АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Література латинською мовою. Поезія вагантів. Особливе місце в латинській літературі займає поезія вагантів (або голіардів)*-так у середньовіччя називали мандрівних священиків

Читайте также:
  1. AГIOГРАФІЧНА ЛІТЕРАТУРА
  2. V. РЕКОМЕНДОВАНІ НОРМАТИВНІ АКТИ І ЛІТЕРАТУРА
  3. Американська література 20 ст.
  4. Апокрифічна та есхатологічна література раннього Середньовіччя.
  5. Базова література
  6. Базова література
  7. Використана література
  8. Використана література
  9. Використовувана література
  10. Давньоіндійська література
  11. Джерела та література
  12. Джерела та література

Поезія вагантів. Особливе місце в латинській літературі займає поезія вагантів (або голіардів)*-так у середньовіччя називали мандрівних священиків, які не мали своїх парафій, збіглих монахів, попів-розстриг, які через одруження чи пияцтво втратили духовний сан. У пошуках кращої долі вони мандрували небезпечними в ті часи європейськими дорогами, заробляючи на прожиття складанням віршів та пісень. До них приєднувався різний люд, намагаючись уникнути податків, переслідувань та покарань за різні повини. З часом ряди вагантів стали поповнюватись за рахунок молоді, яка вчилася.

* Лат. vagantes- бродячі люди; лат. gula - горлянка.

(1) Цит. за: Гаспаров М. Л. Поэзия вагантов.- В кн.: Поэзия вагантов. М.: Наука, 1975, с. 450-451.

З кінця XI ст. Європа вступила в період великих соціально-культурних перетворень, зросла потреба в письменних і освічених людях, які готувались спочатку в соборних школах, а з XII ст.- й у світських школах та університетах. Школярі та студенти були народом непосидючим і з метою удосконалення своїх знань кочували з міста в місто. Ця бешкетна, буйна молодь, як і ваганти, не відзначалась моральністю і загальноприйнятими чеснотами. Тоді говорили: «Школярі вчаться благородним мистецтвам - у Парижі, древнім класикам - в Орлеані, судовим кодексам - у Болоньї, медичним припаркам - у Салерно, демонології - в Толедо, а добрим звичаям - ніде» '.

Це безжурне співуче плем'я безтурботно віддавалось усім радощам мирського буття, а при нагоді приєднувалось до різних суспільних непорядків, що підривало авторитет духовного сану, непокоїло духовні та світські власті. Радощі та прикрощі свого вільного життя ваганти здавна висловлювали у піснях і віршах латинською мовою. Саме в їхньому середовищі склалася велика і своєрідна поезія, розквіт якої припадає на XII-XIII ст. Перші відомості [79] про поезію, близьку духом до вагантської, зафіксовані ще в епоху Каролінгського Відродження. У збірці «Кембріджські пісні» (початок XI ст.), де зібрано 50 віршів різної тематики, є також і пісні, що нагадують вагантські. У 1803 р. знайдено найбільш значне зібрання середньовічної світської лірики - «Буранські пісні» («Carmina Burana»)- збірку, складену в XIII ст. у Баварії. До неї ввійшло близько 200 латинських віршів переважно вагант-ського походження. Познайомившись з ними, «здивована Європа побачила, що похмуре середньовіччя вміло не тільки молитися, а й веселитися, і не лише рідними мовами, а й вченою латиною...»(1).



(1) Гаспаров М. Л. Поззия вагантов.- В кн.: Памят-иики средневековой ла-тинской культури X- XII веков. М.: Наука, 1972, с. 489.

Поезія вагантів головним чином анонімна. Цьому, очевидно, сприяли умови вагантського середовища. Мандруюча маса письменних (а то й добре освічених людей), що володіла латиною і вмінням складати вірші (цьому вчили у школі), відчувала себе відокремленим кланом - вільним братством освічених людей, які звисока дивились на представників усіх станів (у тому числі й на феодальну знать), якщо ті були безграмотними. Як і в середовищі жонглерів, будь-які вірші, що відповідали настроям та смакам вагантів, ставали загальним надбанням, і кожний міг прикласти до них свою руку, доповнюючи, переправляючи чи створюючи нові варіанти і наслідування. Проте в анонімній масі збереглось декілька імен вагантів-поетів: Гугон за прізвиськом Примас Орлеанський (середина XII ст.), вагант за прізвищем Архіпіїта* Кельнський (середина XII ст.), Вальтер Шатільонський (друга половина XII ст.- початок XIII ст.) та ін. Творчість кожного з них відзначається індивідуальним почерком. Найбільш самобутнім з них є Примас. Бідняк і скиталець, він зумів передати всю безшабашність і безпритульність вагантського буття, де воля і незалежність поєднувались із необхідністю шукати покровителів, випрошувати подачки, вислуховувати лайки і миритися з презирством.

* Тобто поет над поетами.

Поезія вагантів спиралася на досвід релігійної лірики, на античну традицію (переважно на творчість Овідія, Горація, Ювенала) та на народну поезію, з якою ваганти знайомились під час мандрів. Ваганти внесли свою долю новаторства у розвиток європейської поезії. Вони широко вводили рифму (яка ввійшла в європейську поезію у X ст.), що надавало їхнім віршам співучості, витонченості. Вони охоче наслідували пісенні й танцювальні народні традиції. їхній стиль відзначається багатством [80] відтінків - від зворушливої ніжності, юної свіжості та безпосередності до навмисної бурсацької зухвалості та грубості.

‡агрузка...

Тематика вагантської поезії різноманітна. Писали вони на замовлення високопоставлених покровителів хвалебні словослів'я, релігійні пісні (за них добре платили), прославляли свою свободу, кабацький розгул. Захоплені земними радощами, красою природи, вони не боялись небесної кари і відкрито заперечували похмурий аскетизм; славили Флору, Бахуса, Венеру, яких вважали символом радощів, плотських насолод, веселих розваг у колі друзів та подруг. Але є немало віршів, забарвлених гіркотою безпритульного буття.

Зразком вагантського світосприйняття є знаменита «Сповідь» Архіпіїти. Він не бажає прикриватися брехливим благочестям, з викликом визнає свої провини:

.........................................................................

Не понурість вченого - гурт, веселий дотеп

Більш мене приваблюють, ніж медові соти.

Лиш Венері - владарці рад я слугувати:

Це ж бо діло вибранців, молодих крилатих.

Йду, куди юнацтво йде; світ переді мною.

Дружний не з чеснотами - з блудом заодно я.

Насолоди прагну я більше, ніж спасіння,

Плоть цвіте, в душі, проте, не людина - тінь я.

............................................................................

Я в корчмі й померти рад, не в м'якій постелі,

Аби лиш вино було в келиху веселім:

Голосніше янголи заспівають, може:

«Глянь на пияка того й змилостися, боже!»

............................................................................

Ось і гріхи мої - мов на скатертині,

Все, про що злорадники вам доносять нині.

В душу власну глянути в них немає часу,

Хоч на блуд мій дивляться не з презирством - ласо.

(Переклад А. Содомори).

Переважають в ліриці вагантів любовна тема і викривальна сатира. їхня любовна лірика часто пов'язана з картинами сільської природи; поети оспівують весну, пробудження природи. Весна і любов - давні фольклорні символи оновлення всього живого. Любовна лірика вагантів часто відзначається зухвалістю і бешкетництвом. Разом з тим у ній нерідко звучить повага до юного дівоцтва і непорочності. Героїнею в таких випадках виступає молода селянська дівчина - пастушка.

Сатирична поезія вагантів має антиклерикальну спрямованість. Хижацтво, зловживання, симонія * папського Риму викликали незадоволення і засудження в різних країнах, що відбилося, зокрема, [81] у такому прислів'ї: «Цапай, лапай і хапай - три способи, щоб папствувати папою!»(1). Простодушна релігійність вагантів поєднується з гострим сатиричним ставленням до папської курії, до духовенства високих рангів, від яких залежало низове клерикальне середовище. У дотепних задиркуватих сатирах вагантів висміюються лицемірство, розпуста, здирство, користолюбство духовного керівництва. Гостра критика папського двору звучить, наприклад, у вірші «Викриття Риму» Вальтера Шатільйонського.

(1) Цит. за: Поззия вагантов, с. 50.

* Симонія - купівля-продаж церковних посад або духовного сану в католицькій та інших церквах, поширена за доби феодалізму в Західній Європі.

Ваганти створили багато дотепних пародій на біблійні сюжети та церковні ритуали. Так, у відомій пародії «Всеп'яніша літургія» (XIII ст.) точно відбито всі компоненти меси, але пародійним перекрученням слів досягається комедійний ефект: «Сповідайтеся Бахусу (замість Богу), бо благ єсть, бо в кубках і кружках воспіваніє його»; «Пир усім» (замість «мир усім») і т. п. В анонімній пародії XII ст. «Євангеліє від Марки Срібла» (замість «від св. Марка») дотепним підбором фраз із Біблії та Євангелія викривається користолюбство папи та його оточення. До папської курії прийшов шукати захисту невинно засуджений бідний клірик. Але його виганяють уже з порога: «Відійди від мене, сатана... бо не пахнеш ти тим, чим пахнуть гроші». Зовсім інший прийом чекає багатого і зажирілого клірика, який «учинив убивство». Гроші відкривають йому доступ до самого папи. Взявши хабаря, папа повчає своїх підлеглих: «Глядіть, братіє, ніхто хай не зводить вас пустими словами, бо дав я вам зразок: як я беру, щоб так і ви брали».

Протягом століть церква переслідувала вагантів, а з початку XIII ст. почала жорстоко розправлятися з ними. Наприкінці XIII ст. лірика вагантів занепадає, але традиції її вплинули на розвиток куртуазної та міської літератури. У наступні століття про неї майже забули і відкрили знову в добу романтизму, коли пробудився інтерес до старовини. В наш час знову помітне зацікавлення вічно молодою поезією запальних співців свободи і радощів життя, тим більш, що в середовищі вагантів виникло чимало студентських пісень, зокрема деякі строфи з широковідомої «Gaudeamus igitur».

П'єр Абеляр.Центральною фігурою духовного життя освіченої Європи початку XII ст. вважають П'єра Абеляра (1079-1142).Блискучий оратор і викладач, він стояв на чолі приватної світської школи [82] у Парижі, відомої своїм вільнодумством. На лекціях Абеляра збиралась різна публіка - клір, городяни, рицарі, ваганти. Слухачі та послідовники були до кінця йому віддані та всюди йшли слідом за наставником. Абеляр з повагою ставився до античної філософії та найбільше цінував Розум. В книзі «Так і ні» він пропонує обмежити релігійну віру «розумним обгрунтуванням». На думку Енгельса, головне у Абеляра - не сама теорія, а опір авторитетові церкви(1). За критику католицьких догматів та фанатизму погляди Абеляра двічі були засуджені церквою і папою як єретичні.

(1) Архив К. Маркса и Ф. Энгельса, т. X, с. 300- 302.

Будучи вже ченцем, він вважає за необхідне в автобіографічній «Історії моїх поневірянь» розповісти про безмірне кохання до своєї учениці - талановитої і красивої Елоїзи, а також про те, як жорстоко переслідують їх церковні фанатики і заздрісники. Трагічна історія цього кохання знайшла відображення й в їхньому листуванні, яке вражає психологічною глибиною і щирістю почуттів. «Історія» Абеляра та його листування є цінним літературно-історичним джерелом у вивченні духовної атмосфери Європи початку XII ст., а також свідоцтвом відродження духу античного індивідуалізму, зростаючої свідомості про самоцінність окремої особистості.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.011 сек.)