МОЛЮСЬ І ВІРЮ. ВІТЕР ГРАЄ... 6 страница

Чим наживляти гаки на сома? Черв'яками, живцями, жабами, можна чіпляти шматки м'яса і т. д.

На великих сомів на гака, як ви мали нагоду пересвідчитися з на­шої розповіді, найкраще чіпляти гусака або гуску, собаку сетера-гор-дона або бурого чи гімалайського ведмедя. На білого ведмедя сом не бере, бо білий ведмідь звір полярний, а сом любить теплі води й не ду­же холодних звірів.

Як ловити сома?

Дуже просто: наживляйте гачка, сидіть і чекайте. Почне клювати — підсікайте. Підсікши — витягайте. Витягли — зразу ж беріть ножа і розчиняйте сома, бо були випадки, коли в сома в череві знаходили різні цікаві речі: копчену ковбасу, вареного рака й пару цілісіньких шпротів. Отже іноді сом вам принесе не тільки самого себе, як свіжу й дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну за­куску.

Інтересна риба сом!

За царського режиму, як свідчать дореволюційні рибалки-письмен-ники, сом важив до 400 кілограмів, ковтав собак і ведмедів. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну і ковтатиме сименталь-; ських бугаїв і невеличкі буксирні пароплави...

Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже віримо. Радянському письменникові не до лиця, — м'яко кажучи, — перебільшувати.

А сома... сома мені самому доводилося бачити такого завбільшки, як комбайн! Тільки трохи довшого.

Це, дорогі наші читачі, серйозно і без жодного перебільшення.

МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ

У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і підчас мого появлення на світ білий і потім — років, мабуть, із десять підряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подія і листопада (ст. стилю) 1889 року в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині...

Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві, біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько працював у панів.

Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш — і ростеш собі помаленьку.

Так ото й пішло, значить: їси — ростеш, потім ростеш — їси.

Батьки мої були як узагалі батьки,

Батьків батько був у Лебедині шевцем. Материн батько був у Груні хліборобом.

Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:

— Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було.

Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам'ятаю, що частенько, було, батько казав матері:

— Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Царство Небесне по­
кійниці: і любила випити, і вміла випити.

А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.

За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному.

Почав, значить, я рости.

— Писатиме, — сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, роз­
водив рукою калюжу.

Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

Але нема де правди діти, — багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося.

Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.

Що проста людина? Живе собі, поживе собі, помре собі.

А письменник — ні. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовува­ло його ще тоді, коли він лежав у матері на руках і плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою авто­біографію.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письмен­ника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти по­чав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».

Бо письменники так, спроста, не бувають.

І от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що та­ки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина пись­менником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі гол­ковим кооператором.

Підскочать оті явища — і записала людина.

Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа — картопля, коноплі, бур'яни,

Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкру­ги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплі — амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.

І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?

Зразу ж мати пужне:

— А де ж ти ото сів, сукин ти сину?
І натхнення з переляку розвіялось.
Тут і стає в пригоді картопля,

Так було й зо мною. За хатою недалеко — картопля, на підметі — коноплі. Сядеш собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки. І все думаєш, думаєш, думаєш... Аж поки мати не крикне:

— Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та
обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них на­
перешся?!

З того ото й пішло. З того й почав замислюватися. Сидиш і колу­паєш перед собою ямку. А мати, було, лається:

— Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!!

Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, — тоді ото ямки колу­паєш, — то погирить тебе в височінь, на простір, вгору кудись. Тоді лі­зеш у клуні на бантину горобців драти або на вербу по галенята.

Конституції я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було батько череска або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь.

— Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята! Якби вбився
зразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин ти сину!

А я лежу, було, під ліжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю пе­чально:

* Господи! Чого тільки не доводиться переживати через ту літера­туру?!»

Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на мо«літературне майбутнє, твердо врізалася в пам'ять одна: упав я дуж< з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь -убік! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очу нявся... Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я н< щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясні ворухнулася в мене тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний Так і вийшло.

Отак між природою, з одного боку, та людьми — з другого, й про майнули перші кроки мого дитинства золотого.

Потім — оддали мене в школу.

Школа була не проста, а Міністерства народного просвещенія Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган білий-білий, як білі бувають у нас перед Зеленими святами хати Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська. Умер уж< він, хай йому земля пухом. Любив я не тільки його, а й його лінійку що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних. Ходила бо така тоді «система» була, і ходила вона завжди, коли було треба, ніколи люто.

Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише авто

біографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?

У цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то — не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до барині в горниці, а посилаючи, каже:

— Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку.

«Велика, — думав я собі, — значить, бариня цабе, коли їй ручку ці­лувати треба».

Правда, неясна якась ще тоді була в мене класова свідомість. З одно­го боку — цілував барині ручку, а з другого — клумби квіткові їй толочив.

Чистий тобі лейборист. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша.

Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є.

І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я за­лізу під панську веранду та й шепочу:

— Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу, як триста літ із нас... і т. д.,
іт. д.

Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:

— Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в
Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.

Навіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв він не дуже. Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу.

Зіньківську школу закінчив я року 1903-го, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.

Та куди ж мені в ті чиновники, коли «мені тринадцятий минало».

Приїхав додому.

— Рано ти, — каже батько, — закінчив науку. Куди ж тебе, коли
ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванад­
цятеро.

Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько як колишній солдат мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».

Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матір'ю зупи­нились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав.

Та й залишився в Києві. Та й закінчив школу, та й зробився фельд­шером.

А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.

А потім до університету вступив.

Книга, що найсильніше на мене враження справила в моїм житті, -^
це «Катехізис» Філарета. До чого ж противна книжка! Ще якби так -*
прочитав та й кинув, воно б і нічого, а то — напам'ять. *

Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався мені Соломонщ
«Оракул». Цілими днями сидів над ним та кульки з хліба пускав н%
оте коло з числами різними. Пускаю, аж у голові макітриться, поки
прийде мати, вхопить того «Оракула» та по голові — трах! Тоді тіль­
ки й кину. _й;

Взагалі любив я книжки з м'якими палітурками. 2

їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ються, як мати, було, поба*
чить. ц

Не любив «Руського паломника», що його років дванадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, тЩ у мене аж душа у п'ятах.

А решта книг читалася нічого собі.

Писати в газетах я почав 1919 року за підписом Павло Грунський^ Почав з фейлетону.

У 1921 році почав працювати в газеті «Вісті» перекладачем. «

Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі:

«Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім -^ письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, —думаю собі, — в мене особливої нема{ бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — робитиму».

Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.

І пишу собі... і

МИКОЛА КУЛІШ (1892-1937)

Народився в с. Чаплинцях, що на Херсонщині, у селянській родині, розстріляно на Соловках.

Драматург.

НайвідомішІ твори: п'єси «97», «Народний Малахій», «Патетична соната», «Маклена Граса», «Мина Мазайло».

МИНА МАЗАЙЛО

Комедія (Скорочено)

Перша дія і

Нарешті У ля прийшла. Рина до неї, од люстра:

— Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду!
Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з'явить собі, що
в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?..
Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї
укрмови, ти розумієш?

У л я тільки на двері — і собі до люстра. Виглянулась. Примружила очі:

— За три сорок!

Рина до люстра. Зробила трагічні очі:

— І, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо
вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч
пише, ти розумієш, навіть вірші пише!

У л я повернулася од люстра:

— Що ти кажеш?

Р и н а до люстра, перехрестилась:

— От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а нав­
паки — наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі
вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському,
наприклад не «сапоги», а «спаг'і»...

У л я навіть од люстра відійшла:

~^Так? Рина

— А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки — мріє, ти розумієш,
мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.

У л я аж сіла: *

—Та що ти кажеш?

—А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити, Мокія, ти розумієш? МокіЙ^ про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб тьотя Мотя негайно (гукнула в двері:п «Мамо, на хвилинку І.» До Улі) якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться! (...)

2-5 "і

Рина просить подругу Улю, щоб вона закохала в себе Мокія і він забув
свою «укрмову». Мати пише телеграму до тьоті Моті в Курськ, щоб вона їхала^;
рятувати ситуацію. Рина знайомить Улю з братом, який починає розмову ■:
з дівчатами про багатства й можливості української мови. І

6 ■' 'І

Увійшла Мати,;

Рина 1

— Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала?

Мати *

— Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я ско-^

ротила... '1

Рина *

— Як же ти скоротила?

Мати

— Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія:
«Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина.
Негайно приїзди». Все...?

Рина ^?>

— Ха-ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми!

Мати

— Не вигадуй дурниць! Це тобі досадно за тринадцять?

Рина

— Та кому телеграма? Корєнному ринкові?

Мати

— Тьоті ж: Корєнний, 36. Катастро...

Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді:

— Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця
телеграма до тьоті Моті.

Р и н а за копію:

— Ослице! Дай я допишу!

Мати вирвала назад:

— Я сама!

Рина

— Дай, кажу!

Мати

— Я сама, кажу!

Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже Мати вискочила в коридор. Повернулась бліда, ще більш схвильована:

— Папа прийшов...

Ускочив М а з а й л о. Подивився гарячими натхненними очима:

— Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе...

Мазайлиха і Рина

-Ну?

— Не міняють?

Мазайло

— По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце — орган, що гонить
кров, орган кровогону. Нічого подібногої Серце — це перш за все орган,
що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі.
Серйозно кажу!

Мазайлиха та дочка й собі за серце:

—Поміняли?

—Не міняють?

Мазайло

— Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не
службовець, а українець? ГІочує, що міняю, так би мовити, його україн­
ське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що,
як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що,
як і такий, що йому, до твого прізвища — до себе він байдужий під час
служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий,
думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не тре­
тій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчу­
ло. Там сидів... (Випив води). Од усіх вищезгаданих середній.

Мазайлиха

—Которий же?

—Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, по-моєму.

Увійшов... „

Рина

-Хто?

Мазайло

— ЯІ Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: «Вам
чого?» Я до нього — і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і
стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев... і десь, немов як справді:
пожар, зайнялося. Палахкотить... Питаю і не чую свого голосу: чи
можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: «Вам чого?» —,
арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в го­
лові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на
житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи,
першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла
гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не
приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він
знову: «Вам чого? — питаю».

Мазайлиха

— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?

Рина

— І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?

Мазайло

— Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А ви­
йшло так, що я став перед ним і мовчав.. Мені заціпило...

Мазайлиха

— Було б голкою вколотися.

Мазайло

— Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чо­
го прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима
якесь писане оповіщення... Немов не я, немов хтось інший за мене Чи­
та — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на
Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-
Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; Засядь-
Вовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все проясни­
лось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую
свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихме-
тичний, щодалі симпатичніший: «Можна!» Отак і отак... Ура! —
крикнуло серце.

Рина радісно і разом погрозливо:

— Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій).

Мазайло натхненно, але тихіш:

— Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень... (Поцілував жінку).
Отак! (Дочку). Отак (знов жінку) і отак!

Мазайлиха, мало не плачучи з радості:

— Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке?

Рина

— Було б попросити і нам Алмазова...

Мазайло, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:

— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.

Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:

—Сіренєв! Сіренський!

—Розов! Де Розе!

—Тюльпанові

—Фон Лілієн!

Мазайло, диригуючи:

— Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи
два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе.

Мазайлиха

— З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче...

Мазайло раптом перестає диригувати. Потемнів:

— Він ще не знає?

Мазайлиха

-Ні!

Мазайло з радісним гнівом:

— Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні — то через
труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його!
Покличте негайної (Гукнув). Мокію! Чуєш? Гей, ти!

Дочка спинила:

— Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?

Мазайло

— Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі,
тричі допитував... Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необме­
жене право змінити не то що своє прізвище — по батькові й дідове
ім'я й прізвище. Чула?.. Та після цього... Мокію!

Дочка

— Ти, здається, маєш знайти собі вчительку?

Мазайло

— Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеді­
лок прийде на лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна, руська ви­
мова... Прізвище Баронова-Козино.

Мазайлиха

— Яка краса! _ ^

Д о ч к а до батька:

— І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить
під час лекції демонстрації, скандалу?

Мазайло

— Уб'ю!

Мазайлиха

— Минасю, яка грубість!

Мазайло

— Ну, вигоню з дому! і

Дочка

— Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти... Та краще до публікації по­
мовчати. З'яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не \
зна, розумієш? Ти береш лекції «правильних проізношеній» — Мокій І
не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну •
раду — Мокій не зна... ^

Мазайлиха

— Сестру мою Мотю з Курська.

Дочка

— Можна буде ще дядька Тараса з Києва.

Мазайлиха жахнулася:

— Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій •
і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять.

Дочка

— Без дядька Тараса! Тьотя і ми натиснемо на Мокія, розумієш;
папо?

Мати

— Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як во­
на вміє взагалі?

Дочка

— Крім того, ще один план є на Мокія вплинути... Не віриш? А хо<
чеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай!;;
Тільки ти мовчок. Розумієш? і

Жінка нервово: '

— Мино!

Дочка

— Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень^;
папочко! <•

Жінка погрозливо:

— Мин-но!

Дочка, поцілувавши батька: Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанові Ну?

Мазайло

— Ну, гаразд. На тиждень... (В люстро). Все одно я скоро скажу...
Прощай, Мазайло! Здрастуй...

У цей момент підвищений, радісний голос М о к і ї в:

—...Мазайло-Квач, наприклад.

Вирвався з рипом дверей. М о к і й вийшов з У л є ю. Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував У л ю:

— Мазайло-Квач, Улго! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе
прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське:
Аренський, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прі­
звища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенсівські — от! Убий-
вовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрас­
не прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський,
Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вас-
серман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень.

У л я обернулася до Р и н и:

— Ми йдемо в кіно! (...)

Друга дія

і

Через два дні Рина допитувалася в Улі, чи закохала вона в себе Мокія. Уля сором'язливо віднікується й каже, що вони ходили в кіно, а потім Мокій про­вів її до самого дому.

Рина

— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою,
розумієш? Базою... Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш
такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слуха­
тимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?.. Так!.. (...) Добре, серце, що ти
сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою
модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі...
Чудесно!

Уля перед люстром:

— Що ти кажеш?

Рина

— Чудесно, кажу, і кличу Мокія... (...)

Мокій увійшов із книжкою, олівцем і сантиметром у руках. Уля сказала юнакові, що прийшла попросити в нього книжку, але не знає яку, тому й покладається на його смак. Мокій порадив прочитати книжку з української етнографії й антропології. Та захоплюється: «Гарна книжка — в палітурках...»

Уля цілком, щиро:

— (...) А скажіть, як буде по-вкраїнському «чулки з розовой каєм-
кой»? Отакі, як у мене. Ось...

Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась. Мокій того майже не помітив. Ще більш піднесено:

— Панчохи з рожевими бережками.

Уля

— Надзвичайно!

Мокій ще більше запалився:

— А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився бере­
га чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть»
берега дати... Наприклад, треба українській неписьменності берега
дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо,
наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім по­
гоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна,
що вже багата... Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих трид­
цять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуто-
рити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, ле­
петати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати,
варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти... (...)

З

Прийшла Баронова-Козино. Вона вдягнена в потерте довоєнне вбрання. Від неї Мокій дізнається, що батько збирається незабаром змінити «малоро­сійське» прізвище на більш благородне. Мокій вигукує: «Однині... у мене па­пи нема!»

Мазайло зустрічає учительку правильних проізношеній.

Мокій

— (...) Бачите тепер, Улю, який я самотній? (...) Рідня — а нема до
кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До
дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово.
(До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак
і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину.

(До дверей)* Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистітиі.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як...

У л я захвилювалась:

— Серйозно?

Мокій

— Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: «Сиди один
в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема,
анікогісінько нема...» А як хочеться знайти собі такого друга, тепло­
го, щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грінчен-
кового словника та й з власного серця...

У л я вже никла жалощами:

— А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навіть гаряча...

Мокій

— Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати...

Уля трепетно: Що?

Мокій

— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як ди­
вились на зоряну криницю, на дівку з відрами...

Уля

-Що?

Мокій

— Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я
вас українізую!

Уля мало не впала, одскочила:

— Он ви що! Не хочу!

Мокій у наступ:

—Улю! Ви ж українка!

—Боронь Боже! Я не українка!

—Українка!

—А нізащо! Ні! Ні!

—У вас прізвище українське — Розсоха! -Ні!

—Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!..

Уля, спинившись:

— Очі?..

Мокій переконливо;

— Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите,
Улю? Я вам зараз доведу... Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія

вам доведе, що ви справді українка... (Перегорнувши кілька аркушів, по­чав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі... ■> (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про ,? мужчин), довгоногі... (До Улі). Нема гірш, як коротконога жінка! (Уля не­спокійно подивилася на свої). Ні", у вас українські, Улю... (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або ку­черяві... (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха... (Подивився на Улю). Як про вас писано...

Уля розтанула:.'*

— Що ви кажете? (...) *

Мокій

— Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!

Уля тихо:

— Українізуйте, Моко.

Мокій, узявши Улю заруку:

— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви
станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь!
Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от.
(Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі
червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР
її далеко буде чути. По всіх світах буде чути! Та от я прочитаю вам
зразок народної пісні. Ви ще не чули такої.

Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла. (...)

Баронова-Козино проводить урок з Миною Мазайлом, а в сусідній кімнаті Мо­кій «українізує» Улю. Учителі — Баронова-Козино й Мокій — перекрикують одне одного, з цього нічого не виходить, тому урок переносять на наступний день.

Батько із сином сваряться. Раптом дзвінок у двері: приїхала тьотя Мотя. Мати радіє: «Слава Богу! Спасителька наша приїхала».

Рина на ходу розповідає тьоті Моті про сімейну катастрофу.

Тьотя

— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться?

Усі стривожилися.

Тьотя

— (...) Не бачили, не читали? «Харків» — написано. Тільки що під'їха­
ли до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків».
Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам
іспортілі город?

Мазайло

Поиск по сайту: