МОЛЮСЬ І ВІРЮ. ВІТЕР ГРАЄ... 4 страница

Нарешті великий критик кінчив переливати свою думку на папір і запитливо глянув на хлопця, якого погляд цей торкнувся страшним штихом.

— Вибачте, — сказав він, уклоняючись, — ви товариш Михайло
Світозаров?

Сам свідомий недоцільності такого питання, він постарався хоч у міру змоги ковтнути маловідповідне слово ««товариш».

—Я Світозаров. А в чому річ?

—Я ось написав оповідання... — почав хлопець, але спинився, по­бачивши на обличчі в критика неприємну гримасу.

—Мені ніколи, — відповів критик. — Я зайнятий.

Ця зневажлива відповідь прикула Степана до місця. В тоскному хо-; лоді, що оповив його, він зрозумів тільки одне — слухати його не хотять.; |

Як він не ворушився, то критик визнав за потрібне повторити, під-; І
креслюючи склади: |

—Я зай-ня-т-ий. $

—До побачення, — глухо промовив Степан.

Вийшовши з двору, він пішов перед себе незнайомими вулицями^
несучи на серці нестерпучий гніт безсилої люті. Ніколи ще не був він;
такий принижений та знищений. Зухвалі слова того книжного хроба$
ка лягли на нього ганебними плювками. Ну хай йому ніколи, але щ
призначив би час! Хай зовсім одмовиться, але мусить порадити, куди
вдатись! Та й яке має він право так казати? О, його до крові стібнуи
той пихуватий тон, той панський тон дідича від літератури! М

Ідучи потупивши голову, він снував невиразні думки про помст)Н Він міг би вдарити того слимака, розбити йому нахабне пенсне, тягатв по підлозі його випещене тіло, бо перевага його м'язів була безперечна!!

376 І

І тому, що тільки такий спосіб помсти міг уявити, свідомість безси­лості ще більше його виснажувала. В ньому знову прокидався селюк з глухою ворожістю до всього, що від нього вище.

Опинившись десь біля парку, він зайшов і сів на крайню лавочку. Трохи згодом, озирнувшись, він його пізнав — це був Золотоворітський сквер з двома обгородженими купами розваленого каменю, що й дали йому назву. Охоплений підступом всепалющої ненависті, він пробур­мотів, криво посміхаючись:

— Тоже... Золоті ворота!

Несподівана рана заступила юнакові всі думки. Почуття, що з дому він виходив пишним Стефаном, а вертатись має затюканим Степаном, не хотіло його покидати. Він тупо дивиться на людей, що проходили повз непрозорими сильветами, вбачаючи в кожному з них потайних ворогів.

Зело дерев швидко темніло, плюскіт фонтана міцнішав у сутінках, і густий вечір тихо знімався з-над кущів. Раптом зайнялись ліхтарі. В своєму кутку хлопець давно вже лишився сам. Денні одвідувачі скверу, чеснотливі тати з газетами й нені та няньки з колисками на колесах, розтанули тут разом з останнім промінням світла. На зміну їм злітались нічні метелики та їхні ловці.

Степан встав, добув свій твір і порвав його на шматки.

— Будь ти прокляте, — сказав він.

Він рушив до Надійки, хоч йому однаково було, бачити її чи ні. Але він пішов би до неї після перемоги, тож вирішив іти й після поразки. Вона радісно зустріла його в своїй хустині на розі вулиці, бо вигляда­ла його, гуляючи.

Вона відхилила голову, його побачивши, і пристрасно засміялась, але він холодно до неї привітався:

— Здрастуй, Надійко.

Вони пішли до Царського саду, і дівчина, сміючись, щасливо роз­повідала про перший день лекцій у технікумі. Він зціпив губи. В його інституті теж, певно, лекції почались. Ну і хай починаються! Він замкнувся враз у собі й похмуро визирав на світ крізь добровільні ґратки. Сміх Надійчин був йому нестерпучий, її веселість ображала його. Раптом відраза зайнялась в ньому до дівчини, і це чуття було йому приємне.

—А що пише Семен? — спитала Надійка, ще не почуваючи його настрою.

—Нічого не пише, — відповів він. Та й справді, він цього не знав, бо листа від сільського приятеля ще не прочитав.

Надійка здивовано на нього глянула.

— Ти чудний сьогодні; Степанку, — несміливо промовила вона.
Він нічого не відповів, і вони мовчки дійшли до підгір'я Царського

саду. Ця мовчанка ображала дівчину, і вона спинилась, стримуючи сльози.

—Я піду додому, коли ти мене не любиш... Степан шарпнув її за руку.

—Люблю. Ходімо.

Він почував свою над нею владу і хотів, щоб вона корилась. Вся прикрість його на ній зосереджувалась, і він, може, вдарив би її, коли б вона надумала сперечатись. Але вона покірно пішла.

Коли вони зійшли на пригорок, з долини знялася в небо блакитна ракета й погасла вгорі з тихеньким тріском. Пускали феєрверк. Рожеві, сині, червоні й жовті вогні, свистячи, гнались угору, креслючи світлю-чі дуги на темному тлі, вибухали й падали на землю іскристим дощем.

Степан дістав останню з своїх легких цигарок і запалив її.

— Сволочі вони всі, — похмуро промовив він, сплюнувши.
Надійка захоплено споглядала на небачену ще гру кольорів та вог­
ню, забувши на мить про свого невеселого хлопця.

—Хто? — не розуміючи, спитала вона.

—Всі, що отам дивляться.

—Ми теж дивимося, — боязко зауважила вона, налякана його го­лосом.

— Думаєш, для тебе пускають? — суворо посміхнувся Степан.
Вона зітхнула. Він повернувся спиною до вогнів і пішов. Надійка

мовчки наздогнала його й глянула йому в обличчя. Воно було байду­же, холодне в раптових спалахах цигарки.

За кілька хвилин вони опинились у гущавині, де кінчалась алея й починалась стежка край кручі. Темні чагарі тхнули тут вогкістю й по­хмурим спокоєм льоху. Спинившись край поглибленого мороком рів­чака, вони дивились на той бік його, де темними велетнями височились купи дерев, завмерлих у лячному безгомінні. Тиша навкруги таїла че­кання й жагу, мов напередодні грози, і шум міста внизу лунав далекими відгомонами грому.

Цигарка хлопцева погасла, і він нетерпляче кинув її в провалля. Потім обернувся до дівчини, що відчула його погляд з радісним тре­петом.

— Степанку, — спитала вона, схиляючись до хлопця, — чого ти та­
кий... сердитий?

Він зненацька обійняв її, і притиснув до себе її груди з пристрастю, роз'ятреною злобою та приниженням. І за це міцне сповиття вона лад^ на була забути йому всю попередню неувагу. Схопивши руками його голову, вона хотіла пригорнути її до себе й поцілувати, але він неру­хомо здушував, знесилював її обіймами. Тоді дівчина уперлась йому руками в плечі, силуючись відштовхнути, але мусила їх відкинути, застогнавши з болю й задушення, раптом відчувши, що він бгає і гне її, що коліна їй ламляться і хмарна смуга неба пливе перед очима. І раптом упала навзнаки, холонучи від лоскотних дотиків повітря й трави до оголених стегон, придушена німим тягарем його тіла, що, пручнувшись, подвоїло її і пронизало.

Потім вони сиділи на лавці над річкою, що нечутно бігла внизу, ко­ливаючи вогники фарватеру. Проринаючи крізь хмари та лист, на за­ході білий місяць сходив, що на воду клав холодні лелітки.

Бажання курити мучило Степана, і він рвав між пальцями порож­ню обгортку від легких цигарок.

— Чого ти мовчиш? — спитав він Надійку, підкинувши вгору шматки.
Вона тужно оповила його і припала обличчям йому до колін.

—Ти ж любиш мене? — пробурмотіла вона. Він підвів її й відсто­ронив.

—Люблю. Нащо питати?

Тоді вона голосно заплакала, захлинаючись і хрипучи, немов стри­мувана повінь сліз відразу випорскнула з її очей руїнницьким пото­ком. Степан озирнувся навкруги.

— Не плач, — суворо сказав він. Вона ридала, втративши в сльозах
свідомість і волю.

— Я кажу тобі — перестань, — мовив він ще раз, шарпнувши її за руку.
Вона спинилась, але здушений зойк знову вирвався в неї і оскаженив

його.

— Я піду, коли так, — сказав він, підвівшись. — Ти винна! — крик­
нув він. — Ти, ти винувата!

І пішов геть, повний туги та гніву. (...)

Степан став навідуватися до Надійки, яка жила з подругами на квартирі. Тут частенько збиралася молодь. Один із юнаків запропонував відвідати літературний вечір. На мистецькому зібранні Степан подумки заздрив письменникам, які зі сцени читали свої твори, за що діставали щирі оплески від аудитори. Він теж хотів стати письменником, тож вирішив написати твір про свою бритву. Сюжет узяв із життя. Перебуваючи в загоні повстанців, він потрапив у полон до денікінців, з якого потім визволився, відкупившись у черкеса бритвою. Потім того солдата було вбито і він повернув собі бритву. Тож «долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади».

X

(...) Увечері Степан посадив себе уважно читати вступ до статисти­ки, науки на диво проникливої, що непомильно обчислює, скільки кожен має шансів потрапити під трамвай, захворіти на холеру або стати генієм. Але до цих повчальних розділів хлопець ще не дійшов, і коли дерев'яний годинник, окраса його кабінету, показав десяту, від­чув право спитати й отак розв'язати всі питання минулого дня.

Він заснув і прокинувся від тихого шелесту коло ліжка. Розплю­щив зненацька очі, побачив у темряві, що сіріла коло єдиного вікна, білу постать, величезну в мороку перед очима, повними сну. Він схо­пився й здушено спитав:

— А хто це?

Злодій? Примара? Сон?

Але постать мовчки насувалася, і хлопець не пізнав, а якось зразу догадався — це хазяйка. Що сталося? Пожежа? Нагла смерть? Але не встигши ще нічого спитати, відчув дотик гарячої руки до обличчя, до шиї, до грудей. Потім двох рук. Уривчасте, немов стримуване дихан­ня ближчало до нього, нахилялось, спинилось і лягло йому на уста су­хою, жагучою печаткою. Руки жінки оповили його стан, і до грудей йому торкнувся теплий, тремтячий м'якуш. Охоплений нестямним жахом, Степан пручнувся й притулився до стіни, ладний злитися з нею і зникнути геть.

— Що це ви? Що це ви? — бубонів він, захлинаючись, Все тіло зде­
рев'яніло йому від напруження, страх скрутив йому руки в задубілі об­
рубки. Він дихав рвучко й голосно, але холодним, терпким повітрям.

Вона тихо пішла геть, і Степан, мов крізь сон, почув, як легенько рипнули двері. Життя потроху верталось до нього, серце втішалось, він поворухнувся й несміливо витягся на ліжку горілиць. Ноги йому ще тремтіли, і струмки крові дзвонили в ушах. Поволі він усвідомлю­вав подію після тваринного жаху, що пройняв і струсонув його.

— Та що ж це? Як же так? — маячив хлопець, соваючи руками.
Разом з усвідомленням йому відроджувався на устах поцілунок, що

він урвав, притиск грудей і сласне оповиття голих рук. Голих! Як пізно він це зрозумів! Все ж тіло її, роз'ятрене, здатливе тіло, було відділене від нього лише тканиною сорочки. І він відштовхнув його, як боягуз, замість зануритись у нього, замість спізнати в його глибинах таємну, виснажливу теплінь! Що спинило його? Гріх? Почуття провини перед кимсь, гризота? Що важить для нього цей чіпкий мотлох, ці прикрі, на шляхах розкидані шпичаки, дурна мораль забобонів? Ні, тільки хлоп'ячий ляк — іншого пояснення він не міг добрати.

Похолонувши на мить, його кров уже займалася, ширилась, нали­ваючи жили, і молоде серце його кинулось на всю широчінь свого могутнього розгону. Запобіжлива уява розгортала йому образи, що бридкими здаються тільки іншому, а в полум'ї власної уяви стають неприступні для сумління. Охоплений палючою жадобою насолоди, він обережно підвівся і затремтів, торкнувшись ногою холодної під­логи. Навшпиньки підійшов до дверей, що вели в покої Гнідих, і ти­хенько спробував їх відчинити, та вони подались тільки трохи, скіль­ки дозволив накинутий зсередини гачок. Степан, нестямлячись, хотів постукати, але піднесена рука йому безсило впала. Що ж, він сам, зрештою, був винен!

Кімната душила його. Вийшовши в білизні на ґанок, він сів і вперся ліктями в коліна. Холодне повітря не заспокоювало його. Страх і напру­ження лишили йому в серці занімілий біль. Каяття за незроблений гріх — саме за те, що не зробив його, — не покидало хлопця, нудило і гризло. Він називав себе дурнем, йолопом, страхополохом і нікчемою. І не тому тільки, що незадоволене тіло його налилось гіркотою, а ще й

від невиразного здогаду, що володіння цією пишною, вищою за нього, дозрілішою за нього жінкою могло б зміцнити йому дух, впевнити волю, як буває по перемозі, що самому героєві показує його вартість.

Вранці Степан, знервований і невиспаний, похмуро тинявся по подвір'ї, нудився, запалював все нові цигарки, виснажуючи запаси своєї махорки. Хоч був уже будень і інститут був відкритий для його ревності, самий спогад про нього нагонив на хлопця страшенну відразу. Що там інститут! Проти пригоди минулої ночі це була річ проста й легко досяжна. А бажання тієї жінки, що про неї ще вчора вдень він і помисли­ти не зважився б, перетворилося вже в пекучу спрагу, присмачилось непоборною цікавістю і стало, зрештою, дратівливим питанням його власного самолюбства. Тільки-но він уявляв собі, що ця жінка може йому не належати, лють проймала його й зводила на уста найобразли-віші слова. Розпусниця. Бахурка. Навіть повія.

А проте він ладен був би благати її навколішках, коли б вона хоч раз посміхнулася йому, коли б подала йому хоч найменший знак. Але, зди­баючись з ним у кухні, вона була така, як учора, позавчора, тиждень, два тому, найдрібнішим рухом не зраджуючи свого нічного візиту. Це здавалось йому безоднею облуди, глибиною зіпсутості розбещеної самиці. Вона ж приходила. Певна річ. Так чому кирпу гне? Невідомо. Прийде чи ні? Хлопець чудово розумів, що образив її своєю поведінкою, що треба щось сказати чи зробити, але що, але як — він не знав, не зва­жувався, боячись собі пошкодити й невдалим заходом все вкрай зруй­нувати, замість направити.

Тихо, зовсім нечутно прийшов він до кухні, де Тамара Василівна поралась із обідом. Вона стояла спиною до дверей, і хлопець зайшов непомітно. Скутий свідомістю свого приниження і разом охоплений тужною, якоюсь жебрацькою пристрастю, він пожирав очима лінії її спини й ніг то з благанням, то з нестерпучою жагою. І коли вона обер­нулась та побачила його, він постеріг на обличчі її муку й ворожість, що, зринувши на мить, сховались під виразом непорушного спокою. Але з нього досить було й одного погляду в її душу.

— Приходьте сьогодні, приходьте, — прошепотів він аж надто тихо, хоч ніхто сторонній не міг його слів підслухати, бо вранці нікого вдома не бувало. Жоден м'яз не ворухнувся їй на обличчі під його пильним поглядом. Вона одвернулась, а Степан вискочив із хати, люто грюк­нувши дверима.

Він не приходив додому обідати, не без певної надії підкреслити цим свою розпуку, вернувся вже зовсім поночі, проблукавши цілий день коло Дніпра, і зразу вклався спати, знову натякаючи на своє чекання. Години тяглися йому нескінченними вічностями; стелі й усій будівлі сумирного крамаря загрожувала щомить нагла руїна від вибухів його нетерплячки, і коли вона нарешті прийшла, хлопець прийняв її з усім палом юнацької пристрасті й того велетенського запасу сил, що приніс із собою на місто. (...)

Радченко знайомиться з сином Гнідих Максимом — культурною й осві­ченою людиною. Степан із головою поринає в навчання, випереджаючи в науках своїх однокурсників. Він пише оповідання. Борис (один із земляків Степана) порадив надіслати свої твори до журналів, хлопець так і зробив. Ночами до Степана приходила Тамара Василівна, вона розповідала хлоп­цеві про свою складну долю. Максим дізнався про це й назвав Степана нічним злодієм. Хлопці побилися, після чого Максим узагалі покинув свою домівку.

Степан має великі успіхи в опануванні української мови, тому професор, що приймав у нього іспит, знаючи, що хлопцеві живеться скрутно, порадив викладати мову на курсах для державних службовців. Степан купує собі но­вий одяг, тепер він може викладати на курсах. Він покидає свою «мусіньку» (Тамару Василівну) й переїздить у кімнатку, яку запропонував йому Борис. На курсах Радченко знайомиться з попереднім лектором (ним виявився поет Вигорський), приятелює з ним.

ЧАСТИНА ДРУГА

І

Хоч і позбувся Степан злиднів, проте жив і далі по простому за жорстким розкладом. Учив англійську й французьку мови. У листі з Криму Виговський сповістив, що надіслав твори Радченка в кілька журналів. Степан, купивши журнал, знайшов у ньому підписані ім'ям Стефан Радченко свої твори. Від такого щастя він сходив у кафе, а потім накупив купу лотерейних білетів, чим здивував публіку. Нічого не виграв, щоправда, якась дівчина вихопила з йо­го рук один білет і виграла соску, яку урочисто вручила Степанові. Так хло­пець познайомився з дівчиною на ім'я Зоська. Почали надходити гонорари й запрошення від журналів далі писати.

Степан все більше захоплюється Зоською, передусім її непередбачува-ністю й невгамовністю. Він дарує їй цукерки й квіти, водить до театру й кіно. Радченко відвідує редакцію журналу, бере участь у літературних дискусіях. Покидає університет і більше читає лекцій української на курсах. Приходить звістка, що збірку оповідань Степана опублікують і йому належить отримати гонорар 350 карбованців.

Якось хлопець зустрів земляка Бориса, той розповів йому, що одружується. Радченко за описом упізнав Надійку, і йому стало прикро: «Гидким злочином уявлялося йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина».

Вийшла збірка оповідань Стефана Радченка. Згодом його обирають на посаду секретаря журналу — і він з головою поринає в роботу.

Степанові захотілося затишнішої квартири, тим паче доходи це йому дозволяли. Коли Радченка обрали до культкомісії місцевкому, йому все важче стало знаходити час для зустрічей із Зоською.

X

(...) На чергове побачення з Зоською хлопець ішов неспокійно, навіть з деяким острахом. Яких слів мусить добрати, щоб висловити те важке, складне почуття жалю й прощання, що його гнітило? Шаблон любові підказував, що для розлуки мусить бути достатня причина, ревнощі, зрада, сварка принаймні або хоч повільне охолодження протягом дов­шого часу. Та чи й зважиться він, чи зрозуміє вона?

Зоська вже чекала його. Сиділа на кріслі в пухкій блакитній кофточці, недбало скинувши черевички, і посміхнулась, коли він увійшов.

—Як я скучила за тобою! — сказала вона. Хлопець нерішуче спи­нився біля порога, дивлячись на неї збентеженими очима.

—Я теж за тобою скучив, — відповів він. В цих словах було стільки туги, що й для нього вони забриніли несподіваною щирістю.

—Іди ж сюди, — прошепотіла вона.

Він кинув на стільця пальто та капелюха й підійшов до неї похи­лою ходою злочинця.

Вона посадовила його поруч на килим й підвела руками його голову:

—Поцілувати тебе?

—Поцілуй.

—Ти хочеш?

—Хочу, — розпачливо шепнув він.

Вона ледве торкнулась його уст своїми устами і, здригнувшись, зразу припала до нього таким довгим, безтямним поцілунком, що він почав задихатись.

— Так я тебе люблю, — сказала вона.

Він погноблено мовчав, гладячи й цілуючи їй руки.

—Ці два дні, коли ми не бачились, здавались мені такими довгими, як два безкінечні роки, — казала вона. — Не знаю, що сталося зі мною. Хотіла навіть на посаду до тебе прийти.

—Весна? — пробурмотів він.

— Ах, звичайно, весна, як же я не здогадалась!
І тихенько заспівала, хитаючи ногою:

Весна, весна, весняночка, Де твоя сестра-паняночка.

Степан дивився на неї, любуючись на її маленьку бадьору постать, захоплюючись радістю, що в її голосі бриніла. І йому схотілось узяти Зоську за руку, водити її квітчастими полями, і щоб вона співала так — співала для нього, для сонця, для розкішного обрію, білими хмарками помереженого.

Він стиснув їй руку й сказав:

—Зосько, підемо в поле, коли стане сніг?

—Ах, підемо, і я сплету вінок!

Він не міг себе стримати і в солодкому пориві каяття, в спалахові всіх спогадів, що були йому з дівчиною зв'язані, пригорнув її і став ці­лувати поволі, божевільно, в очі, у волосся, у губи, захлинаючись від радощів покори, як не цілував ніколи.

—Ти... Зосько... я не можу без тебе, не можу... — шепотів він. Коли заспокоївся, вона погладила його по голові:

—Ти — божественний.

Але йому мало було цих поцілунків. Щось невичерпане й натхнен­не лишилось ще в його душі. Він хотів зробити для неї щось виключ­не, хотів, щоб їй завжди було радісно коло нього, як зараз, хотів зв'язати її з собою назавжди.

—Зосько, я давно про щось думаю, — сказав він захоплено.

—Про що?

—Давай поженимось. Вона відсахнулась.

—Ти збожеволів!

Ні, він зовсім не збожеволів. З блискавичною винахідливістю, мов і справді про це віддавна думавши, почав поважно викладати їй свої докази. Передусім фактично вони вже й так подружжя. Розлучатися ж вони не збираються, ні? Гаразд, то треба зробити висновки. Він живе, як злидень, без ніякого затишку. В житті — безлад, який і писаги йому заважає. Та й не можна ж вічно користуватись чужою кімнатою! Одне одного вони вже досить знають. Навіщо красти десь годинки побачень, коли вони взагалі можуть бути вкупі? їй теж краще житиметься, якщо вона любить його, звичайно. Всі ж женяться, і дивно, як вони ще й досі не поженились! Матеріальний бік цілком забезпечений. Та він і посаду допоможе їй знайти кінець кінцем.

Він спокійно зважував міркування «за» й не знаходив жодного «проти». Потім спитав:

— Скажи, ти хочеш? Зосько!
Вона лукаво відповіла:

— Звичайно, хочу. — І смутно додала: — Якби ти знав, як важко бути
коханкою. Скільки я перемучилась!

Він вдячно поцілував її.

—Тепер уже кінець твоїм мукам. Але батьки твої?!

—А я їх питатиму? Вийду заміж, та й уже.

Тепер вона сіла коло нього на килимі, і почалося захоплене обгово­рення майбутнього життя. До загсу вони підуть, коли буде кімната, яку Степан шукає. Але, може, треба зразу дві? Поміркувавши, пого­дились, що дві важче знайти й важче умеблювати. Хай згодом. Степан розгортав широкі плани роботи й розваг. У Зоськи відразу прокинувся жіночий дух порядкування. Вона вмить уявила себе господинею з не­обмеженою владою в хаті. Два килими, або вона й заміж не виходить! На сніданок — конче яєчка.

— Це дуже поживно. І смачно, — сказала вона.

Він пригорнув її і шепнув на вухо:

—Крім того, заведемо собі пацанка.

—А що таке пацанок?

—Це такий маленький хлопчик.

—Ах, хлопчик, це дуже гарно!

Нарешті Степан догадався глянути на годинника. П'ять на четверту. Справді, шахрай з цього часу!

Коли одяглись, дівчина сказала, згадавши:

—Завтра ж та вечірка. Ми підемо? Він чемно поцілував їй руку.

—А чому ж? Коли хочеш, оповістимо там про наші заручини.

—О, це буде фурорі

Зоська стягла з нього шість карбованців пайки — за себе і за нього, — дала йому адресу й сказала приходити о десятій увечері. А сама мусила раніше піти, щоб допомогти господині.

Але він не хотів розлучатись з нею до завтра.

—Сьогодні ми в театрі? — спитав він.

—Тільки щоб назад — візником!

XI

Наступного ранку Степан почав уявляти подружнє життя (хтось постійно зазіхатиме на його час, увагу) і зрозумів, що згодом романтика життя перетвориться на прозу. Він почав картати себе за поспіх і вирішив порвати із Зоською. На вечірці у друзів він їй прямо про це сказав і почав відверто залицятися до інших дівчат, тут він познайомився із Ритою — артисткою з Харкова, яка приїхала до батьків.

Степан вирішує написати великий твір про людей, почав з легкістю, проте дедалі важче йому давалася творчість. І ось він згадав про Зоську, вирішив прийти до неї й перепросити, щоб помиритися. На порозі її дому його заскочила страшна звістка: Зоська отруїлася й померла,

Нарешті Степан переїздить до омріяного житла — квартиру в семи­поверховому будинку з ліфтом, проте нова умебльована квартира не при­несла йому щастя, хлопець був пригнічений, почувався самотнім. Якось Радченко зустрів свого односельця Левка, який повідомив, що вивчився Гіде тепер працювати на Херсонщину: йому в місті все — і люди, і життя — чуже. Степан пригадав рідні степи, село — і він вирішив, що йому теж треба поки­нути Київ.

XIV

Восени в степу тривожно шамотить сухим гіллям кукурудза, — цілі поля рівних жовтих стовбурів, ніби хтось, крадучись, розсуває її об­вислий лист. Восени при шляхах розсипають насіння бур'яни, — високі зарослі незграбної лободи, молочаю, будяків, віниччя та нехворощі. Незграбні рослини восени, втративши зело. Восени вітри ходять раптові,

непевні. Восени вітри нападисті й хитрі. Здивує і зникне. Рівчаки в степу провалюються зненацька вглиб, розкриваючи глиняні нутрощі. На дні і купчиться дереза, а в ній гади, комашня й мільйони ящірок. Безліч шляхів у степу, доріг і стежок. Перехрещені, кривулясті, колінкуваті. Ніби навмисне наплутано їх там, щоб ходити й блукати без краю. І хо­четься в степ іти. Хочеться звернути на бічну стежку. Куди вона? По­волі йдеш у степу, і дивно, коли дійшов до місця. Шляхи є западисті, людину ховають, а стежки в'ються горбами, могилами, женуть навпро­стець по нивах та баштанах. І ламається під ногами шелестка стерня.

Степан раптом спинився. Скільки міг зрозуміти, це була Павлів-ська вулиця. Може, з півгодини ходив він уже, розлучившись з Левком на порозі їдальні, ходив замислено, радісно, в тому незглибному спокої, що людину опановує найвідповідальнішими хвилинами життя після болісних турбот і розчарування. Почував, що зважується на щось, що зараз відбудеться щось неповторне, давно сподіване, але приспане в душі випадковим видивом. Передчуття визволення було в нім, і ті спогади, що невпинно йому допливали, повертали його назад і назад, у чудове дитинство, в незабутній час першого дізнання світу. Він ішов чарівною стежкою минулого, натхненно шукаючи колишніх джерел, і навесні серед міста пристрасно марив теплою осінню степів.

Тепер він глянув на годинника. Чверть на дев'яту. Ще не пізно. Ще не пізно. Він ще може її побачити. Та й що йому час? Мусить її побачити!

Хлопець повернув і швидко пішов, так само швидко складаючи свої наміри. Він знайшов їх уже готові, яскраві, випечені в серці карбами.

Він вертає на село.

Ця думка, дика, раптова, не злякала його. Навіть не здивувала. Во­на народилась зненацька, ясна, чарівна, повна жагучої радості, сили й надій! Він вертає на село. В степ. До землі.

Назавжди покине це місто, чуже його душі, цей камінь, ці збудні ліхтарі! Зречеться навіки жорстокої плутанини міського життя, отруй­них мрій, що тяжать над галасливим бруком, задушливих поривів, що роз'їдають душу в вузьких закутках кімнат, відкинеться божевільного прагнення, що ятрить думку, затиснуту в лещата міста. І піде в спокійні, сонячні простори полів до покинутої волі, і житиме, як росте трава, як стигне овоч.

Дзвінок трамвая спинив його. І він радісно подумав:

«Завтра я тебе вже не почую».

І той півтора року накупчуваний біль, те гнітюще невдоволення, людині в поривах притаманне, вся гіркота щоденного прагнення і ви­снажливість мрій, що він у місті пізнав, обертались тепер у щасливу стому й щемлячий потяг до заспокоєння. Він бачив себе завтра не сільбудівцем, не сільрадівцем, не вчителем чи спілчанським діячем, а непомітним хліборобом, одним із безлічі сірих постатей, у свитках, що водять по землі вічне рало. Вогкий ранку! Свіжино першого про­меня! Чудовий блиску тихої роси! Будь благословенний час, коли

родиться світло життя! Дух минулого, злеглий, могутній, проки­нувся в нім, дух віків, що дрімає в душі й підводиться хвилинами зрухів, манячи до завмерлості й тиші, той непереможний, хоч і при-борений голос, що шепоче казки про втрачений рай та співає пісні природності.

Але не в цім, власне, був його найголовніший клопіт. Охочого купи­ти кімнату й обставу він знайде завтра ж, так само й заяву про звіль­нення подасть. Дарма що затримуватимуть! І завтра ввечері рушить потягом на південь пристати десь до комуни або артілі. Це неважливо. Це просто й легко. Про це нема що думати й турбуватись. Але.» він поїде не самі

Гадаючи про це, він захвилювався. Щось безмежне було в цім рапто­вім зворушенні відкинутої, погнобленої любові. З дрібнісінької жарин­ки, півзагаслої і спопелілої, немов мстячись за холодний жах згасання, спалахнув той жагучий вогонь, що осяяв його новим поривом. Ясна, така проста, радісна путь була перед ним, і він тихо піде нею вдвох із Знайденою.

— Надійко, Надюсю, — шепотів Степан.

Розумів тепер, що вона завжди присутня була в його душі, як клич­ний дзвін із далечини, що породжувала в ньому своїм подихом тривогу, з'явилась йому в мріях, і він не пізнавав її аж досі; що і в інших він лю­бив тільки її, а в ній любив щось безмежно далеке, якийсь неспізнанний спогад, ледве чутну луну з-за горбів свідомості. Він почував тепер, що не забував її ніколи, що шукав її весь час у нетрях міста, і вона була тим вогнем, що горів у нім, пориваючи вдалеч. Вертаючись до неї, він зна­ходив себе. Вертаючись до неї, він ніби відживляв те, що загинуло, те, що зникло від його хибності, те, що сам у засліпленні зруйнував.

Надійко! Прекрасна дівчино! Білява русалко вечірніх полів. На його поклик вона відгукнулась тихим тремтінням, що втілилось у ньому, долинувши звідти, де жила вона, де чекала його, погноблена й скорботна. Вона мов повернула голову на його благання, і очі її засвітились щасли­вою згодою, і рука простяглась до його чола. Вона прощала! Та й чи могло бути інакше? Вона піде] Та це й неминуче. Тепер у квітчастих до­линах, що чекають їх, він дивитиметься без краю в її очі, де бачитиме світ і життя, братиме її за руку в радісній покорі й почуватиме на долоні своїй невичерпне тепло її тіла, до якого не наблизиться ніколиі Вночі стерегтиме її сни, чудові сни заколисаної краси, і розумітиме їх, як ро­зуміють мову людей. І питиме, питиме щохвилини насолодної отрути її обожнення, і вмиратиме поволі коло її ніг у смертельній сп'янілості. Так треба, її воскресіння разом зі співучим потягом до степів зливалось у єдиний порив сласної спокути, порив до безконечного рабства, що в ньому відчував він всю радість оновлення.

Поиск по сайту: