Форми здійснення іноземних інвестицій

Всі види іноземних інвестицій іноземні інвестори, відповідно до ст. 392 ГК і ст. 3 Закону, мають право здійснювати в таких формах:

1. часткової участі. у підприємствах чи інших організаціях корпоративного типу, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств; при цьому можуть використовуватися усі організаційно-правові форми господарських організацій корпоративного типу (господарські товариства, кооператив, господарське об'єднання, промислово-фінансова група);

2. створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, у порядку, передбаченому законодавством України;

3. створення філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб; представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності, що відкриваються в Україні, повинні реєструватися згідно зі ст. 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»; порядок реєстрації визначається Інструкцією про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затв. наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 18.01.1996 р. № 30;

4. придбання у власність діючих підприємств повністю;

5. не заборонене законами України придбання нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, тран­спортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

6. придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;

7. придбання інших майнових прав;

8. в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.

Узагальнивши вищезазначені положення Закону «Про режим іноземного інвестування», Вінник О.М. ¹ виділяє дві основні правові форми іноземного інвестування; корпоративну та договірну, які можуть поєднуватися (наприклад, у разі створеннякількома особами, за участі іноземного інвестора/інвесторів, господарського товариства; укладення засновницького договору в такому випадку є обов'язковою передумовою інвестування в корпоративній формі).

Корпоративна форма іноземного інвестування має місце у разі: створення іноземним інвестором самостійно чи за участю українських суб'єктів господарювання господарських організацій; набуття іноземним інвестором корпоративних прав діючої господарської організації чи цілісного майнового комплексу унітарного підприємства; створення іноземним інвестором з правами юридичної особи філії чи представництва, реєстрація яких здійснюється відповідно до Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затв. наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язківторгівлі України від 18.01.1996 р. № 30.

Особливу роль серед організаційно-правових форм іноземного інвестування відіграють підприємства з іноземними інвестиціями та іноземні підприємства, особливості правового статусу яких визначаються ГК (ч. 2 ст. 63, статті 116-117) та Законом «Про режим іноземного інвестування» (оперує лише поняттям підприємства з іноземними інвестиціями - п. 3 ст. 1, статті 16-21).

____________________

¹Вінник О.М. Господарське право: Навчальний посібник. – 2-ге вид., змін. та доп. – К: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008 – С.668

Підприємством з іноземними інвестиціями визнається підприємство (господарська організація) будь-якої організаційно-правової форми, в статутному фонді якого не менше 10% становить іноземна інвестиція. Іноземне підприємствоє різновидом підприємства з іноземними інвестиціями. Характерною ознакою іноземного підприємства є 100-відсоткова іноземна інвестиція в його статутному капіталі (фонді).

Набуття спеціального статусу - підприємства з іноземними інвестиціями чи іноземного підприємства - відбувається з дня зарахування іноземної інвестиції на баланс такої організації.

Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, у тому числі внески до статутного фонду таких підприємств, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України. При цьому перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України.

До установчих документів підприємств з іноземними інвестиціями (іноземного підприємства) ставляться спеціальні вимоги: крім відомостей, передбачених законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, вони також повинні містити відомості про державну належність засновників такого підприємства.

Іноземна юридична особа, засновуючи або беручи участь у заснуванні на території України суб'єкта підприємницької діяльності, повинна засвідчити свою реєстрацію у країні місцезнаходження відповідним документом, яким може бути витяг із торговельного, банківського або судового реєстру тощо.

Крім цього, внесення інвестицій, як вже зазначалося повинно бути зареєстроване.

Відповідно до ст.18 Закону «Про режим іноземного інвестування» майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для реалізації або власного споживання), звільняється від обкладення митом. Прицьому митні органи здійснюють пропуск такого майна на територію України на підставі виданого підприємством простого векселя на суму мита з відстроченням платежу не більш як на 30 календарних днів з дня оформлення ввізної вантажної митної декларації.

Порядок пропуску такого майна на територію України визначається ст. 18 Закону передбачений постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1996 р. № 937 «Про порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна».Вексель – погашається і ввізне мито не справляється, якщо в період, на який дається відстрочення платежу зазначене митозараховане на баланс підприємства і податковою інспекцією за місцезнаходженням підприємства зроблено відмітку про це напримірнику векселя.

Якщо протягом трьох років з часу зарахування іноземної інвестиції на баланс підприємства з іноземними інвестиціямимайно, що було ввезено в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду зазначеного підприємства, відчужується, у тому числі у зв'язку з припиненням діяльності цього підприємства (крім вивезення іноземної інвестиції за кордон), підприємство з іноземними інвестиціями сплачує ввізне мито.

Підприємство з іноземними інвестиціями самостійно визначає умови реалізації продукції (робіт, послуг), включаючи ціну на них, якщо інше не передбачено законодавством України. Продукція таких підприємств не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови її сертифікації як продукції власного виробництва у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Порядок визначення продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями затверджений однойменно постановою Кабінету Міністрів України від 05.09.96 р. № 1061. Згідно з цією постановою продукцією власного виробництва визнається продукція, яка була вироблена або піддана достатній переробці чи обробці підприємством з використанням власного або орендованого майна. До продукції, повністю виробленої підприємством, зокрема, належать: корисні та супутні копалини, видобуті підприємством, якщо воно має право на розробку надр; рослинна продукція, вирощена та зібрана на земельнихділянках, що належать підприємству або орендовані цим підприємством; живі тварини, вирощені на підприємстві, та продукція,одержана від тварин, які є власністю підприємства; продукція, вироблена підприємством виключно із зазначеної редукції.

Переробка чи обробка продукції підприємством визнається достатньою, якщо виготовлена продукція класифікується в іншій тарифній позиції, ніж вироби і матеріали, придбані підприємством і використані ким для виготовлення цієї продукції, або частка доданої вартості продукції під час її переробки чи обробки становить не менш як 50%, якщо інше не передбачено законодавством. При цьому доданою вартістю є різниця між собівартістю продукції та вартістю використаних матеріалів, сировини, комплектуючих.

Не може визнаватися як достатня переробка здійснення таких технологічних операцій: забезпечення схоронності продукції під час її зберігання чи транспортування, поміщення у соляний та інші розчини з метою зберігання; підготовка продукції для продажу і транспортування (подрібнення партії, формування відправлень, сортування та перепакування, розлив); прості складальні операції; змішування компонентів без надання одержаній продукції І характеристик, що істотно відрізняють від вихідних складових; поєднання двох або більшої кількості зазначених операцій.

Для одержання сертифіката продукції власного виробництва підприємство подає письмову заяву Торгово-промисловій палаті чи її регіональній палаті. Рішення про видачу сертифіката або відмову у його видачі приймається нею протягом 20 днів з дня одержання заяви.

Оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями (іноземних підприємств) здійснюється у загальному для всіх суб'єктів підприємницької діяльності порядку, тобто відповідно до податкового законодавства України. Охорона та здійснення підприємствами з іноземними інвестиціями прав Інтелектуальної власності забезпечується згідно з законодавством України. Ціпідприємства самостійно приймають рішення про патентування (реєстрацію) в Україні та за кордоном винаходів, промислових зразків, товарних знаків та інших об'єктів інтелектуальної власності, які їм належать, керуючись при цьому українським законодавством.

Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями (іноземних підприємств) обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

Умовою реалізації більшості форм іноземних інвестицій відповідно до Закону є інвестиційні договори, згідно з якими їхсуб’єкти самостійно визначають умови реалізації продукції (робіт, послуг).

За визначенням Коссака В.М.¹ інвестиційний договір (контракт) — це угода двох або більше учасників інвестиційної діяльності, змістом якої є взаємні права та обов'язки, спрямовану на реалізацію; Іноземних інвестицій з метою одержання прибутку або досягнення іншого соціального ефекту.

Інвестиційні договори можна класифікувати за різними і критеріями і поділити на оплатні та безоплатні, реальні й консенсуальні, одно -, дво- і багатосторонні тощо. За сукупністю економічних та юридичних ознак запропоновано диференціювати такі типи інвестиційних договорів: про передання майна у власність або оперативне управління з метою інвестиційної діяльності; про надання майна в користування з метою інвестиційної діяльності; про передання. майнових прав;про спільну підприємницьку діяльність; про виробничу кооперацію; спрямовані на придбання майна у власність або майнових прав з метою інвестиційної діяльності; є) договори про придбання (передачу) прав на використання інтелектуальної власності з _________________

¹Коссак В.М. Іноземні інвестиції в Україні: Цивільно-правовий аспект. – С. 60-62.

метою інвестиційної діяльності; ж) договори про придбання (передачу) цінних паперів та інших корпоративних прав; з) договори про придбання майна у користування з метою інвестиційної діяльності.

Щодо такого договору Вінник О.М. виділила наступні ознаки:¹

• особливий суб'єктний склад: однією із сторін договору має бути іноземний інвестор;
• предмет договору - іноземна інвестиція, що здійснюється в будь-якій не забороненій законодавством України формі й розмір якої фіксується в договорі;
• об'єкт інвестування, не заборонений законодавством України щодо
• іноземних інвестицій;
• мета договору - здійснення іноземної інвестиції й отримання як результату прибутку (доходу) та/або досягнення іншого соціально-економічного ефекту;
• необхідність дотримання письмової форми (а в передбачених законодавством випадках - нотаріально посвідченої); оскільки інвестиційна діяльність є різновидом зовнішньоекономічної діяльності (ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»), то при укладенні інвестиційних договорів, які опосередковують здійснення іноземного інвестування спільно іноземними інвесторами та вітчизняними суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, слід дотримуватися спеціальних вимог щодо форми та змісту договору, притаманних зовнішньоекономічним контрактам, якщо законодавство про режим іноземного інвестування та спеціальні закони не передбачають іншого.

Як уже зазначалося, в попередньому розділі права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору визначаються, правом країни, обраної

____________________

¹Вінник О.М. Інвестиційне право: Навчальний посібник. – 2-ге вид., переробл. та доп. – К: «Правова єдність», 2009 – С.355.

сторонами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого погодження. Проте, на відміну від цього правила, інвестиційні контракти за своїм змістом (сукупністю прав та обов'язків сторін) повністю підпорядковуються українському законодавству незалежно від місця укладення їх. Згідно зі статтями 6 і 7 Закону для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами України. Для деяких суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності. Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

При укладенні таких договорів застосовується Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Мінекономіки від 06.09.2001 №201, якщо інші вимоги до змісту та форми договорів, що укладаються за участю іноземних інвесторів на території України, не передбачені законодавством України.

Одним із важливіших засобів залучення іноземних інвестицій є концесійні договори.

Відповідно до ч.1 ст. 406 ГК концесія – це надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб'єктам господарювання (концесіонерам) права на створення (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об'єктом концесії за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов'язань, майнової відповідальності і підприємницького ризику.

Засадами концесійної діяльності в Україні, згідно ст. 407 ГК є: поєднання державного регулювання концесійної діяльностіздійснення її на підставі концесійного договору; вибір концесіонерів переважно на конкурсній основі; комплексне та оплатне використання об'єкта концесії, участь держави, органів місцевого самоврядування у частковому фінансуванні об'єктів концесії соціального призначення; взаємна вигода сторін у концесійному договорі, розподіл ризиків між сторонами концесійного договору; державне гарантування інвестицій концесіонерів; стабільність умов концесійних договорів; забезпечення прав та законних інтересів споживачів продукції (послуг), що надаються концесіонерами.

Така діяльність здійснюється на основі конце­сійних договорів, що укладаються відповідно до законодавства України з концесіонерами, в тому числі іноземними інвесторами, Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом державної влади, або визначеними законом органами місцевого самоврядування. Об'єкти права державної або комунальної власності, що можуть надаватися в концесію, а також види підприємницької діяльності, які не дозволяється здійснювати на концесійній основі, визначаються Законом України від 07.09.1999 р. «Про концесії» (надалі – Закон) У Законі надано виключний перелік сфер господарської діяльності, у яких надається право здійснювати концесій діяльність, зокрема це: надання послуг, пов’язаних з постачанням споживачам тепла; будівництво та експлуатація автомобільних доріг, об'єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруді; будівництво та експлуатація шляхів сполучення; будівництво та експлуатація вантажних і пасажирських портів; будівництво та експлуатація аеропортів; надання послуг у сфері кабельного телебачення; надання послуг зв'язку; надання поштових послуг; транспортування та розподіл природного газу; виробництво та (або) транспортування електроенергії; громадське харчування; будівництво жилихбудинків; надання ритуальних послуг будівництво та експлуатацію готелів, туристичних комплексів, кемпінгів та інших відповідних об’єктів туристичної індустрії тощо.

Предметом договору комерційної концесії згідно з ч. 1 ст. 1116 ЦК також є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності, комерційного досвіду ділової репутації тощо. Тобто предмет такого договору має комплексний характер. Його основою є комплекс виключних прав, закріплених за право володільцем.

Претендентом на здійснення концесійної діяльності відповідно до цього Закону може бути фізична або юридична особа (суб'єкт підприємницької діяльності), резидент або нерезидент, який подав заявку на участь у концесійному конкурсі.

Договір концесії (концесійний договір) визначений у Законі як договір, відповідно до якого уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування (концесієдавець) надає на платній та строковій основі суб'єкту підприємницької діяльності (концесіонеру) право створити (побудувати) об'єкт концесії чи суттєво його поліпшити та (або) здійснювати його управління (експлуатацію) відповідно до Закону з метою задоволення громадських потреб.

З цього визначення випливає, що договір концесії є платним і взаємним.

Цей договір має певні особливості. По-перше, його використання можливе виключно у сфері підприємництва. По-друге, учасниками, тобто сторонами договору, можуть бути тільки вітчизняні або іноземні суб’єкти підприємницької діяльності. Ця умова ставить договір комерційної концесії у ряд суто підприємницьких договорів. По-третє, відносини між його учасниками регулюються спеціальними приписами цивільного та господарського законодавства про зобов'язання під час здійснення підприємницької діяльності.

Законом визначено як мінімальний, так і максимальний строк, на який укладається договір концесії - не менш як 10 і не більш як 50 років. Водночас концесіонер y разі виконання його умов договору має право на продовження його строку.

Правила про мінімальні і максимальні строки договору концесії є імперативними. Такий висновок випливає із вказівки Закону, про строк дії концесійного договору може бути змінений за згодою сторін у межах зазначених строків. Отже, свобода сторін у визначенні й зміні строку договору обмежена певними рамками. Сторонам надана можливість укладати договір на будь-який строк, що визначається ними, але не менше встановленого Законом мінімального строку і не більше максимального строку, визначеного Законом.

Концесійний договір вважається укладеним із дня досягнення консенсусу з усіх істотних умов та підписання сторонамитексту договору. З цього законодавчого положення можна зробити висновок, що договір концесії є консенсуальним.

Зміст договору концесії становить сукупність умов, у яких закріплені взаємні права та обов'язки концесієдавця та концесіонера. Істотними умовами договору концесії в Законі названі: сторони договору; види діяльності, роботи, послуга, здійснювані за умовами договору; об'єкт концесії (склад і вартість майка або технічні і фінансові умови створення об'єкта концесії); умови надання земельної ділянки, якщо вона необхідна для здійснення концесійної діяльності; перелік видів діяльності, здійснення яких піддягає ліцензуванню; умови встановлення, зміни цін (тарифів) на виготовлені (надані) концесіонером товари (роботи, послуги); строк дії договору концесії, умови найму, використання пралі працівників - громадян України; умови використання вітчизняних технологій, техніки, сировини, матеріалів; умови та обсяги поліпшення об'єкта концесії та порядок компенсації названих поліпшень; умови, розмір і порядок внесення концесійних платежів; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення об'єкта концесії та умови його повернення; відповідальність за виконання сторонами зобов'язань; страхування концесіонером об'єктів концесії, взятих у концесію; порядок продовження іприпинення дії договору; порядок вирішення спорів між сторонами.

Цей перелік умов не є вичерпним, за згодою сторін у концесійному договорі можуть бути передбачені й інші умови, в томучислі передбачені спеціальними законами, про концесійну діяль­ність в окремих сферах господарської діяльності.

В істотні умови концесійного договору відповідно до прямої вказівки Закону (ст. 11) включається обов'язковість одержанняконцесіонером в установленому порядку ліцензії, якщо концесіонер здійснює підприємницьку діяльність, яка згідно з законодавством України підлягає ліцензуванню.

Закон не містить спеціальних вимог до форми договору концесії, однак передбачає його реєстрацію.

При цьому реєстраційний орган визначається за критерієм об'єкта концесії. Якщо об'єктом концесії є об'єкт права державної власності, то орган, уповноважений укласти концесійний договір, повідомляє про укладення такого договору Фонд державного майна України, який веде реєстр концесійних договорів. Органом реєстрації є виконавчий орган відповідної ради уразі, якщо об'єктом концесії є об'єкт права комунальної власності. При цьому також необхідно повідомляти Фонд державного майна України про укладення концесійного договору.

Концесієдавець та концесіонер мають взаємні права й обов'язки.

Так, концесієдавець має право: здійснювати контроль за дотриманнямконцесіонером умов концесійного договору;надавати виключне право на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії; вимагати дострокового розірвання концесійного договору в разі порушення концесіонером кого умов; вимагати від концесіонера відшкодування збитків у разі погіршення стану об'єкта концесії, яке сталося з вини концесіонера.

Водночас, у концесієдавця є низка обов’язків: передати концесіонеру об’єкт концесії у стані та строки, передбачені концесійним договором; надати концесіонеру своєчасно і у повному обсязі передбачені концесійним договором документи, які затверджують право концесіонера на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії; вимагати звіт про використання амортизаційних відрахувань; зберігати комерційну. таємницю концесіонера; не втручатися господарську діяльність концесіонера; якщо для здійснення концесійної діяльності необхідна земельна ділянка, забезпечити її надання у порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Слід зазначити, що одним з основних обов'язків концесієдавця є передача концесіонеру об'єкта концесії у стані та у строки,передбачені концесійним договором. Умова договору концесії, що закріплює обов'язок концесієдавця надати концесіонеру. об'єкт концесії, є істотною умовою. Без неї договір не може вважатися укладеним.

Концесіонер має такі права: здійснювати підприємницьку діяльність на основі створення (будівництва) та (або) управління (експлуатації) об'єкта концесії; на виключне право на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії, якщо це передбачено умовами концесійного договору; вимагати розірвання концесійного договору у разі порушення концесієдавцем умов договору і відшкодування збитків, завданих невиконанням умов договору; на продовження строку дії концесійного договору у разі виконання його умов; отримувати плату за вироблені товари (роботи, послуги) згідно з умовами концесійного договору; використовувати амортизаційні відрахування на відновлення основних фондів, отриманих у концесію; на контрактній основі залучати до виконання спеціальних робіт на об'єкті концесії третіх осіб. При цьому, концесіонер відповідає за виконання такими особами умов концесійного договору і законодавства України.

До числа обов'язків концесіонера належать такі: виконувати умови концесійного договору; укладати відповідно до законодавства трудові договори (контракти), як правило, із працівниками – громадянами України; використовувати на об'єкті концесії технології, матеріали, техніку вітчизняного виробництва, якщо інше не передбачено умовами договору; утримувати об'єкт концесії в належному технічному стані; після закінчення строку, на який було укладено концесійний договір, передати об'єкт концесії в належному технічному стані концесієдавцю відповідно до умов договору.

Як видно, специфіка прав та відповідних їм обов'язків сторін за договором концесії обумовлені переважно особливостями цієї договірної форми.

Концесійні платежі зараховуються до Державного бюджету України або місцевого бюджету. Методика розрахунку і граничні розміри концесійних платежів визначаються Кабінетом Міністрів України. Законом передбачена можливість надання пільг щодо концесійних платежів, визначати надання дотацій, компенсацій концесіонерам збиткових і низькорентабельних об'єктів концесії, які мають важливе соціальне значення. Порядок визначення таких об'єктів, а також умови надання дотацій, компенсацій та пільг встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Одним з обов'язків концесіонера є обов'язок утримувати об'єкт концесії в належному технічному стані. Цей обов'язокозначає експлуатацію та утримання в умовах, що забезпечують належний технічний стан, і зберігання об'єктом концесії відповідності своєму призначенню з урахуванням нормального зносу в процесі використання.

Перелік прав та обов'язків і концесієдавця, і концесіонера, названий у Законі, не має вичерпного характеру, що випливає як із назви розділу IV Закону «Основні права і обов'язки сторін концесійного договору», так і з вказівки, що концесієдавець та концесіонер мають також інші права та обов'язки, передбачені концесійним договором і законодавством України.

Згідно ст.15 Закону дія концесійного договору припиняється у таких випадках: закінчення строку, на який був укладений договір; ліквідація концесіонера за рішенням суду, у тому числі в зв'язку з визнанням його банкрутом; загибель об'єкта концесії. Концесійний договір може бути розірваний: за погодженням сторін; на вимогу однієї із сторін у судовому порядку в разі невиконання сторонами їхніх зобов'язань; з інших підстав, передбачених законами України. Отже, належним чином доведене невиконання стороною за договором хоча б одного з обов'язків відповідно до п. 2 ст. 15 Закону є підставою для розірвання договору концесії в судовому порядку на вимогу іншої сторони.

Законом урегульовано взаємовідносини сторін у разі припинення дії концесійного договору, зокрема, у разі погіршенняоб'єкта концесії. Відповідно до п. З ст.15 Закону, якщо концесіонер допустив погіршення стану об'єкта концесії або його загибель, він має відшкодувати концесієдавцю збитки, якщо не доведе, що погіршення або загибель об'єкта сталися не з його вини.

У Законі прямо не передбачено в числі прав концесіонера право вносити в об'єкт концесії такі зміни, що поліпшують йогоякість. Однак таке право випливає з норми, що визначає долю поліпшень об'єкта концесії. Відповідно до п.5 ст. 15 Закону у разіполіпшення майна, отриманого в концесію, що здійснене за рахунок коштів концесіонера, чи створення концесіонером майна на виконання умов концесійного договору концесієдавець зобов'язаний відшкодувати концесіонеру витрати, зроблені у зв'язку із зазначеними поліпшеннями, або вартість створеного майна в частині, що не була компенсована концесіонером у результатіконцесійної діяльності відповідно до умов концесійного договору.

Таким чином, питання про відшкодування концесіонеру витрат, понесених у зв'язку з поліпшенням майна, або вартостіствореного майна не ставиться в залежність від характеру поліпшень або від наявності попередньої згоди концесієдавця наздійснення поліпшень. Незалежно від того, чи були поліпшення зроблені з дозволу концесієдавця чи ні, віддільні вони без шкоди для майна чи ні, закон не передбачає можливості їх вилучення концесіонером або відмови концесієдавця від відшкодування витрат концесіонера. Однак Закон обмежує розмір витрат, що відшкодуються, тільки тієї частиною, що не компенсована концесіонером у результаті концесійної діяльності.

Відповідно до зазначеного Закону спеціальними законами можуть визначатися особливості здійснення концесійної діяльності в окремих сферах господарської діяльності.

Вищенаведений аналіз законодавства дає підстави зробити висновок, що на сучасному етапі законодавчо закріплені максимально сприятливі умови для залучення іноземних інвестицій в економіку України, які забезпечують вільне і ефективнездійснення господарської діяльності в Україні іноземними суб'єктами господарювання.

Одним із видів інвестиційних договорів є договори про розподіл продукції. Вони розкладаються відповідно до Закону України від 14.09.1999 p. «Про угоди про розподіл продукції» (надалі – Закон), який регулює відносини, що виникають у процесі укладення, виконання та припинення дії угод про розподіл, продукції, визначає основні правові вимоги до таких угод, а також особливості правовідносин щодо користування надрами на умовах розподілу продукції. При цьому продукція - це корисні копалини загальнодержавного та місцевого значення (мінеральна сировина), що видобуваються (виробляються) розробки родовищ корисних копалин.

Оскільки, згідно ст. 16 Кодексу України про надра, усі види користування надрами підлягають ліцензуванню, право отримати таку ліцензію передається переможцеві міжнародного конкурсу (тендеру) на підставі підписаного між ним і замовником тендеру контракту на користування надрами.

Частина виробленої продукції (загального обсягу продукції, видобутої відповідно до угоди про розподіл продукції і доставленої у пункт вимірювання), так звана компенсаційна продукція, передається у власність інвестора в рахунок компенсації його витрат. Інша частина - прибуткова продукція - розподіляється між інвестором і державою та визначається як різниця між виробленою і компенсаційною продукцією.

Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона - Україна (далі - держава) доручає іншій стороні - інвестору навизначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр таведення пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик зподальшою, компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції.

Учасників цих відносин відповідно до цього Закону є: держава в особі Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, на території якого розташована ділянка надр, що передається в користування на умовах угоди про розподіл продукції; Постійно діюча Міжвідомча комісія, яка утворюється Кабінетом Міністрів України у складі представників державних органів, органів місцевого самоврядування, народних депутатів України і уповноважена вирішувати питання з організації укладення та виконання угод про розподіл продукції умови укладення угоди про розподіл продукції (ст. 6); конкурсні засади визначення інвестора, з яким укладається угода про розподіл продукції (ст. 7); вимоги до угоди про розподіл продукції (ст. 6), у т. ч. до її форми (письмова) та змісту, зокрема, істотних умов угоди - переліку видів діяльності інвестора та програми обов'язкових робіт із визначенням строків виконання, обсягів і видів фінансування, технологічного обладнання та інших показників, що не можуть бути нижчими від запропонованих інвестором у конкурсній заяві, а також інших істотних умов.

Угода про розподіл продукції може бути двосторонньою чи багатосторонньою, тобто її учасниками можуть бути декількаінвесторів, за умови, що вони несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, передбаченими такою угодою. Вона укладається з переможцем конкурсу, який проводиться в порядку, визначеному Законом.

Угода про розподіл продукції має бути укладена у письмовій формі і відповідати вимогам Закону та конкурсу на укладення такої угоди.

Строк діїугоди про розподіл продукції, який визначається сторонами, однак не може перевищувати п’ятдесяти років з дня її підписання. Державну реєстрацію угоди про розподіл продукції проводиться Міжвідомчою комісією в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Для інвесторів, які укладають угоди про розподіл продукції встановлені банківські й валютні пільги. Так, стягнення коштів з банківських рахунків, відкритих інвестором на території України для обслуговування робіт, передбачених угодою про розподіл продукції, не може бути в безспірному порядку.

Відповідно до Положення про порядок іноземного інвестування в Україну, затвердженого Постановою Правління національного банку України від 10.08.2005 № 280 іноземні інвестори та резиденти для здійснення в Україні спільної інвестиційної діяльності без створення юридичної особи мають право перераховувати кошти в іноземній валюті виключно на поточний рахунок, відкритий в уповноваженому банку для ведення спільної інвестиційної діяльності (надалі – рахунок спільної діяльності), без індивідуальної ліцензії НБУ на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу.

Сторони договору про спільну інвестиційну діяльність (іноземні інвестори та резиденти) мають право проводити розрахунки з резидентами в гривнях на території України за товари (роботи, послуги) без індивідуальної ліцензії НБУ на розрахунки між резидентами і нерезидентами в межах і торговельного обороту у валюті України. Використання ж сторонами такого договору іноземної валюти з рахунку спільної діяльності на території України як засобу платежу потребує наявності індивідуальної ліцензії НБУ; на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу.

Згаданим Положенням заборонено перерахування коштів за межі України; з рахунку спільної інвестиційної діяльності з метою здійснення інвестицій в інші країни (слід відрізняти від гарантій для іноземного інвестора переказу щодо прибутківдоходів та інших коштів, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвестицій).

Підстави для припинення інвестиційної діяльності визначено у ст. 21 Закону «Про інвестиційну діяльність». Відповідно до положень цієї статті зупинення або припинення інвестиційної діяльності проводиться за рішенням інвесторів (при цьому відшкодовують збитки учасникам інвестиційної діяльності) або правомочного державного органу.

Рішення державного органу про зупинення або припинення інвестиційної діяльності може бути прийнято з таких причин: якщо її продовження може призвести до порушення встановлених законодавством санітарно-гігієнічних, архітектурних, екологічних та інших норм, прав та інтересів громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом; оголошення у встановленому законом порядку інвестора банкрутом внаслідок неплатоспроможності; стихійного лиха; запровадження надзвичайного стану.

Ліквідація та реорганізація підприємств з іноземними інвестиціями відбувається відповідно до положень ст. 104 ЦК, ст. 60 ГК. Порядок визнання підприємства з іноземними інвестиціями банкрутомвизначається Законом України від 14.05.1992 р.«Про відновлення платоспроможності боржника або визначення його банкрутом» в редакції закону від 30.06.1999 р.

Поиск по сайту: