такими факторами, як клімат, погода, родючість ґрунтів, енергія росту і розвитку живих організмів. У цій галузі технологія виробництва грунтується на використанні закономірностей життя рослин і тварин. Тому підприємець завжди має брати до уваги ту обставину, що його діяльність у сільському господарстві має бути спрямована на підвищення життєдіяльності живих організмів. Все більшого впливу на результати підприємницької діяльності набувають інноваційні та екологічні аспекти сільськогосподарського виробництва.



Серед об'єктів підприємницької діяльності є такі, які мають пріоритетне значення для її здійснення. У сільському господарстві до них належить земля, яка перебуває у певній формі власності.

Земельна власність - це історично певна суспільна форма відчуження або привласнення землі як предмета природи, що виражає економічні відносини між людьми щодо її використання як необхідної умови будь-якої підприємницької діяльності і головного засобу виробництва у сільському і лісовому господарстві.

Для всіх видів підприємницької діяльності земля відіграє важливу роль. Це випливає з того, що вона є всезагальною умовою матеріального виробництва, предметом праці, загальним для всіх галузей засобом виробництва.

Щодо використання землі у сільському господарстві виникають певні відносини. Відносини, які виникають між суб'єктами підприємницької діяльності щодо використання землі як основного засобу виробництва, називаються земельними. Основою останніх є земельна власність, яка проявляється у формі землеволодіння, землекористування і розпорядження землею.

Головне для підприємницької діяльності у сільському господарстві -кому належить земля, хто її власник, хто нею володіє і використовує її властивості. Земельні відносини охоплюють також відносини, пов'язані з виникненням, зміцненням, концентрацією або дробленням і ліквідацією певних форм землеволодіння і землекористування. Фактичне володіння землею на певних юридичнюс засадах, що зумовлює відповідні права та обов'язки землевласників, називається землеволодінням. Воно базується на реальній наявності землі та певній суспільній формі володіння (власність на землю чи її оренда) нею. Землевласник має право продавати свою землю, дарувати, здавати в оренду, тобто має право виняткового фізичного контролю над цим даром природи. Під землеволодінням мають на увазі, як правило, власність на землю у певній формації. Це поняття охоплює всі випадки, коли володіння землею не відокремлене від права земельної власності, коли власником землі і її користувачем є одна і та ж особа. На кожному етапі розвитку суспільства виникали притаманні їм форми земельної власності, формувалися різноманітні види великого, середнього і дрібного землеволодіння, які мають різний правовий режим.

Землекористування - система господарського та іншого використання землі окремою особою, кооперативними або громадськими організаціями, державними підприємствами і закладами, що сформувалась у суспільстві під дією об'єктивних чинників або запроваджена державою. Воно передбачає можливості застосування корисних властивостей землі. Землекористувач має право використовувати землю для таких цілей, як ведення сільськогосподарського виробництва, зведення житлових і виробничих об'єктів, використання для потреб транспорту і т. д. відповідно до законодавчо встановлених прав і зобов'язань власника землі. Для підприємців у сільському господарстві це включає і право привласнення виробленої продукції. Якщо користувач не є власником землі, він, як правило, укладає угоду з останнім, у якій обумовлюються строки, платність та інші умови користування нею.

Мета землекористування - отримання найвищої користі від землі за умов дотримання вимог її збереження і поліпшення. Тому кожна країна намагається забезпечити раціональне використання землі. Система раціонального використання землі передбачає виробничий (корисний, ефективний), ресурсозберігаючий, відтворювальний і природоохоронний аспекти землекористування.

Суб'єктами землекористування в Україні є вітчизняні та іноземні юридичні й фізичні особи, спільні підприємства, державні установи, які мають забезпечувати раціональне використання землі. Сама ж система землекористування має перебувати під контролем суспільства і державним наглядом.

Аграрні реформи, здійснювані в нашій державі, спрямовані на забезпечення свободи землекористування різними формами господарювання (індивідуальні, приватні, кооперативні, колективні та ін.) і задоволенні потреб населення країни у продукції сільського господарства.

Землерозпорядження — комплекс прав, які дозволяють її відчужу* вати: право продажу, дарування, передачі у спадок, обміну і т. п. Як правило, розпоряджатись землею може лише її власник.

Землерозпорядження в нашій державі спрямоване на задоволення суспільних потреб у необхідних земельних ресурсах, раціональне використання земель та підвищення їх ефективності, збереження і поліпшення якості. Головна проблема землерозпорядження - доцільне виділення земель сільськогосподарського призначення для видобувних галузей, під промислові зони, населені пункти, будівництво шляхів сполучення та інше. Слід мати на увазі, що від того, як власник землі розпорядиться нею, які напрями використання визначить, хто і як буде користуватись нею, про досягнення яких цілей буде домовлено із землекористувачами, визначальною мірою залежатимуть наслідки використання землі, рівень задоволення потреб суспільства у продукції сільського господарства, вплив агропідприємств на довкілля, її збереження для майбутніх поколінь.

На кожному етапі розвитку людства формуються різноманітні види великого, середнього та дрібного землеволодіння на основі притаманних їм форм земельної власності. Серед них виділяються державні, колективні, приватні та змішані види землекористування. Нині практично в усіх країнах світу спостерігається співіснування різних форм власності на землю і відповідних до них форм землекористування і землеволодіння. Так, у США, великим землевласником виступає сама держава, якій належить 40% усіх земельних угідь. До цих земель належать угіддя не тільки федерального уряду, а й урядів штатів і місцевої влади. Державна земля використовується як резервний фонд для потреб військового відомства, під пасовища, здається в оренду на ринкових умовах. Ця земля немає ніякого відношення до приватної власності і передається тільки у володіння і користування. Із загальної кількості землі, яка перебуває у володінні і користуванні фермерських господарств 59,9% належить сімейним фермам, 17,3% перебуває у спільному володінні, а 28,5% використовується корпораціями.

У більшості західноєвропейських країн найтиповішою є сімейна селянська ферма і приватні (капіталістичні) господарства, які використовують найману працю. В деяких державах поширені такі значні за масштабами форми аграрного підприємництва, як сільськогосподарські компанії! виробничі кооперативи.

Законодавством України визначено, що підприємницька діяльність ведеться на основі приватної, комунальної, державної та змішаних форм власності на землю. Відповідно до Конституції України земля, що перебуває в межах території України, є об'єктом права власності українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування, в межах, визначених Конституцією України. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до Земельного кодексу України та інших законодавчих актів.

Відповідно до Земельного кодексу України за основним цільовим призначенням землі нашої держави поділяються на такі категорії:

– землі сільськогосподарського призначення;

– землі житлової та громадської забудови;

– землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

– землі оздоровчого призначення;

– землі рекреаційного призначення;

– землі історико-культурного призначення;

– землі лісового фонду;

– землі водного фонду;

– землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Землями сільськогосподарського призначення визначаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або землі, призначені для цих цілей.

У 2005 р. з усіх сільськогосподарських угідь нашої держави в 41722,2 тис. га землі недержавних сільськогосподарських підприємств складали 20881,7 тис. га, або 50%, землі державних сільськогосподарських підприємств -1230,2 тис. га, або 2,9%, землі міжгосподарських сільськогосподарських підприємств - 4,8 тис. га, або 0,001%, землі громадян - 14922,7 тис. га, або 35,7%, землі користувачів інших категорій -4382,8 тис. га, або 11,2% 1

Набуває поширення розповсюдження в Україні така форма землеволодіння і землекористування, як селянське (фермерське) господарство. Під ним слід розуміти відособленого виробника, який дістав у власність або володіння землю, має у власності та орендує інші засоби виробництва, самостійно складає виробничу програму, реалізує продукцію на основі договірних цін, що визначаються попитом та пропозицією. Ним може бути сімейно-трудове об'єднання людей, які спільно ведуть сільськогосподарське виробництво товарного характеру. Селянське господарство базується на особистій праці громадян, членів їх сімей і родичів та найманих працівників.

На початок 2005 р. в нашій державі налічувалось 42447 селянських фермерських господарств. Вони використовували 3591,1 тис. га сільськогосподарських угідь, виробили 10,3% від загального обсягу продукції сільського господарства України1.

Земельним кодексом України (2001 р.) передбачені норми безоплатної передачі земельних ділянок із державної і комунальної власності громадян для ведення фермерського господарства, особистого підсобного господарства, садівництва та інших цілей, а також право на порядок продажу і здачі в оренду земельних ділянок. Реалізація норм цього кодексу забезпечує створення правового поля для розвитку підприємницької діяльності в аграрному секторі нашої держави.

Підприємницька діяльність у сільському господарстві породжує певні відносини між державою, землевласниками і підприємцями з приводу розподілу, привласнення і використання отриманого доходу.

41.Земельна рента та її форми

Диференціальна земельна рента.Складовою аграрних відносин є рентні відносини, які виникають у зв’язку з виробництвом і привласненням додаткового продукту на основі використання землі. Відомо, що ефективність сільськогосподарського виробництва залежить від багатьох факторів і насамперед від раціонального використання землі, її родючості. Розрізняють природну та економічну родючість ґрунтів. Природною родючістю є сукупність фізичних, хімічних і біологічних властивостей ґрунтів, а економічна — це результат поліпшення цих властивостей за рахунок проведення людьми заходів, спрямованих на покращання методів землеробства та проведення різних видів меліорації.
Під час вивчення якості земель установлюється якість ґрунту (верхнього родючого шару землі), визначається його тип (чорнозем, червонозем, суглинок та ін.), механічний склад, забезпеченість поживними речовинами, ступінь і характер ерозії, засоленість та інші природні властивості. Розраховуються агрохімічні показники ґрунтів за їх впливом на врожайність сільськогосподарських культур. Агрохімічні властивості та інші ознаки ґрунтів дозволяють здійснити їх агропромислове групування і класифікацію за класами бонітету. Кращі ґрунти належать до 1 класу бонітету й оцінюються, наприклад, у 100 балів. Їх беруть за еталон. Інші ґрунти мають нижчі класи бонітету.
У реальній дійсності як для землевласника, так і для землекористувача має значення економічна родючість як результат природних і штучно створених можливостей землі. Економічна родючість залежить від рівня розвитку продуктивних сил, виробничих відносин, які характеризують ту чи іншу економічну систему. Критерієм економічної родючості ґрунтів є обсяг урожаю, отриманого з площ, що мали однакову природну родючість.
Наявність власності на землю зумовлює отримання землевласником певної частки додаткового продукту у вигляді земельної ренти.
Таким чином, земельна рентає економічною формою реалізації земельної власності. Виділяють такі основні різновиди земельної ренти: диференціальна, абсолютна, монопольна. Конкретною формою земельної ренти є орендна плата, яка включає ренту, процент на капіталовкладення, інші платежі.
Незалежно від форм власності на землю утворюється диференціальна рента. Її причиною є монополія на землю як на об’єкт господарювання. Виникнення цієї монополії означає існування відособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і економічних умов для утворення диференціальної ренти.
Природною умовою існування диференціальної ренти є відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходженні земельних ділянок відносно ринку (місць реалізації). Розвиток науки і техніки, широке використання їх досягнень у сільському господарстві змінюють ці відмінності, але повністю усунути їх не можуть.
Господарства, що розташовані на кращих землях, створюють додатковий чистий дохід.Такого доходу позбавлені інші господарства. Якби вони його одержували, то монополія на землю як об’єкт господарювання зникла.
Господарства, які використовують свою працю та інші виробничі ресурси на кращих земельних ділянках, мають більше продукції з одиниці земельної площі. Вони отримують додатковий продукт, який є матеріальною основою диференціальної ренти.
Необхідною економічною умовою перетворення додаткового продукту в диференціальну рентує наявність товарно-грошових відносин і особливість дії закону вартості в сільському господарстві.
Ця особливість полягає в тому, що суспільна вартість сільськогосподарської продукції визначається середніми витратами суспільно необхідної праці в господарствах, що розташовані на гірших за родючістю та місцезнаходженням землях за середнього рівня досконалості організації виробництва. Отже, господарства, які розташовані на кращих і середніх землях, мають нижчу індивідуальну вартість сільськогосподарської продукції, але реалізують її за цінами, які визначаються вартістю продукції на гірших землях. Це дає можливість одержувати додатковий чистий дохід, який утворюється понад середній чистий дохід.
Форми диференціальної ренти. Слід розрізняти дві форми диференціальної ренти: першу і другу. Диференціальна рента Ів свою чергу поділяється на:
- диференціальну ренту за родючістю (Ір);
- диференціальну ренту за місцезнаходженням (Ім).
Диференціальна рентаІрвиникає із різної природної родючості окремих ділянок землі. Вона дорівнює різниці між суспільною вартістю сільськогосподарської продукції та її індивідуальною вартістю на більш родючих земельних ділянках.
Диференціальна рентаІмвиникає через те, що земельні ділянки розташовані на різній відстані від ринків збуту. Тому транспортні витрати, що входять у виробничі витрати, і вартість товару з різновіддалених земель неодинакові. Для віддалених від ринку земель ці витрати будуть більші. Але кількість близьких до ринку збуту земель обмежена, вони не можуть задовольнити платіжний попит суспільства в сільськогосподарських продуктах, тому виникає необхідність в обробці віддалених від ринку земельних ділянок. Щоб ці землі вступили в обробіток, повинні бути покриті виробничі витрати і отриманий нормальний прибуток. Це можливо, коли суспільна вартість регулюватиметься умовами виробництва на гіршій за місцезнаходженням ділянці. На близько розташованих до ринку землях індивідуальна вартість буде нижчою від суспільної. Якщо реалізація товарів відбуватиметься за суспільною вартістю, то на кращих за місцезнаходженням ділянках виникатиме надприбуток, який перетворюється в диференціальну ренту Ім.
Диференціальна рента Ім являє собою різницю між суспільною вартістю виробництва сільськогосподарської продукції та індивідуальною вартістю сільськогосподарських продуктів, одержаних із земельних ділянок, що ближче розташовані до ринку.
Диференціальна рента І відповідає екстенсивному веденню сільського господарства, коли збільшення виробництва сільськогосподарської продукції здійснюється за рахунок розширення посівних площ. Отже, диференціальна рента І — це додатковий чистий дохід, який утворюється в господарствах, що користуються кращими землями, а також ближче розташовані до ринків збуту продукції, шляхів сполучення. Господарства, що користуються кращими землями, витрачають на одиницю продукції менше праці та інших виробничих ресурсів порівняно з господарствами, що розташовані на гірших ділянках. Тому індивідуальна вартість одиниці продукції нижча в господарствах, де кращі умови виробництва. Різниця між суспільною та індивідуальною вартістю продукції і є диференціальною рентою І.
Поряд з диференціальною рентою І утворюється диференціальна рента II. Остання є однією з форм надлишкового додаткового продукту, який одержують унаслідок різної продуктивності витрат, що послідовно робляться на одній і тій самій ділянці землі, тобто внаслідок інтенсифікації землеробства.
Інтенсифікація в сільському господарстві означає збільшення основних виробничих фондів і поточних виробничих витрат на обробіток однієї і тієї самої земельної площі, що супроводжується зростанням виходу продукції в тих господарствах, які краще забезпечені основними засобами виробництва, мають більше машин, уносять більше добрив і т. д., мають широкі можливості для виконання всього комплексу сільськогосподарських робіт в оптимальні агротехнічні строки, для піднесення культури землеробства та його ефективності.
Вкладення додаткової праці та ресурсів дає змогу вести господарство інтенсивніше, виробляти більше продукції на кожному гектарі землі, домагатися вищої продуктивності. Природна родючість все більше доповнюється і замінюється економічною родючістю ґрунту.
Якщо правильно використовувати додаткові кошти для комплексного поліпшення обробітку ґрунтів, то вони забезпечують такий приріст продукції, який не тільки окупає ці витрати, але й дає надлишковий додатковий дохід, який перетворюється на диференціальну ренту ІІ.
Диференціальна рента ІІ є додатковим чистим доходом, який виникає в результаті додаткових вкладень у дану ділянку землі.
Абсолютна земельна рента.При розгляді суті і механізму утворення ренти передбачалось, що на гірших за якістю і розташуванням землях рента не виникає. У реальній дійсності землевласник ніколи не надасть у користування орендарю безоплатно навіть ці землі, оскільки існує монополія на землю як об’єкт власності. Цей вид монополії породжуєабсолютну ренту, що сплачується з усіх видів землі, незалежно від її якості.
Але яким чином і за рахунок чого орендар може сплачувати абсолютну ренту землевласнику, якщо останній не дає можливості орендарю вести безоплатно господарство навіть на гірших землях, не одержуючи за це ренту? Таке становище є однією з причин обмеження виробництва сільськогосподарської продукції. Воно може бути усунуте тоді, коли попит на ту чи іншу продукцію перевищуватиме її пропонування, а отже, вищі ринкові ціни забезпечать отримання економічного прибутку, який і набере форми абсолютної ренти.
Нехай економічні витрати на 1 т пшениці на гіршій землі становлять 750 грн., з яких 600 — бухгалтерські витрати на виробництво продукції (собівартість), а 150 — бухгалтерський прибуток, який забезпечує необхідний рівень розширеного відтворення в галузі. Поки ціна пшениці на ринку становитиме 600 грн. за 1 т, орендарі не братимуть в оренду такі ділянки землі і виробництво продукції знизиться, що призведе до перевищення попиту над пропонуванням і, як наслідок, ціна підвищиться. Якщо ціна рівноваги буде 770 грн. за 1 т, то орендарі вестимуть виробництво і на гірших землях, оскільки забезпечуватиметься і одержання нормального прибутку — 150 грн., і виплата землевласнику 20 грн., які й становитимуть абсолютну земельну ренту.
Джерелом абсолютної рентиє додатковий продукт, який створюється не лише в сільському господарстві, а і в інших галузях виробництва — промисловості, торгівлі, будівництві тощо.
У процесі переходу України до ринкової системи економіки, коли створюються умови для функціонування різних типів господарств, що ґрунтуються на різних формах власності, реально з’являється основа і для абсолютної ренти як економічної форми реалізації власності на землю. Та частина орендної плати, яка виключає плату за кредит, процент на капітал, амортизацію та певною мірою податок, є не чим іншим, як абсолютною рентою. Остання, виходячи із загальнотеоретичних положень, повинна надходити в розпорядження держави як власника землі (Див.: К. Т. Кривенко. До питання про абсолютну земельну ренту // Проблеми формування ринкової економіки. Вип. 9. — К.: КНЕУ, 2001).
Монопольна земельна рента. У країнах з різноманітними природними і кліматичними умовами крім диференціальної та абсолютної ренти існує також монопольна рента. Умовами її утворення є обмеженість і невідтворюваність земель особливої якості чи певні кліматичні умови (землі провінції Шампань у Франції чи біля Коктебеля в Криму). Це виявляється в тому, що лише на даних землях, лише в даних природно-кліматичних умовах можливе виробництво сільськогосподарських продуктів з особливими якісними характеристиками (наприклад, винограду, чаю, тютюну). Оскільки виробництво такої продукції не може бути збільшене за рахунок залучення до сільськогосподарського обороту нових земель, а постійний і досить високий попит на цю продукцію не задовольняється, виникає можливість реалізувати її за монопольно високими цінами.
Різниця між монопольно високою ціною продукту та економічними витратами і становитиме монопольну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника.
Джерело монопольної ренти, як і абсолютної, є поза сільським господарством.
Як правило, це доходи, створені в інших галузях виробництва, що надходять землевласнику на основі перерозподілу. Це не означає, що власник землі обов’язково фізично відділений від землі як засобу виробництва. Рента привласнюється і тоді, коли і власник, і землекористувач об’єднані в одній юридичній особі.
Орендна плата.Земельна рента за умов ринкової економіки виступає у формі орендної плати і процента за іпотечною заборгованістю.
Орендна плата включає ренту, процент на вкладений землевласником капітал та амортизаційні нарахування на цей капітал. У разі встановлення досить високого розміру орендної плати сюди може бути віднесена частина підприємницького доходу орендаря.
Частина земельної ренти у формі процента за іпотечною заборгованістю привласнюється банками, страховими компаніями, іншими фінансовими закладами. Їх право, як і право землевласника, на отримання ренти може продаватись, і земля в цьому разі набуває форми товару.
Ціна землі.Розглядаючи ціну землі, слід розрізняти ціну землі як продукту праці і як продукту природи. Ціна землі як продукту праці включає витрати на обробіток ґрунту та його покращання, тобто набуває нової якості, виступаючи вже, з одного боку, як продукт праці землероба, а з іншого — як результат функціонування таких факторів виробництва, як капітал та підприємницькі здібності. Ціна ж землі як продукту природи — поняття ірраціональне, оскільки, як зазначалося, земля не є продуктом людської праці. Водночас вона може використовуватись як засіб виробництва та предмет праці і приносити її власникові дохід у вигляді
ренти. Економічними формами землі-капіталу виступає форма позичкового процента, а землі-матерії — земельна рента.

Теоретично ціна землі включає грошовий еквівалент витрат власника на її покращання і величину ренти. Фактично ціна землі коливатиметься залежно від вартості заходів щодо її поліпшення, маси ренти, норми позичкового процента, співвідношення попиту і пропонування, очікуваної політики з регулювання аграрного сектору економіки тощо.

Орендна плата.

Земельна рента за умов ринкової економіки виступає у формі орендної плати і процента за іпотечною заборгованістю.

Орендна плата включає ренту, процент на вкладений землевласником капітал та амортизаційні нарахування на цей капітал. У разі встановлення досить високого розміру орендної плати сюди може бути віднесена частина підприємницького доходу орендаря.

Частина земельної ренти у формі процента за іпотечною заборгованістю привласнюється банками, страховими компаніями, іншими фінансовими закладами. Їх право, як і право землевласника, на отримання ренти може продаватись, і земля в цьому разі набуває форми товару.

Ціна землі.

Розглядаючи ціну землі, слід розрізняти ціну землі як продукту праці і як продукту природи.Ціна землі як продукту праці включає витрати на обробіток ґрунту та його покращання, тобто набуває нової якості, виступаючи вже, з одного боку, як продукт праці землероба, а з іншого — як результат функціонування таких факторів виробництва, як капітал та підприємницькі здібності. Ціна ж землі як продукту природи — поняття ірраціональне, оскільки, як зазначалося, земля не є продуктом людської праці. Водночас вона може використовуватись як засіб виробництва та предмет праці і приносити її власникові дохід у вигляді ренти. Економічними формами землі-капіталу виступає форма позичкового процента, а землі-матерії — земельна рента.

Теоретично ціна землі включає грошовий еквівалент витрат власника на її покращання і величину ренти. Фактично ціна землі коливатиметься залежно від вартості заходів щодо її поліпшення, маси ренти, норми позичкового процента, співвідношення попиту і пропонування, очікуваної політики з регулювання аграрного сектору економіки тощо.

42.Зміст, чинники і типи перехідної економіки

Сутність перехідної економіки.У з’ясуванні сутності перехідної економіки слід виходити з того, що проблема перехідних періодів не є новою для економічної науки. Спочатку вона виникає у зв’язку з переходом від аграрного суспільства до індустріального. Згодом до зазначеної проблеми звертаються представники марксизму у зв’язку з обґрунтуванням теорії переходу від капіталізму до соціалізму.
Одним з перших, хто вказав на необхідність виокремлення перехідного стану суспільства, був французький економіст Сен-Сімон. Він розрізняв два типи епох: органічну (нормально функціонуючу систему) і критичну (перехідну).
За сучасних умов перехідні процеси в суспільстві розглядаються у контексті трьох основних аспектів:
— перехідні процеси у розвинутих капіталістичних країнах;
— перехідні процеси у країнах, що розвиваються;
— перехідні процеси у постсоціалістичних країнах.
Важливо зазначити, що матеріальною основою перехідних станів (а отже, і критеріями їх визначення) є, з одного боку, зміна домінуючого фактора виробництва, з іншого — зміна характеру відносин між людьми. Так, за умов переходу від аграрного до індустріального суспільства змінюється, відповідно, і домінуючий фактор: від землі він переходить до капіталу. У свою чергу особисті, засновані на звичаях (традиціях) відносини аграрного суспільства трансформуються у ринкові, речові відносини, адекватні індустріальному суспільству.
У найбільш загальному вигляді під перехідністю розуміється процес якісних змін в основах того чи іншого суспільства, спрямованих на перехід до нового соціально-економічного ладу.
Така дефініція відображає широкий підхід до визначення перехідності як загальної характерної риси сучасного розвитку людського суспільства.
Головний зміст перехідного періоду — це зміни в економіці. Економіка, таким чином, набуває за умов перехідного періоду особливої якості, вона характеризує своєрідний “проміжний” стан суспільства. Звідси випливає і особливий характер перехідної економіки, який відрізняє її від “звичайних” економік.
Риси перехідної економіки.Своєрідність перехідної економіки більш повно проявляється в її рисах, до яких відносять:
1) особливий характер неврівноваженості перехідної економіки. Річ у тому, що неврівноваженість як елемент розвитку характерна будь-якій економічній системі. Але в усталеній економічній системі неврівноваженість її функціонування є своєрідним засобом досягнення цією системою врівноваженого, стійкого стану. У перехідній же економіці її неврівноваженість має специфічний характер, оскільки переслідує іншу мету. Ця мета полягає не у поверненні економічної системи до попереднього, врівноваженого стану, а навпаки, у посиленні нестійкості існуючої системи, з тим щоб вона згодом поступилась місцем іншій економічній системі;
2) альтернативний характер перехідної економіки. Це означає, що перехідна економіка повинна обов’язково перейти до нового стану, якісно відмінного від попереднього стану економіки. Таким чином, перехідність виключає повернення до тієї економіки, яка передувала перехідній;
3) особливий характер суперечностей у перехідній економіці. Визначальними, домінуючими виступають тут суперечності між новим (прогресивним) і старим (регресивним). Це і визначає особливість існуючих суперечностей: вони не є суперечностями функціонування, а виступають як суперечності розвитку;
4) наявність у перехідній економіці особливих — перехідних економічних форм. Ці форми, відображаючи своєрідний “проміжний” стан економіки, містять у собі відповідний симбіоз, поєднання в собі елементів як старого, так і нового;
5) історичність перехідної економіки. Вона пов’язана як з історичними умовами перехідної економіки (насамперед з певним історичним терміном функціонування перехідної економіки), так і з національними особливостями останньої.
Зміст перехідної економіки вирішальним чином зумовлений її чинниками. Вони можуть бути представлені трьома групами: природно-кліматичні, виробничо-економічні, соціокультурні.
Природно-кліматичні фактори пов’язані з природним базисом суспільства: географічним розташуванням країни, забезпеченням природними копалинами, рівнем родючості ґрунтів і т. п. За певних умов природно-кліматичні фактори можуть відігравати важливу (і навіть вирішальну) роль у стимулюванні переходу від одного стану суспільства до іншого.
До виробничо-економічних факторів належать засоби виробництва, технологічні досягнення, культурно-технічний рівень головної продуктивної сили — робітника, форми організації виробництва, форми власності і т. д. Як правило, саме виробничо-економічні фактори є водночас і критерієм об’єктивної необхідності переходу від одного стану економіки до іншого, і засобом здійснення цього переходу.
Соціокультурні фактори характеризують переважно духовний аспект життєдіяльності людей. Вони взаємопов’язані з виробничо-економічними факторами, взаємовизначають один одного. До соціокультурних факторів належать культура того чи іншого народу, його традиції, ідеологія, релігія тощо.
Типи перехідної економіки. Історії відомі різні типи перехідної економіки. Якщо в основу їх градації покласти такі критерії, як масштаби і характер перехідних процесів, то можна виділити відповідно такі типи перехідної економіки: за масштабами перехідних процесів — локальний і глобальний; за характером перехідних процесів — природно-еволюційний та реформаторсько-еволюційний.
Локальна перехідна економіка
дає уявлення про характер перехідних процесів на обмеженому (локалізованому) територіальному просторі — в окремій країні чи певному регіоні. Тому за умови класифікації типів перехідної економіки згідно з її масштабами локальна перехідна економіка є вихідним типом перехідної економіки.
Глобальна перехідна економіка характеризує єдиний процес змін у масштабах усього світового господарства чи у межах певної цивілізації. Відносно до локальної перехідної економіки глобальна є визначальною, оскільки характеризує і визначає глобальні перспективи першої.
Природно-еволюційний тип перехідної економіки відображає природну ходу еволюції економічних систем під впливом зазначених вище факторів. Цей тип лежить в основі переходу від одного економічного стану до іншого. Тому даний тип перехідної економіки є основним. Більшою мірою він прийнятний для глобальних перехідних процесів, хоча і локальні перехідні економіки результатом свого розвитку здебільшого зобов’язані природно-еволюційним процесам.
На відміну від природно-еволюційного типу перехідної економіки, який передбачає об’єктивний (незалежний від волі і свідомості) “самоплив” перехідних процесів,реформаторсько-еволюційний тип характеризується певним свідомим регулюванням перехідних процесів з боку суспільства. У даному разі мова йде лише про свідоме використання об’єктивних факторів економічного прогресу. Тому за цього типу перехідної економіки об’єктивну еволюцію можна прискорити. Зазначений тип характерний для локального типу перехідної економіки.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.01 сек.)