МОЛЮСЬ І ВІРЮ. ВІТЕР ГРАЄ... 5 страница

На розі Володимирської він стурбовано спинився. Чи не забув він їхньої... тобто її адреси? Ні. Андріївський узвіз, 38, 6. Назва вулиці й цифри вмить сплили йому в пам'ять, хоч чув він їх тільки раз. І дивним

йому тільки здалося, що до неї так близько йти, так легко дістатись. Тим краще, бо він ладен був би сходити пустелю, голодний і спраглий, блукати в підземеллях і хащах, серед несвітських небезпек і все пере­могти в її ім'я.

Хлопець приказував:

«Андріївський узвіз... Андріївський узвіз...»

Враз він пригадав цю круту, покарлючену вулицю, колишній шлях свій з Подолу до інституту. І знову стріпнувся — на тому шляху, де за­губив її, він і мав її знайти!

«Як це чудно... як чудно...» — гадав він.

Нова думка раптом спала йому в голову, породжена його спогадами
й жаданням відживити минуле, що досі жило тільки в нім. Йому схо-;
тілось побачити той маленький будинок на Бессарабці, увійти в нього
так, як увіходив уперше, коли побачив Надійку в товаристві друзівчі
селюків. Де вони? Де соромлива Ганнуся й молодецький Яша? Д©1
пишна Нюся з інструктором клубної роботи? Вони зненацька сталий
йому страшенно дорогі, рідні, цікаві, і невиразна сподіванка охопила^
його, що він зустріне їх зараз усіх коло столу й сяде поруч Надійки»!
що його чекає. Та й чому, справді, їй випадково не зайти туди? Міг же 1
він здибатись сьогодні з Левком, якого ще довше не бачив! Степа»!
звернув праворуч і хутко зійшов на Хрещатик. $1

Серце йому нестямно кидалось, коли він постукав у хисткі дверш
низенької халупи. Все навкруги він пізнав: старомодний ґанок, палЬ
садник, надвірні віконниці. Ніщо не змінилось, яке щастя! Та й часу*
зрештою, минуло небагато — півтора року, що здавалось йому зарад^
однією ніччю глибокого сну. -ад

Йому, відчинили. Відчинив чоловік з грубуватим голосом, якийс#|
невдоволений, непривітний.;

— Чи тут живуть дівчата... що жили півтора року тому? — спитані
Степан.

На жаль, інакше спитати він не міг, бо забув їхні прізвища.

— Нема тут ніяких дівчат, — відповів чоловік таким тоном, немов хдй
тів сказати, що тут мешкають тільки чесні люди. І хотів зачинити

Тоді Степан, плутаючись, почав пояснювати йому. Він, власне,
свою сестру, яку покинув у місті тому півтора року, і де вона — це
жуть знати тільки дівчата, що тут жили. Вони вибрались? Якщо він
не знайде, то нічого не знатиме про сестру, яка виїхала кудись. У
совому бюро він був уже. Нічого не сказали. п\

— Гроші тільки беруть, порядки совєтські, — пробурчав чоло ' трохи зласкавившись.

— Так, страшенний бюрократизм... Одна з них була швачка, низенька. І

— Та тут швачка якась у дворі живе. Пройдіть у хвіртку.
Попрощались вони досить приязно, і хлопець зайшов у тем

двір — вузеньку просторінь між високостями сусідських будинків

росло кілька дерев. Спочатку він не побачив, де б тут взагалі можна було жити, потім постеріг крихітну хатинку, мов той гриб приліплену ліворуч до глухого муру. Бліда стрічка світла в щілині віконниць лед­ве примітна була в темряві цієї загороди. Спотикаючись через груд­ки землі та цеглини, Степан підійшов до вікна й обережно постукав.

— Хто там? — почув він жіночий голос.
Хлопець, затремтівши, відповів:

-- Одчиніть... це я... Степан... пам'ятаєте, до вас приходив, як На-дійка тут жила...

— Степан? — здивовано перепитало в хаті.

—Атож,., Степан із Теревенів. Відчиніть, Ганнусю! Всередині рап­том засміялось.

—Отаке! А мене ївгою звати!

Степан з жахом відступився, її звати ївгою? ївга! Яке непотрібне йому ім'я! Він ладен був упасти тут на землю, заплющивши очі й про все забувши. Але коли вийшов на вулицю, спогад про Надійку знову опанував його, і він знову почав про неї думати.

Тільки це було вже не солодке марення, що допіру так гріло й тішило його, а болісна, ніби зовні накинута потреба, страшна, невідклична по­треба, якої причини не були йому й приблизно відомі. Тепер він мірку­вав про справу більше розумом, ніж бажанням, і розважав свій намір з боку реального його здійснення. Що Надійка чекає його, це здавалось йому незаперечним. Свідомість виключного права на цю дівчину й справді його ніколи не покидала. Якщо вона не з ним, то тільки тому, що він досі цього не хотів. Сьогодні він з'ясує їй, що життя можливе тільки в природі, яку вони покинули й до якої мусять повернутись, а місто, душне й нудне, — це страшенна помилка історії. Думки ці, він сам знав, не які й нові, але це тільки доводить їхню правдивість. Та вона це зрозуміє без слів. Зараз він про неї зовсім не турбувався. Але ж вона за­міжня була! І той Борис такий упертий, певно, і незговірний буде! Поки йому розтлумачиш усі ці думки, поки його переконаєш... А він, дивись, ще й заперечуватиме! Доведеться вести мову про те, кому дівоцтво На-дійчине належить... Ах, як це неприємно! Хлопець глянув на годинника. Двадцять на десяту. Пізненько, але повинен відбути це сьогодні,

Почуваючи страшенну втому, він гукнув візника й поїхав, мляво відхилившись на сидінні. Вогні вулиць, вечірній рух юрби гнітили його, доводили його стому до цілковитого виснаження. Хлопець заплющив очі, і бажання спати, як теплий важкий покров, застелило його думки нерухомою млою. Він почував зв'язаність свого тіла, якесь міцне спе-ленання душі, і м'яке гойдання ресор колисало його, відсуваючи далі й далі турботний рокіт життя.

Зненацька візник спинився.

—Що? — спитав Степан, прокинувшись.

—Приїхали, — сказав той.

Хлопець, здригнувшись, скочив на землю.

—Може, почекати? — спитав візник.

—Чекайте, я зараз, — відповів Степан.

Він трохи хапливо розчинив двері будинку, де над ворітьми горів потрібний йому номер, але сходами йшов повільно, присвічуючи сір­никами. Нарешті спинився на третьому поверсі, подзвонив, і душа йо­го сповнилась байдужістю.

Він прихилився до одвірка й почав думати про те, що вийшов сьо­годні з портфелем, а зараз портфеля в нього немає. Очевидячки, він згубив його. І хоч у портфелі, на щастя, нічого важливого не було, Степан відчув глибоку прикрість. «Ех, йолоп же з мене», — подумав він.

Кроки за дверима урвали його міркування. Він знову захвилювався. Вона чи не вона відчинить? Ні, жіночий, тільки не її голос запитав: «Хто там?» — і хлопцеві раптом спало на думку, що вони, може, вже й вибра­лись звідси. Це припущення збадьорило його, і він голосно відповів:

— Можна бачити товариша Бориса?

Тоді двері відхилились на ланцюжку, і в щілину глянуло на ньогб обличчя дівчини-підлітка.

—Бориса Вікторовича немає вдома, — поважно відповіла дівчина. — Вони поїхали у відрядження.

—Шкода, — буркнув Степан. І ніяково додав: — Тоді я залишу йому записку.

—Заходьте, — мовила дівчинка.

У передвітальні він повісив на кілочок капелюха, пригладив во­лосся і ввійшов за дівчинкою до кімнати, де над застеленим цератою столом горіла лампа під широким абажуром з оранжевого ситцю. Він сів до столу, і поки дівчинка давала йому олівця та паперу, крадькома оглянув обсгаву. На вікнах — мереживні завіси, на підвіконнях — квітки. В кутку матерчаста канапа, коло неї невеличкий килимок. По­під стіною прості, але ретельно вишикувані стільці. І раптом праворуч — величезний поміщицький буфет із горорізьбою, важка окраса помеш­кання, невідповідна до розмірів кімнати. Було тихо й охайно, всі меблі стояли на призначених їм місцях, додержуючи принципу симетрії, а буфет здавався зверхнім наглядачем ладу, суворим представникові непорушних основ тутешнього життя.

Щось торкнулось його ноги — кицька горнулась до його черевика Він узяв її на коліна й почав зосереджено писати:

«Любий Борисе, нарешті я зібрався тебе провідати, і так нещасливо, Думалось погомоніти вечір про минуле...»

Збоку рипнули двері, і хлопець, підвівши голову, побачив на поро* зі жінку в широкій червоній хустці, що ховала її постать аж до колін. Степан ніяково підвівся, десь здогадуючись, що жінка ця, може, диви­лась на нього у щілину, коли він пестив кицьку.

—Це ви, Степане...

—Павловичу, — підказав він, розуміючи її зупинку. І тільки почувши голос, пізнав її. Це була вона, тільки страшенно змінена, майже

спотворена, але в чім саме, він ще не міг сказати. Навіть голос її якось інакше бринів, — якось прикро, певно, погордо. Вона злякала його своєю появою, своєю постаттю, церемонністю й глузливим поглядом. Стискуючи їй руку, хлопець подумав: «Ні, я таки справді йолоп».

— Сідайте, Степане Павловичу, — мовила господиня.
І він зразу постеріг, що вона вагітна.

—Дякую, — відповів він, опановуючи почуття жаху, образи і болю. Вона сіла на канапу коло дверей і крикнула:

—Наташко, грій самовар!

—Це, може, для мене! — стурбовано спитав Степан. — Дякую, я до­піру пив чай. Якраз пив чай.

—А я ще не пила, — відповіла вона.

Настала прикра мовчанка, і хоч хлопець почував, що ця мовчанка його принижує, а її, може, й тішить, проте слова його страйкували, Опуклий, важкий живіт паралізував його.

Нарешті господиня промовила:

—Рідкий ви в нас гість, Степане Павловичу.

—Атож, — пробурмотів хлопець, — прокляте нікольство... Та й Бо­рис усе у відрядженні...

Він хотів спинитись, але страх перед мовчанкою видушив з нього ще кілька речень:

—Це я хотів запропонувати... якби Борис, звісно, був... поїхати ку­дись завтра погуляти... далеко десь... в природу, як кажуть...

—Прекрасна думка, — відповіла вона. — Але я не зовсім добре себе почуваю.

І хлопець знову з жахом відчув, як западається між ними мовчан­ка, нудна, дратівлива мовчанка людей, яким не варто здибатись. Кож­на думка його, тільки виникнувши, натикалась на її живіт і безтямно тікала назад у свої нетрі.

Раптом вона спитала:

—Ви оповідання, кажуть, пишете?

—Так... писав, — сумно відповів хлопець.

—А тепер?

—Тепер не пишу.

—Чому?

—Нема про що. Вона посміхнулась.

—Хіба у вашому житті не було пригод?

Він здригнувся. Чи не занадто вона дозволяє собі з нього глузува­ти? І гордо відповів:

—Були, але дрібненькі. Занадто звичайні. Потім повагом глянув на годинника й підвівся:

—Вибачте, Надіє...

—Семенівно, — підказала вона.

—...Семенівно, я мушу йти. Вітайте від мене Бориса.

— Прошу заходити до нас, — сказала Надія Семенівна, — ми завжди
будемо раді вас бачити.

На сходах він дав волю своєму гніву. Яке нахабство! І хто? Хто, пи­тається? Чи не та, що він прогнав від себе, як повію? Думає, як чоловік у неї, так вона цяця. А чоловік її злодій. Хіба на кооперативну платню він міг би купити такого буфета? Отже, він краде. Отже, він буде в бупрі. А сама вона — пузата міщанка! Він солодко прошепотів кілька разів це назвисько й трохи заспокоївся.

На вулиці йому схотілось зійти на Поділ, а звідти виїхати автобусом на Хрещатик. Але не зробив він униз і кілька кроків, як хтось гукнув на нього:

— Товаришу! Товаришу!

Це візник, що чекав його. Коли платив йому гроші, жаль згнітив хлопцеві серце. Ну навіщо цей візник чекав його тут? І сам він навіщо сюди приходив?

Ідучи вниз темною крутою вулицею, хлопець думав про мітлу жит­тя, що рівняє позаду сліди минулого, велику, священну мітлу, завжди нову й завжди бездоганну. А все-таки не був спокійний. Цей вечір йо­го тягло туди, де він лишив колись часточки самого себе, і ці крихти, по дорозі розсипані, тепер непереможно його вабили. Він ніби хотів зібрати їх, повернути їх собі, почуваючи нез'ясовне зубожіння свого єства. Тож, дійшовши площі Революції, освітленої ліхтарями й рух­ливим блиском трамваїв, він поволі звернув ліворуч у вузькі вулиці Подолу. Ось Нижній Вал. Ось і хатка Гнідих, його перше міське приста­новище. Він спинився по той бік вулиці й дивився з затінку на знайоме йому подвір'я, на сарай, на ґанок, де сидів вечорами, і на будинок. Ди­во! Всі вікна в ньому були освітлені, і чудні звуки крізь стіни його проходили в сонний затишок вулиці. Там танцювали під дзвінкі пере* ливи мандоліни. Завмерлий, струхлявий домок розплющив раптом свої очі і вийшов із тиші домовини. Домок ожив, і в цьому пізньому воскресінні, може, теж позначалась його хода по землі, хода людини, що значить кроки смертю й життям.

Раптом глибокий спокій огорнув його. Як смішно пригадувати! |
Бо все позаду засипається геологічними шарами, обертається в незро-]
зумілі поклади під гнітющим діянням часу, і божевільний той, хто;
прагне надихнути спогад новим існуванням! Бо розкладається минуле,?
як труп. і

Та коли йшов геть, постерігав потрохи, що гаданий його спокій Є| тільки тихий початок зрадливої туги. Щороку більшала, випиналась, важчала вона, як вагітний живіт, і разом із нею дедалі глибше, дедялі тоскніше хвилювання його душило. Він почував у собі страшенний голод усіх звільнених чуттів, шалений порив їх, могутнє піднесення життя в собі, що проривалось крізь мертвечину його недавніх думок* Білим шумом нуртувала в ньому та страшна, чарівна сила, і, захли-* наючись у цьому поновленому вирові, він марив з жахом і надією*

що віднині життя його буде якесь нове, зовсім не подібне на те, що було, зовсім відмінне від пережитого. І хоч би швидше воно вже по­чалося!

На площі Інтернаціоналу він купив у кіоску, своїм звичаєм, пук газет і, відійшовши, завмер з несподіванки. Цей вечір був справді казко­вий! Просто назустріч йому плили світючі незабутні очі, що сміялися йому з завмерлої маски жіночого обличчя, і він пізнав їх відразу, він кинувся до них, як на рятунковий вогонь маяка.

— Рито, Риточко, — шепотів він, стискуючи її руки. Ту ранку, що
вона полишила колись на його долоні, він почував тепер у серці. І ладен
був притиснути цю жінку тут, серед вулиці, пристрасно й безтямно,
відчути її так, як відчував, танцюючи.

Вона відповіла, посміхаючись:

—Яка несподівана зустріч!

—Тільки несподівана? — схвильовано спитав Степан.

—І бажана, — додала вона.

Він захоплено на неї споглядав.

— Куди ви йдете? — спитав нарешті.

—На Малу Підвальну. Він узяв її під руку.

—Ходімо.

Але за окрвиконкомом у темряві провулка він спинився й жагуче оповив руками її стан.

Вона випручнулась і шепнула не дуже невдоволено:

— Ви божевільний!

—Завжди такий, — радісно відповів він, знову беручи її під руку. — Схиліться до мене. Ну, ближче! Ну, не будьте скупою! Я шукав сьогодні цілий вечір. Коли хочете знати, то я й портфеля свого сьогодні десь загубив. Але знайшов вас. Ви не можете мене зрозуміти. Після того як ви поїхали тоді, я не міг нічого робити. Я жив тільки спогадами про вас, надією вас побачити.

—Справді? Я теж вас не зовсім забула.

—Тим краще! Але й зараз я ще не певний, що це ви. Розумієте? Ви в іншому вбранні, і мені здається, що, може, це вже й не ви.

—Треба доказів?

—Ви відгадали мою думку! — скрикнув він. Вона на мить, на одну мить торкнулась його уст колишнім поцілунком.

—Це я?

—Так, ви, — погноблено відповів він. Потім спитав: — Ви надовго в Київ?

—До осені.

Він вдячно стиснув їй руку. Він трохи побоювався, що вона скаже — назавжди.

— Я безтямно люблю вас, — шепнув він. — Ви особлива, ви якась
чудова.

Вся туга його зненацька полилася любовним шепотом, зворушли­вими словами, ніжними назвиськами, сміливими, збудними порівнян­нями, що в них мінилася вся глибінь його чуття.

Раптом вона спинилась.

—Годі, пустунчику! Я вже дома. Він бурхливо скрикнув:

—І я піду за вами! Я піду до вас! Вона погрозилась пальцем.

—Не можна. Я живу в батьків, як вам відомо.

—Ах, як це не дотепно, — плаксиво промовив Степан. — Що ж ро­бити?

—Завтра ми танцюємо в опері. Чекайте мене.

—Тільки завтра?

—Тільки завтра. Але я хочу квіток.

—Ви їх матимете.

В мороку присінок, ледве освітлених лампою з другого поверху, він цілував її палко й запитливо, вимогливо, нестримно, мов шукаючи в глибині її уст весь вік сподіваної розгадки. І швидко пішов, буяючи радістю знайдення.

Ніколи не почував він ще такої могутності самопочуття. Земля, здавалось, пливла йому під ногами оксамитовим килимом, і дахи бу­динків вітали його, як велетенські капелюхи. А в голові, в прекрасній, вільній голові низками, роями в щасливому захопленні линули всеосяж­ні думки.

Не чекаючи ліфта, хлопець притьмом збіг на шостий поверх, і до кімнати ввійшовши, розчинив вікна в темну безодню міста-

Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам'яні пальці. Він завмер від споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок.

Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей.

ОСТАП ВИШНЯ (1889-1956)

Справжнє ім'я — Павло Михайлович Губенко.

Народився на хуторі Чечві, що на Полтавщині, помер у м. Києві.

Письменник-гуморист, засновник в українській літературі жанру «усмішка».

Найвідоміші твори: збірки «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки кримські», «Українізуємось», «Вишневі усмішки закордонні», «Мисливські усмішки», гумореска «Моя автобіографія».

СОМ

Ви були коли-небудь на річці, на Осколі, що тече Харківщиною на­шою аж у річку Північний Донець? Не були? Побувайте!

...За славним містом Енськом Оскіл тече повз радгосп, і радгоспів­ський садок, як то кажуть, купається в річці.

Заплава річки Осколу, де він у цьому місці розбивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом і густою, зеленою, соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травні та в червні...

Поміж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квітками-горнятами на довжелезних зелених батогах!

А скільки там водяних лілій!

Озеречка ті з'єднуються одне з одним вузенькими єриками, таки­ми вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до іншого.

Дівчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, — цілий човен водяних лілій понаривають і їдуть додому всі в білих вінках, і човник їхній вже не човник, а ніби величезна дов­гаста біла квітка річкою пливе...

Дівчатка їдуть та й співають і «Човника», і «Тихо-тихо», різних чу­дових пісень дівчатка співають.

«Тихенький вечір на землю спадає», в садку заливаються солов'ї, до Осколу з пасовиська спускається колгоспна череда, а з річки лунає грайливе «Човник гойдається серед води» або зворушливо-ніжне «Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше...»

Чарівна річка Оскіл...

А скільки там диких качок!

Як, бува, пощастить вам у тих місцях побувати навесні чи влітку, сідайте ви на човна-довбанку і пливіть єриком тихо-тихо, щоб весель­це ваше ані плеснуло, ані булькнуло...

І вдивляйтеся в очерет. Ви обов'язково побачите, як поміж густим очеретом мелькає голівка чирятка-мами, а навколо неї манісінькі чи-ряточка, мов мишенята, шмигають...

А далі — он пробирається качка-крижень з криженятами...

А болотяних курочок! Як на путній колгоспній птахофермі курча-ток-леггорнят. Тільки дикі курочки не білі, як леггорни, а рудувато-чорнувато-крапчастенькі, на довгеньких ноженятах. І ноженятами тими вони бігають по зеленому лататті, як по паркету. Зелене латат­тя під ними навіть не вгинається — такі вони легесенькі — болотяні курочки...

До плеса чи до озеречка ви підпливайте ще тихше, — щоб ані звуку, ані шурхоту. На озерце не випливайте, а зупиніться біля нього і ди­віться. Обов'язково побачите або білолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнів, широконосок...

Гуляють качатка, у теплій воді купаючись...

Раптом тривожний мамин голос, тихе — ках! — і каченяток немаї їх як злизало. Вони або пірнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. І не дишуть! Небезпека минула, ма­мине заспокійливе — ках! — і знову весела гра — купання серед озе­речка.

Чарівні місця на річці, на Осколі...

* * *

Тихо, тихо Оскіл воду несе...

—Якраз проти радгоспу річище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи ліворуч — велика ковбаня, ціле просто урвище під зверху тихою водою.

—Там така глибочінь, що й дна не дістанеші Там ніхто ніколи дна ще не дістав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвіниця пірне! їй-бо, правда! Пірне з хрестомі Отака там глибочіньї

Це так нам дід Панько розповідав.

—Боже вас борони там купатися! Втягує, вглиб утягує! Закрутить тебе, завертить, бульк! — і нема чоловіка!

—А що ж воно, дідусю, закрутить та завертить? Зверху ж ніби тихо;

—Та воно зверху вроді тихо, а під водою крутить. І крутить і вер- і тить! Та то ще нічого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, Господи, й помилуй! Ще за панів було: сидимо ми з паном, отут на березі... Ні, не так: пан сидить отут на березі, а я стою біля; пана. Вже сутеніло... Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить — ге-ге-ге-ге! — та по воді крила­ми ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усі врозтіч! Гусак ще раз — ге! — та кри-1 лами — ляп! — і нема гусака! Пірнув під воду! А на тому місці, де гу­сак плив, щось як ляпне по воді ніби чорною лопатою! Лясь! Тільки | хвилі водою пішли. Я тільки: «Свят, свят, свят! Чорт, пане, чорт!» :> А пан у крик: «Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!» Де там давай, \

хіба туди ружжо дострелить, на отаку глибочінь?! Про-о-пав гусак! Отакі соми бувають!

— Невже-таки сом гусака ковтнув?

— Не вірите? А ви хіба книжки Сабанєєва не читали? Мені пан її читав.

— А хто такий Сабанєєв?

—А мисливець такий знаменитий колись був і рибалка, що книж­ки понаписував: і про рибальство, і про полювання, і про мислив­ських собак. Пан казав, що дуже хороші книжки понаписував Саба­нєєв. Професор він був, чи що... Так у тих книжках написано, що колись було впіймано сома вагою на 400 кілограмів! Он який сом! 25 пудів сом! Не сом, а корова! Так що ви гадаєте, що він гусака не проковтне? Та ви послухайте, що далі з тим сомом було. Да... Вирі­шили ми з паном, або, вірніше, пан зі мною, впіймати того клятого сома! От наказав пан ковалеві зробити величезного гака. Зробив ко­валь гака. Насталив його, загострив, приніс до пана. «Ну, Паньку, — пан мене питає, — а чим ми того гака наживляти будемо?» — «Не інакше, — кажу, — паночку, як гусаком. Сом, — кажу, — вже поласу­вав гусячим м'ясом, і на гусака він піде обов'язково!» Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цілою трохи на вогні підсмажили, — гуска сита бу­ла! — та й почепили на гака. Гака того ми прив'язали на два зв'язані налигачі, прип'яли до осокора та пізно ввечері й закинули в Оскіл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночі. Вдень сом може вчепитися на гака тільки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскіл і посідали на березі, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Ніч теп­ла, місячна. Тихо, тихо навкруги. Тільки чути за садком, як Христя, що панські корови пасла, голосно виводить:

Якби ж таки того пана чорти були узяли, Ми з тобою, мій коханий, не такої б утялиі

Сидимо. Я вроді тої пісні не дочуваю, а пан так і зовсім не чує. Тільки й запитав: «Хто воно ото так виводить?» — «Не знаю, — кажу, — пане, то не з наших, то хтось із хутора на село через леваду йде». Сидимо, дрімаємо. Пан налигача в руці тримає. Коли це я-а-ак смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана тягне! Ну, тягне з берега у воду, в ковба­ню, тягне та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. «Пускайте, — кричу я панові, — налигача до осокора прив'язано! Не одірве! Пускайте!» А пан: «Е, — каже, — пускайте! Поводити його треба, щоб стомився!» Водимо ми, значить, та й водимо! А воно, як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Тихо вроді. А потім знов, як мотоне, як мотоне! А потім знов пустить. А ми водимо І Водимо собі та й водимо!

— А далі що? — не витримав я. — Ну, водите, а далі?

— Далі? А далі водимо собі та й водимо. А воно як мотоне, як мо­тоне, а тоді й попустить. Водили ми собі, водили...

— Та швидше, діду! Ну, водили... А витягли ви сома чи не витягли? к

— Та витягли. Тільки ж довго, дуже довго водили.,. Водимо ото собі) та й водимо...

— Ну, вже витягли, Слава Богу, діду! Ну, а далі?..

— Ох, і сом же був! Завбільшки, як тобі сказати, ну, не менший,-як*" звідси до отієї верби! їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудів; на п'ять, як не більше! Розчинили. І що б же ви гадали, що там у того сома всередині було? У череві?.^

—Гусак? ц

— Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!.$

— А що ж там таке страшне було? >ц

— Було... Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собакй,8 сетер-гордон Джой. Розшукував його пан по всіх усюдах: і листиЦ скрізь понаписував, і телеграми порозсилав, — нема Джоя... Заходжуі якось я ввечері до пана, а він ходить по кімнаті та аж голосить: «Нема$ мого дорогого Джоя! Не знайдеться мій дорогий Джой!» (ц|

— Як, — питаю я, — не знайдеться?! Аджеж ж знайшовся! — кажу!

— Як ізнайшовся! — підскочив пан. — Де ж він?

— Та ви ж його, пане, самі з'їли! У сома всередині самі тільки під* палини та хвоста витягли! — Було тоді від пана нам, але було й паної гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколі. Ото, як вііг| купався, сом його й проковтнув.

— А ви, діду Паньку, часом не той... не бре-бре, що сом собаку прог ковтнув?

— Не віриш? А от у Сабанєєва в книзі написано, що в Уфимські губернії сом проковтнув ведмедя, який перепливав річку. А ведмі це тобі не собака! Отакі соми бувають! А ти не віриш...

— А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?.■$

— Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смієшся? Ти маєш, що катер для сома розміром завеликий? Є такі соми, що й кат< ра б ковтнули, так бояться.

— А чого вони бояться?

— Торохтить дуже, як річкою пливе, А якби тихо плив, могло 6 і теру те бути, що тому Джоєві! І незчувся б, коли у сома в череві оі нився б! Соми — вони такі!

Сом дуже сильна риба, могутня.

— Одного разу, — розповідав мені один дуже заядлий і дуже сп] ведливий рибалка, — стою на човні з вудками на Дніпрі. Отам, тр< нижче од Плютів. Тягаю лящі, язі, краснопери. Добре тоді клювал< Коли — гульк — серединою Дніпра мчить проти води човен. Шви; мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собі, за фокус-мокус: і мотора | човні нема, і вітрил нема, і веслами ніхто не махає, а човен, немов

глісер, мчить. Коли це якраз навпроти моєї сижі човен як закру­титься на місці, як завертиться, а потім стриб уперед, а потім знову круть-верть на місці, і то ніби пірне, то вирине, то пірне, то вирине, — аж ось таки добре пірнув і звідти, з човна, раптом одчайдушний крик: «Рятуйте! Рятуйте!»- Тихо... І знову: «Рятуйте! Давай човна!» Я за весла та до човна. На човні переляканий дідок, однією рукою в човна вчепився, а друга рука чомусь аж у воду з човна звісилася. «Що та­ке?» — питаю. «Сом! Рятуйте!» — «Де сом, який сом?» — «На гаку сом».— «Так одчіпляйте, — кричу, — а то втопить!» — «Зашморгнуло на руці, не відчеплю!» — «Рубайте шворку». — «Нема чим рубати. Підпливайте, може, вдвох щось зробимо». — «І давно він вас во­зить?» — «З-під Канева мчу!» Тільки-но я вхопився за дідового човна, а воно як потягло, як поперло, як поперло! Куди тому глісеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити Бога, пішов сом понад берегом і я встиг за кущ на березі вхопитися,.. Смикало воно, смикало — не візьме. Я міцно за кущ держуся, а воно, видно втоми­лося... Та де ж не втомитися — проти води стільки ото човна промча­ти... «Шворка ослабла, слава Богу!» — каже дідок. «Тягніть!» — кажу. «Не підтягну». Аж ось і сам сом виринає і перевертається голічерева на воді. Вуса ворушаться, і бульби з рота бульботять. Так ніби каже: «Ох і стомився ж я, товариші рибалки! Дайте відпочити, я вас до Ки­єва довезу!» Витягли ми сома на берег. Я й кажу: «Не вір, бо звір. Бий веслом по голові!» Дід як гагакне сома веслом по голові і промовив: «Амінь!» Показує руку, а вона шворкою ніби аж перерізана у зап'яс­ті, пальці пухлі та сині-сині... Ну й сом, я вам скажу! Як човен зав­більшки... «Та де, — питаю, — воно, оце страховисько, вас підоспіло?» — «Трохи вище від Канева, — відповідає дідок. — Виїхав я на сома оцим човником, пливу собі, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаєте, під човном гак з наживою. Він як ухопить, як смиконе... Ну й пішло! А шворку я петлею за руку запетлював. Як смиконув він зразу, якби був я не вхопився за човен, лазили б ото по мені раки. Утримався все-таки! От халепа! Як же ми тепер додому дістанемося? Не близький світ!»

Сильна, як бачите, риба сом.

* * *

Сом — риба осіла. Живе сом в якійсь одній ковбані і майже ніколи її не кидає. Дорослий сом. Молоді соменки й соменята — ті меткіші, вони бродять по всій річці, на чужі «вулиці» запливають.

Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят...

Найкраще ловиться сом теплими літніми місяцями, вночі.

Ловлять сомів вудочками, бере він і на спінінг, а великий — на спе­ціальні великі гаки.

Поиск по сайту: