Література розвинутого феодалізму

Процес становлення феодальних відносин у більшості країн Західної Європи завершився наприкінці XI ст. Почалась доба зрілого феодалізму. Європейське суспільство розділилось на два антагоністичні класи - землевласників-феодалів і залежне від них селянство. Феодальна держава складалась із замкнутих помість-феодів, які були основною клітиною феодального суспільства. Маломаєтні рицарі та рицарі-однощитники були васалами багатших баронів, а ті, в свою чергу, залежними від могутньої феодальної знаті - герцогів, графів, безпосередніх васалів короля - верховного сюзерена, номінального правителя держави. Така ж ієрархія характерна і для духовенства, де главою був папа. Селяни, які до X ст. втратили всі свободи, були остаточно прикріплені до землі і своєю працею утримували все суспільство, несли тягар податків під час війн.

Економічна стабілізація, ріст виробництва, поширення міжнародних зв'язків, торгівлі сприяли розвитку європейської культури. Література цього періоду, порівняно з ранньосередньовічною, більш [50] різноманітна за змістом і жанрами. Вона представлена значною кількістю народних пам'яток і творів, які ширше і глибше відображають побут, ідеї, мораль свого часу. Народна творчість продовжує розвиватися в усній формі, оскільки народ майже до кінця середньовіччя не мав доступу до писемності. У цю добу розквітає народно-героїчний епос, в якому відбилися загальнонародні інтереси та сподівання. Погляди привілейованого феодального класу відтворені в рицарській літературі; духовенства та церкви - в клерикальній літературі (яка як окремий напрям існувала до XII-XIII ст.). З розвитком міст у XII ст. виникає міська (бюргерська) література, демократична за своїм характером і близька до народної творчості. Незважаючи на соціальні розмежування, всі ці напрями розвивались не ізольовано, а впливаючи один на одного і взаємно збагачуючись. Народна творчість, як і раніше, живить писемну літературу різних напрямів своїми жанрами, сюжетами, художніми засобами.

Носіями, виконавцями, а значною мірою й авторами обробок народної поезії були професійні співці-потішні, які відіграли велику роль у формуванні європейських літератур. У Франції їх називали жонглерами, в Німеччині - шпільманами, в Іспанії - хугларами. Вони дещо нагадують російських скоморохів. Народні співці-потішні вели свій родовід з давніх часів. У Стародавньому Римі та його провінціях було чимало мандрівних акторів, яких називали мімами, або гістріонами. Вони подорожували дорогами імперії і розважали глядачів своїм примітивним репертуаром: показували дресированих тварин, акробатичні номери, розігрували комічні сценки побутового змісту. Міми з часом змішалися з місцевими дружинними і народними співцями-потішниками. Таким чином виникли жонглери, шпільмани, хуглари.

У Франції поняття «жонглер» з'явилось не раніше VIII ст. В основному це були бідні, бездомні люди, які і в спеку, і в холод мандрували пішки чи в кибитках по шляхах середньовічної Європи. Жонглер був одночасно співцем-музикантом (вірші виконувались під акомпанемент народного інструмента) і різноманітним актором. «Ти повинен грати на різних інструментах, крутити на двох ножах м'ячі, перекидувати їх з одного леза на друге; показувати маріонеток; стрибати через чотири обручі; придбати собі рижу приставну бороду і відповідний костюм, щоб... лякати дурнів; привчати собаку стояти на [51] задніх лапах; знати мистецтво вожака мавп, викликати сміх глядачів забавним зображенням людських слабостей; бігати і скакати по линві, протягнутій від одної башти до іншої...»,- так повчає жонглера один трубадур*.

* Трубадур - середньовічний поет, представник рицарської лірики.

Світська влада і церква, які вороже ставились до мирських розваг, жорстоко переслідували жонглерів, їх проклинали в проповідях, називаючи «паламарями сатани», відлучали від церкви, забороняли хоронити на кладовищах. Незважаючи на таку позицію властей, народні співці користувались великою популярністю. Жонглери виступали на перехрестях великих доріг, у містах, селах. Вони - неодмінні учасники ярмарок, народних та релігійних свят. Під час війн народні співці піднімали дух війська бойовими піснями перед боєм. Виступали вони і при королівських дворах, в замках сеньйорів і навіть у палацах єпископів. Мандруючи шляхами середньовічної Європи, жонглери збирали і розповсюджували новини, звістки про різні події. Завдяки їм стародавні пісні та сказання поширювались із країни в країну.

Мистецтво жонглерів тісно пов'язане з народною творчістю і звернене головним чином до народної аудиторії. Однак частина жонглерів залишалась служити при дворах, виконуючи інколи відповідальні адміністративні чи дипломатичні доручення своїх сюзеренів. Стикаючись із різними колами середньовічного суспільства, вони відбивали в своїх творах також і риси феодально-аристократичного світогляду.

Зі всіх жанрів середньовічної народної поезії найкраще зберігся героїчний епос. Зародився епос в умовах первіснообщинного ладу і остаточно оформився на ранніх етапах рабовласницького і феодального суспільства. Дослідники вважають, що в усіх народів світу епос виникає за подібних соціально-історичних умов і виявляє типологічну спорідненість у проблематиці та поетиці (жанрові ознаки, тематика, ідейний зміст, типовість образів, стиль тощо). Відомі дві форми народного епосу - пісня та епопея. Творцями і носіями епосу в Західній Європі спочатку були дружинні співці, які теж брали участь у подіях, битвах, походах, що оспівували у своїх піснях. З розпадом дружин носіями героїчного епосу стали професійні співці, на Заході - жонглери, хуглари, шпільмани. В їх середовищі і виникли широкі розгорнуті форми - поеми (епопеї). Пісня і поема мають однакові принципи побудови [52] сюжету: протиставлення героя і його суперника, зачини і кінцівки, розгорнуті описові моменти, триразові повтори, поширені діалоги тощо. Епосу притаманна стійка система художніх засобів - ти-пічні ситуації, гіперболізація, постійні епітети; традиційний в епосі також урочистий стиль, який надає серйозності та величавості оспівуваним подіям. Традиційною схемою розповіді про богатиря є оповідь про чудесне народження героя, про перший його бойовий виїзд, братання богатирів, хвала бойовому коню, зброї, подвиги перед весіллям тощо.

На ранніх ступенях розвитку епос зв'язаний з міфологією, але поступово він звільняється від міфологічних уявлень. Предметом зображення в ньому стає історія народу, боротьба за племенну, народну єдність. «Епос - це історія в народній пам'яті в упередженій ідеалізації, але його упередженість поетична» (О. М. Веселовський) (1).

Епос створювався в епоху племінних міжусобиць, у період створення державності та боротьби з чужоземними нашестями. Це й визначило характер його головного героя. Центральним персонажем героїчного епосу всіх народів є воїн-богатир. Роланд чи Ілля Муромець, Сід, Марко Королевич чи Давид Сасунський - народний герой завжди виступає як захисник рідної землі від чужоземної навали, як борець за єдність народу і противник сваволі феодалів. Народна фантазія наділяє героя незвичайною силою, мужністю і доблестю, в яких якби втілена міць цілого народу. Героями епосу часто виступають представники панівної верхівки (правителі, знать), але це не суперечить його народній суті. Доречно нагадати слова Гегеля про те, що народ у своїй поезії зображував героями знать не тому, що віддавав перевагу знатним особам, а «з намагання дати зображення повної свободи в бажаннях і діях, яка реалізується в уявленнях про царювання»(2).

(1) Веселовский А. Н. Новейшие исследования о французском зпосе.- ЖМПН, 1885, апр., с. 260.

(2) Гегель. Сочинения, т. 12.-М., 1938, с. 195.

Таким чином, важливою рисою ідейно-естетичної своєрідності епосу є історична основа, поетично переосмислена з точки зору народної ідеології. Класичний героїчний епос виражає загальнонародні інтереси, він відіграє надзвичайно важливу роль у формуванні національної свідомості кожного народу.

Народно-героїчний епос епохи зрілого феодалізму дійшов до нас у записаному, частково в літературно опрацьованому вигляді.

Одним із найбільш складних у літературознавстві є питання про авторство в рамках народно-героїчного епосу. На сучасному етапі більшість дослідників [53] дотримується думки, що епос є принципово анонімним. Сама історія розвитку епосу ніби зумовила його «безавторство». Пісні, перекази, які виникали ще в добу великого переселення, відразу ставали надбанням народу. Передача цього матеріалу наступним поколінням в усній традиції сприяла сприйняттю його як продукту колективної творчості. В добу раннього середньовіччя епічний твір належав усім; кожний співець міг виконувати його і довільно змінювати. Таке ставлення до епосу збереглося і в період створення розгорнутих поем. Більшість жонглерів, шпільманів, хугларів були неписьменними. Вони на слух вивчали відомий уже епічний матеріал, додаючи до нього щось своє. Поетична переробка добре відомих масовому слухачеві пісень, сказань, поем ні жонглером, ні його слухачами як самостійна творчість не оцінювалась.

Разом з тим таку поетичну працю не можна сприймати як механічне відтворення відомих уже народних сюжетів та прийомів. Жонглери здебільшого були людьми обдарованими, вони швидко сприймали нові віяння. Для кожного покоління традиційні сюжети, очевидно, були основою для створення нових варіантів уже в дусі ідеології іншої доби. Дійсно талановитий співець робив свій внесок у вже існуючий загальнонародний поетичний фонд. Видатний радянський медієвіст В. М. Жирмунський назвав це «індивідуальною творчістю в рамках колективної традиції» (1).

(1) Смирнов А. А. Из истории западноевропейской литературьі.- М.; Л.: Худож. литература, 1965, с. 73.

Поиск по сайту: