Проблемне завдання. 1. Чому Августин виводить Бога із ряду наявних феноменів?

1. Чому Августин виводить Бога із ряду наявних феноменів?

2. Чому саме пам’ять має вирішальне значення у пізнанні Бога?

Святий Августин

СПОВІДЬ

Книга 10

Частина VI

8. Люблю Тебе, Господи, не з ваганням, а з непохитною свідо­містю. Ти прошив моє серце Словом Твоїм, і я полюбив Тебе. Але і небо, і земля, І все, що в них є, звідусіль говорять мені, щоб я Тебе любив, і раз у раз кажуть це всім людям, "як непрощеним". Але Ти більше милосердний до тих, над ким Ти вже змилосердився, і виявиш своє милосердя тому, до кого будеш милосердним. Бо інакше небо й земля співали б Тобі хвалу хіба що для глухих.

Але що ж я люблю, коли люблю Тебе? Ні тілесну вроду, ні минущу чарівність краси, ні блиск світла — того світла, що так любе очам моїм, ні солодку мелодію милозвучних пісень, ні запашне зілля, ні манну й мед, ні члени тіла, що манять до обіймів. Ні, не це я люблю, коли люблю Бога мого. А все-таки люблю якесь світло, якийсь голос, якийсь запах, якусь поживу, якісь обійми. Люблю Бога мого — значить, люблю і світло, і голос, і запах, і поживу, і обійми "тієї внутрішньої людської істоти", що в мені, там, де світить моїй душі світло, що не має меж, де звучать мелодії, яких не забирає з собою час, де розносяться пахощі, яких не розвіє подув вітрів, де смакує пожива, якої не зменшить ненажерність, де тривають обійми, яких не розірве жодний пересит. Ось що я люблю, коли люблю Бога мого!

9. Але що ж це? Я спитався у землі, і вона відповіла мені: "Це не я". І все, що тільки на її поверхні, дало мені таку саму відповідь. Я запитав у моря, і в безодні, і в плазунів, що в них живуть, а вони відповіли: "Це не ми твій Бог, шукай його вище, понад нами". І я спитав у повітряних подувів, а царство повітря зі своїми мешканцями відповіло мені: "Помиляється Анаксімен, я не Бог". Я спитався у неба, сонця, місяця, зірок. "Ми не Бог, якого Ти шукаєш",— сказали вони. Отже, я звернувся до всіх істот, що оточують брами тіла мого: "Скажіть мені про Бога мого, тому що ви не є Ним, скажіть мені щось про Нього". І вони голосно закричали: "Він Сам нас створив". Моє запитання — це напруження моєї думки, а їхня відповідь — це їхня краса.

І я звернувся до самого себе і сказав собі: "А ти хто такий?" І відповів: "Людина!" Маю до своїх послуг тіло й душу, одне ззовні, друге всередині. У якого ж з тих двох я повинен був спитати про мого Бога, якого шукав моїми тілесними чуттями від неба до землі, і як далеко я міг вислати своїх вістунів, промені моїх очей? Але кращим є те, що в мені. Бо йому, наче голові й судді, здавали звіт усі вістуни мого тіла щодо відповідей про небо, землю й тварин, які їх населяють, а всі вони казали: "Це не ми Бог" і "Це Він Сам сотворив нас". Людина внутрішня пізнала ці речі за допомогою людини зовнішньої. Я, внутрішня істота, я, душа, пізнав це чуттями мого тіла. Я запитав про мого Бога весь Всесвіт, він відповів мені: "Це не я, це Він створив мене".

10. Невже не відчує цієї краси кожен, хто має здоровий глузд? Чому ж не промовляє вона однаково до всіх? Тварини, як маленькі, так і великі, бачать її, але не можуть запитати, бо вони не наділені розумом, який судив би про те, що сповіщають чуття. Зате люди можуть побажати, "щоб невидима досконалість Бога стала видимою і зрозумілою за допомогою Його творів", але вони піддаються лю­бові до них і, піддавшись їй, не можуть судити про них. А Його твори не відповідають тим, хто їх запитує, хіба тільки тим, що судять про них. Вони не змінять свого голосу, тобто величі свого вигляду, коли один їх тільки бачить, а другий і бачить, і запитує їх водночас. Вони не показуються під іншим виглядом одному чи другому, а однаково показуються обом, тільки для одного вони залишаються німими, а до другого промовляють. А радше вони говорять до всіх, але їх розуміють тільки ті, хто порівнює їхній голос, що доходить до них ззовні, з правдою, яку носять у собі. Бо правда каже мені: "Твій Бог — це ні небо, ні земля, ні жодне інше тіло". Про це свідчить їх власна природа. Для видющого вся матеріальна маса менша в її частинах, ніж у цілості. Г я кажу тобі, душе моя, що ти краща, бо ти животвориш масу тіла твого і даєш йому життя, чого жодне Інше тіло не може дати другому тілу. Але Твій Бог для тебе — також життя твого життя.

Частина XVIII

27. Бо загубила жінка драхму і шукала її з ліхтарем, а коли б її не пам'ятала, то не знайшла б, а якщо б навіть знайшла, то не знала б, чи то саме та, якщо б її не пам'ятала. Я пам'ятаю, що я шукав, і знайшов чимало речей, які загубив. А знаю це з того, що під час моїх пошуків мене питали: "Може, це воно? Чи, може, випадково не воно?" — а я так довго відповідав: "Ні, не воно", — доки мені не подали того, що я шукав. Коли б я не пам'ятав тієї речі, хоч би яка вона була, то хай би мені й показувати, я все одно не знайшов би, бо не міг би впізнати. І так буває завжди, коли ми шукаємо загублене і знаходимо його. Коли випадково якась річ зникне з наших очей, але не з нашої пам'яті, — маю на оці матеріальні й видимі предмети, — то її образ залишається відбитий у нашій душі, і ми шукаємо її доти, доки вона знов не навернеться на очі. А коли вона знайдеться, тоді ми впізнаємо її на основі того образу, що зберігся в душі. Ба більше, ми не кажемо, що знайшли загублене, коли його не впізнаємо, й не можемо впізнати, бо не пам'ятаємо. Ця річ згинула тільки для наших очей, але наша пам'ять зберігає її завжди.

Частина XIX

28. Але що ж? Коли сама пам'ять утратила щось, тобто коли ми забули щось і прагнемо його пригадати, то де ж ми його шукаємо, як не в самій пам'яті? А коли тут навернеться якась інша річ замість тієї, то ми відкидаємо її, аж доки не трапиться та, якої шукаємо, а коли трапиться, кажемо: "Ось вона!" Та цього ми не сказали б, якби не впізнали її, і не могли б упізнати, якщо б не пам'ятали. Та все одно цілком певно, що ми її забули.

А може, вона випала нам із пам'яті не повністю, і ми шукали її за допомогою тієї частини, яка ще трималася в пам'яті, бо пам'ять відчувала, що не може собі уявити в цілості того, що звичайно уявляла, і, немовби позбавлена тієї звички, шкутильгаючи, домага­лася повернути собі втрачене?

Так само діється, коли якась знайома людина, ім'я якої ми забули, навернеться нам на очі або пригадається, і ми шукаємо це ім'я, а коли нам спаде на думку якесь зовсім не її ім'я, ми не пов'язуємо його з цією людиною, тому що ми не звикли до такого пов'язування в думці; ми відкидаємо його доти, доки не згадаємо те, яке повністю задовольняє нас як звичне для людини, яку ми згадуємо. Але звідки ж береться це ім'я, як не з самої пам'яті? Бо коли ми навіть впізнаємо його за допомогою когось іншого, воно все-таки виходить з пам'яті. Для нас воно не є чи­мось новим, чому ми віримо. Ми лише пригадуємо собі й заявляємо, що це те ім'я, яке потрібне. Коли б воно зовсім стер­лося в нас, то жодне пригадування не викликало б у нас згадки про нього. Бо ж ми ще не забули цілком, якщо пам'ятаємо, що ми щось забули. Отже, ми не могли б навіть шукати загубленого, якби зовсім про нього не пам'ятали.

Частина XX

29. Як же я шукаю Тебе, Господи? Шукаючи Тебе, Тебе, Бога мого, я шукаю блаженного життя. О, коли б я міг знайти Тебе, щоб жила душа моя! Бо тіло моє живе з моєї душі, а душа моя з Тебе, якщо я шукаю блаженного життя. Я доти не матиму його, доки не скажу: "Досить! Воно там!.." Тут слід сказати, як я шукаю його. Може, пригадуючи, начебто я забув про нього, але ще свідомий, свого забуття? Чи, може, з бажання пізнати невідоме життя, якого я ніколи не знав або ж забув про нього так, що навіть не пам'ятаю, що забув? Чи блаженне життя — це те, якого прагнуть усі, і взагалі немає нікого, хто б не сподівався на нього? Де ж вони його пізнали, що так прагнуть його? Де його побачили, що так полюбили? Немає сумніву, що ми його маємо. Але як? Я не знаю. Є якась міра блаженства, володіння якою достатнє для того, щоб бути блаженним; Інші ж бувають блаженними тільки в надії. Вони мають менше щастя за тих, що вже справді стали блаженними, але водночас вони щасливіші за тих, хто ще не блаженний і не має надії на блаженство. Та коли б ці перші навіть не мали чомусь того блаженства й не надто прагнули стати блаженними, їх воля до цього цілком певна. Вони пізнали це. Але як? Не знаю. Вони мають про блаженство якесь уявлення, не знаю яке. Мене цікавить питання докладного визначення, чи це уявлення міститься в пам'яті, бо якщо гак, то це доказ того, що ми колись були блаженними. Але чи всі, кожен зокрема, були блаженними, чи тільки та людина, яка перша згрішила, і в якій усі ми вмерли, і з якої всі ми народилися в нужді? Не хочу тепер досліджувати цього; я тільки хочу знати, чи поняття блаженного життя міститься в пам'яті. Адже, коли б ми його не знали, то не любили б його. Бо ледве почувши його назву, усі ми тут же заявляємо, що прямуємо до нього. І манить не лише звучання цього слова. Скажімо, грек, почувши це слово латиною, не радіє, бо не знає, про що йдеться. А ми радіємо так, як і він, коли почує це слово по-грецькому. Бо ж сама річ ні грецька, ні латинська; і чи то греки, чи латинці, чи чужинці, що говорять якоюсь іншою мовою, — усі мріють здобути її. Отже, вона відома всім людям, і коли б можна було запитати їх однією, усім зрозу­мілою мовою, чи можуть вони бути щасливими, вони б без вагання відповіли, що так. А така одностайність була б неможлива, коли б вони не зберігали у своїй пам'яті самої речі, яку означає це слово.

Частина XXI

30. Але чи цей спогад такий самий, як, наприклад, той, коли хтось пригадує собі вид Карфагена, який він бачив? Ні, блаженного життя не можна бачити очима, бо воно — не тіло. Чи, може, ми згадуємо його так, як, наприклад, числа? Ні, бо той, хто пізнав числа, не намагається їх посісти, а блаженне життя любимо тому, що маємо уявлення про нього і хочемо його досягти саме для того, щоб стати блаженними.

А може, це щось таке, як правила красномовності? Ні, бо на згадку цього слова ті, що не є красномовцями, думають про ту саму річ, і багато є таких, що прагнуть стати красномовними, — а це доказ того, що вони мають якесь уявлення про красномовство. Бо ж тіле­сними чуттями вони пізнали красномовство іншого, захопилися ним, самі хочуть стати такими самими. Отже, цю радість викликало в них їхнє внутрішнє уявлення про нього, і коли б вони його не знали, то не хотіли б стати красномовцями. Але блаженне життя ми не можемо пізнати з досвіду інших жодним тілесним чуттям. Чи, може, цей спогад подібний до того, коли ми, наприклад, пригадуємо радість? Може, й так. Бо я, будучи навіть сумним, пригадую свою радість і так само в нещасті мрію про блаженне життя.

Але тієї радості я ніколи не відчував тілесним чуттям — ні зором, ні слухом, ні нюхом, ні смаком, ні дотиком; я відчув її в моїй душі з того часу, коли радів, а знання її врізалося в мою пам'ять так, що можу це пригадати або з погордою, або з тугою, залежно від роду предметів моєї радості, які я запам'ятав. Бо бувало й так, що я розсипався радощами навіть від гидоти, яку сьогодні згадую з відразою і прокльонами, а інколи від добрих і благородних речей, спогад про які викликає тугу. А може, я сумую, згадуючи колишню радість, тому що для мене вони тепер розвіялися.

31. Отже, де й коли я з досвіду пізнав своє блаженне життя, яке можу згадувати, любити й тужити за ним? І тут не йдеться тільки про мене одного чи про якусь невеличку кількість обранців, а прос­ то всі ми хочемо бути блаженними. Якщо б ми не мали про це якогось певного уявлення, ми б не прагнули цього з такою впевне­ністю. Але що ж це таке? Коли б ми запитали двох юнаків, чи хочуть вони служити у війську, то, можливо, один із них відповів би "так", а другий "ні". Але запитайте їх, чи вони хочуть бути
блаженними, обидва без жодного вагання скажуть, що мають саме таке бажання, і коли один погоджується носити зброю, а другий відмовляється, то тільки тому, що і той, і той хочуть бути щасли­вими. А може, один воліє такий стан, а другий інший випадково? Але всі погоджуються в одному — що хочуть бути блаженними. І так само, коли б їх запитали, чи вони хочуть радіти, вони б усі дали ствердну відповідь. І саме цю радість вони називають блажен­ним життям, єдину мету, до якої кожен прямує своїм, притаманним йому шляхом, щоб тільки дійти до радості. Виходить, що нема нікого, хто б міг сказати, що він ніколи не зазнав радості; почувши слова "блаженне життя", він знаходить їх у пам'яті і впізнає.

Частина XXII

32. Нехай далекою буде, Господи, від мого серця, нехай далекою буде від серця раба Твого, що сповідається перед Тобою, та думка, що будь-яка радість може зробити мене блаженним! Бо існує ра­дість, якої не дають безбожникам, а тільки тим, хто відчуває її з любові до Тебе, а їхні радощі — це Ти. Радіти Тобою, для Тебе і через Тебе — ось блаженне життя. Ось таке воно, і іншого нема. А хто думає, що є інше, той ганяється за іншими, цілком несправ­жніми радощами. Але І в нього завжди існує якийсь образ радості, за яким безперестанку ганяється його воля.

Частина XXIII

33. Та чи справді всі хочуть бути блаженними, якщо ті, що не шукають радощів у Тобі, єдиному блаженному житті, тим самим не прагнуть блаженного життя? А може, й прагнуть усі, та оскільки "тіло прагне всупереч духу, а дух усупереч тілу", то вони не роб­лять того, що хочуть, а роблять те, що можуть, і тим вдовольняються, бо того, що "не можуть", вони й "не хочуть", і то так сильно, що й не можуть досягти?

Запитую всіх, чи вони воліють радіти правдою, чи олжею? І вони без вагання вибирають правду, так само як не вагаються заявити, що хочуть бути блаженними. Бо блаженне життя — це радощі, що народжуються з правди. Адже ця радість походить від Тебе, що є Правдою, о Боже, "Світло моє. Спасіння мого обличчя. Боже мій!" Такого блаженного життя, що єдино блаженне, хочуть усі; усі праг­нуть радості, що народжується з правди. Я бачив чимало таких, які хотіли ошукати інших, але не бачив нікого, хто б хотів бути ошу­каним. Звідки ж тоді вони могли взяти уявлення про блаженне життя, як не звідти, звідки взяли й уявлення про правду? Що ж, вони і правду люблять тому, що ця радість народилася з правди, тож, видима річ, люблять і правду. Вони б не любили її, якщо б у їхній пам'яті не було якогось уявлення про неї.

Отже, чому ж не знаходять у ній своєї радості? Чому ж вони не блаженні? Тому, що вони дуже зайняті іншими речами, які роблять їх радше нещасливими, ніж блаженними, зайняті тими речами, про які вони ледве пам'ятають. "Бо дотепер ще слабеньке світло блимає в людях". Отже, нехай ідуть далі, нехай ідуть далі, щоб "темрява не захопила їх!"

34. Але звідки походить те, що "правда породжує ненависть?" Звідки походить те, що вони вбачають ворога в людині, яка проповідує в Ім'я Твоє, коли люди люблять блаженне життя, що є тільки радощами, які народилися з правди? Очевидно, це тому, що правду люблять ось як: ті, хто любить щось інше, хочуть, аби предмет їхньої любові був правдою; оскільки ж вони не припус­кають, що можуть помилятися, то й не хочуть, щоб їх переконали у їхній помилці. Тобто, вони ненавидять правду з любові до того, що вважають за правду. Вони люблять у ній світло, а ненавидять її докори, не хочуть, щоб їх обманювали, але самі хочуть обманю­вати, люблять її, коли вона сама розкривається, і ненавидять, коли вона викриває їх. А вона віддячує їм так: вони не хочуть, щоб вона їх викрила, а правда зумисне викриває їх, але сама не відкривається їм.

Так, так! Ось так чинить людське серце! Засліплене і мляве, гидке й нечестиве; воно хоче сховатися, але не хоче, аби що-небудь ховалося від нього. І ось доходить до того, що воно само не може сховатися перед лицем правди, але зате правда ховається перед ним. Та хоч яке воно нещасливе, все-таки воно воліє знаходити радощі у правді, а не в лицемірстві. Отже, воно буде блаженне тоді, коли без перешкод і прикростей радітиме єдиною Правдою, від якої похо­дить усяка правда.

Частина XXIV

35. Дивись, які великі простори моєї пам'яті я перебіг у пошуках Тебе, Господи, але я не знайшов тебе поза нею. Бо я не знайшов нічого про Тебе, чого б не пам'ятав з того часу, коли навчився пізнавати Тебе. Бо ж з того часу я не забув Тебе. Бо там, де я знайшов правду, знайшов Бога мого, саму Правду, і відтоді, коли пізнав правду, я не забув ЇЇ. Ось чому Ти залишаєшся в моїй пам'яті, відколи я пізнав Тебе, і тут я знаходжу, Тебе як тільки згадаю тебе, І радію в Тобі. Ось мої святі радощі, якими Ти обдарував мене в милосерді Твоїм, коли зглянувся на моє убозтво.

[Августин. Сповідь / Переклад з латини Ю. Мушака. – К.: Основи, 1999.]

Поиск по сайту: