ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ 6 страница

Лікар і судді звернули увагу на голову й не добачили одного.

Не бачили й не завважили, як при обертанні тіла випала одна куля з плечей і як її при помочі одніського свідка, Петра, схопив блискав­кою батько. Впившися в неї лакомими очима, розібрав він її. Вона бу­ла сповита в полотняну шматину й обмотана домовою пряжею.

Він побілів, мов смерть... і, коливаючися, віддалився набік.

За малу хвилю ступив до сіней, де під вікном сидів скулений Сава і приглядався обдукції. Тут ухопив він його залізними руками за плечі і, поставивши його одним рухом, мов перо, вперед себе... замахнувся страшно одною рукою. Два рази протялося щось воздухом... два рази впала одна тяжка, караюча рука на обличчя молодого хлопця — відтак настала попередня гробова тишина, і старий чоловік, не промовивши ні словечка, вернув назад до тіла свого сина.

Лікар і судді не дізналися про се все ніколи.

На Різдво, коли Марійка була сама в хатині, підійшов якийсь чоловік під вікно й сказав, що бачив, як брати йшли разом до лісу, а говорить він це то­му тільки тепер, бо не хоче мати каменя на душі.

Через брак доказів Саву відпустили, і він знову пішов до Рахіри, кажучи, що не потребує батьківської землі, піде з жінкою на заробітки до Молдови. Анну переслідувала божевільна думка вбити Саву, і той дуже її боявся, став навіть до церкви ходити. Вона кидалася на нього, як тигриця, де б не зустрі­ла. Та померли близнята Анни, і вона майже збожеволіла, бродила полями безтямна, заходила до хат, не пізнаючи нікого. Зайшла й до Івоніки. Той тяж­ко картав дружину, що не прийняла онуків. Адже ж вона була Михайловою, і не просто так люди з розуму від жалю сходять. Після того Анну відвезли до шпиталю, і село внесло за неї кошти. Пройшло шість років. Івоніка й Марійка працювали на землі, як іраніше, і все йшло за Михайлову душу — годували обідами бідних. Саву відділили, дали половину хати в селі, а землею не наді­лили — хай сам заробляє її. Марійка сама прийшла до думки, що Сава — брато­вбивця, й почала його ненавидіти та клясти, а Рахіру лаяла й била, де зустрі­чала. Петро, Докин брат, став лісником і одружився з Анною. Живуть уже п'ять років. У хаті рівновага й лад, невтомна праця й твердий ясний розум. Петро аж помолодшав. У них народився хлопчик. Надумали його віддати до школи, щоб не прив'язувався до землі, бо не кожного вона щастям наділяє. Івоніка потайки від Марійки записав на хлопця найкращий лан Михайла.

Для Анни з Петром їхня дитина — найбільша втіха, виповнення їхніх надій та мрій.

Саву взяли між себе жандарми.

Підозріння проти нього змоглося, і він мусив іти до суду, мав сиді­ти в арешті, доки не переведено до кінця проти нього слідства.

Жандарі били його з своєї сторони, силуючи його тим до зізнання, одначе він мовчав. Лиш раз, — коли, вдарений кольбою, мов перелом­лений упав до землі, — крикнув, як иередше, жалісно:

— Михайле, Михайле! Чому не лежу я замість тебе на лаві?

Його поволокли до міста. (...)

XXII

Пишне поховання відбулося, а поминки робили в тому ж лісі, де загинув хлопець.

Анна народила близнят, двох хлопчиків. Докія потримала її в себе до вес­ни, потім Анна мусила піти на роботу. За намовою Докії вирішила піти до батьків Михайла, може б, вони прийняли до себе хоч одного онука, але Ма­рійка вигнала жінку із соромом і клятьбою.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА (1871-1913)

Справжнє ім'я — Лариса Петрівна Косач.

Народилася в м. Новограді-Волинському (нині Житомирська область) у родині українських інтелігентів, померла в м. Су рам і (Грузія).

Поетеса, драматург, перекладач.

Найвідоміші твори: збірка поезій «На крилах пісень», поема «Давня казка», драма-феєрія «Лісова пісня», драматична поема «Бояриня».

СОЇ4ТКА ЗРЕМ 5РЕКОМ

Гетьте, думи, ви, хмари осінні! Тож тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім, сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть — і настане Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей, Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей.

Без надії сподіваюсь! (Латин,)

Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!

ЛІСОВА ПІСНЯ

Драма-феєрія в 3-х діях (Скорочено)

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Пролог

«Той, що греблі рве», Русалка, Потерчата¹ (двоє), Во­дяник².

Дія І

Дядько Лев, Мавка³, Лукаш, Перелесник⁴, Пропас­ниця (без мови), Русалка, Потерчата, Лісовик⁵, Куць.

Дія II

Мати Лукашева, Лукаш, Русалка, ДядькоЛев, Мав­ка, Перелесник, Килина, «Той, що в скалі сидить», Ру­салка Польова.

Дія III

Мавка, Лісовик, Лукаш, Куць, Злидні, Мати Лукаше­ва, Килина, Доля, Хлопчик, Діти Килинині (без мови), Перелесник.

Пролог

Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим престарим дубом. Галява скраю переходить в

¹ Потерчата — в українській народній міфології — утоплені матерями по­
зашлюбні діти, що стали болотними вогниками.

² Водяник — за народними повір'ями - злий дух, що живе в озерах, річках і
приносить людям нещастя.

³ Мавка — в українській народній міфології — лісова русалка.

⁴ Перелесник — в українській народній міфології — біс-спокусник, що ночами
являється жінкам у вигляді вогняного змія або красеня парубка

⁵ Лісовик — в українській народній міфології — істота, що живе в лісі, госпо­
дар лісу.

куп'я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину — то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро — тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом по­середині. Містина вся дика, таємнича, але не понура, — повна ніжної задум­ливої поліської краси. Провесна. По узліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриааючи блідо-блакитну воду. В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі з його водами з лісу вибіг «Той, що греблі рве* — молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися з потоку в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає. (...)

«Той, ідо греблі рве» віщує про прихід весни. З води виринули Потерчата — «двоє маленьких бліденьких діток у біленьких сорочечках». Вони почали сва­ритися з «Тим, що греблі рве» за те, що розбудив їх. «Той, що греблі рве» попросив Потерчат допомогти знайти його кохану Русалку.

Дія І

Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите ніжним, зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою бар­вою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку. З лісу на про­галину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у по­лотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені. Лукаш — дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ше є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку. Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.

Лев

Чого ж ти зупинився? Тут не можна зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.

Лукаш

Та я хотів собі сопілку втяти, — хороший тута вельми очерет. (...)

Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом, і його не стає видко за вербами.

Русалка
(випливає на берег і кричить)
Дідусю! Лісовий! Біда! Рятуйте! ]

Лісовик
(малий бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; \
у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці);

Чого тобі? Чого кричиш? |

Русалка 1

Там хлопець '}

на дудки ріже очерет! |

Лісовик |

Овва! (...) Яка скупа. (...) |

Русалка

(...) Ой ті люди

з-під стріх солом'яних! Я їх не зношу! Я не терплю солом'яного духу! Я їх топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих натрутнів, як прийдуть!

Лісовик

Стій! — не квапся.

То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,

а він нам приятель. То він на жарт

осикою та терличем лякає.

Люблю старого. Таж якби не він,

давно б уже не стало сього дуба, (...)

Вже німці міряли його, навколо

втрьох постававши, обсягли руками —

(...) Давали гроші,

таляри биті» людям дуже милі,

та дядько Лев заклявся на життя,

що дуба він повік не дасть рубати,

Тоді ж і я на бороду заклявся,

що дядько Лев і вся його рідня

повік безпечні будуть в сьому лісі. (...)

З очеретів доноситься голос сопілки, ніжний, кучерявий, і як він розвива* ється, так розвивається все в лісі. (...) З-за стовбура старої розщепленої верб» півусохлоі виходить М а в к а, в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними з зеленим полиском, косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.

Мавка

Ох, як я довго спала!

Лісовик

Довго, дочко!

Вже й сон-трава перецвітати стала.

От-от зозулька маслечко сколотить,

в червоні черевички убереться

і людям одмірятиме літа.

Вже з вирію поприлітали гості.

Он жовтими пушинками вже плавають

на чистім плесі каченятка дикі.

Мавка А хто мене збудив?

Лісовик Либонь, весна.

Мавка

Весна ще так ніколи не співала, як отепер. Чи то мені так снилось?

Лукаш знов грає.

Ні... стій... Ба! Чуєш?.. То весна співає? (.,.)

Лісовик

Та ні, то хлопець на сопілці грає. (...) Людський хлопець, дядька Лева небіж, Лукаш на ймення.

Мавка

Я його не знаю.

Лісовик

Бо він уперше тута. Він здалека, не з сих лісів, а з тих борів соснових, де наша баба любить зимувати; осиротів він з матір'ю-вдовою, то дядько Лев прийняв обох до себе...

Мавка

Хотіла б я побачити його. (...) Він, певне, гарний!

Лісовик

Не задивляйся ти на хлопців людських! Се лісовим дівчатам небезпечно... (...)₍Всю силу лісову і водяну, гірську й повітряну приваб до себе, але минай людські стежки, дитино,

бо там не ходить воля, — там жура тягар свій носить. Обминай їх, доню: раз тільки ступиш і — пропала воля!

Мавка

(сміється) Ну, як-таки, щоб воля — та пропала? Се так колись і вітер пропаде!

(...) Виходить Лукаш із сопілкою. Лісовик і Мавка ховаються. Лукаш хоч^ надрізати ножем березу, щоб сточити сік. Мавка кидається і хапає його за руку. '*

Мавка

Не рущ! Не руш! Не ріж! Не убивай!

Лукаш

Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?

Я тільки хтів собі вточити соку з берези.

Мавка

Не точи! Се кров її.

Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш

Березу ти сестрою називаєш? Хто ж ти така?

Мавка Я — Мавка лісова.

Лукаш (не так здивовано, як уважно придивляється до неї) (...) як дівчина... ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи... А чом же в тебе очі не зелені?

(Придивляється). Та ні, тепер зелені... а були, як небо, сині... О! Тепер вже сиві, як тая хмара... ні, здається, чорні, чи, може, карі... Ти таки дивна!

Мавка (усміхаючись)

Чи гарна ж я тобі?

Лукаш (соромлячись) (...) Ет, таке питаєш!..

Мавка (щиро дивуючись) Чому ж сього не можна запитати? Он бачиш, там питає дика рожа: «Чи я хороша?» А ясень їй киває в верховітті: «Найкраща в світі!»

Лукаш

А я й не знав, що в них така розмова, Я думав — дерево німе, та й годі.

Мавка Німого в лісі в нас нема нічого. (...)

Лукаш А хто ж твій рід? Чи ти його зовсім не маєш?

Мавка Маю.

Є Лісовик, я зву його: «дідусю», а він мене: «дитинко» або «доню».

Лукаш

То хто ж він — дід чи батько?

Мавка

Я не знаю.

Хіба не все одно? (...)

Мавка й Лукаш закохуються. Мавці шкода, що день так швидко закінчу­ється, їй не хочеться розлучатися з Лукашем. Хлопець розповів їй, що восе­ни його збираються оженити. Після цих слів Мавка зажурилася.

Мавка

(з тривогою)

З ким?

Лукаш

Я не знаю. Дядько не казали, а може, ще й не напитали дівки.

Мавка Хіба ти сам собі не знайдеш пари?

Лукаш (поглядаючи на неї) Я, може б, і знайшов, та»

Мавка Що?

Лукаш Нічого... (...)

Мавка (помовчавши) Чи у людей паруються надовго?

Лукаш Та вже ж навік! (...)

Раптом чути голос дядька Лева, він кличе Лукаша. Мавка цікавиться в Лу-каша, чи повернеться він.

Дія II

Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озе ро змаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.

На галяві вже збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця на другій — жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущ» стримлять горщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена, під дубо* зложений стіжок По лісі калатають клокічки — десь пасеться товар. Недалечке чутно сопілку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодію.

Мати Лукашева (виходить з хати й гукає) Лукашу, гов! А де ти? (...)

Лукаш виходить з лісу із сопілкою і мережаним кийком у руках. Мати йом| дорікає, що він усе грає, а робота стоїть, адже їй потрібна помічниця -і невістка. Про Мавку вона не хоче й чути, бо-це «відьомське кодло».

Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними косами.

Мати (непривітно)

Чого тобі? (...) Не випадає за парубком так дівці уганяти. (...) Чого ти все розпатлана така? Нема, щоб зачесатись чепурненько, — усе як відьма ходить. Нечепурно. (...) Я маю дещо там з дочки-небіжки, піди вберися — там на жердці висить. А се, як хоч, у скриню поклади.

Мавка

Та добре, можу й переодягтися. (Іде в хату. Звідти виходить дядько Лев).

Мати Хоч би подякувала!

Лев Що ти, сестро,

так уїдаєш раз у раз на дівку? Чи то вона тобі чим завинила?

Мати А ти, братуню, вже б не відзивався, коли не зачіпають! Ти б іще зібрав сюди усіх відьом із лісу. (...)

Лев

(...) Що лісове, то не погане, сестро, — усякі скарби з лісу йдуть...

Мати (глузливо) АякжеІ

Лев

З таких дівок бувають люди, от що!

Мати. Які з їх люди? Чи ти впився? Га? (...)

Лев іде за хату, сердито струснувши головою. Мавка виходить з хати пе­ребрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий фартух із димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови. (...)

Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом. Мавка замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплута­лись рожеві квітки з куколю, ромен, березка. (...)

Мавка не наважується кривдити Русалку Польову.

Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі. Від озера наближається м а т и, а з нею молода повновида молодиця, в чер­воній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований і зелений фартух із нашитими на ньому білими, чер­воними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ше розкішнішою.

Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспіває за нею. (...)

Килина (надходить з матір'ю до Мавки) Добридень, дівонько! Чи добре жнеться?

Мати
(сплескує руками)
Ой лишенько! Іще не починала!
Ой мій упадоньку! Що ж ти робила?!

Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!

Мавка (глухо) Я руку врізала...(...)

Килина А дай сюди серпа — нехай-но я. Мавка ховає серпа за себе і вороже дивиться на Килину.

Мати

Давай серпа, як кажуть! Таж не твій! (Вириває серпа Мавці з рук і дає Килині, тая кидається на жито і жне, як вогнем палить, аж солома свище під серпом).

Мати (втішно) Ото мені робота!

Килина

(не одриваючись од роботи) Якби хто

перевесла крутив, то я б удух сю нивку вижала.

Мати

(гукає) А йди, Лукашу!

(...) поможеш тут в'язати молодичці. Бо та «помічниця» вже скалічіла.

Лукаш береться в'язати снопи.

Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду зварю вам киселиці на полудень. (Іде в хату).

Мавка одійшла до берези, прихилилась до неї і крізь довге віття дивиться на женців. Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випрос­тується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома ши- З рокими кроками прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах. (...) ] Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони «міряють силу», упер- ^ шись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи: подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, '

широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає. (...) У хаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в'язати. (...)

Мати

(з сінешнього порога) Ходіте, женчикиї Вже є полудень.

Килина

Та я своє скінчила, он Лукаш ніяк не вправиться. (...)

Килина Йде в хату. Двері зачиняються. Мавка виходить з-під берези.

Лукаш (трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився) Ага, то ти? Ось дов'яжи снопів, а я піду.

Мавка В'язати я не можу. (...)

Лукашу, нехай ся жінка більше не приходить, — я не люблю її — вона лукава, як видра. (...) Нехай вона до нас у ліс не ходить.

Лукаш

(випростався) А ти хіба вже лісова цариця, що так рядиш, хто має в ліс ходити, хто ні?

Мавка

(сумно, з погрозою) У лісі є такі провалля, заховані під хрустом та галуззям, — не бачить їх ні звір, ані людина, аж поки не впаде...

Лукаш

Іще говорить

про хижість, про лукавство, — вже б мовчала!

Я бачу, ще не знав натури твеї.

Мавка

Я, може, і сама її не знала...

Лукаш

Так, отже, слухай: якщо я тут маю тебе питати, хто до мене сміє

ходити, а хто ні, то ліпше сам я знов з лісу заберуся на село. (...)

Дов'язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мав­ка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній задумі. (...) Мавка пово­лі вибирає напівзів'ялі квітки з пожатого жита і складає їх у пучечок. З хати виходять: мати, Килина і Лукаш. (...)

Мати наказує Лукашеві провести Килину додому, бо вже на ніч повертає. Хло­пець охоче погоджується. На Мавку ніхто не звертає уваги. Вона іде до озера. Сили природи співчувають Мавці (іде дрібний дощик). Починається вітер, птахи відлітають у вирій. Мавка просить Лісовика допомогти їй стати такою, як була.

(...) То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна, і щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки!

Лісовик Доню, давно готові шати для царівни, але вона десь бавилась, химерна, убравшися для жарту за жебрачку.

Розкриває свою кирею і дістає досі заховану під нею пишну, злотом гаптова­ну багряницю і срібний серпанок; надіває багряницю поверх убрання на Мавку. Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці ягід, звиває собі віно­чок, розпускає собі коси, квітчається вінком і склоняється перед Лісовиком, — він накидає їй срібний серпанок на голову. З'являється Перелесник, він кружить у танці Мавку. Голова її падає йому на плече, руки опускаються, він мчить її е танці омлілу. Раптом з-під землі з'являється темне, широке, страшне Марище

Марище

Віддай мені моє. Пусти її.

Перелесник

(спиняється і випускає Мавку з рук, вона безвладно

спускається на траву)

Хто ти такий?

Марище

Чи ти мене не знаєш? — «Той, що в скалі сидить».

Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть і зник у лісі. Мавк* очутилась, звелася трохи, широко розкрила очі і з жахом дивиться на Мару що простягає руки взяти її.

Мавка

(...) Я Жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає.

Марище

По чім ти знаєш те?

Мавка

По тім, що муку

свою люблю і їй даю життя.

Коли б могла я тільки захотіти

її забути, я пішла б з тобою,

але ніяка сила в цілім світі

не дасть мені бажання забуття. (...)

(...) З лісу виходить Лукаш. Мавка йде назустріч Лукашеві. Обличчя її відбиває смертельною блідістю проти яскравої одежі, конаюча надія розширила її великі темні очі, рухи в неї поривчасті й зникаючі, наче щось у ній обривається.

Лукаш

(побачивши її)

Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?

(Поспішає до хати, стукає в двері, мати відчиняє

не виходячи. Лукаш до матері на порозі).

Готуйте, мамо, хліб для старостів, — я завтра засилаюсь до Килини!

(Іде в хату, двері зачиняються).

«Той, що в скалі сидить» виходить і подається до Мавки.

Мавка

(зриває з себе багряницю)

Бери мене! Я хочу забуття!

«Той, що в скалі сидить» торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.

Дія III

Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хао­сі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови. (...) Раптом все покрива­ється протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені. Безлис­тий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною щетиною, а долі по узліссі снується розтріпаний морок. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що знеможена прихилилась до одвірка, в ній лед­ве можна пізнати Мавку; вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпан­ку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок. Коли розвидня­ється, на галяві стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу. З лісу виходить Лі с о в и к у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.

Лісовик (придивляючись до постаті під хатою)

Ти, донечко?

Мавка (трохи поступає до нього)

Се я.

Лісовик

Невже пустив

тебе назад «Той, що в скалі сидить»?

Мавка

Ти визволив мене своїм злочином.

Лісовик

Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцеві твоєму? Хіба ж то не по правді, що дізнав він самотнього несвітського одчаю, блукаючи в подобі вовчій лісом? Авжеж! Тепер він вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне крові людської, — не вгасить своєї муки злої!

Мавка

Не радій,

бо я його порятувала. В серці

знайшла я теє слово чарівне,

що й озвірілих в люди повертає. (...)

Мавка почула те протяжне виття, вона не змогла жити в кам'яній печері, прокинулася й зрозуміла, що забуття не судилося їй. Силою чарівного голосу Мавка врятувала Лукаша, повернувши йому людську подобу.

Лукашева мати лається з Килиною, докоряє невістці, яка довго спить, що вона погана господиня.

Килина вибігла по воду й, побачивши Мавку, запитує, чи не до Лукаша вона прийшла.

Мавка

(...)

(притомніше, відступаючи од дверей) Стою та дивлюся, які ви щасливі.

Килина А щоб ти стояла у чуді та в диві! Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим, гіллям. (...)

Хлопчик (вибігає з хати. До Килини)

Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем, а баба не дають!

Килина Ей, одчепися!

(Нишком, нахилившись до нього.) Я там під печею пиріг сховала, — як баба вийде до комори, — з'їжте.

Хлопчик

Ви-те суху вербу встромили тута? (...) Я з неї вріжу дудочку. (...)

Хлопчик вирізує гілку з верби і вертається в хату. З лісу виходить Л у каш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.

Килина

(...) Де тебе носило так довго?

Лукаш

Не питай!

(...) Ось я тебе тепера попитаю!

Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?

Килина (...) А що ж ми мали тута — голод їсти? Прийшли купці, купили та й уже. Велике щастя — дуб!

Лукаш

Таж дядько Лев заклявся не рубати.

(Стає навколішки і п'є з відра. Потім устає і дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з місця).

(...) Чи тут ніхто не був без мене?

Килина

(жорстко) Хто ж би тут бути мав?

Лукаш (спустивши очі) Не знаю...

Килина

(злісно посміхнувшись) Ти не знаєш, то, може, я що знаю. (...) Я відаю, кого ти дожидаєш, та тільки ба! — шкоді твого ждання! Якщо й було» то вже в стовпець пішло... (...)

Мати (вибігає з хати і кидається з обіймами до Лукаша. Він холодно приймає те вітання) Сину!.. Ой синоньку! О, що ж я набідилась з отею відьмою!

Лукаш (здригнувшись)

З якою?

Мати

(показує на Килину) З тею ж!

Лукаш

(зневажливо всміхаючись)

І та вже відьма? — Ба, то вже судилось

відьомською свекрухою вам бути.

Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли. (...)

(Розлючена мати йде до хати, на порозі стрічається

з Килининим сином, що вибігає з сопілкою в руках).

Оступися, злидню!

(Штурхає хлопця і заходить в хату, хряснувши дверима). (...)

Хлопчик просить батька, щоб той навчив його грати на сопілці.

Лукаш

А дай сюди сопілочку.

(Бере сопілку).

Хороша.

З верби зробив? (...)

Хлопчик показує на вербу, на яку перетворилася Мавка.

Лукаш

Щось наче я її не бачив тута. (До Килини). Ти посадила?

Килина

Хто б її садив?

Стирчав кілок вербовий та й розрісся.

Лукаш починає грати спершу тихенько, далі голосніше, зводить згодом на ту веснянку, що колись грав Мавці. Голос сопілки починає промовляти словами.

(...) «Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає мені груди, серденько виймає...» (...)

Лукаш хапає Килину за плече і питає, що то за верба.

Килина Та відчепися, відки маю знати? Я з кодлом лісовим не накладаю так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на й сокиру. (Витягає йому з сіней сокиру).

Лукаш

(узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся удруге — і спустив руки) Ні, руки не здіймаються, не можу... чогось за серце стисло...

Килина Дай-но я! (Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу).

В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу. (...) Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь пе­рекидається на хату, солом'яна стріха займається, пожежа швидко поймає ха­ту. Мати Лукашева і Килинині діти вибігають з хати з криком: «Горить! Го­рить! Рятуйте! Ой, пожежа!..» Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється.

Мати (до Лукаша) Чого стоїш? Рятуй своє добро!

Лукаш (...) Добро? А може, там згорить і лихо?..

Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий не стає ні­кого видко, тільки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом баг­ряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з доб­ром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з хлібо­робського начиння.

Поиск по сайту: