АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Економічні суперечності, їх характер та класифікація Суперечності - джерело розвитку

Читайте также:
  1. A. Учитывая иммунный характер болезни, лечение надо начинать с кортикостероидов
  2. I. Характер и его развитие
  3. V етап розвитку міграції робочої сили розпочався з 1980 років і триває понині. Збільшення масштабів еміграції з країн з перехідною економікою характерно для такого етапу.
  4. V. Характеристика современного гражданского права
  5. VI. Характер діяльності учнів.
  6. VII. Характер діяльності учнів.
  7. А. Акты общего характера
  8. Автоматизированное рабочее место (АРМ) таможенного инспектора. Назначение, основные характеристики АРМ. Назначение подсистемы «банк - клиент» в АИСТ-РТ-21.
  9. Административные наказания: понятие, цели, система и виды. Основные и дополнительные наказания; наказания морального, имущественного характера; наказания, обращенные на личность. 1 страница
  10. Административные наказания: понятие, цели, система и виды. Основные и дополнительные наказания; наказания морального, имущественного характера; наказания, обращенные на личность. 10 страница
  11. Административные наказания: понятие, цели, система и виды. Основные и дополнительные наказания; наказания морального, имущественного характера; наказания, обращенные на личность. 2 страница
  12. Административные наказания: понятие, цели, система и виды. Основные и дополнительные наказания; наказания морального, имущественного характера; наказания, обращенные на личность. 3 страница

Суспільне виробництво постійно знаходиться в русі. Загальною рисою цього руху є процес постійного розвитку суспільного виробництва. У зв'язку з цим виникає питання про внутрішнє джерело цього руху. Таким джерелом виступають суперечності.

Кожне явище має протилежні сторони, які, утім, тісно пов'язані між собою і являють певну цілісність. Існування цієї цілісності (явища) можливе тільки за умов вирішення й подолання суперечностей.

Прикладом може бути протилежність між потребами суспільства і станом розвитку його виробництва, а відтак, і можливостями цього виробництва щодо задоволення потреб суспільства. Вирішення цієї суперечності стає основою розвитку суспільства, але на місце вирішеної суперечності з'являється нова суперечність, вирішення якої знову просуває суспільство вперед шляхом прогресу, і так нескінченно. Таким чином, розв'язання суперечностей і є джерелом саморозвитку явищ. Ця взаємодія, як відомо, цілком визначається законом єдності і боротьби протилежностей.

Суперечності постійно притаманні явищам, мають свою власну логіку розвитку. Спочатку на якийсь даний момент між сторонами явища існує тотожність, потім вона змінюється на відмінність, а згодом переростає в суперечність, у конфлікт, який має бути розв'язаним.

Способи вирішення суперечностей можуть бути різними. Так, стихійне розв'язання конфлікту між виробництвом і споживанням може бути здійснено внаслідок економічної кризи. Цей спосіб небажаний для суспільства, бо пов'язаний зі знищенням частки продуктивних сил або з їх неповним використанням. Більш прийнятним для суспільства є таке вирішення суперечностей, яке передбачає найменш конфліктний його варіант. Це може бути здійснено державою за рахунок удосконалення господарчого механізму шляхом пристосування, наприклад, потреб до можливостей суспільного виробництва і т.ін.

Механізм саморозвитку явищ передбачає, таким чином, різноманітні шляхи вирішення суперечностей, але в розвинутому суспільстві необхідно постійно аналізувати ті суперечності, які виникли в житті суспільства, шукати оптимальні варіанти їх вирішення і передбачати нові суперечності, які прийдуть на зміну вже подоланим старим. Цей постійний процес вирішення суперечностей занадто складний, бо вирішення, наприклад, економічних суперечностей вимагає суттєвих зрушень не тільки в економіці, але й в інших сферах життя суспільства - у політиці, ідеології, у законодавстві тощо.



Економічні суперечності мають певну структуру, і в цьому розумінні мова може йти і про їх систему. Це можуть бути загальноекономічні суперечності, до яких можна віднести суперечності між споживанням та виробництвом, між продуктивними силами та виробничими відносинами. Дещо менший за рівнем зріз суперечностей - це суперечності міжгалузеві. Прикладом може бути суперечність між рівнем розвитку металургійної і металообробної галузей і т.ін. Існують також внутрішньогалузеві суперечності і суперечності, притаманні окремому підприємству.

З означеної сукупності суперечностей, з огляду на предмет політекономії, особливе значення мають суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами. Ці дві сторони суспільного виробництва тісно пов'язані між собою і утворюють цілісність, якою є суспільне виробництво. У цій єдності більш статичним елементом є виробничі відносини. Продуктивні сили - більш рухливий, революційний елемент. І хоча кожен з цих елементів (сторін) суспільного виробництва має свою власну логіку розвитку, усе ж таки вирішальною для суспільного виробництва є їх взаємодія.

Характер взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин полягає в тому, що на якийсь даний момент між ними встановлюється рівновага. Потім розвиток продуктивних сил починає обганяти розвиток виробничих відносин. Цей процес є абсолютно неминучим, бо продуктивні сили являють собою динамічний революційний елемент. Між продуктивними силами й виробничими відносинами виникає суперечність, яка поступово посилюється і може набути яскраво конфліктної форми. Це свідчить про те, що виробничі відносини вже не відповідають новому рівню розвитку продуктивних сил і гальмують рух останніх. У такому випадку настає революція, яка, до речі, не обов'язково, хоч і найчастіше, відбувається у формі гострого (навіть збройного) конфлікту в суспільстві й наслідком якої є встановлення відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил. Як правило, такий конфлікт веде до зміни способу виробництва або до суттєвих змін в етапах розвитку суспільства.

Установлена відповідність між виробничими відносинами і продуктивними силами може супроводжуватись і тим, що виробничі відносини певною мірою випереджають розвиток продуктивних сил і саме тому виступають певним стимулом розвитку останніх.

Україна, яка в межах СРСР була колоніальною часткою великої російської імперії, уже в роки, які передували отриманню нею незалежності, мала гострий конфлікт між рівнем розвитку продуктивних сил і виробничими відносинами. Вони явно відставали від продуктивних сил і гальмували їх розвиток. Саме тому, за суто об'єктивних умов, у нашій країні, як, до речі, і в інших самостійних державах, що виникли на теренах колишнього Радянського Союзу, почалася революція. Вона, на щастя, не набула форми збройного конфлікту, але ті великі страждання, які супроводжують такі соціальні потрясіння і весь тягар яких лягає, перш за все, на плечі простого люду, Україна пізнала повною мірою.

8.Економічна система, її сутність, цілі й основні структурні елементи. Типи економічних систем

Система як загальнонаукове поняття - це сукупність взаємопов'язаних і розміщених у належному порядку елементів певного цілісного утворення.

Кожній системі притаманні такі властивості: цілісність, упорядкованість, стійкість, саморух та загальна мета.

Економіка будь-якої країни функціонує як багатовимірна система, що складається з великої кількості різних взаємопов'язаних та взаємозалежних компонентів, які розвиваються відповідно до спільних для всієї системи законів.

В економічній літературі існують різні підходи до визначення економічної системи, а саме:

- як сукупності відносин між людьми, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання економічних благ;

- як сукупності людей, об'єднаних спільними економічними інтересами;

- як історично визначеного способу виробництва;

- як особливим чином упорядкованої системи зв'язків між виробниками та споживачами матеріальних і нематеріальних благ;

- як сукупності всіх економічних процесів, що функціонують у суспільстві на основі притаманних йому відносин власності та організаційно-правових норм, тощо.

З нашого погляду, найзагальнішим є таке визначення економічної системи.

Економічна система - це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету.

Відомий американський економіст П. Самуельсон визначає будь-яку економічну систему, незалежно від її соціально-економічної форми, як таку, що має відповідати на три запитання: Що? Як? Для кого? (рис. 3.3).

Рис. 3.3. Найважливіші ознаки економічної системи

Економічна система має забезпечувати не лише теоретичну відповідь на ці запитання, а й реальні економічні дії, бо кожна з існуючих систем не здатна запобігти альтернативному вибору в умовах обмежених природних ресурсів і виробничих можливостей.

Важливою характеристикою економічної системи є визначення її структурних елементів. Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних відносин і механізму господарювання (рис. 3.4).

Продуктивні сили - це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і ду

Рис. 3.4. Основні структурні елементи економічної системи

ховних благ, необхідних для задоволення потреб людей. В процесі історичного розвитку продуктивні сили як в цілому, так і окремі їх елементи, постійно оновлюються, збагачуються і перебувають у діалектичній єдності, кількісній і якісній функціональній залежності.

Продуктивні сили становлять матеріально-речовий зміст економічної системи, є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня науково-технічного прогресу і продуктивності суспільної праці.

Економічні відносини - це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ.

Система економічних відносин складається з: техніко-економічних, організаційно-економічних, соціально-економічних відносин (рис. 3.5).

Рис. 3.5. Система економічних відносин

Техніко-економінні відносини - це відносини між людьми з приводу створення та використання ними знарядь та предметів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони впливають на сили природи і виробляють необхідні життєві блага. Техніко-економічні відносини відображають технологію і є матеріально-речовим змістом суспільного виробництва.

Організаційно-економічні відносини - це відносини між людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом: відносини обміну діяльністю між людьми, спеціалізація праці, кооперування, концентрація та комбінування виробництва.

Соціально-економічні відносини - насамперед це відносини власності в економічному значенні цього поняття. Відносини власності визначають головне в економічній системі - спосіб поєднання працівника з засобами виробництва. Крім того, відносини власності зумовлюють історичну специфіку економічної системи, її соціальну структуру, систему влади.

Таким чином, соціально-економічні відносини, основою яких є певна форма власності, займають визначальне місце у структурі економічних відносин та в економічній системі взагалі, виконуючи в ній системотвірну функцію.

Господарський механізм є структурним елементом економічної системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб'єктів на основі використання економічних законів ринку, державних економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.

Найважливіша функція господарського механізму - забезпечення процесу відтворення та ефективного розвитку суспільного виробництва на основі динамічної рівноваги між виробництвом та споживанням, попитом і пропозицією.

Типи економічних систем. Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі тривалого історичного розвитку, їх можна класифікувати за відповідними критеріями. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками:

- за формою власності на засоби виробництва;

- за способом управління господарською діяльністю.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційну, ринкову, командно-адміністративну, змішану (рис. 3.6).

Рис. 3.6. Типи економічних систем

Традиційна економічна система панувала в минулому, і зараз деякі її риси властиві слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси значний вплив справляють освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення. У сучасних умовах країни з традиційною економікою потерпають від засилля іноземного капіталу і надмірно активного перерозподілу національного доходу державою.

Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на економічні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб'єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. У такій системі поведінка кожного економічного суб'єкта мотивується його особистими інтересами. Кожний з них прагне отримати максимальний дохід на основі індивідуального прийняття рішень. Але кожний економічний суб'єкт здатний реалізувати свій приватний інтерес лише в тому випадку, якщо він одночасно є носієм і суспільного інтересу. На ринку здійснюється таке поєднання приватного інтересу із суспільним, яке Адам Сміт проголосив принципом "невидимої руки" ринку. Це означає, що кожний індивід, який реалізує свій приватний інтерес через виробництво і продаж товарів на ринку, не усвідомлює того, що одночасно працює і на задоволення суспільного інтересу. Всі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Конкуренція тут є основною рушійною силою розвитку економіки.

Втручання держави в економічні процеси мінімальне і виважене. Роль держави обмежується лише захистом приватної власності та встановленням сприятливого правового поля для вільного функціонування ринку. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб'єктами самостійно на свій страх і ризик.

Ринкова економіка вільної конкуренції проіснувала приблизно до першої третини XX ст.

Командно-адміністративна система - це неринкова економіка, яка базується на пануванні державної власності, одер-жавленні та монополізації народного господарства, жорсткому, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, відсутності реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці" хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживання) тощо. Усе це ознаки недостатньої життєздатності командної системи, які закономірно призвели її до кризи, а потім і розпаду.

Командна економіка існувала у колишньому Радянському Союзі та соціалістичних країнах Східної Європи й Азії.

Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн світу і характеризується такими рисами:

- різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, державних);

- високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової інфраструктури суспільства;

- оптимальним поєднанням ринкового механізму з державними методами регулюванням економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;

- орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення тощо.

9.Продуктивні сили суспільства. Показники розвитку продуктивних сил

Економічна система являє собою складний господарський організм, який постійно вдосконалюється і розвивається під впливом зміни і розвитку компонентів системи. Вона включає всі чинники виробництва і всі економічні процеси, що відбуваються в суспільстві. Основними її компонентами є продуктивні сили суспільства" виробничі відносини та господарський механізм. Що ж таке продуктивні сили суспільства? (рис. 1.5).

Рис. 1.5. Структура продуктивних сил суспільства

До складу продуктивних сил входять засоби виробництва і люди, які володіють виробничим досвідом і приводять у дію засоби виробництва. До структури продуктивних сил в усіх формаціях належать також сили природи, які використовують люди: вітер, сонце, вода тощо. За сучасних умов до складу продуктивних сил включається також наука, форми і методи організації виробництва. Окремим важливим елементом продуктивних сил стала інформація.

Отже, сучасні продуктивні сили є складною системою, яка включає матеріальні та духовні, суспільні та природні елементи. У процесі історичного розвитку їх склад у цілому, як і окремих елементів, постійно збагачується.

Упродовж тривалого часу (до виникнення машинного виробництва) потреби виробництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і кваліфікації та нескладні за своєю будовою засоби виробництва. За сучасних умов робітники, як правило, мають високий рівень освіти (переважно середню та середню спеціальну) та кваліфікації і використовують високоефективні засоби виробництва. Нинішній стан автоматизації виробництва вимагає все більшого залучення висококваліфікованої робочої сили, яка характеризується творчими здібностями.

За нинішніх умов у системі продуктивних сил, виробничі функції все більше виконують не особисті, а матеріальні фактори виробництва. Стрімкими темпами зростає уречевлена праця в структурі сукупної праці, підвищується продуктивність праці. Продуктивні сили є чинниками, які забезпечують перетворення речовини природи в продукти, необхідні для задоволення потреб людей.

Рівень розвитку продуктивних сил характеризується якістю робочої сили, технічною озброєністю праці, ступенем оволодіння силами природи, рівнем розвитку науки, суспільного поділу праці та інших елементів системи.

Основними показниками розвитку продуктивних сил є:

1) освітньо-кваліфікаційний рівень підготовки робочої сили;

2) технічна, енергетична озброєність та фондоозброєність праці;

3) рівень розвитку поділу та кооперації праці.

Нові знання матеріалізуються в нових засобах праці. Унаслідок розвитку науки з'являються нові ідеї та розробки, створюється досконаліша техніка, технологія й нові предмети споживання. Вони формують необхідні умови для подальших кількісних зрушень у сфері наукових досліджень, результати яких запроваджуються у виробництво. Це сприяє підвищенню продуктивності праці та ефективності виробництва, поліпшенню якості продукції. Така приблизно схема дії науково-технічного прогресу, що веде до розвитку науки, техніки, технології виробництва і підвищення рівня життя людей

10. Суспільний поділ праці — відокремлення різних видів трудової діяльності в межах світового господарства (в тому числі окремих регіонів), національної економіки й окремого підприємства, внаслідок чого значно зростає продуктивність суспільної праці.

У межах світового господарства відбувається всесвітній або міжнародний поділ праці. Це вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, що передбачає спеціалізацію окремих країн щодо виробництва певних видів продукції для обміну через купівлю-продаж на світовому ринку.

Поділ праці всередині суспільства здійснюється за основними родами діяльності (землеробство, промисловість, сфера матеріального і нематеріального виробництва). Цю форму суспільного поділу праці називають загальним поділом, поділ родів виробництва на окремі види та підвиди — частковим, поділ праці всередині підприємства (виокремлення цехів, дільниць, відділів, служб, бригад, поділ за професіями і спеціальностями) — одиничним (за К. Марксом).

З'ясування сутності четвертого великого суспільного поділу праці передбачає визначення термінів переходу кількості в якість, тобто того моменту, коли поступове збільшення кількості зайнятих у сфері послуг (як один із критеріїв поділу) дасть підставу стверджувати про формування відносно відокремленої сфери суспільного відтворення. Так, у 1870 р. кількість зайнятих у найважливіших сферах нематеріальних форм багатства і послуг у США (наука, освіта, охорона здоров'я, фінансові послуги, господарські послуги держави, нематеріальні послуги населенню тощо) становила 2 млн осіб (17,5 % від загальної кількості зайнятих), у 1970 р. — 41 млн осіб (62 % від загальної кількості зайнятих). Крім того, кількість зайнятих у виробництві всіх видів матеріальних послуг (торгівля, транспорт, зв'язок, хімчистки, пральні тощо) з 1870 по 1969 рік зросла з 1,5 до 23,5 млн осіб. Отже, виокремлення сфери послуг у самостійну сферу не обов'язково датувати періодом 1947—1949 рр., упродовж яких кількість зайнятих у цій сфері перевищила кількість зайнятих у виробництві матеріально-речового продукту. Адже до сфери послуг належить комплекс галузей, які виробляють не матеріально-речові продукти (автомобілі, одяг, продукти харчування тощо), а споживчі вартості у формі конкретної трудової діяльності. Якщо виходити з кількісних критеріїв розвитку інших економічних явищ і процесів (наприклад, перетворення національних корпорацій на транснаціональні, за оцінками деяких західних учених, здійснюється при наявності не менше 25 % зовнішньоекономічних операцій; підприємство стає монополістом, коли його частка на ринку перевищує 35 % (згідно із законом України), то четвертий великий суспільний поділ праці відбувався у США наприкінці XIX — у другій половині 20-х років XX ст. В Україні на початку 2003 р. у сфері послуг було зайнято 32,5 % працездатного населення, що свідчить про завершення четвертого великого суспільного поділу праці (у 1960 р. у сфері послуг в Україні працювали 24,1 % осіб).

Найбільший вклад у теорію суспільного поділу праці в домарксовий період вніс А. Сміт, який вважав суспільний поділ праці важливим фактором зростання продуктивності праці. За розрахунками американського економіста Е. Денісона, внесок цього фактора у створення ВНП (разом з рівнем освіти і кваліфікації, підприємницькою діяльністю) становить майже 12 %. Окремими чинниками в дії цього фактора є підвищення вправності і майстерності кожного часткового працівника, економія часу на переході від однієї роботи до іншої (а отже, й витрат на набуття іншої спеціальності), спеціалізація знарядь праці, що ініціює винаходи і застосування машин.

Негативними наслідками поділу праці є однобічний розвиток працівника, його відчуження від інших видів праці, технологічне підкорення праці капіталом тощо. Тому за сучасного капіталізму впроваджують форми і методи наукової організації праці, здатні частково подолати ці форми відчуження: ротація робочих місць, робота автономних бригад, гуртків якості тощо.

Ступінь розвитку продуктивних сил виявляється у ступені розвитку суспільного поділу праці. Так, у колишньому СРСР на початку 20-х років XX ст. у народному господарстві налічувалося до 20 галузей, наприкінці 80-х років — майже 400. В Україні нині — до 300 галузей народного господарства, у США (лише у промисловості) — приблизно 700, а кожна наступна виокремлюється тоді, коли обсяг випущених нових товарів перевищує 1 млрд дол. Однак між розвитком продуктивних сил і розвитком суспільного поділу праці не існує прямо пропорційної залежності, оскільки розвиток суспільного поділу праці значною мірою залежить від розмірів країни, її забезпеченості ресурсами (природними, людськими та ін.), їх якості (особливо якості трудових ресурсів), ємності внутрішнього ринку та від інших факторів.

Для України першочерговою проблемою у цій сфері є участь у всебічному міжнародному поділі праці в країнах СНД (проблема збереження раціональних господарських зв'язків) і в країнах світу.

11. Виробничі відносини і спосіб виробництва.

При аналізі структури економічної системи марксистська політична економія на перше місце ставила такий термін, як виробничі, а не економічні відносини. «В процесі виробництва люди вступають у відносини не тільки з природою, але й між собою, тобто вступають у виробничі відносини» (Политическая экономия: Учебник / В. А. Медведев, А. И. Абалкин, О. И. Ожерельев и др. — С. 43). К. Маркс, який активно використовував як термін «виробничі відносини», так і термін «економічні відносини», не дав чіткого їх розмежування.

Ми вважаємо, що найбільш загальною категорією є економічні відносини. Цей термін визнається економістами всіх шкіл. Що стосується терміна виробничі відносини, то його можна застосовувати при аналізі відносин і зв’язків, які виникають між людьми у сфері безпосереднього виробництва.Відносини між людьми у сфері виробництва складаються з: 1) привласнення предметів природи; 2) способу поєднання людського ресурсу із засобами виробництва; 3) відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва; 4) організаційно-економічних відносин, складовою яких є управління виробництвом; 5) відносин між людьми щодо привласнення засобів виробництва.

У сукупності ці відносини являють собою безпосередню суспільну форму продуктивних сил і спосіб їх організації та використання людьми в процесі виробничої діяльності. Соціальна визначеність виробництва проявляється в способі виробництва, або іншими словами — в економічній формації.

Єдність і взаємодія продуктивних сил, що перебувають на певному рівні розвитку, і даного типу виробничих відносин становлять спосіб виробництва.

Іншою назвою способу виробництва є економічна формація.

Продуктивні сили і виробничі відносини перебувають у взаємодії і суперечливій єдності, яка є внутрішнім джерелом розвитку суспільного виробництва. Певний характер і рівень продуктивних сил зумовлює той чи інший тип виробничих відносин.

Відносини між людьми у сфері розподілу формуються в процесі привласнення створеного продукту різними категоріями працівників: підприємцями, власниками засобів виробництва і землі, орендарями та державою (через стягнення податків).

Відносини між людьми у сфері обміну виникають у процесі купівлі-продажу товарів підприємствами, домогосподарствами, торговельними організаціями, державою.

У сфері споживання економічні відносини виникають і зав’язуються між виробниками споживчих товарів і послуг та їх споживачами.

У сучасних умовах важливе місце в економічних відносинах належить товарно-грошовим і ринковим відносинам.

Техніко-, організаційно і соціально-економічні відносини.

Економічні відносини формуються також унаслідок взаємодії трьох відносно самостійних підсистем, якими є техніко-економічні, організаційно-економічні і соціально-економічні відносини.

Техніко-економічні відносини знаходять своє вираження у спеціалізації, кооперуванні, комбінуванні виробництва, його концентрації, обміні діяльністю між людьми, в економічних нормативах тощо. З ними тісно пов’язані організаційно-економічні відносини, які виникають у процесі організації виробництва, розподілу, обміну і споживання, в управлінні цими процесами. Безпосередньо вони виникають між керівниками різних ланок суспільного виробництва і найманими працівниками, в процесі маркетингової діяльності, планування, програмування тощо.

Техніко-економічні і організаційно-економічні відносини відіграють важливу роль у виробництві, розподілі, обміні і споживанні, ступінь їх розвитку є суттєвою характеристикою рівня усуспільнення виробництва, продуктивних сил суспільства. Техніко-економічні та організаційно-економічні форми — структура виробництва, поділ і кооперація праці, форми управління — є об’єктом вивчення політичної економії. Вони тісно і безпосередньо пов’язані з відносинами виробництва, розподілу, обміну і споживання, що основані на тих чи інших типах і формах власності, але в той же час суттєво відрізняються від них тим, що не виражають відносин привласнення. Їх розвиток, подібно до розвитку продуктивних сил, сприяє ефективності суспільного виробництва.

Соціально-економічні відносини — це така суспільна форма виробництва, суть і основу якої становлять відносини власності на засоби виробництва, природні ресурси, людський фактор, життєві блага. До соціально-економічних відносин належить також соціально-економічний аспект трудових відносин (характер праці) та відносини розподілу. Наприклад, відносини розподілу життєвих благ у Швеції за своїм характером скоріше є соціалістичними, ніж капіталістичними.

Більш детально сутність економічних відносин та їх структурні елементи досліджуватимуться в наступних темах курсу політичної економії. Буде показано, що вже в ХХІ ст. поступово створюється нова, постіндустріальна економіка, яка заперечує класово-формаційні утворення (капіталізм, соціалізм) і переводить економіку в постформаційну систему.

12. З економічного погляду власність - це виробничі відносини між суб'єктами відносин з приводу об'єктів (земля, засоби виробництва, знання, інформація, робоча сила тощо). Такий підхід дає змогу встановити:

хто з членів суспільства розпоряджається чинниками виробництва, тобто має економічну владу;

як здійснюється поєднання робочої сили із засобами виробництва;

хто і які отримує доходи від господарської діяльності.

Розвинені країни у своїй практичній діяльності користуються системою прав власності, розробленою англійським юристом А. Оноре, яка містить такі елементи:

Право володіння.

Право користування.

Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ).

Право на доход (право володіння результатами використання благ).

Право суверена на капітальну вартість (право на використання, споживання, зміну чи знищення блага).

Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження чинниками навколишнього середовища).

Право на передачу благ у спадок.

Право на безстроковість володіння благом.

Заборона щодо використання блага недозволеним способом.

Право на відповідальність (можливість використання блага як сплати боргу).

«Зворотний» характер прав власності, тобто повернення переданих кому-небудь правочинностей після закінчення строку угоди або достроково - у випадку порушення її умов тощо.

Отже, між власністю як економічною та юридичною категоріями, незважаючи на відмінність між ними, існує тісна взаємодія і взаємозв'язок.

Індивідуальна власність означає, що фізична особа (суб'єкт) є власником певного об'єкта власності (засобів виробництва, нерухомих речей домашнього вжитку, одягу, робочої сили тощо). Якщо об'єкт власності використовується для задоволення особистих потреб, така власність є особистою.

У разі використання об'єктів власності з метою отримання певного доходу або вигоди власність характеризується як індивідуально-приватна.

Якщо об'єкти власності використовуються їх власниками без залучення найманої робочої сили, це - приватно-трудова власність, а з її залученням - приватно-нетрудова власність.

Об'єкти індивідуальної власності за бажанням їх власника можуть використовуватися як для особистого використання (привласнення), так і для передачі іншим суб'єктам (у тимчасову оренду або для використання споживних вартостей певного блага).

Колективна власність - це соціальне (колективне) утворення, яке вступає в економічні відносини від імені певного товариства, в якому об'єднані кілька або багато суб'єктів.

Партнерська власність є об'єднанням чинників виробництва, фізичних та юридичних осіб з метою спільної господарської діяльності, в якій кожний учасник є власником певної частки капіталу.

Акціонерна (корпоративна) власність заснована на володінні акціонерним капіталом, розподіленим на певну кількість акцій. її особливістю є поєднання рис індивідуальної і колективної форм власності.

Важливе місце в економічних системах країн із ринковою економікою посідають кооперативні форми господарювання. У світі налічується близько 800 тис. кооперативних організацій понад 120 різновидів, які діють у різних сферах і об'єднують понад 765 млн. осіб (якщо врахувати, що сім'я складається у середньому з чотирьох осіб, то з діяльністю кооперативних організацій пов'язано більше ніж 40 % населення Землі). В Європейському економічному співтоваристві близько 46 % населення є членами різних видів кооперативів, у скандинавських країнах - понад 50 %, у США та Японії - близько 30 %. Така популярність кооперативних організацій серед широких верств населення зумовлена їх соціально-економічною природою та специфікою кооперативу як форми господарювання.

Суспільна власність - вид власності, майно і нерухомість, які на противагу до приватної власності належать групі осіб (громаді) або державі.

Комуністичне суспільство будується на основі суспільної власності на засоби виробництва.

Право суспільної власності - сукупність закріплених законом правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері володіння, розпорядження та користування об’єктами права суспільної власності.

Суб’єкти та об’єкти власності.

Відносини власності, як видно, виникають лише за наявності принаймні двох суб’єктів. Славнозвісний Робінзон Крузо не був власником, хоч мав певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було вступати у відносини їх відчуження. І коли випадок послав йому П’ятницю, він чинить просто: позбавляє П’ятницю прав економічної відособленості та юридичної самостійності, роблячи його членом єдиної сім’ї. Цим нехитрим актом Робінзон знищує саму умову появи власності.

Звичайно, робінзонада — економічний курйоз. Сучасне виробництво — колективне, і того, що міг собі дозволити запопадливий острів’янин — знищити відносини власності, — не можна досягти в суспільному виробництві за певних його умов. Щоправда, власність як відносини відчуження—присвоєння може зникнути і в суспільному виробництві. Це можливе тоді, коли всі члени такого суспільства однаковою мірою споживатимуть разом добутий продукт, тобто коли спільне виробництво закінчується не відособленим присвоєнням і споживанням суспільного продукту, а сумісним.

Так велося в прадавній первісній общині, де за обмежених матеріальних благ вони розподілялись рівномірно для підтримки життя кожного члена. Тут ніхто ні в кого не відчужував спільно надбане, а споживали всі громадою. Тому й не існувало власності в їх розумінні. Так може трапитись і тоді, коли цивілізація сягне рівня наддостатку матеріальних благ і зникне необхідність відокремленого привласнення. До речі, К. Маркс убачав протиставленість епохи комунізму світові приватної власності у протилежності між наявністю власності та її відсутністю. Таке порівняння подібне до того, що якби в нашому світі існував лише один колір, наприклад зелений, то ми не мали б поняття про кольори.

Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були контрагенти цих відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати відносини між людьми щодо їх привласнення. Отже, відносини власності повинні характеризуватись суб’єктами та об’єктами.

Суб’єкти власності — це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження—привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва — окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо.

Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці. (Див.: Корнієнко В. Суспільна власність як стратегічна мета // Економіка України. — 1993. — №1.)

Ознаки власності. Категорія власності, як будь-яка інша, має певні ознаки, що визначають її економічний зміст. До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі: 1) власність — це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі; 2) власність — це результат суспільного розвитку, а не окремої людини. Ізольований індивід (наприклад Робінзон) так само не може мати власності, як людина, що жила б поза суспільством, не вміла б розмовляти; 3) власність — це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг; 4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами; 5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника, отже, власність на засоби виробництва являє собою соціальну форму поєднання робочої сили із засобами виробництва і в такий спосіб визначає історичний тип даного способу присвоєння; 6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі; 7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності.

13.Типи та форми власності

Основними типами власності, якщо розглядати їх з погляду еволюційного розвитку людства, є колективна, приватна, державна та наддержавна. В межах кожного з цих типів функціонують різні форми власності.
Недержавні типи власності.

Колективна (групова) власність — привласнення певним колективом (групою) засобів виробництва, результатів виробництва, яке поєднується з колективним управлінням власністю.
Формами колективної власності є сімейна, общинна, кооперативна, колективна капіталістична, колективна трудова та ін. Кожен член колективу є співвласником засобів виробництва і виготовленого продукту і має право на управління власністю.
Приватна власність — привласнення окремим індивідуумом засобів і результатів виробництва та одноосібне управління ним власністю.

В межах приватного типу власності розрізняють приватну трудову та приватну капіталістичну форми власності. Державні типи власності.

Державна власність - привласнення державою, вищими чиновниками державного апарату, вищими менеджерами державних підприємств засобів і результатів виробництва та управління ними об'єктами державної власності.

Якщо державна власність служить інтересам всього населення, не узурпується окремими особами у своїх вузько-корисливих цілях, вона перетворюється на суспільну власність. Формами державної власності є загальнодержавна, регіональна, муніципальна, комунальна.

Наддержавна (інтегрована) власність — привласнення багатьма державами, міжнародними монополіями засобів та результатів виробництва, що поєднується з колективним управлінням цими суб'єктами спільними об'єктами власності.

Формами цієї власності є галузеві та міжгалузеві наддержавні об'єднання типу Європейського об'єднання вугілля і сталі, регіональні інтеграційні об'єднання типу Європейського Союзу (куди входять 15 країн Західної Європи) та глобальні об'єднання типу Всесвітнього об'єднання торгівлі. Наддержавна власність перебуває у зародковій формі свого розвитку.

Проте вирізняти лише приватну і суспільну (державну) форму або типи власності науково некоректно. Щодо суб'єктів господарської діяльності у цьому разі ототожнюються окремий індивід і цілий трудовий колектив, який може складатися з десятків, сотень і навіть тисяч працівників зі своїми потребами, інтересами, цілями. Коли стверджується наявність лише двох форм власності, то нелогічно говорити про плюралізм їх.

На базі чотирьох типів власності та похідних від них форм розвиваються змішані типи та форми власності, різноманітні типи та форми підприємств.

14.Основні тенденції розвитку у відносинах власності на сучасному етапі. Форми власності

В економічній літературі процес розвитку відносин власності відображається поняттями "тип", "вид", "форма" власності.

В іншій спеціальній літературі, законодавчих актах та офіційних документах ці поняття не розмежовуються, більше того, вони ототожнюються з поняттям "форма власності".

Під типом власності економісти розуміють особливу сутність відносин належності, володіння, розпорядження та використання об'єктів власності, що визначається якісно особливим суб'єктом власності. Тип визначає узагальнені принципи її функціонування. Розрізняють спільний та приватний типи власності.Особливий характер спільного типу власності полягає в тому, що її об'єкти є однаковою належністю кожного з її суб'єктів.

Особливість приватного типу полягає в належності факторів та результатів виробництва одній фізичній особі.

Вид власності - це такий зміст відносин, який зумовлений особливим способом поєднання особистого та речових факторів виробництва в межах того самого типу власності. Вид характеризується способом привласнення благ та методами господарювання.

Так, в межах спільного типу власності виокремлюються:

- первісний;

- колективний;

- муніципальний;

- загальнонародний (суспільний) види власності.

У рамках приватного типу розрізняють:

- рабовласницьку власність;

- феодальну власність;

- капіталістичну власність на основі найманої праці;

- приватну власність, засновану на власній праці.

Форма власності - певна організація відносин володіння і розпорядження в межах певного типу і виду власності.

Спільний тип власності може бути організований в:

- державну;

- орендну або акціонерну форму функціонування.

Приватний тип набуває форми:

- одноосібної;

- групової власності (партнерська, кооперативна тощо).

Є й принципово інші підходи до визначення типу, виду і форми власності:

- тип - характеризується поєднанням робітника і засобами виробництва;

- форма - зумовлюється способом та механізмом цього поєднання;

- вид - характеризується способом привласнення результатів виробництва.

З урахуванням ролі і значення відносин власності Верховною Радою України 7 лютого 1991 р. законодавчо закріплені різноманітні форми власності (рис. 5.2):

- приватна (рис. 5.3);

- колективна (рис. 5.4);

- державна (рис. 5.5).

- змішана;

- власність інших держав;

- власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

Пізніше "Закон про власність" з його змінами і доповненнями визначив не тільки форми власності, принципи їх формування, а й перспективи їхнього розвитку. Головне завдання "Закону про власність", яке він поставив перед суспільством, - усунути відчуження його членів від засобів виробництва, перетворити 'їх на справжніх господарів, які реально привласнюють результати своєї праці. Це завдання не тільки масштабне, а й дуже складне. Причому, як уявляється, багато з того, що пропонується і навіть реалізується на практиці, зводиться виключно до пріоритетного розвитку приватної власності. У своїй основі ця ситуація має цілком певні причини: занадто централізоване управління народним господарством, одержав-лення колишньої соціалістичної власності (загальнодержавна власність в СРСР становила 92% засобів виробництва), диктат міністерств та відомств спричинили нагальну необхідність усунення негативних чинників. Але конкретні шляхи і засоби цього процесу потребують глибокого теоретичного осмислення, вироблення відповідних рекомендацій.

Насамперед це стосується державної власності, на якій зосереджена критика, часто аж до закликів її ліквідації. На нашу думку, такий підхід до державної власності не об'єктивний у науковому відношенні і занадто шкідливий для України в практичному плані.

По-перше, державна власність існує не тому, що декларується законом. Державі неможливо вийти з економічної сфери вже тому, що це є об'єктивною передумовою стійкого розвитку виробництва і прискорення науково-технічного прогресу. Це одна з ключових опор держави.

По-друге, тільки на державну власність спирається воєнно-промислова база, економічний і воєнно-економічний потенціали, могутність і національна безпека країни.

По-третє, в умовах ринкової економіки тільки державна форма власності можливість дає задовольняти загальносуспільні потреби людства.

Звідси випливає висновок: відносини власності в державній формі є об'єктивною необхідністю високорозвинутої економічної системи.

Тому на сучасному етапі реформування економіки мова може йти лише про вдосконалення, а не ліквідацію цієї форми власності, збагачення її змісту і забезпечення гармонійної, оптимальної взаємодії з іншими формами. Як свідчить досвід високо-розвинутих країн світу, високоефективний механізм господарювання та управління цивілізованою економікою припускає лише оптимальне поєднання і використання державної, приватної, колективної та інших форм власності і відповідних їм підприємств. На превеликий жаль, в Україні ще й досі не вистачає розуміння цього. Це обмежує сферу використання основної функції економічного закону власності - реалізацію зростаючих потреб та розвиток людини і суспільства

15.Виникнення та суть товарного виробництва

Розвиток суспільного виробництва пов'язаний з існуванням різних його форм. Найпершою формою господарювання було натуральне виробництво, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб безпосередніх виробників життєвих благ, тобто для внутрігосподарського споживання.

Для натурального господарства характерні нерозвинутість суспільного поділу праці, його замкнутість, відсутність зовнішніх зв'язків, примітивна техніка, технологія, патріархальність виробництва загалом. Йому відповідає застій, повільність розвитку самого виробництва і суспільного розвитку в цілому. Таке виробництво замикає всі економічні процеси в тісних межах локальних виробничих одиниць, не відкриваючи каналів для зовнішніх зв'язків. Робоча сила, закріплена за локальними виробничими одиницями, позбавлена мобільності. Виробничі відносини тут виступають у своїй "прозорій", неуречевленій, не-матеріалізованій формі як прямі відносини між людьми. Саме така форма господарювання є типовою для всіх докапіталістичних стадій розвитку суспільного виробництва. Вона довела свою життєвість протягом тисячоліть.

На зміну натуральній формі господарювання поступово приходить товарна форма виробництва, яка тривалий час існує поряд з натуральною, проникаючи в неї і розкладаючи її. Остаточний розклад натурального виробництва як основної форми господарювання відбувається в епоху пізнього середньовіччя, епоху зародження й прогресу капіталізму. Замкнутість натурального господарства, його відособленість, примітивність, косність, патріархальність, застій капітулюють перед взаємним обміном і прогресом.

Потребу в обміні результатами праці мають і натуральне, і товарне виробництво, оскільки в них в тій або іншій формі існує поділ праці. Він виступає загальною умовою обміну незалежно від форми виробництва. Але якщо в натуральному господарстві обмін здійснюється у вигляді продуктообміну, без умови еквівалентності, то товарне господарство об'єктивно вимагає зовсім іншої форми обміну. Продукт праці в товарному господарстві призначається не для власного споживання, а для продажу, для обміну через ринок. Це передбачає постійне економічне спілкування, економічний взаємозв'язок між людьми, що розпочинається з придбання засобів виробництва й закінчується реалізацією готової продукції, обміном досвідом.

Отже, товарне виробництво - це така форма організації суспільного господарства, за якої продукти виробляються економічно відособленими виробниками, котрі спеціалізуються на виготовленні певного продукту, що потребує обміну у вигляді купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими вони обмінюються, стають товарами. З даного визначення випливає:

по-перше, основою виникнення товарного виробництва й обміну, тобто перетворення натурального господарства в товарне, є суспільний поділ праці. Саме він приводить до того, що виробники для задоволення особистих і виробничих потреб повинні обмінювати продукти своєї праці на необхідні для них продукти праці інших виробників. І коли перший суспільний поділ праці (відділення пастуших племен) зробив можливим регулярний обмін між общинами, а другий (відокремлення ремесла від землеробства й скотарства) зумовив зародження товарного виробництва, то третій (відділення торгівлі) сприяв завершенню формування товарного господарства;

по-друге, поділ праці в суспільстві лише тоді стає основою формування товарного виробництва й обміну продуктів через ринок, коли відбувається відокремлення виробників як самостійних власників засобів виробництва. І якщо суспільний поділ праці потребує обміну взагалі, то економічна відособленість виробників вимагає еквівалентного, товарного обміну.

Просте й розвинуте товарне виробництво

Товарне виробництво виникає як просте товарне виробництво. Воно засноване на особистій праці власника засобів виробництва, дрібне за своїми розмірами, йому властиві пряме поєднання виробника із засобами виробництва та відсутність експлуатації людини людиною. У формі товару тут виступають лише речові фактори виробництва та готовий продукт.

Спрямованість простого товарного господарства на потреби ринку стає основою прискорення процесу розшарування виробників через їхні різні особистісні якості, вміння використати кон'юнктуру ринку тощо. Іноді навіть випадковий збіг обставин дає можливість здобути перемогу одних над іншими в конкурентній боротьбі, що призводить до збагачення меншості й зубожіння більшості, й ніякі сили не змогли зупинити цей закономірний процес розвитку вшир та вглиб.

Водночас відбуваються істотні модифікації в самих товарних відносинах. З одного боку, з'являються власники грошей і засобів виробництва, з іншого - люди, позбавлені їх і вимушені продавати свій єдиний товар - робочу силу. Перші з них стають підприємцями, які можуть наймати робочу силу, інші - найманими робітниками, які не мають засобів виробництва, а тому й засобів для існування.

Таким чином, просте товарне виробництво стало ґрунтом для виникнення капіталістичного господарства, капіталістичних відносин. Цьому процесу значно сприяло й так зване первісне нагромадження капіталу - насильницьке відокремлення виробників від засобів виробництва, а також розвиток купецького та лихварського капіталів. Як наслідок безпосередні виробники, позбавлені засобів існування, стають продавцями своєї робочої сили і покупцями продуктів своєї праці. Це означає, що поряд з ринком засобів праці й предметів споживання виникає новий - ринок праці. Форма господарства, коли товаром стає не лише продукт людської праці, а й сама робоча сила людини, називається капіталістичним товарним виробництвом.

Оскільки за капіталізму всі (або майже всі) продукти праці виготовляються як товари і робоча сила є товаром, товарне виробництво набуває загального характеру і стає всеохоплюючою формою прояву економічних зв'язків між людьми. Але й на стадії розвинутого капіталізму існує дрібне товарне виробництво.

У колишньому Радянському Союзі, в тому числі і в Україні, роль товарного виробництва і товарно-грошових відносин недооцінювалася. В економічній теорії робилася спроба довести, що з розвитком соціалістичних відносин роль товарного виробництва зменшуватиметься. Окремі економісти твердили, що соціалізму взагалі властиві безпосередньо суспільні виробництво та зв'язки і що товарно-грошові відносини тут по суті формальні. Це негативно позначилося на всій господарській діяльності країни, наслідком чого є сучасний стан нашого економічного розвитку. Не випадково зараз поставлено завдання: у міру формування різноманітних форм власності відкрити простір для розвитку товарного виробництва, товарно-грошових відносин, здійснити перехід до ринкової економіки. Необхідно сприяти розвитку як простого товарного виробництва, так і інших розвинутих його форм.

Між простою і розвинутою (яка застосовує найману працю) формами товарного виробництва є спільні риси й відмінності.

Спільні риси:

 Приватна власність на засоби виробництва

 Ринкова форма зв'язку між виробниками

 Конкуренція між товаровиробниками

Відмінності:

Просте товарне виробництво

 Виробник продукту та власник засобів виробництва - одна особа

 Експлуатація, як правило, відсутня

 Виробництво товарів спрямоване на задоволення потреб виробника

 Виробництво здійснюється на базі індивідуальної, відособленої праці

 Виробництво товарів має підпорядковане значення стосовно натурального господарства

 Розвинуте товарне виробництво

 Виробник продукту - найманий робітник, власник товару - капіталіст

 Експлуатація існує

 Виробництво товарів здійснюється задля одержання прибутку

 Виробництво ведеться на базі спільної, об'єднаної праці найманих робітників

 Товарне виробництво набуває загального характеру

Таким чином, в історичному розвитку товарного виробництва слід наголосити на двох важливих моментах:

1) перетворенні натурального господарства в просте товарне;

2) перетворенні простого товарного господарства в розвинуте.

Перше є результатом суспільного поділу праці й економічної відособленості виробників, друге пов'язане з тим, що товаровиробники, виготовляючи товар відособлено на ринок, знаходяться у відношенні конкуренції один до одного, що призводить до їхнього розшарування - збагачення меншості і розорення більшості.

16.Товар і його властивості

Властивості товару та його суперечності. Вартість і ціна: альтернативні теорії.

5.3.1. Властивості товару та його суперечності.

В умовах товарного виробництва кожне благо виробляється як товар. Він являє собою економічну клітинку товарних відносин. Як клітинка є складовою всіх елементів живого організму, так і товарні відносини пронизують усі зв’язки спеціалізованого товарного господарства. Обмін товарів — складне явище економічного життя, саме в обміні приховані і зосереджені таємниці ринкової економіки. Тому аналіз сутності товару є важливим аспектом предмета політичної економії.

Товар є попередником багатьох інших економічних категорій ринкової економіки — грошей, капіталу, найманої праці, капіталізму та ін. Тому, щоб зрозуміти ці та інші категорії сучасної економічної системи, важливо пізнати і зрозуміти сутність товару.

Американський економіст П. Самуельсон вважає, що товар — це економічне благо, яке є відносно рідким (див.: Самуэльсон П. Экономика. Вводный курс: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1964. — С. 35). Таке визначення скоріше стосується однієї з властивостей товару, а не його сутності. Товар — це насамперед продукт виробництва, здатний задовольняти яку-небудь потребу і призначений для обміну. Далі ми побачимо, що товаром можуть бути і такі блага чи ресурси, які не є результатом виробництва (земля, корисні копалини, інші продукти природи).

Кожен товар має кілька властивостей. Слідуючи за К. Марксом, у нашій літературі традиційно називають дві властивості товару: споживчу вартість і вартість (див., наприклад: Бамнелин Г. І., Лазур П. Ю., Медведєв В. С. Політична економія: Підручник для студентів вузів. — К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000. — С. 139). Щодо цього аспекту питання у авторів є дещо інша думка: товар, крім цих властивостей, має ще одну властивість, а саме — відносну рідкість.

Термін «споживна вартість» є ідентичним поняттю «корисність», сутність якого ми розглянули в темі 2. Властивість товару задовольняти будь-яку потребу людини називається його корисністю. Інша властивість товару — це його відносна рідкість. Все те, що продається, має бути обмеженим, тобто рідкісним. У світі, який він є, навіть діти знають, що на питання «який з двох?» не можна відповідати «обидва». Ця рідкість є іншим вираженням закону зростаючих потреб та закону обмеженості виробничих ресурсів. Якби всі блага, що виробляються, не були щодо наших потреб відносно рідкісними, тоді не було б економічних благ, товарів і грошей. Всі блага були б безплатними, як повітря.

Наступна властивість товару — це його вартість. Продукт, який суспільство виробляє в необмеженій кількості, не може бути товаром, він не може містити в собі таке економічне явище, яке політична економія називає вартістю. Вартість є категорією відносно рідкісних благ, які за цих умов виступають як товари спеціалізованого виробництва, з іншого боку, вона є категорією спеціалізованого виробництва та відносин обміну.

У сфері обміну товарами виникає і функціонує категорія мінової вартості. Мінова вартість характеризується перш за все як кількісне співвідношення, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший.

Таким чином, товар як продукт виробництва являє собою єдність трьох основних властивостей: корисності, відносної рідкісності і вартості. Ці властивості є спільними для всіх товарів, що виробляються. Мінова вартість є синтетичною формою прояву цих його властивостей. З іншого боку, наявність трьох властивостей товару є свідченням існування суперечностей у товарі.

Так, корисність виробленого певного продукту залежить від суб’єктивних уподобань кожної окремої людини. Для звичайного робітника наукова література не має будь-якого значення — вона йому непотрібна. Навпаки, для ученого наукова література є найвищою потребою. З іншого боку, вельми корисна річ може мати високу вартість, як, наприклад, вартість деяких ліків. Річ корисна, але вартість її настільки висока, що вона недоступна. Трапляються і протилежні випадки, коли дуже корисна річ має низьку вартість. Наприклад, необхідний для нашого повсякденного життя хліб має відносно низьку вартість.

17.Виникнення і сутність грошей

У розвинутому товарному виробництві вартість товарів визначається у грошовій формі. Гроші не тільки визначають вартість того чи іншого товару, але водночас є важливим знаряддям обміну, регулювання ринкової економіки.

Стабільність грошової системи свідчить про ефективне функціонування національної економіки, створює передумови для її зростання.

Зауважимо, що протягом століть в економічній науці не було питання, яке викликало б такий інтерес і породжувало такі гострі дискусії як питання про походження і природу грошей, їх суть і роль в системі економічних відносин кожного суспільства і всього світового господарства.

В економічній літературі розглядаються в основному дві концепції походження грошей: раціоналістична й еволюційна.

Раціоналістична концепція походження грошей вважає гроші результатом згоди між людьми, які визнали необхідність спеціальних засобів обслуговування обміну. Вона заперечує товарну природу грошей, їх стихійне походження.

Представники концепції еволюційного походження грошей стверджують, що гроші мають товарну природу, говорять про стихійне виділення їх із загальної маси товарів. Всебічно ця концепція була обґрунтована К. Марксом, який розглядав гроші як продукт розвитку обміну і товарного виробництва.

Слід зазначити, що найбільш обґрунтовано походження і природу грошей, їх історичну суть і функції розкривають концепції, які розглядають гроші через розвиток обміну і форми вартості.

Вартість у своєму історичному розвитку набувала таких форм: проста, одинична, або випадкова; повна, або розгорнута; загальна і грошова. Кожна наступна форма характеризує вищий ступінь розвитку товарного виробництва й обміну.

Першою формою вартості була проста, одинична, або випадкова форма вартості. Вона виникла в умовах первісного суспільства, коли обмін мав випадковий, а не масовий характер. Общини зрідка обмінювались продуктами своєї праці. Цю форму вартості можна виразити таким простим міновим співвідношенням, у якому Xтовару А обмінюється на У товару В, що має такий вигляд:

X товару А = У товару В.

У такій послідовності перший товар А відіграє активну роль, тобто виражає вартість у певній кількості споживної вартості другого товару В і перебуває в активній відносній формі вартості. Другий товар В відіграє пасивну роль, адже використовується для визначення вартості першого товару А. Він перебуває в еквівалентній формі вартості, тобто виступає щодо першого товару А як рівна вартість, або еквівалент. Це значить, що товар-еквівалент та втілена в ньому конкретна праця є формою вираження суспільної абстрактної праці. З цим пов'язана таємниця походження грошей, їх природа.

Розвиток товарного виробництва, суспільного поділу праці зумовили подальший розвиток обміну, який набув регулярного характеру. Це означало перехід від простої до повної, або розгорнутої форми вартості, коли один товар, що перебуває у відносній формі вартості, може обмінюватись на багато інших товарів, які виступають у еквівалентній формі вартості. За таких умов безпосередній обмін товару на товар зникає, що означає перехід до загальної форми вартості. Роль загального еквівалента вартості в різних країнах і на різних етапах економічного розвитку виконували найрізноманітніші товари (шкіри диких звірів, хутро, худоба, слонова кістка, сіль, чай тощо). На Русі загальним еквівалентом були хутра родини куниць, у певних народів - хутро соболя. Тут не мала значення споживна вартість товару - еквівалента. Подальший розвиток продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу праці, розширення кола обмінюваних продуктів зумовили те, що функція загального еквівалента закріплюється на всіх рівнях за одним якимось товаром, який і став грішми, що призвело до утворення грошової форми вартості Гроші - це товар, який є загальним еквівалентом вартості для всіх інших товарів. За його споживною вартістю постійно закріплена роль загального еквівалента. З появою грошей стало можливим вимірювання вартостей різних товарів, а розвиток форм вартості набув свого завершення. Товарні відносини доповнилися складною системою грошових відносин.

Отже, гроші як товар, що виконує функцію загального еквівалента вартості, виникли стихійно в результаті розвитку товарного виробництва, обміну і форм вартості. Саме з товарообміну розпочинається власне історія виникнення та розвитку грошей,

У сучасній економічній літературі трапляються різні визначення сутності грошей, які істотно відрізняються одне від одного. Так, у "Великому економічному словнику" гроші охарактеризовано як "...міра вартості при купівлі-продажу і виконують роль всезагального еквівалента". Американські економісти К. Р. Макконнелл і С. Л. Брю вважають, що "гроші -це те, що гроші роблять. Усе, що виконує функції грошей, і є гроші". П. Самуельсон стверджує, що "...гроші - сучасний засіб обміну і стандартна одиниця, в якій виражені ціни і борги". Л. Харріс визначає гроші як "... будь-який товар, що функціонує як засіб обігу, лічильна одиниця і засіб збереження вартості".

Різні визначення грошей подані і в сучасній українській економічній літературі. Так, у навчальному посібнику "Політична економія" за редакцією К. Т. Кривенка гроші визначаються як особливий товар, який служить загальним еквівалентом вартості, її представником5. Учені С. В. Мочерний і М. В. Довбенко вважають, що "гроші - це особливий товар, що слугує загальним еквівалентом та найважливішим об'єктом рухомої власності, на основі чого виконуються всі функції грошей, значною мірою встановлюються та розвиваються економічні відносини між людьми...".

Наведені визначення сутності грошей зумовлені різними науковими підходами до пізнання природи цієї економічної категорії: логіко-історичним і функціональним. Перш


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.07 сек.)