Древньоскандінавська література

Особливе місце в середньовічній культурі займає література скандінавських народів, які свого часу не ввійшли в орбіту античної цивілізації і великого переселення народів. На території Швеції, Норвегії, Данії впродовж першого тисячоліття зберігався общинно-родовий лад, існувала велика патріархальна сім'я. Характер буття скандінавців нагадував устрій континентальних германців перед падінням Римської імперії. Вожаки племен і племенних союзів - конунги* - вибирались з племінної знаті і оточували себе бойовими дружинами з молодих воїнів. Під командою вождя будувались бойові кораблі, готувалась зброя: бойові сокири, списи, мечі, луки, щити. Конунг розпоряджався і військовою [29] здобиччю - обдаровував племінну знать, дружинників. Полонених продавали або перетворювали на рабів. Родова знать тримала у своїх руках і релігійні справи, вона відала обрядами, жертвопринесенням, що також збільшувало її вплив і могутність. Усі вільні землероби - бонди - користувались однаковими правами. Важливі справи вирішувались на загальному зібранні усіх вільних - тінзі. Однак фактично на тінзі верховодили знать і багаті бонди. Скандінавці займались землеробством, скотарством, хоча сувора природа часто ставила під загрозу урожай і корм для тварин. Важливою підмогою у господарстві було рибальство, китобійний промисел. Вони здавна підтримували торговельні зв'язки з іншими європейськими народами; молоді люди часто займались піратством, що не засуджувалось. Гориста, сильно пересічена місцевість, густі ліси визначали характер поселень. Скандінавці жили хуторами, які захищали людей і худобу від незгод північного клімату. Довгі зимові вечори проводили біля домашнього вогнища, слухаючи різні життєві історії, а також легенди про богів, героїв, які нерідко сягали корінням в загальногерманські часи. Тут довго користувалися древньогерманськими рунами, яким надавали магічного значення.

* Конунг (сканд.) - спочатку військовий вождь племені, пізніше король.

На рубежі VIII-IX ст. починається бурхлива. масова експансія скандінавців, яка продовжувалась майже три століття і отримала назву епоха вікінгів*. В русло переселення, колонізації, захоплення чужих земель і грабувань утягувалися все нові покоління норвежців, шведів, датчан. В цю добу відбулись глибокі зрушення в усіх сферах матеріального і духовного життя скандінавської півночі: поклала вона також відбиток і на ті народи, що стикалися з вікінгами. Вважають, що є немало причин, які примусили скандінавців порвати зі звичним традиційним укладом і сміливо ринутись назустріч невідомості. Безсумнівно, важливу роль відіграла необхідність в нових землях, можливість розширити торговельні зв'язки і політичний вплив, сприяли цьому і розклад родового ладу і небажання родової знаті примиритися з посиленням влади конунгів, губити свої вільності та привілеї. Крім того, скандінавців приваблювала можливість поживитися за рахунок беззахисної перед ними Європи, яку в той період роздирали феодальні чвари і міжусобиці. Але є і така думка, що значну роль в цій «раптовості» масового появлення скандінавців в Європі (і не тільки в Європі), їх войовничу непримиренність потрібно пояснювати [30] також і «внутрішніми стимулами» (1). Зіткнення з Європою (яка йшла по шляху феодалізації і християнізації), усвідомлення контрасту між «своїм» способом життя (і мислення) і «чужим», передчуття загрози звичному «своєму» укладу з боку «чужого світу» породили серед скандінавців занепокоєння, страх і прагнення підкорити собі ці «чужі» сили, що і проявилось в неприборканій енергії, войовничості та героїчному пафосі. Вважають, що епоха вікінгів збігається з високим розквітом мистецтва скандінавців (особливо в Ісландії) і визначає характер деяких його сторін. Так в образотворчому мистецтві відродився «звіриний стиль» (або «тератологічний») - потяг до зображення страхітливих звірів, чудовиськ, хижаків (світ уявлявся неперервним зіткненням незрозумілих, ворогуючих сил). У літературі цим настроям відповідає розквіт поезії скальдів, з її складною символікою та словесними емблемами.

(1) Гуревич А. Я. Начало эпохи викингов: Скандинавский сборник, XII.- Таллин, 1967, с. 128-147.

* Спочатку слово вікінг означало морський набіг, пізніше - воїн-моряк.

Географія експансії вікінгів досить широка. Датчани і норвежці безчинствували головним чином у Західній Європі, наводячи жах на населення північного узбережжя Франції, Балтики, Британських островів. У Європі їх називали «норманами», тобто «північними людьми». У 911 р. частина північної Франції фактично опинилася під владою нормандського герцога (вона й до сьогодні зветься Нормандією). Експансія на схід мала дещо інший характер. Шведські купці-воїни добре знали шлях із Фінської затоки до Дніпра і Чорного моря, а також по Волзі до Каспію у візантійські, арабські, хазарські володіння, багаті на дорогоцінні метали, тканини, посуд. Вони охоче вступали в дружини слов'янських князів і на службу до візантійських імператорів. На Русі їх називали варягами. При потребі слов'яни відбивали варязькі вторгнення і нерідко проганяли їх за море.

Шторми Північної Атлантики не лякали вікінгів, на стійких дерев'яних човнах, орієнтуючись по сонцю і зірках, вони здійснювали далекі океанські переходи. Близько 870 р. норвежці відкрили Ісландію й дали острову назву Island - країна льодів. Наприкінці X ст. ісландці дістались до Гренландії і близько 1000 р. (майже за п'ять століть до Колумба) вступили на береги Північної Америки. Скандінавські племена не брали участі у великому переселенні народів, але пересування скандінавів та спосіб їх буття в «епоху вікінгів» були подібними до континентальних германців в добу, яка передувала падінню Римської імперії. [31]

Особливо важливе значення для історії культури скандінавських народів мало освоєння Ісландії (870-930). Спочатку в Ісландію переселилась частина норвезької знаті та вільних селян, незадоволених посиленням королівської влади та феодальних відносин. Віддаленість цього закинутого на край світу острова, добре захищеного від зовнішніх воєнних нападів, наявність вільних земель сприяли створенню тут суспільства, в якому довго зберігаються архаїчні риси докласового, родового ладу та його ідеології. Ісландське суспільство складалось з вільних общинників - бондів. З родової знаті вибирали старійшин - годі, які одночасно були жерцями та суддями. З 930 р. верховним органом правління в Ісландії став «альтинг» - всеісландські народні збори, які відіграли важливу роль в ісландському суспільстві. «На альтинг приїжджали, щоб добитись правди та справедливості, обмінятись новинами, обміркувати поточні події. На альтинг збирались як на народне свято. На ньому знайомились, укладали торгові угоди і влаштовували шлюби, знайомились з законами і судовою процедурою, змагалися в іграх, слухали розповіді про подорожі... розповідали саги, декламували вірші. Альтинг вважають колискою ісландської літератури і порівнюють його роль у житті ісландського суспільства з роллю столичного міста, в якому зосереджене культурне життя країни і розквіт якого зумовлює розквіт культури народу» (1).

(1) Стеблин-Каменский М. И. Культура Ислан-дии.- М.: Наука, 1967, с. 25.

У 1000 р. на альтингу за мирною угодою між язичниками і християнами офіційною вірою було визнано християнство. Але християнська релігія не справила помітного впливу на суспільний і духовний уклад ісландців. Християнство ще два століття мирно співіснувало з язичництвом і перемогло його більше в сфері офіціальних обрядів, ніж у сфері переконань. Місцеві клірики з повагою ставились до рідної старовини і своїми записами усної народної творчості сприяли увіковіченню поетичних пам'яток язичництва.

У середині XII ст. зі зростанням майнової і соціальної нерівності, зміцненням родової знаті (хьовдінгів) в Ісландії посилились внутрішні розбрати. Могутні хьовдінги у своїй жадобі багатства і влади нехтували моральними принципами та законами доби ісландського «народоправства». В 1262 р. Ісландія втратила свою незалежність, підпавши під владу норвезьких королів, які здавна мріяли про підкорення цього багатого острова. [32]

У період незалежності (870-1262) в Ісландії була створена багата і свого роду унікальна література. В ній іноді важко розмежувати народну творчість та усвідомлене, індивідуальне авторство, сиву старовину і сучасність, варварську жорстокість і вишукану манірність. У той час коли в Європі вже загинула язичницька культура, тут, у далекому північному краї, зберігалась і створювалась література, яка багато в чому відтворила звичаї, вірування та народно-епічну традицію германо-скандінавської язичницької старовини. Та разом з тим, порівняно з кельтським епосом, пам'ятки скандінавської словесності відбивають вищий ступінь художньої свідомості.

Древньоскандінавська література складається з пісень «Едди» (еддична поезія), поезії скальдів і прозових творів - саг.

Еддична поезія. Збірка «Старша Едда» складена в другій половині XIII ст., але це, певно, список з дещо старішого рукопису, про який нічого невідомо. Аналіз мови і стилю свідчить про те, що до збірки ввійшли тексти IX-XII ст. Знайдено збірку у XVII ст., коли в Данії, Швеції пробудився інтерес до забутої старовини. Тоді ж збірка одержала назву «Едда», за аналогією з книгою ісландця Сноррі Стурлусона (1179-1241). З метою розрізнення поетичну збірку прийнято називати «Еддою Старшою», а книгу Сноррі - «Еддою Молодшою» (або «Прозаїчною Еддою»). Значення слова «Едда» не з'ясоване. У текстах «Старшої Едди» вчені виявляють складні нашарування, пов'язані з загально-скандінавськими і загальногерманськими епохами, а також незначний вплив християнства. Але дискусія про походження, місце, час виникнення цих текстів не закінчена. В збірку входять 29 пісень, пісні ці анонімні. За змістом їх поділяють на міфологічні, (10 текстів) та героїчні (19). Є тут і проза, яка І зв'язує, роз'яснює і доповнює зміст пісень.

Вважають, що міфологічні пісні остаточно склалися в епоху вікінгів (IX-XI), а отже, відтворили уявлення пізнього скандінавського язичництва. Більшість героїчних пісень «Старшої Едди» сюжетно пов'язана з давньою епічною поезією континентальних германців.

Міфологічні пісні тематично різноманітні. В них відбито уявлення скандінавів про походження богів світу, людей. Складались вони під впливом особливостей буття народів скандінавської півночі, які [33] протягом століть жили в умовах суворої природи, знаходячи притулок у відокремленій садибі. Певно, тому в їхній міфології світ, де живуть люди, називається Мідгард (дослівно - «садиба, яка стоїть посередині»). Мідгард оточений Утгардом, «тим, що знаходиться за огорожею, поза межами садиби». Це світ велетнів, чудовиськ, які уособлюють руйнівні сили природи, хаос, ворожий і богам, і людям. Над світом людей височить Асгард, пристановище богів-асів. З'єднує ці два світи міст-райдуга. Після смерті і боги і люди потрапляють у підземне царство мертвих - Ніфльхейм, де править велетень - невблаганна Хьоль. Землю оточує океан, в якому звивається кільцем світовий змій. В надрах землі ховаються карлики - альби - вправні ковалі, володарі незліченних скарбів.

У «Старшій Едді» відображені відносини та світосприйняття скандінавів доби розкладу родового ладу. Світ богів нагадує патріархальний рід з рисами групового шлюбу і матріархату. Язичницькі боги - це ідеалізовані люди. Вони народжуються і вмирають, не позбавлені людських пристрастей і вад, але показані більш могутніми, спритними, знайомими з магією.

Родоначальником богів і людей, творцем землі є верховний бог Одін (Водан - у західних германців). Одін, бог війни, робить своїх улюбленців сильними і непереможними. Дочки Одіна, войовничі діви-валькірії, відносять полеглих героїв до Валгалли («чертог мертвих»), де вони змагаються в боях, а потім весело бенкетують з Одіном. Він - бог мудрості, покровитель поетів і сам поет. Сила його слова підкорює всіх. Мужній і стійкий, він здобув «мед поезії», віддав в заклад око, щоб стати мудрим, пожертвував своїм життям заради знань.

Дружина Одіна - богиня Фрігг - вважалася покровителькою шлюбів, втіленням родючості, богинею кохання.

Великою пошаною в скандінавів, як і Одін, користувався бог блискавки і грому рудобородий Тор (у західних германців - Донар). Тор наділений рисами простого селянина - скандінава, що століттями мужньо боровся з суворою природою. Озброєний кам'яним молотом, дуже сильний, добрий, але запальний Тор завжди готовий вступити у двобій зі злом. У колісниці, запряженій козлами, рудобородий бог часто прямує на схід, де б'ється з велетнями, боротьба з якими - запорука життя богів та людей. Ворог зла і несправедливості, Тор захищає [34] від чар, хвороб, біди. В епоху вікінгів його вважали також богом родючості. У давній Ісландії про простодушного Тора складено багато побутових гумористичних оповідок.

Втіленням руйнівних сил, чвар у скандінавській міфології був Локі. Енгельс вбачав у ньому риси Мефістофеля. Локі розумний, але злий жартівник. Він підступно занапастив світлого бога Бальдра, що стало передвістям загибелі богів.

Найвизначнішою пам'яткою язичницької міфології є пісня «Віщування Вйольви»*, в якій виражені ідеї боротьби між Добром і Злом та ідея спокутування зла. Розбуджена Одіном зі смертельного сну Вйольва розгортає грандіозну картину створення світу, його загибелі та відродження. Спочатку з безодні народився велетень Імір, потім з'явились боги. Вони вбили Іміра і з тіла його утворили світ: м'ясо стало землею, кров - морями і ріками, кістки - горами... Люди були створені з ясеня і верби. Самі боги трудились і забавлялись на зелених луках Ідавйолля. Але в світі поширюється зло, боги порушують свої клятви, вбивають світлого Бальдра. Це порушує мир серед богів і людей. На землі настають страшні часи:

В чварах кривавих брат губить брата;

Кровні родичі одне одного ріжуть;

Множиться зло, повен підлості світ,

Вік сокир, вік мечів, вік щитів розсічених,

Хуртовинний вік, вівчий вік - перед кончиною світу...

Починається всесвітня катастрофа. З цепу зривається вовк-чудовисько Фенрір, піднімається в океані світовий змій, на кораблі мерців припливає Локі; з ними повелитель вогню Суртр, підземний велетень. Фенрір пожирає Одіна, Змій перемагає Тора. В полум'ї пожежі гине все живе. Проте в «Пісні» трагізм не доходить до почуття приреченості. Пророцтво Вйольви завершується прозрінням, що знову постане «з моря земля зелена», повернеться Бальдр, «заколосяться хліби без посіву». Світ знову здобуде життя, тепло, рух. Запанує мир, добро, щастя.

* Вйольва-чаклунка, віщунка.

Більшість учених вважають, що «Віщування Вйольви» виникло в Ісландії в другій половині X ст. У пісні помітні різні нашарування. Міфологічні уявлення, що лежать в основі пісні, зв'язані з первісним, язичницьким мисленням, але систематизація їх відбулася пізніше і зазнала впливу християнства. Звідси ідея вини і спокутування, засудження жадоби золота, християнський погляд на жінку як на першопричину усіх бід. [35]

Суворий драматизм, властивий більшості міфологічних пісень, пояснюють різними факторами. Дехто з дослідників причини його вбачає в географічному факторі - скандінавам століттями доводилось вести непримиренну боротьбу з північною природою. Більш переконливою є думка, що скандінавська міфологія створювалась на вищому ступені розпаду родового ладу, це зумовило трагічне відчуття - руйнування, неминучості загибелі існуючого світопорядку. Беруть до уваги і той факт, що в скандінавській міфології богів і людей зв'язує спільна доля - вони смертні. Очевидно, тому в міфологічних піснях Едди нема такої світло-оптимістичної атмосфери, яка властива міфам Стародавньої Греції.

З ім'ям Бальдра («Сни Бальдра») в ісландській міфології пов'язані добро, мудрість, краса. Це єдиний бог, про якого відоме тільки хороше. Одна з пісень розповідає, як Бальдру Доброму почали снитися «погані сни» («Сни Бальдра»), що провіщало йому загибель, його мати, богиня Фрігг, взяла клятву у вогню і води, заліза й інших металів, каміння, рослин, хвороб, тварин, птахів і змій, що вони не чинитимуть зла її синові. Повіривши в безпеку свого улюбленця, боги вирішили влаштувати забаву. Вони поставили Бальдра на полі тінга (де не можна було вбивати) й почали кидати в нього списи, каміння, стріли, рубати його мечем, але він залишався невразливим, і це розважало присутніх. Ці веселощі не сподобались Локі, і він вирішив на зло всім згубити Бальдра. В образі жінки з'явився він до Фрігг і вивідав, що всі речі дали «клятву», тільки пагінець омели (який видався богині надто молодим для клятви) тепер небезпечний для Бальдра. Локі знайшов омелу і вручив її сліпому Хьоду, братові Бальдра, запевнивши його, що той образить Бальдра, коли не кине у брата цей прут. Сліпий метнув пагінець, і Бальдр упав мертвим. Так сталося найбільше нещастя для богів і людей. Цей міф має сюжетну схожість з міфами багатьох народів про смерть та воскресіння божества, в яких відобразилось первісне уявлення про зміну пір року як про боротьбу світлих і темних сил.

До найбільш пізніх пісень міфологічної групи належить пісня «Словесна чвара Локі», яка, за висловом Енгельса, «відображає той час, коли віра в старі міфи була цілком втрачена; це - сатира на богів зовсім в дусі Лукіана» (1). Локі, з'явившись непрошеним на бенкет до морського велетня, зухвало ганьбить усіх присутніх, безжалісно нагадуючи [36] богам про їхні гріхи й провини. Особливо дістається богиням, кожну з. них Локі висміює за розпусту. Боги теж погрожують йому ганьбою, та Локі не боїться їхнього викриття і сам цинічно вихваляється своїми провинами. Ця пісня нагадує старовинний жанр народної поезії - лайливі, паплюжні пісні, які були в багатьох народів. Призначення їх - висміяти суперника чи ворога.

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твври, т. 21, с. 40.

Героїчні пісні «Старшої Едди» відтворюють давній ступінь розвитку епічної поезії. Більшість цих пісень виникло на матеріалі героїчних сюжетів, що склалися у континентальних германців (готів, франків, бургундців) ще в епоху великого переселення (про загибель Нібелунгів, сказання про Зігфріда та ін.). Ці пісні у свій час (певно в VI-VII ст.) проникли в Норвегію, а пізніше - в Ісландію, де зазнали місцевої поетичної обробки. У зміст старих переказів були введені нові персонажі, зроблені психологічні поглиблення. Імена набули скандінавського звучання: Зігфрід перетворився на Сігурда, Гунтер - на Гунара, Крімхільда - в Гудрун, Атілла - в Атлі та ін.

Героїчні пісні «Едди» виникали в різні часи. Декілька пісень можуть бути прикладами героїчної пісні ще часів великого переселення («Стара пісня про Сігурда», «Стара пісня про Атлі»). Поряд з ними існують нові, вже скандінавської форми пісні, але різного ступеня давності, й тому в них проявився різний світогляд. В найдавніших піснях відбито пережитки матріархату, коли кровні зв'язки панували над іншими зв'язками. Так, Гудрун («Друга пісня про Гудрун») вбиває своїх синів і чоловіка Атлі - це помста за вбивство чоловіком її братів. У німецькому ж варіанті цього сюжету («Пісня про Нібелунгів», 1200 p.), який остаточно оформився в умовах феодалізму, навпаки, Крімхільда (Гудрун) підступно вбиває своїх братів, помщаючись за смерть чоловіка.

У пізніших текстах Едди значимою стає тема кохання. їй присвячений ісландський сюжет про зустріч Брюнхільди і Сігурда, про почуття, що спалахнуло між ними («Уривок з пісні Сігурда»). Цей ісландський варіант психологічно пояснює ненависть Брюнхільди до Сігурда і бажання йому смерті, за те що він, не бажаючи цього, зрадив її і одружився з Гудрун. Тоді як у німецькій «Пісні про Нібелунгів» не зовсім зрозуміло, чому так ображена Брюнхільда.

Характерно, що в еддичній поезії жінка виступає [37] нарівні з чоловіком, не поступаючись йому ні в мужності, ні в рішучості. Саме її характер і вчинки найчастіше зумовлюють весь хід подій, особливо в здійсненні помсти, яка вважалась вищим обов'язком людини. Головна тема героїчних пісень - мужність людини перед лицем невблаганної долі. Герой знає, що чекає його, але, не вагаючись, йде на зустріч неминучості. За тогочасним уявленням, найвище благо - це слава про подвиги і честь, тільки вони залишаються у пам'яті людей.

Однією з найстаріших пісень «Старшої Едди» є «Слово про Вйолунда». За змістом «Слово» споріднене з міфологічними і героїчними піснями, в ньому якби переплелися дві сюжетні лінії. Початок пов'язаний з казкою про дівчат-лебідок, які завжди покидають тих, хто посягає на їх волю. Коваль-чарівник Вйолунд узяв за дружину лебідку-валькірію, але не зумів її втримати. Покинутий дружиною, він сумує і сподівається на її повернення. Далі розповідається, що конунг Нітуд разом зі своїми воїнами проник в дім коваля, забрав його бойовий меч і, зв'язавши сплячого господаря, полонив його. Бажаючи втримати у себе вмілого майстра, конунг наказав підрізати сухожилля на ногах у коваля і тримати його на безлюдному острові, де той куватиме для конунга дорогоцінні витвори. Та Вйолунд жорстоко відплатив конунгу. Він убив його синів і на саморобних крилах покинув острів. Волелюбний пафос пісні полягає у переконанні, що немає таких сил, які могли б несправедливо поневолити людину.

Еддичний вірш, як і пам'ятки західногерманської поезії («Пісня про Хільдебранта» та «Беовульф»), заснований на алітерації. «Старша Едда» має народно-поетичну основу. В ній присутні елементи фольклорно-епічного стилю (постійні епітети, повтори, паралелізми; нерозчленованість епічного і ліричного начал). В «Едді» відбито свідомість людей ще докласового родового ладу; в ній панує вільнолюбний, героїчний дух епохи вікінгів. Пісні «Едди» мають величезне історико-культурне значення.

Поезія скальдів. В Норвегії та Ісландії протягом XI-XIII ст. дуже популярною була поезія скальдів - один з найоригінальніших видів творчості в усій світовій літературі. Мистецтво складання віршів було популярним. їх створювали чоловіки і жінки, знатні особи і бонди, імпровізували на бенкетах, на тинзі, в зимові вечори на посиденьках, під час переїздів по морю. Скальди - дружинні співці та придворні поети - користувались великим авторитетом. [38] Вони були довіреними особами правителів, до них звертались за порадою у важливих справах. У бенкетному залі поети займали місце на почесній лаві, одягалися в дорогі й пишні шати. Збереглося біля 350 імен скальдів. Багато їх перебувало на службі у шведських або датських конунгів, частину з них доля закинула в Англію, Іспанію, Візантію, на Русь.

Поезія скальдів була актуальною, зверненою до сучасників. Ісландські скальди прославились як неперевершені майстри складання похвальних пісень - панегіриків, які називались драпами (дослівно - «бойова пісня»). В драпах скальди оспівували бойові подвиги конунга і його дружини, мудрість і силу правителя. Вважалось, що така пісня приносить славу, вдачу. Тому скальдів щедро одарювали і старались привернути до двору. Складали вони також і лайливі пісні про ворогів та недругів. Цих пісень боялися; вірили, що погане слово могло накликати біду. Подяка, визнання, а головне - матеріальна нагорода приймались скальдами як належне. Вважалось, що нагорода, одержана від могутньої і знатної людини, зв'язувала співця зі славою, щастям багатої людини. Тому скальди охоче брали (і навіть вимагали) нагороду за пісню - золоту каблучку, дорогу зброю, кольчугу та ін. Взагалі ставлення скандінавців (як і давніх германців) до золота, коштовного каміння, чужоземних монет, дорогого посуду, зброї було особливим - вони вірили, що подібне багатство живить «душу роду», приносить людині та його роду славу, вдачу. Тому вікінги, оберігаючи свої багатства, часто закопували їх у землю, скидали у трясовину, в морську глибочінь.

Поезія скальдів є усвідомленою творчістю, звідси - пафос самоусвідомлення її творців і навіть почуття переваги над іншими. Вважалось, що поетичний дар - це «дар Одіна». Разом з тим поетична творчість сприймалась як ремесло, як уміння щось добре робити. Цим пояснюється уподібнення процесу творчості до праці, коли треба «стругати», «ткати», «в'язати» тощо.

Поезія скальдів відзначається складністю метричної форми і вишуканістю поетичної мови. Скальди створили складну систему поетичних синонімів- так звані хейті, і метафоричних, умовних поетичних перифраз - кеннінгів, якими замінювались найбільш вживані у віршах поняття. Наприклад, замість слова сонце вживалось його хейті - коло, світило тощо. Пишними та красномовними [39] були кеннінги. Наприклад, замість слова воїн вживали махач меча, дерево битви, кущ шолому; корабель - це кінь моря, олень моря, бик води; жінка - сосна наряду, липа золота та ін. Особливо витіюватими були п'яти-семичисленні кеннінги. Так, один із кеннінгів слова чоловік звучить - марнотратник бурштину холодного лугу кабана Винблінді. Такі вирази вимагають спеціальної розшифровки.

Поезія скальдів була насичена кеннінгами і хейті. Завдяки їм вона ставала пишномовною, таємничою, урочистою, що дуже подобалось сучасникам. Ось уривок з вірша: «Місяць брів одягнутий в біле сосни наряду, блиснув на мене по-соколиному з ясного неба брів, але блиск місяця повік богині золотих перснів з того часу заповідає нещастя мені і богині перснів». Це означає: «жінка в білому кинула на мене соколиний погляд, і від того часу ми обоє нещасливі».

У період розквіту поезії скальдів у ній відбились свободолюбство та героїка епохи вікінгів. Це барвистий світ кораблів, що мчать під червоними вітрилами назустріч славі та багатству; світ конунгів, котрі щедро обдаровують скальдів, дружину. Часто тут прославляють бога Одіна, покровителя поетів. Є тут же місце і для воронів, вовків, вічних супутників смерті.

Поезія скальдів - винятково цінне джерело для розуміння суспільного життя і психології народів скандінавської півночі.

Видатним скальдом був Егіль Скалагримссон (X ст.) - знатний, свавільний та охочий до багатства вікінг. Замолоду він розбійничав на Балтиці, служив воєначальником у англійського короля, ворогував з норвезьким королем Еріком Кривава Сокира і вбив його сина. Випадково потрапивши у руки свого лютого ворога, Егіль відкупився від смерті похвальною піснею «Викуп за голову», яку написав у ніч перед стратою, його бурхливе життя, типове. для епохи вікінгів, описане в родовій «Сазі про Егіля». На схилі літ він жив в Ісландії. Особисте горе, втрата близьких не змінили його характеру - він залишився зухвалим, жадібним до чужого добра, мужнім у боротьбі з незгодами. У знаменитій поминальній пісні «Пам'ять сина», яку Егіль написав, коли втопився його улюблений син Бодвар, старий поет погрожує помстою велетню морів, нарікає на самого Одіна за те, що той забув стару дружбу і відсахнувся від поета. І тепер єдина втіха в його самотності - вміння складати вірші. Знаменитий [40]cкальд дожив до глибокої старості. Перед смертю Егель переховав свої коштовності в болоті, і, щоб ніхто не зрадив таємниці скарбу, вбив рабів, які допомагали йому.

Видатним ісландським поетом, ученим і політичним діячем був Сноррі Стурлусон (1178-1241). Він виходець зі знатного роду, володів великими земельними наділами і займав почесне становище в ісландському суспільстві. Втягнутий у політичну боротьбу між родовою ісландською знаттю і норвезьким королем Хаконом, Сноррі був убитий за наказом короля.

Вірші поета не збереглися, своєю славою він зобов'язаний знаменитій «Хеймскрінглі» («Земне коло») - сазі про норвезьких королів і «Молодшій Едді», яка має велике історико-літературне і пізнавальне значення. Трактат «Молодша Едда» складається з чотирьох частин: «Пролог», «Видіння Гюльві» *, «Мова поезії», «Перелік розмірів», які різняться за змістом і за формою. В «Пролозі» відчувається вплив латинської книжності, що не типове для ісландської усної традиції. Викликає сумнів, чи належить ця частина Сноррі. Найбільш монолітною за змістом є «Видіння Гюльви», в якій представлено художньо опрацьований огляд язичницьких міфів і різні відомості про богів. Розділ «Мова поезії» містить перекази міфологічних сюжетів та героїчні оповіді, зокрема сказання про Ніфлунгів (Нібелунгів). Тексти міфів і оповідей потрібні автору для пояснення походження кеннінгів і хейті. Остання частина - «Перелік розмірів» - присвячена метриці, тобто опису розмірів і строф, а також стилістичних прийомів, які виробилися скальдами впродовж століть.

* Первісно Гюльві - морський велетень.

«Молодша Едда», написана в період занепаду поезії скальдів, за задумом автора, повинна була стати посібником для молодих поетів і відродити мистецтво скальдів. «Едда» Сноррі разом зі «Старшою Еддою» є унікальним джерелом відомостей про язичництво германських народів.

Саги. Ісландці створили також багату прозаїчну літературу, так звані саги (ісланд. saga - те, про що розповідають). Складались саги з X по XIV ст., запис та письмова обробка їх почались з другої половини XII ст. Початок письмовій обробці саг поклали ісландські клірики - творці історичних праць. Серед них особливе місце займають «Книга про ісландців» (близько 1130) Арі Торгільссона, яка являє собою коротку історію Ісландії, та «Книга [41] про заняття землі» (початок XIII ст.), яка вміщувала список перших переселенців та запис про важливі події з життя кожного роду.

Ісландські саги надзвичайно різноманітні за змістом. Багато саг історико-побутового змісту, в них розповідається про подорожі у різні країни. Так, «Сага про Ейрика Рудого» містить цікаві відомості про відкриття Гренландії та Північної Америки. В деяких сагах говориться про походи вікінгів у Стародавню Русь, яку скандінави називали Гардарікою - країною міст і казкових багатств, дивовижних звірів. «Сага Олафа Трюгвасона» дає цінний матеріал про Київську Русь і князя Володимира, зображеного мудрим і освіченим правителем. Цікавими є звістки про Новгород: «У Холмграді (Новгороді) мир був настільки святенним, так строго там слідкували за загальним спокоєм, що кожен, хто вбив без суду людину, карався смертю». «Сага Олафа Святого» - це розповідь про династичні зв'язки королів скандінавських країн з Київською Руссю. З історією норвезького королівства нас знайомлять «королівські саги». Найзнаменитіша з них, «Хеймскрингла» («Коло земне»), створена Сноррі Стурлусоном на основі усних переказів та письмових історичних джерел.

Саги напівісторичного і легендарного характеру називались «сагами давноминулих часів», фантастичні за змістом - «брехливими сагами», або «бабусиними казками». В ці часи виникали також прозаїчні переробки пісень героїчного епосу. Так, «Сага про Вйолсунгів» - це переказ змісту героїчних пісень «Старшої Едди» про Сігурда і Нібелунгів.

Найбільш самобутніми і цінними у пізнавальному відношенні є родові саги, або їх ще називають «саги про ісландців» (їх близько 60). У них відображено побут, вірування, суспільні відносини скандінавів епохи вікінгів. Родові саги виникли з усних переказів про перших переселенців та родових сімейних переказів, які передавались з покоління в покоління. З них поступово складалась історія роду з розгорнутою біографією одного чи кількох її представників. Родові саги охоплюють значний фактичний матеріал і велику кількість персонажів.

Питання про походження родових саг, їх жанрову своєрідність, авторство давно цікавить учених. Протягом довгого часу в Європі (особливо в Ісландії) сагу вважали майже історичним документом. Цьому сприяла достовірність фактів, відбитих у родових сагах. Так, географія родових саг збігається [42] з географією Ісландії. Назви рік, долин, гір, гейзерів, озер, навіть хуторів, які фігурують у сагах,. збереглися до сьогодні. Виступають тут персонажі, чиї імена містяться в списках перших переселенців в Ісландію й інших джерелах. Змальовані події - історично зафіксовані. Ісландці, які слухали, як і ті, що пізніше почали читати саги, були впевнені аж до останніх часів в історичній достовірності зображених подій і фактів. Проте сучасне літературознавство вважає сагу художнім вимислом і відносить до галузі літературної творчості (1). Сага - це художній твір, створений на основі історично достовірного матеріалу. Спочатку сага існувала в усній традиції, потім пройшла через письмову та літературну обробку. В процесі запису, очевидно, зазнала певних змін уже в дусі XIII ст. (коли й було, записано більшість родових саг). Саги про ісландців анонімні. Вони створені людьми, які, напевно, не вважали свою розповідь вимислом, вони вірили в те, що розповідали. У ті далекі часи в ісландській мові і не було слів автор, писати, письменник.

(1) Див. праці М. І. Стеблін-Каменського та ін.

Головна тема родових саг - родові чвари, помста, що роздирали ісландців у «вік саг». Вольниця епохи вікінгів виховувала цілі покоління людей суперечливої моралі. Мужні та волелюбні, вони разом з тим пишались силою, підступністю, мстивістю. Надзвичайно розвинуте почуття власної гідності, незалежності перепліталось у них з жадобою багатства та жорстоким свавіллям. У житті людей того часу, чоловіків і жінок, велике місце займало поняття «честі» - особистої і родової. Помста за зневажання особи і вбивство вважалась найвищим обов'язком усього роду і кожного його члена. Помста часто розгорталась у цілий ряд кривавих подій, від яких страждало багато невинних людей. Так, у знаменитій «Сазі про Ньяля» розповідається про мудрого законодавця Ньяля, що став жертвою сліпої помсти. Разом з ним загинули його сини, внук, дружина. Месником за них став зять Ньяля, який чудом врятувався з палаючого будинку. «Сага про Ньяля» - найбільша із родових саг. Виникла вона, очевидно, наприкінці XIII ст., про її популярність свідчать численні списки. В сазі згадується понад сімсот власних імен, більше чотирьохсот географічних назв. Це дає великий простір для вивчення основної проблеми - правда і вимисел у сагах про ісландців.

Сагам властивий об'єктивний, стриманий тон розповіді, безхитрісне, тверезе викладення фактів, подій, [43] учинків. Автор ніби розчинився в розповіді; його нема (його героями керує сама доля, в яку так вірили германці та скандінави). Характеристика дійових осіб поступово складається з вражень про їх поведінку та вчинки. Детальний опис відомостей про родословні, родинні зв'язки, опис місцевості та ін. збільшують ступінь «достовірності» цих докладних розповідей. На відміну від стилю кельтських саг та поезії скальдів, мова родових саг бідна на художні прийоми. В ній відсутні метафори, порівняння, нема в сагах і елемента фантастики. Правда, трапляються прояви «дивовижного» (віщі сни, привиди, заклинання тощо), але це побутові забобони, характерні для первіснообщинного ладу. У родових сагах нема опису почуттів героїв, заглиблення в їхній внутрішній світ. Ми можемо судити чи здогадуватись про них лише на підставі фактів, через дію. Так, в «Сазі про Егіла» нема мови про глибину батьківського горя Егіла, коли втопився Бодвар,- силу його страждань видно з того, що під час поховання сина Егіл так зітхнув, що на ньому потріскав не лише вузький одяг, а й панчохи. Але повідомлено про це у звичайному, стриманому тоні. Разом з тим саги надзвичайно драматичні за змістом. Як правило, це розповідь про вузлові моменти життя людини, про трагічний збіг обставин, коли життя кількох людей сплітається в кривавий вузол. І хоч герой знає (за віщими снами), що загине, він, перемагаючи страх, думаючи про славу, мужньо виходить назустріч неминучій долі. Наявність у сагах трагічної ситуації - конфлікту - зумовлює винятковий драматизм цих стриманих за стилем, докладних оповідань. Драматична напруженість посилюється віршованими вставками - віршами скальдів, яких у сагах чимало.

Древньоісландська література відіграла винятково велику роль в розвитку культури всіх скандінавських народів. Сюжетні мотиви, поетику, вольнолюбний пафос саг наслідують відомі скандінавські письменники XIX-XX ст. Е. Тегнер. А. Еленшлегер, Б. Бьорнсон, Г. Ібсен, X. Лакснесс.

Поиск по сайту: