ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ 7 страница

Килина

(...) Лукашуню, ходімо на село!

Лукаш Я не піду. Я з лісу не піду. Я в лісі буду. (...)

Від лісу наближається якась висока жіноча постать у білій сорочці і в білій, зав'язаній по-старосвітському, намітці. Вона йде, хитаючись, наче од вітру ва­литься, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то випростується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.

Лукаш

Хто ти? Що ти тут робиш?

Постать

Я — загублена Доля.

Завела мене в дебрі

нерозумна сваволя.

А тепер я блукаю

наче морок по гаю,

низько припадаю, стежечки шукаю

до минулого раю. (...)

Ти стоптав дивоцвіти

без ваги попід ноги... (...)

Похололи вже руки,

що й пучками не рушу...

Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу,

що загинути мушу.

(Застогнавши, рушає). (...)

Лукаш нахиляється до того місця, де кинув вербову сопілку, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з'являється з-за берези і схиляється над Лукашем.

Постать Мавки

Заграй, заграй, дай голос мому серцю! (...)

...милий,

ти душу дав мені, як гострий ніж

дає вербовій тихий гілці голос.

Лукаш

Я душу дав тобі? А тіла збавив! Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара! (З невимовною тугою дивиться на неї).

Мавка

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, —

стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю

все, що колись ти для мене співав,

ще як напровесні тут вигравав,

мрії збираючи в гаю...

Грай же, коханий, благаю!

Лукаш починає грати. (...) Як міниться музика, так міниться зима навко­ло: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінку. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ущухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплюще­ні, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця...

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК (1871-1936)

Народився в с. Русові, що на Івано-Франківщині, у родині заможного се­лянина, де й помер.

Письменник, майстер психологічної новели.

Найвідоміші твори: новели «Новина», «Камінний хрест», «Катруся», «Палій», ї

КАМІННИЙ ХРЕСТ ]

і:

"і Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе|

лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у|

підруку¹, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник»!

а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потре^

бував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником. |

То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і наі
Івані жили виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися²»!
як струнви, і однако з гори волочилися по землі. Догори ліз кінь як по|
леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила!
напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив!
на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася!
сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі. і

Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною до| ріжкою. Шлеї не мав на собі, лише йшов із правого боку і тримав дишелУ як би під пахою. 1 кінь, і Іван держалися крепко, бо оба відпочали через) ніч. То як їм траплялося сходити з горба, то бігли. Бігли вдолину і ли ли за собою сліди коліс, іспит і широчезних п'ят Іванових. Придорож: зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і с росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону на самій сере, гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня. Сідав коло доро брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де бодяк забився

— Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, — говори
Іван іспересердя.

— Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжить, коли овес поїдає..|
Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поляі

Але Іван здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодяїй
дальше. Як не міг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ног^
і, встаючи, казав: і

— Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобою пань*
катися... І

¹ У підруку — поруч, разом із собою.

² Моцувалися — тут: натягалися.

А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його рітер підвіяв.

Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба що­найвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний ве­летень. Ніхто не орав його і не сіяв і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Часом на до­лішні ниви спадав із горба його голосний крик:

— Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який
же-с тєжкмй!

Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей на землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям таку пригоду:

— Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую
з гноєм наверх, аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска
просік, та й так ми солоно в роті, аж гірко. Ледви я добивси на гору.
А на горі такий вітрець дунув на мене, але такий легонький, що аж!
А підіть же, як мене за мінуту в попереці зачєло ножами шпикати —
гадав-сми, що минуси!

Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його Переломаний.

Але хоч той горб його переломив, то політки¹ давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не за­носили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі.

Чим старівся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.

—Такий песій горб, що стрімголов удолину тручеє! Не раз, як захо-дяче сонце застало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом да­леко на ниви. По тих нивах залягла тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою тінь і говорив горбові:

—Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носе, то мус ро­дити хлібі

На інших нивах, що Іван собі купив за гроші, принесені з войська, робили сини і жінка. Іван найбільше коло горба заходився.

Ще Івана знали в селі з того, що до церкви ходив лиш раз у рік, на Великдень, і що курей зіцірував. То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір'я і порпати гній. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хоч би Іваниха хрестом стелилася, то не помогло.

Та й хіба ще то, що Іван ніколи не їв коло стола. Все на лаві.

— Був-сми наймитом, а потім вібув-сми десіть рік у воську, та я стола
не знав, та й коло стола мені їда не йде до трунку.

Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою.

¹ Політок — урожай.

II

Гостей у Івана повна хата, ґазди і ґаздині. Іван спродав усе, що мав, 66^ сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися.*¹

Спросив Іван ціле село.

Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко^ каменів, бо слова не годен був заговорити.

— Дєкую вам файно, ґазди і ґаздині, що-сте ні мали за ґазду, а мокй
за ґаздиню....

Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів на-вперед себе і хитав головою, як би молитву говорив і на кожне її слово головок^ потакував. То як часом якась долішня хвиля викарбутить¹ великий камінь із води і покладе його на беріг, то той камінь стоїть на берез^ тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той камінь^ мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам'яними;, очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягарі води, як гнітив від віків. Глядить із берега на воду, як на утрачене щастяй

Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду. Потряс сивиі^ волоссям, як гривою, кованою зі сталевих ниток, і договорював: *|

— Та дєкую вам красно, та най вам Бог дасть, що собі в него жєдаєтеа
Дай вам Боже здоров'є, діду Міхайле...

Подав Михайлові порцію і цілувалися в руки. .4

—Куме Іване, дай вам Боже прожити ще на цім світі, та най Гос­подь милосердний щасливо запровадить вас на місце та й допоможу ласков своєв наново ґаздов стати! $

—Коби Бог позволив... Ґазди, а проще, а доцєгніть же... Гадав-сми| що вас за стів пообсаджую, як прийдете на весілє синове, але інакше^ зробилоси. То вже таке настало, що за що наші діди та й тати не знали*; то ми мусимо знати. Господа воляї А законтентуйте ж си, ґазди, та Щ вібачєйте за решту. ■$

Взяв порцію горівки та підійшов д жінкам, що сиділи на другЦ кінці стола від постелі.

— Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, дз|І
якись казав, молоді літа нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопен^
на дівка², годна-сте були! То-сми за вами не одну нічку збавив, то-сте»
данці ходили, як сновавка — так рівно! Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану?,
ко пережийте та й вібачєйте, що-м на старість данець нагадав. А проте».

Глянув на свою стару, що плакала між жінками, і виймив із пазухж
хустину. *

— Стара, ня, на-коб тобі платину та файно обітриси, аби я тут ніякий
плачів не видів! Гостий собі пилнуй, а плакати ще доста чєсу, ще так
си наплачеш, що очі ти витечуть.

¹ Викарбутить — тут: винесе, виверне.

² Хлопєнна дівка — тут: дівка на виданні.

Відійшов до ґаздів і крутив головою.

—Щось би-м сказав, та най мовчу, най шіную образи в хаті і вас яко грешних. Але рівно не дай Боже нікому доброму на жіночий розум перейти! Аді, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя? То я тебе вікорінував на старість із твої хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу, та й підеш у ту Гамерику, як жидівка.

—Куме Іване, а лишіть же ви собі жінку, таже вона вам не воріг, та й дітем своїм не воріг, та її банно¹ за родом та й за своїм селом.

—Тимофіхо, як не знаєте, то не говоріть анідзелень! То її банно, а я туда з віскоком іду?!

Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як дов­бнею, і бився в груди..

— Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч
пукне², бо не вітримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнє-
таю, що си зо мнов робить!

III

—А проше, ґазди, а озміть же без царамонії та будьте вібачні, бо ми вже подорожні. Та й мені, старому, не дивуйтеси, що трохи втираю на жінку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би ніколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважєєте, письменні, так як дістали якесь письмо до рук, як дістали якусь напу³, та як підійшли під стару, та й пилили, пилили, аж перерубали. Два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада. А як ні достинули, як-єм видів, що однако ні муть отут на старість гризти, як не піду, та й єм продав щодо крішки. Сини не хотє бути наймитами післі мої голови та й кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим киватиси». Най їм Бог помогає їсти тот хліб, а мені од­нако гинути. Але, ґазди, де мені, переломаному, до ходів? Я зробок — ціле тіло мозиль, кості дрихлаві, що заки їх рано зведеш докупи, то де-сіть раз йойкнеш!

—То вже, Іване, пропало, а ви собі туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим кра­єм не варт собі туск до серця брати! Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипа­ють: що-с платив лева, то тепер п'єть, що-с їв солонину, то тепер бара-булю. Ой, ззолили нас, так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати. Але колись на ці землі буде по-каяніє, бо нарід поріжеси! Не маєте ви за чим банувати!..

¹ Банно — жаль.

² Пукне — трісне.

³ Напа — мапа географічна, карта.

— Дєкую вам за це слово, але єго не приймаю. Певне, що нарід порі­
жеси. А тож Бог не гніваєси на таких, що землю на гиндель пускають? Те­
пер нікому не треба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді ґазди муд­
рі настали, такі фаєрмани, що за землев не згоріли. А дивіть-ко си на ту
стару скрипку, та пускати її на гиндель?! Таже то дуплава верба, кини
пальцем, та й маком сєде! Та гадаєте, що вона зайде на місце? От, пере-
вернеси десь у окіп та й пси розтєгнуть, а нас поженуть далі і подивити-
си не дадуть! Відки таким дітем має Бог благословити? Стара, а суди ж!

Прийшла Іваниха, старенька і сухонька.

— Катерино, що ти собі небого, у свої голові гадаєш? Де ті покладу
в могилу? Ци риба ті має з'їсти? Та тут порєдні рибі нема що на один
зуб узєти. Аді І

І натягав шкіру на жінчиній руці і показував людям.

— Лиш шкіра на кості. Куда цему, ґазди, йти з печі? Була-с порєдна
ґаздиня, тєжко-с працувала, не гайнувала-с, але на старість у далеку
дорогу вібраласи. Аді, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!

І показав їй через вікно могилу.

— Не хотіла-с іти на цу Канаду, то підемо світами і розвіємо-си на
старість, як лист по полі. Бог знає, як з нами буде... а я хочу з тобов пе­
ред цими нашими людьми віпрощитиси. Так, як слюб-сми перед ними
брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть. Може,
тебе так кинуть у море, що я не буду видіти, а може, мене кинуть, що ти
не меш видіти, та прости ми, стара, що-м ти не раз догорив¹, що-м, може,
ті коли скривдив, прости мені і перший раз, і другий раз, і третій раз.

Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав:

— А то ті, небого, в далеку могилу везу...

Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як ві­тер, що з-поміж острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив.

IV

—А тепер ступай собі, стара, межи ґаздині та пильнуй, аби козвду своє дійшло, та напийси раз, аби-м ті на віку видів п'єну.

—А вас, ґазди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пусте в село на пошту, що нас із старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили служебку та й аби-сте си так, як сегодні, зійшли на обідець та віказали очинаш за нас. Може, пан Бог менше гріха при­пише. Я гроші лишу Якові, бо він молодий та й слушний чоловік та не сховає дідів грейцір,,

— Наймемо, наймемо і очинаш за вас вікажемо...
Іван задумався. На його тварі малювався якийсь стид.

— Ви старому не дивуйтеси та не смійтеси з діда. Мені самому гей
устид вам це казати, але здає ми си, що би-м гріх мав, якби-м цего вам

¹ Що-м ти не раз договорив — що не раз тобі докорив. 316

не сказав. Ви знаєте, що я собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м віз і гірко-м го наверх вісаджував, але-м поклав. Такий тєжкий, що горб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів-єм кілько памнєтки по собі лишити. Стулив долоні в трубу і притискав до губів.

— Так баную¹ за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нім вік свій
спендив² і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав, та й
взєв з собов у світ. Банно ми за найменшов крішков у селі, за наймен-
шов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную.

Очі замиготіли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рілля під сонцем дрожить.

—Оцеї ночі лежу в стодолі, та думаю, та думаю: Господи милосер­дний, ба що-м так глібоко зогрішив, що женеш ні за світові води? Я ці­ле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до Бога: Господи, не покинь ні ніко­ли чорним кавалком хліба, а я буду все працувати, хіба бих не міг ні руков, ні ногов кинути...

—Потім мене такий туск напав, що-м чиколонки³ гриз і чупер⁴ собі микав, качєв-єм си по соломі, як худобина. Та й нечисте цукнулоси⁵ до мене! Не знаю і як, і коли вчинив-ем си під грушков з воловодом⁶. За малу филю був би-м си затєг. Але Господь милосердний знає, що робить. Нагадав-єм собі за свій хрест та й мене геть відійшло, їй, як не побіжу, як не побіжу на свій горб! За годинку вже-м сидів під хрестом. Посидів, посидів довгенько — та й якось ми легше стало.

—Аді, стою перед вами і говорю з вами, а тот горб не віходить ми з голови. Таки го виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду го видіти. Все забуду, а його не забуду. Співанки-м знав-та й на нім забув-єм, си-лу-м мав — та й на нім лишив-єм.

Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі.

— Та я вас просю, ґазди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити,
аби ви ніколи мого горба не минали. Будь котрий молодий най вібі-
жить та най покропить хрест свіченов водицев, бо знаєте, що ксьондз
на гору не піде. Просю я вас за це дуже грешно, аби-сьте мені мого
хреста ніколи не минали. Буду за вас Бога на тім світі просити, лиш
зробіть дідові єго волю.

Як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу.

— Іване, куме, а лишіть же ви туск на боці, геть єго відкиньте. Ми вас
усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порєднии чоловік, не

¹ Баную — шкодую, жалкую.

² Спендив — змарнував.

³ Чиколонки — кісточки.

⁴ Чупер — волосся.

⁵ Цукатися — чіплятися, підступати.

⁶ Воловід — мотузка, шнур.

лізли-сте натарапом на нікого, нікому-сте не переорали, ані пересіяли, чужого зеренця-сте не порунтали¹. Ой, ні! Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на світу неділю не минуть. Отак Михайло розводив Івана.

V

— Вже-м вам, панове ґазди, все сказав, а тепер хто ні, любить, та тот
буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцію горівки
зо мнов не віпили. Заки-м ще в свої хаті і маю гості за своїм столом, то
буду з ними пити, а хто ні навидить, то буде також.

Почалася пиятика, та пиятика, що робить із мужиків подурілих хлопців. Незабавки п'яний уже Іван казав закликати музику, аби грав молодіжі, що заступила ціле подвір'я.

— Мой, маєте так данцувати, аби земля дудніла, аби одної травички
на току не лишилосиі

В хаті всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав. Бесіда йшла сама для себе, бо треба її було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вітер.

—Як-єм го віпуцував, то був віпуцований², котре чорний, то як сріб­лом посипав по чорну, а котре білий, то як маслом сніг помастив. Коні були в мене в ордунку, цісар міг сідати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав!

—Коби-м учинився серед тако пустині — лиш я та Бог аби був! Аби-м ходів, як дика звір, лиш кобих не видів ні тих жидів, ні панів, ні ксьондзів. Отогди би називалоси, що-м пан! А ца земля най западаєси, най си і зараз западе, то-м не згорів. За чим? Били та катували наших татів, та в ярем запрєгали, а нам уже кусня хліба не дають прожерти... Е, кобито так по-мому...

—Ще не находився такий секвертант³, аби що з него стєг за пода­ток, он, ні! Був чех, був німець, був поляк — г... пробачєй-те, взєли. Але як настав мадзур, та й найшов кожушину аж під вишнев. Кажу вам, мадзур — біда: очі печи, та й гріху за него нема...

Всякої бесіди було богато, але вона розліталася в найріжніші сто­рони, як надгнилі дерева в старім лісі.

В шум, гамір, і зойки, і в жалісну веселість скрипки врізувався спів \ Івана і старого Михайла. Той спів, що його не раз чути на весіллях, як | старі хлопи доберуть охоти і заведуть стародавніх співанок. Слова співу; йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них, і але і в горлі мозилі понаростали. Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє. ] листя, що ним вітер гонить по замерлій землі, а воно раз на раз зупиня­ється на кожнім ярочку і дрожить подертими берегами, як перед смертю.;

Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім І
мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть і
у гості.!

¹ Не порунтали — тут: не взяли, не привласнили.

² Віпуцував — відполірував.

³ Секвертант — збирач податків.

Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували.. Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жадного слова вимовити, лиш: «Ой Іванку, брате!», «Ой Міхайле, приятелю!»

VI

— Дєдю, чуєте, то вже чєс віходити до колії, а ви розспівалися як
задобро-миру.

Іван витріщив очі, але так дивно, що син побілів і подався назад, та й поклав голову в долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола, підійшов до жінки і взяв її за рукав.

— Стара, гай, машір — інц, цвай, драй! Ходи, уберемося по-панцьки
та й підемо панувати.

Вийшли обоє.

Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач. Жінки заломили руки і так сплетені дер­жали над старою Іванихою, аби щось ізгори не впало і її на місці не роздавило. А Михайло ймив Івана за барки, і шалено термосив ним, і верещав як стеклий.

— Мой, як-єс ґазда, то фурни тото катране з себе, бо ті віполичкую¹
як курву!

Але Іван не дивився в той бік. Ймив стару за шию і пустився з нею в танець.

— Польки мені грай, по-панцьки, мам гроші!

Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.

Вбігли сини і силоміць винесли обоїх із хати.

На подвір'ю Іван танцював дальше якоїсь польки, а Іваниха обче-пилася руками порога і ириповідала:

— Ото-сми ті віходила, ото-сми ті вігризла оцими ногами!

І все рукою показувала в повітрю, як глибоко вона той поріг виходила.

VII

Плоти попри дороги тріщали і падали — всі люди випроваджували Івана. Він ішов зі старою, згорблений, в цайговім², сивім одінню і що-хвиля танцював польки.

Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і показував старій хрест:

— Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено. Не бійси,
є і моє, і твоє...

¹ Віполичкую — відчитаю, вилаю.

² Цайговий — із дешевої фабричної шерстяної тканини.

МИКОЛА ВОРОНИЙ (1871-1938)

БЛАКИТНА ПАННА

Має крилами Весна

Запашна, Лине вся в прозорих шатах, У серпанках і блаватах...

Сяє усміхом примар

З-поза хмар, -.»

Попелястих, пелехатих. *

Ось вона вже крізь блакить

Майорить, Довгождана, нездоланна... Ось вона — Блакитна Панна!.. Гори, гай, луги, поля, -

Вся земля їй виспівує: «Осанна!»

А вона, як мрія сна

Чарівна, Сяє вродою святою, Неземною чистотою,

Сміючись на пелюстках, На квітках Променистою росою.

І уже в душі моїй

В сяйві мрій В'ються хмелем арабески, Миготять камеї, фрески,

Гомонять-бринять пісні Голосні І сплітаються в гротески.

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ (1878-1944)

ЧАРИ НОЧІ

Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди: «Цілуй, цілуй, цілуй її, — Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада: Весна іде назустріч вам, Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши Свій сум, думки і горе — І струмінь власної душі Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя! Чаруйсь, хмелій, впивайся І серед мрій і забуття В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді, Летять до хмар тумани... Тут ллються пахощі густі, Там гнуться верби п'яні.

***

О, слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх! Співочий грім батьків моїх, Дітьми безпам'ятно забутий.

О, слово рідне! Шум дерев! Музика зорь блакитнооких, Шовковий спів степів широких, Дніпра між ними левій рев...

О, слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним.

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО (1880-1951)

МОМЕНТ

Із оповідань тюремної Шехерезади

І раз Шехерезада так почав своє оповідання:

— Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам'ятаєте, що то таке весна?
Пам'ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам'ятаєте, як ляжеш у траву
десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни? Е!.. Ну,
словом, було це навесні. Круг мене кохалося поле, шепотіло, цілува­
лось... З ким?

А з небом, з вітром, із сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого... Словом, кажу вам, було це навесні.

А я, мої панове, їхав з моїм контрабандистом Семеном Пустуном до кордону. І той кордон я мусив неодмінно у той же день перейти, не ждучи навіть ночі. Але коли я сказав це Семенові, він мовчки-понуро озирнув мене, знехотя посміхнувся й, одвернувшись до коняки, сердито крикнув:

— Вйо! Ти!

А Семен цей, треба вам сказати, не дивлячись на своє пустотливе прізвище, був чоловік поважний і випускати з себе слів без потреби не любив. Сам був «парнишка» дебелий, «твардійонець», як казали його односельчани, і на всіх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно і навіть, коли ловили його «харцизники» ^х, не мінявся, тільки ще більш насуплювався, очі робились ще меншими, колючими і страшно якось біліли губи.

— Справді, Семене, я неодмінно мушу бути сьогодні на тім боці. Це
як собі знаєте! — з натиском повторив я.₄

Поиск по сайту: