Проблемне завдання. 1. Чи є зіставними аристотелівське поняття «перводвигун» та християнське «Бог»?

1. Чи є зіставними аристотелівське поняття «перводвигун» та християнське «Бог»?

2. Чому аристотелівська аргументація приводить Фому Аквінського до ствердження буття Бога, тоді як самого Аристотеля – ні?

Фома Аквінський

СУМА ТЕОЛОГІЇ

(Фрагмент про обґрунтування божественного буття)

Буття Боже може бути доведене п’ятьма шляхами.

Перший і найочевидніший шлях походить з поняття руху. Справді, не підлягає сумніву і підтверджується свідченнями чуттів, що у цьому світі всяке рухається. Але все, що рухається, має причиною свого руху щось інше: бо ж воно рухається лише тому, що знаходиться у потенційному стані відносно того, до воно рухається. Завдавати ж рух щось може остільки, оскільки воно знаходиться в акті: адже ж завдавати рух є ніщо інше, як переводити предмет із потенції в акт.

Отож неможливо, аби щось було водночас, в одному і тому ж стосунку та одним і тим же чином і рушійним, і рухомим, – іншими словами, було б сам е джерелом свого руху. Відтак, все, що рухається, повинне мати джерелом свого руху щось інше. Тож позаяк рушійний предмет і сам рухається, його рухає іще один предмет, і так далі. Але неможливо, щоб так тривало до безконечності, адже у такому випадку не було б перводвигуна, а відповідно і ніякого іншого двигуна… Отже, необхідно дійти до певного перводвигуна, який сам не рухається нічим іншим; а під ним усі розуміють Бога.

Другий шлях походить від поняття чинної причини. Справді, ми виявляємо у чуттєвих речах послідовність чинних причин; однак не виявляється і неможливий такий випадок, щоб річ була своєю власною чинною причиною; тоді вона передувала б самій собі, що неможливо. Неможна помислити і того, щоб ряд чинних причин уходив у безконечність. <…> Усуваючи причину, ми усуваємо і наслідки. <…> Але якщо ряд чинних причин уходив би у безконечність, то була б відсутня первинна чинна причина; а в такому випадку були б відсутні і кінцевий наслідок, і проміжні твірні причини, що очевидним чином хибно. А отже, необхідно припустити певну первинну твірну причину, яку всі іменують Богом.

Третій шлях виходить з понять можливості і необхідності та зводиться до такого. Ми виявляємо серед речей такі, для яких можливо і бути, і не бути; виявляється, що вони виникають і гинуть, з чого випливає, що для них можливо і бути, і не бути. Але для всіх речей такого роду неможливо вічне буття; позаяк щось може перейти у небуття, воно колись-таки перейде у нього. Якщо ж все може не бути, коли-небудь у світі нічого не буде. Але якщо це істинно, то вже зараз нічого нема, адже не-суще не настає інакше, як через щось суще. … Отже, не все суще є випадкове, але у світі має бути щось необхідне. <…> А проте, неможливо, щоб ряд необхідних сутностей, що обумовлюють необхідність одне одного, уходив у безконечність. <…> Тому необхідно припустити певну необхідну сутність, необхідну саму по собі, яка не має зовнішньої причини своєї необхідності, але сама становить причину необхідності всіх інших; за спільною думкою, це є Бог.

Четвертий шлях виходить з відмінних ступенів [якості], котрі виявляються у речах. Ми знаходимо серед речей більш або менш довершені, або істинні, або благородні; і так складаються справи і з іншими стосунками того ж роду. Але про більший або менший ступінь говорять у тому випадку, коли мається відмінна наближеність до певної границі; скажімо, більш теплим є те, що більше наближається до границі теплоти. Тож існує щось, що у граничному ступені має істину, і довершеність, і благородність, а отже, і буття. <…> Але те, що в граничному ступені має певну якість, є причина всіх проявів цієї якості. <…> Звідси випливає, що є певна сутність, що є для всіх сутностей причиною блага та всякої довершеності; і її ми іменуємо Богом.

П’ятий шлях виходить із порядку природи. Ми переконуємося, що предмети, позбавлені розуму, що ними є природні тіла, підпорядковуються доцільності. <…> Звідси слідує, що вони досягають цілі не випадково, але будучи керовані свідомою волею. Оскільки ж самі вони позбавлені розуміння, вони можуть підпорядковуватись доцільності лише тому, що їх спрямовує хтось обдарований розумом і розумінням, як стрілець спрямовує стрілу. Отже, існує розумна істота, що покладає ціль для всього, що відбувається у природі; і її ми іменуємо Бог.

[Фома Аквинский. Сумма теологии / Фома Аквинский // Антология мировой философии в 4 т. Т.1, часть II. – М.: Мысль, 1972.]

Поиск по сайту: