Принцип ввічливості в питальних мовних актах

В цьому розділі висвітлена реалізація принципу ввічливості в мовних актах. Уточнимо визначення цього принципу, порівнявши його насамперед із принципом кооперації, подібним з ним за своєю функцією - регулювати соціальну поведінку людей, у тому числі їхню комунікативну діяльність.

Суть принципу кооперації полягає у вимозі вносити комунікативний внесок у мовне спілкування відповідно до прийнятої мети й напрямку розмови. Принцип ввічливості в найбільш загальному виді можна визначити як тип соціальної взаємодії, в основі якого лежить повага до особистості партнера. Дотримання цього принципу вимагає певної поведінки членів суспільства, яка полягає у тому, щоб ураховувати інтереси партнера, зважати на його думку й бажання, полегшувати по можливості покладені на нього завдання. Дотримання принципу ввічливості має на меті домогтися максимальної ефективності соціальної взаємодії за рахунок "збереження соціальної рівноваги й дружніх відносин", причому вважається, що в комунікативній практиці цей принцип грає більш значну роль, аніж принцип кооперації.

У застосуванні до мовної комунікації принцип ввічливості визначається як особлива стратегія мовної поведінки, спрямована на запобігання можливих конфліктних ситуацій, що реалізується в процесі мовлення за допомогою різних правил і тактичних прийомів, Дж. Лич виділяє шість таких правил, або, виражаючись його мовою, максим: 1) максима такту: "Зводь до мінімуму зусилля інших", "Намагайся збільшити вигоду для інших"; 2) максима великодушності: "Зводь до мінімуму вигоду для себе", "Бери на себе всі зусилля"; 3) максима схвалення: "Не свари інших"; 4) максима скромності: "Зводь до мінімуму похвалу у свою адресу", "Хвали інших"; 5) максима згоди: "Уникай розбіжностей", "Прагни до згоди"; 6) максима симпатії: "Будь доброзичливим" [15, c.302].

До цих максим необхідно додати й деякі інші правила, що формулюються різними дослідниками в такий спосіб: "Не нав'язуй", "Не примушуй партнера", "Давай йому волю вибору", "Не зазіхай на його права", "Не порушуй меж його особистої сфери"[16, c.55].

Перераховані правила досить абстрактні й мають потребу в конкретизації у відношенні як окремих мовних актів, так і певних комунікативних ситуацій. Щоб бути ввічливим, варто знати, що й при яких обставинах розцінюється як ввічливе. Очевидно, ввічливість є відносним поняттям і багато в чому визначається правилами, прийнятими в різних ситуаціях спілкування: те, що вважається ввічливим в одному комунікативному контексті, може бути нейтральним в іншому й неприйнятним у третьому. Комунікативний контекст, що впливає на вибір форми вираження й визначення її маркування за ознакою ввічливості, включає наступні істотні ознаки ситуації спілкування: а) взаємоположення комунікантів (рівне, вище, нижче), б) ступінь соціально-психологічної дистанції (далека, близька), в) обстановка спілкування (офіційна, неофіційна, невимушена) [8, c.12-16].

Розглянемо, як конкретизуються перераховані вище правила (тобто як реалізується принцип ввічливості) у питальних мовних актах, які вживаються у різних комунікативних ситуаціях. І оскільки способи реалізації принципу ввічливості залежать від особливостей питального мовного акту, проаналізуємо коротко ці особливості [5, c.3].

У теорії мовних актів питання визначається як мовна дія, спрямоване на одержання мовцями невідомої йому інформації. Питальна ситуація має такі характеристики: а) мовець не знає відповіді, б) він хоче знати відповідь, в) він вважає, що той, хто слухає, знає відповідь, г) мовець уважає, що той, хто слухає, захоче дати відповідь. Істотною умовою є те, що свою мовну дію мовець розглядає як спробу спонукати того, хто слухає, повідомити інформацію, яку шукають.

Таким чином, мета питального мовного акту - заповнити інформаційну лакуну в знаннях мовця. У багатьох мовах існують спеціальні форми, що виражають запит на одержання інформації й вони оформлені за синтаксичними й інтонаційними законами даної мови. Ці форми прийнято називати питальними реченнями (ПР) або просто питаннями. Кожне ПР містить три семантичних ознаки: а) бажання мовця знати, б) характер запитуваної інформації, в) спонукання, адресоване слухаючому, що провокує його на вербальну реакцію. За структурно-семантичними ознаками питання в англійській мові діляться на спеціальні (займенникові), приєднувальні (tag-questions), альтернативні і загальні (незайменникові), причому останній вид ПР існує в таких варіантах: з інвертованим порядком слів, з не інвертованим порядком слів. Крім того, для одержання інформації в сучасній англійській мові використовуються наказові питальні висловлення із предикатами мовлення (наприклад: Tell me, do you never read the "Daily Express"? - A. Huxley) і оповідальні висловлення, що виражають бажання мовця мати деяку інформацію (наприклад: And I don't know why you've taken against them so much.- Fowles). За способом вираження питальності ПР діляться на прямі й непрямі.

Реалізація принципу ввічливості в питальному акті визначається цілим рядом обставин. Насамперед, сам питальний акт треба, мабуть, віднести до категорії "нечемних", тому що, ставлячи запитання, той, хто говорить, бере на себе комунікативну ініціативу й одержує можливість контролювати дії слухаюча як за характером (спонукаючи його до відповідної реакції), так і за змістом (задаючи тематику розмови). Інакше кажучи, той хто говорить вторгається в сферу існування слухача й тим самим порушує правило: не зазіхати на його права, а також обмежує його волю вибору дій. Крім того, питання може поставити слухаючого в скрутне становище у тих випадках, коли йому невідома відповідь або він не має наміру оголошувати наявну в нього інформацію. У таких ситуаціях мовцеві буде потрібно робити додаткові зусилля, щоб знайти вихід з положення, що створилося.

В англійському мовному етикеті існують досить ефективні прийоми, за допомогою яких реалізується принцип ввічливості в питальних мовних актах. Розглянемо, як вони застосовуються в різних комунікативних ситуаціях.

По-перше, ввічливість передбачає дотримання певних обмежень щодо тематичного змісту питання. Так, при звертанні молодшого до старшого або при далекій соціально-психологічній дистанції варто втримуватися від питань, що стосуються особистого життя співрозмовника, його віку, родинного стану, доходів, роду занять, оцінок інших людей. Саме в таких ситуаціях слухаючу найчастіше доводиться прибігати до ухильних відповідей, наприклад: "But do you love him?" asked Dorothy. "It isn't a question of loving him. ' said Ursula (D. Lawrence); "Where would you go?" - "I know a place" (T. Capote); "And what do you do, Mr. Rowe?" - "Oh," he said, "I sit and think" (G. Greene).

He варто задавати й такі питання, відповідь на які вимагає знання точних фактичних даних.

Зрозуміло, подібні питання доречні при офіційному розслідуванні, при анкетуванні або в інших соціально обумовлених ситуаціях, а також при близьких відносинах між комунікантами або при звертанні старшого до молодшого.

По-друге, при виборі питальної форми, доречної в певному комунікативному контексті, необхідно враховувати прагматичний потенціал різних типів питальних висловлень, що є наслідком їхньої граматичної семантики.

Найменш ввічливими є наказові питальні висловлення із предикатами мовлення (типу Tell me, I want you to tell me). Така форма буде нечемною. Однак категоричність спонукання значно пом'якшується завдяки використанню конструкцій типу Can/Could you tell me...?; такі висловлювання розглядаються як ввічливі способи одержання інформації, особливо при спілкуванні незнайомих або малознайомих людей, наприклад: (приїжджий місцевому жителю) Can you tell me where this road goes? (L. Jones); (гість хазяїнові) Would you mind telling me what college you were? (S. Maugham).

Пряме запитання, так само як і наказові питальні висловлення із предикатами мовлення, спонукує слухаюча до відповідної реакції. При цьому серед прямих запитань особливе місце займають негативно-питальні речення, які засновані на позитивній пресуппозицин. тобто припускають, що до моменту мовлення в мовця була думка про предмет розмови; таким чином, після даного питання очікується позитивна реакція з боку слухача, наприклад:

"Isn't It more wonderful than ever?" she asked him radiant like a newly opened flower, with tears like dew. "It is always more wonderful" (D. Lawrence). Обмежуючи волю вибору запитуваного, такі питання можуть бути використані, наприклад, у публіцистиці як "обхідний маневр" для "прориву оборони слухаючого". Однак при усній комунікації можливі різні відповідні репліки залежно від щирого положення справ, можлива й "реакція від противного", тобто активізація оборонного інстинкту слухаючого, наприклад: "Lord Petherton - on Mr. Mitcheff?" The Duchess stared but rather in amusement than in horror. "Why, hasn't he a property?" - "The loveliest Mr. Mitcheff is his property. Didn't you know?" There was an artless wail of surprise in her voice. "How should I know about all social scandals and things?" (H. James)..И нарешті, дані питання часто мають Додатковий емоційний відтінок - вираження подиву мовцям, коли він виявляє невідповідність своїх очікувань реальному положенню справ (порівн. у російській мові питання "Хіба...?", "Невже...?").

Досить розповсюдженою формою вираження питального мовного акту є приєднувальне питання, що структурно складається із двох частин. У першій частині втримується думка мовця про деяке положення справ, у другий - апеляція до слухаючого, заклична його виразити своє відношення до висловленого в першій ЧАСТИНІ судженню, наприклад: You're a pretty bright boy, aren't you? (E. Hemingway): "I wonder what she'll be like," he said. "She won't be stupid, will she?" (C. Snow).

Помітимо, що власне питальну функцію такі висловлення виконують лише при висхідному тоні на приєднувальній частині. При нисхідному тоні вони служать увічливою формою вираження Мовного акту повідомлення.

Прагматичною характеристикою приєднувальних питань є їхня орієнтованість на підтверджувальну реакцію з боку слухаючого, що зближає їх з негативно-питальними реченнями. Однак на відміну від негативно-питальних речень висловлення даного типу виражають скоріше прохання, благання, а не вимога погодитися, наприклад: "We're going away tomorrow," said Al. She looked at him startled. (...) "Well, we're gonna get married, aren't we?" (J. Steinbeck).

Приєднувальні питання широко поширені в розмовному мовленні, вони вживаються в основному при рівних відносинах між коммуникантами й при будь-якій соціально-психологічній дистанції.

Більше сильною формою зм'якшення імперативного компонента питального висловлення є загальне питання з неінвертованим порядком слів - так зване декларативне питання (ДВ), у якому питальна функція здійснюється за допомогою висхідної інтонації (на письмі їй відповідає знак питання), наприклад: You got fourteen days as well? (A. Sillitoe).

Семантична особливість ДВ полягає в тому, що в ньому зберігається як припущення про деяке положення справ, так і сховане спонукання до слухаючого оцінити правильність висловлюваного припущення. ДВ надає мовцеві широкі можливості для вираження ступеня впевненості висловлюваного припущення за рахунок введення в нього модальних модифікаторів: модальних-увідно-модальних слів і фраз типу perhaps, of course, maybe, surely, I suppose, I think, I imagine. I hope, модальних дієслів у функції припущення, а також показників логічного висновку типу so, then, and, but, as far as I can see, наприклад: Your father was, perhaps, distressed by her death? (A. Christie), "I suppose you will all stay to supper?" he said in a politest unpressing tone (Tolkien); You may still be seen? (A. Hailey); "What did you do in the war, dear?" - "I was at school."(...) "Oh, then, you're a teacher?" (M. Spark).

Перейдемо до розгляду найбільш увічливих форм вираження питання в англійській мові.

Якщо враховувати той факт, що залучення в розмову іншої людини (особливо малознайомого або старшого по статусі) є актом втручання в сферу його існування, те варто визнати соціально кращої таку форму питального висловлення, що дозволяла б слухаючому самий вирішувати, вступати або не вступати в комунікацію. До даної форми ставиться непряме запитання, що лише виявляє бажання мовця мати деяку інформацію, але не утримуючого прямого спонукання до відповідної реакції (безсумнівно, така реакція можлива, але тільки як вільний вибір самого слухаючі). Непряме запитання являє собою складнопідрядне речення, наприклад: I'm not quite sure how long you've known the Fieldings (Fowles); "I'm dying to know what you did with all the lions you slaughtered," said Susie Boyd (S. Maugham); I'd like to know why she's gone off like this (J. Fowles).

Непрямі запитання найбільш частотні при звертанні молодшого до старшого й нерідко супроводжуються додатковими маркерами ввічливості: вибаченнями, апеляцією до волі слухача й тощо, наприклад: (служниця господарці) I'm sorry to have disturbed you, Madam... I only wondered whether you wished to see me (D. du Maurier); (гість господарці) I only want to know the truth, if you.will tell it to me (E. Voynich).

Варіантом увічливого питання є також "питання в питанні", у якому властиво інформативне питання, включене як доповнення до складу обшевопросительного висловлення, що вказує на ступінь інформованості слухача. Такі висловлення дають слухачу гарний шанс "вийти з гри", відповівши лише на формально виражене питання, наприклад: "Do you happen to know when it is open?" - "Oh, no, no. I haven't been there myself" (L. Jones).

Надійним способом реалізації принципу ввічливості служить вираження комунікативного наміру у вигляді прохання його здійснити. Можливі різні способи вираження такого прохання: за допомогою окремого висловлення, частини висловлення, складного речення, наприклад: May I ask you where you are staying (C. Snow); Might I inquire if you are the owner? (L. Jones); What are your таin ideas so far, sir, if you don't mind me asking? (K. Amis): I should be very much obliged if you would tell me as exact as possible how Mrs. Haddo died (S. Maugham); Would it bother you, if I asked you a question about how you lost your job with Axminster? (D. Francis). []

Отже, підкреслимо ще раз, що ввічливість є відносним поняттям не тільки в "якісному" відношенні (що вважати ввічливим), але й в "кількісному" (у якому ступені цей принцип реалізується тією або іншою язиковою формою. Існують, звичайно, абсолютні маркери ввічливості типу "будь ласка", але їх у мові небагато. Більшість лінгвістичних одиниць здобувають ця ознака певному контексті й, як уже було сказано вище, реалізують принцип увічливості в різному ступені. Таким чином, за "шкалою ввічливості" питальні висловлення будуть розташовуватися в наступному порядку:

Менш ввічлива форма

1. Tell me, does she live alone?

2. Doesn't she live alone?

3. Does she live alone?

4. She lives alone, doesn't she?

5. I suppose she lives alone?

6. I wonder if she lives alone.

7. I'd like to know whether she lives alone.

Більш ввічлива форма

8. Do you happen to know if she live alone?

9. Could you tell me whether she live alone?

10. I want to ask you if she lives alone.

11. May I ask you whether she lives alone?

12. I hope you don't mind my asking you but I was wondering if you could tell me whether she lives alone.

Нагадаємо, що кожна із цих форм певних комунікативних контексту може бути або ввічливою, або нейтральною, або имеющей іронічний зміст.

І останнє зауваження, що має дидактичний характер.

При навчанні іншомовного мовлення в середньо школі витрачаються величезні зусилля на оволодіння навичками вживання прямого інвертованого питання. Більше того, часто тільки такі питання зізнаються коректними, і це, у свою чергу, формує певну навичку ведення бесіди, що досить нагадує поліцейське розслідування: "У тебе є квартира?", "Ти маєш сім'ю?", "Де працює твій батько?" тощо. Звичайно, для освоєння мистецтва вести бесіду потрібно не тільки оволодіння коммуникаивно-адекватними граматичними формами, але починати треба саме з них. Не треба уникати декларативних питань. Непряме висловлювання, пом'якшення наказових інтонацій питального висловлювання й у цілому пом'якшення категоричності висловлювання служать надійними способами прилучення особистості до іншомовних норм мовленнєвої поведінки в процесі навчання англійської мови.

Поиск по сайту: