Земельні правовідносини можна класифікувати за інститутами земельного права та залежно від їх матеріального або процесуального характеру

До першої групи відносяться: земельні правовідносини у сфері власності на землю; правовідносини з приводу прав на землю, похідних від права власності; правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням права загального користування землею; правовідносини у галузі управління використанням і охороною земель; охоронні земельні правовідносини.

Крім того, ці правовідносини можна класифікувати в залежності від категорії земель на правовідносини щодо використання земель сільськогосподарського призначення житлової та громадської забудови, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого призначення, рекреаційного призначення, історико-культурного призначення, лісового фонду, водного фонду, промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Правовідносини у галузі управління використанням і охороною земель мають місце у випадках, коли державні та місцеві органи влади виконують відповідні функції (надання земель у власність або у користування з видачею та реєстрацією необхідних документів; ведення державного земельного кадастру; територіальне планування використання та охорони земель; вилучення земель; землеустрій; моніторинг; державний контроль за використанням та охороною земель).

Охоронні земельні правовідносини виникають у процесі здійснення прав і обов'язків власників і користувачів щодо охорони земель, включаючи заходи з меліорації, рекультивації земель, консервації земель та відновлювальні заходи на малопродуктивних, забруднених та деградованих землях. Ці відносини спрямовані на збереження корисного потенціалу землі як невід'ємної частини навколишнього середовища, засобу виробництва і просторового базису.

Характер земельних правовідносин залежить також від того, в складі якої категорії земель знаходиться земельна ділянка, тобто від правового режиму відповідної категорії земель.

Матеріальні - передбачені нормами, що встановлюють права і обов'язки суб'єктів земельних відносин. Процесуальні регламентуються нормами, що встановлюють порядок виникнення, зміни і припинення земельних правовідносин.

15. Суб'єкти, об'єкти та зміст земельних правовідносин.

Суб'єктами земельних правовідносин є особи, наділені чинним законодавством правами та обов'язками, достатніми для участі в тих чи інших правовідносинах. Відповідно до Конституції України та Земельного кодексу суб'єктами земельних правовідносин можуть бути: фізичні особи (громадяни, іноземні громадяни та особи без громадянства), юридичні особи, територіальні громади (реалізують свої правомочності безпосередньо або через органи місцевого самоврядування), держави (Україна та іноземні держави реалізують свої земельні правомочності через відповідні органи державної влади).

Суб'єкти земельних правовідносин мають правовий статус, що складається з певних правомочностей, на які впливають вид суб'єкта, його поведінка, особливості об'єкта та обстановка, в якій діє цей суб'єкт. Так, згідно ст. 130 ЗК України покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути: громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва; юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва.

За змістом прав та обов'язків усі суб'єкти земельних правовідносин поділяються на чотири категорії: органи державної влади і місцевого самоврядування, мають право на регулювання використання земель; власники землі і землекористувачі - носії прав і обов'язків щодо раціонального використання та охорони земель; громадські екологічні об'єднання, наділені правом громадського контролю за використанням земель; органи судово-прокурорського нагляду, що здійснюють нагляд за законністю в сфері земельних правовідносин.

Об'єктами земельних правовідносин є землі в межах території України, індивідуально-визначені земельні ділянки, земельні частки (паї) й права на них.

Земельна ділянка - це частина землі, відокремлена визначена на місцевості за допомогою кордонів, з визначеними щодо неї правами. Земельні частки (паї) на місцевості не виділяються. Вони є ідеальними частками земельної ділянки, що перебувають у спільній сумісній (частковій) власності. Земельні частки є самостійним об'єктом земельних прав, а право на земельну частку (пай) - це право її власника вимагати виділення в натурі (на місцевості) конкретної земельної ділянки.

Під змістом земельних правовідносин розуміють права та обов'язки їх учасників щодо використання та охорони земель. Законодавством використовуються особливі способи визначення змісту земельних правовідносин: публічно-правовий і приватноправовий. Публічно-правовими способами є: визначення основного цільового призначення земель шляхом поділу земель на категорії, зонування і встановлення обмежень прав власників. Приватноправових способом визначення змісту прав та обов'язків власників землі та землекористувачів є сервітут та правил добросусідства. Встановлюючи правила добросусідства, власники земель та землекористувачі самостійно регулюють деякі земельні відносини, які виникають між ними.

16. Підстави виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин.

Підставами виникнення, зміни та припинення земельних відносин є юридичні факти - юридично значимі обставини, які поділяються відповідно на правовстановлюючі, правозмінюючі і правопрекращающие. До таких обставин можна віднести: договори та інші правочини; акти державних органів і органів місцевого самоврядування; судові рішення, які встановлюють земельні права та обов'язки.

Дії являють собою такі юридичні факти, в яких виявляється поведінка людей або їх колективів. Дії можуть бути правомірними, тобто такими, що відповідають вимогам законодавства, і неправомірними, тобто такими, що суперечать закону.

Події - це такі юридичні факти, настання яких відбувається незалежно від волі учасників правовідносин.

Одним з найпоширеніших правовстановлюючих юридичних фактів є приватизація земель.

Земельне законодавство окремо закріплює перелік правопрекращающие юридичних обставин. Згідно зі статтями 140 і 141 ЗК України до них належать: добровільна відмова власника або користувача від права на земельну ділянку; смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця або припинення діяльності юридичних осіб за відсутності спадкоємця; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених земельним законодавством; конфіскація за рішенням суду; не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених земельним законодавством; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Дії, як підстави припинення земельних правовідносин, традиційно поділяють на дві групи: 1) ті, які відбуваються за волею землевласника або землекористувача (відчуження земельної ділянки за рішенням власника, відмова від використання земельної ділянки тощо); 2) ті, які відбуваються за волею органів держави, уповноважених на охорону земельних ресурсів, у тому числі правоохоронних органів загальної компетенції (вилучення земельної ділянки, позбавлення права користування в зв'язку з порушенням закону тощо).

17. Поняття та основні ознаки права земельної власності.

Право власності на землю можна розглядати в об'єктивному і суб'єктивному сенсі. В об'єктивному розумінні право власності на землю являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини власності. В суб'єктивному розумінні право власності на землю - це сукупність повноважень власника по володінню, користуванню і розпорядженню землею. Суб'єктивне право власності незалежно від форми власності захищається законом. Держава забезпечує захист усіх суб'єктів права власності і господарювання

Володіння землею - означає наявність фактичного володіння конкретним власником над земельною ділянкою, можливість здійснення будь-яких дій з ним.

Користування - являє собою гарантовану правовими нормами можливість вилучення з землі корисних властивостей і можливість її господарської експлуатації і отримання прибутку від неї.

Розпорядження - визначення власником юридичної або фактичної долі землі.

Володіння, користування і розпорядження землею може здійснюватися власниками вільно, якщо це не завдає шкоди навколишньому середовищу і не порушує прав і законних інтересів інших осіб. Обмеження права власності на землю викликано обмеженістю земельних ресурсів у природі та їх незамінністю в процесі господарської діяльності.

Обмеження права власності на землю підрозділяють на постійні і тимчасові. Постійні обмеження прав власника - це закріплені в законодавстві: обов'язки виконувати вимоги раціонального використання та охорони земель; не порушувати своїми діями права і законні інтереси інших власників, користувачів землі; виконувати особливі умови використання особливо охоронюваних територій, охоронних зон. До тимчасових обмежень належать обмеження на здійснення купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення; ведення будівництва з відхиленнями від чинних норм і правил та без проекту забудови.

Ознаки права власності на землю: Воно є основним земельним правом, від якого похідні всі інші права. Наявність власника обов'язково на відміну від інших прав. За своєю правовою природою право власності є речовим правом, незалежно від форми власності (ст. 262 ЦК). По тимчасовому ознакою є безстроковим правом, яке існує, поки існує об'єкт цієї власності (земля, земельна ділянка). Право власності на землю притаманний цільовий характер.

18. Зміст права власності на землю.

Стаття 78. Зміст права власності на землю

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Правомочність володіння - це право фактичного (фізичного або господарського) володіння над певною земельною ділянкою.

Право володіння може належати не тільки власнику, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати земельну ділянку у своєму господарстві, у складі майна.

Правомочність користування - це можливість вилучення з землі корисних властивостей і можливість її господарської експлуатації і отримання прибутку від неї.

Третій право власника є розпорядження. Право розпорядження є визнана за власником і гарантована йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність).

19. Право приватної власності на землю.

Право приватної власності на землю це визнане законом право, яке закріплює належність конкретної земельної ділянки громадянину юр особі і визначає їх права і обов'язки з приводу цієї ділянки.

Суб'єкти, які це право реалізують. Громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства мають різні за обсягом прав щодо набуття землі у власність. Так, громадяни України можуть мати у власності будь-які землі, передача яких у власність передбачена ЗК України. Іноземні особи та особи без громадянства не можуть набувати у власність землі сільськогосподарського призначення.

Юридичні особи можуть бути суб'єктами права приватної власності на земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом.

Зазначені особи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися належною їм земельною ділянкою. Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, раніше наданих їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). їх право на земельну ділянку засвідчується відповідними документами (договором купівлі-продажу, свідоцтво про спадщину, державним актом про право власності на землю, рішенням суду тощо), і набуває чинності після державної реєстрації земельної ділянки.

Особливістю права приватної власності на землю є те, що громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок тільки для визначених законодавством конкретних цілей, а саме:

• ведення селянського (фермерського) господарства;

• ведення особистого підсобного господарства;

• будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);

• садівництва;

• дачного і гаражного будівництва;

• здійснення підприємницької діяльності без створення юридичної особи.

Право приватної власності на земельну ділянку або її частину припиняється за таких підстав:

- Добровільної відмови від земельної ділянки;

- Відчуження земельної ділянки місцевій раді;

- Викупу земельної ділянки для державних або громадських потреб;

- Систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України;

- Використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки;

- Використання землі не за цільовим призначенням;

- Невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб;

Поиск по сайту: