Система, ознаки, структура, принципи організації та види органів виконавчої влади

Органи виконавчої влади є ключовими суб'єктами адміністративного права, оскільки їм належать провідне місце і роль у виникненні й функціонуванні суспільних відносин, що є предметом адміністративно-правового регулювання.

Класифікація видів органів виконавчої влади можлива за різними критеріями (ознаками).

Зокрема ці органи поділяються на види залежно від:

характеру компетенції (або змісту функцій) - на органи:

- загальної,

- галузевої,

- функціональної або

- змішаної компетенції;

сфери дії - на органи управління:

- економікою,

- соціально-культурним розвитком,

- в адміністративно-політичній сфері; способів прийняття владних рішень - на органи:

- колегіальні та

- єдиноначальні (одноособові) і т. ін.

Найважливіше значення має класифікація видів органів виконавчої влади в Конституції України.

Вона виділяє за критерієм організаційно-правового рівня наступні види:

1) вищий орган у системі органів виконавчої влади - Кабінет Міністрів України;

2) центральні органи виконавчої влади (ЦОВВ) - міністерства та інші центральні органи;

3) місцеві органи виконавчої влади - обласні (Київська і Севастопольська міські), районні державні адміністрації.

В апараті державного управління елементом виступає кожний самостійний орган виконавчої влади. Власне, завдяки цьому апарат визначається саме як система органів виконавчої влади. Однак це не означає, що при системній характеристиці апарату внутрішній зміст елементів не береться до уваги.

Кожний орган виконавчої влади сам є системою і складається з власних елементів: структурних підрозділів; посад.

Але це - елементи двох неоднакових рівнів: з одного боку, апарату в цілому (як системи органів), а з іншого - окремого органу (як системи підрозділів і посад).

Отже, якщо первинним елементом усієї системи органів виступає окремий орган, то для кожного органу аналогічну роль виконує окрема посада, яку обіймає службовець даного органу. Саме таке розуміння надалі визначатиме висвітлення адміністративно-правового статусу службовців органів виконавчої влади.

Структура системи органів виконавчої влади будується відповідно до певних об'єктивних закономірностей організації та функціонування складних соціальних систем, наукове визначення яких набуває значення основних засад структурної побудови даної системи.

Базовою засадою виступає ієрархічна організація системи органів, яка зумовлює необхідність існування так званої управлінської вертикалі.

Ієрархічну вертикаль виконавчої влади утворюють органи вже згадуваних раніше трьох організаційно-правових рівнів. Кожний з цих рівнів представлений такими органами:

1) рівень вищого органу в системі органів виконавчої влади - Кабінетом Міністрів України (урядом);

2) рівень центральних органів виконавчої влади - міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади;

3) рівень місцевих органів виконавчої влади - а) місцевими органами загальної компетенції: Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські, районні державні адміністрації; б) місцевими органами спеціальної (галузевої, функціональної, змішаної) компетенції, котрі як безпосередньо підпорядковані відповідним центральним органам виконавчої влади, так і перебувають у підпорядкуванні місцевим державним адміністраціям1.

№ 25 Органи місцевого самоврядування: нормативна основа, поняття, компетенція, функції та система.

Місце́ве самоврядува́ння в Україні — це право територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України[1]. Місцеве самоврядування — це форма публічної влади, що реалізується специфічними суб'єктами — територіальними колективами і сформованими ними органами, має особливий об'єкт — питання місцевого значення, та здійснюється на основі використання окремого виду публічної власності — комунальної (муніципальної).[2]

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Територіальна громада — жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр;

адміністративно-територіальна одиниця — область, район, місто, район у місті, селище, село.

Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.

Представницькими органами місцевого самоврядування є ради.

Система місцевого самоврядування включає:

• територіальну громаду;

• сільську, селищну, міську раду;

• сільського, селищного, міського голову;

• старосту;

• виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

• районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

• органи самоорганізації населення.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересахфункції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, законами.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади — також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста, обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях.

Староста є посадовою особою місцевого самоврядування у селі або селищі, які разом з іншими населеними пунктами добровільно об'єднуються у одну територіальну громаду. Староста обирається мешканцями села або селища на строк повноважень місцевої ради об'єднаної територіальної громади. Староста за посадою входить до складу виконавчого комітету об'єднаної територіальної громади. Повноваження старости визначаються законом та Положенням про старосту.

Основи місцевого самоврядування

Правова основа місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування в Україні базується на фундаменті, який становлять правові, матеріальні, фінансові, соціальні та інші умови і можливості діяльності територіальних громад, органів та посадових осіб місцевого самоврядування по вирішенню питань місцевого значення (муніципальної діяльності).

Ці умови та можливості називають основами місцевого самоврядування і серед них в першу чергу можна виділити правові, матеріальні та фінансові основи.

Правові основи місцевого самоврядуванняв Україні становлять, в першу чергу, норми-принципи Конституції України, що закріплюють найважливіші відносини, які виникають в процесі організації і функціонування місцевого самоврядування в України, зокрема, територіальну організацію місцевого самоврядування, порядок та форми його здійснення, порядок формування та використання комунальної власності, гарантії самоврядних прав територіальних громад.

Ці норми містяться більш як в 30 статтях Конституції України

Матеріальна та фінансова основа місцевого самоврядування

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності.

Діяльність органів місцевої влади спрямована на задоволення суспільних потреб громадян і, у першу чергу, пов'язаних з отриманням життєво необхідних послуг.

Місцеві бюджети є фінансовою базою місцевого самоврядування і від обсягу ресурсів, що акумулюються в цих бюджетах, залежить наскільки результативно місцеві органи влади будуть виконувати покладені на них повноваження.

Сфера компетенції місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування як самостійна форма публічної влади характеризується власною сферою компетенції. Органи державної влади не мають права підміняти територіальні громади, органи місцевого самоврядування, втручатися у сферу їх компетенції за виключенням випадків, коли це необхідно для забезпечення законності та правопорядку і у передбачений законом спосіб.

В загальному вигляді найважливіші питання, віднесені до відання місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, ст.143 якої передбачає, що “територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції(схема 1).

Деталізується та конкретизується компетенція місцевого самоврядування в Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні”, в галузевому законодавстві та в інших правових актах шляхом закріплення повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування.

Так, зокрема, до повноважень територіальної громади чинне законодавство відносить вирішення наступних питань, що мають місцеве значення:

• формування виборних органів місцевого самоврядування – сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;

• обрання виборних посадових осіб місцевого самоврядування (сільського, селищного, міського голови);

• ініціювання питання щодо утворення органу самоорганізації населення, його обрання та дострокове припинення повноважень;

• дострокове припинення повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування у разі, якщо вони порушують Конституцію або закони України, обмежують права і свободи громадян, не забезпечують здійснення наданих їм законом повноважень;

• відкликання депутата місцевої ради.

Схема 1. Компетенція місцевого самоврядування

Повноваження органів місцевого самоврядування Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” закріплює згідно з принципом розподілу повноважень: окремо визначається компетенція представницьких органів місцевого самоврядування– сільських, селищних, міських рад, їх виконавчих органів, районних та обласних рад та сільського, селищного, міського голови. При цьому, вихідною формулою є положення Європейської хартії місцевого самоврядування, згідно з яким місцеве самоврядування є самостійним і під свою відповідальність вирішує дві групи питань:

1) питання місцевого значення в інтересах місцевого населення;

2) питання, що віднесені до відання органів державної влади але їх вирішення згідно з принципом децентралізації делегується в систему місцевого самоврядування

Схема 2.Питання, віднесені до відання місцевого самоврядування

Відповідно, для вирішення першої групи питань органи місцевого самоврядування наділяютьсясамоврядними (власними) повноваженнями, а для вирішення другої групи – делегованими(дорученими), що прямо передбачено Конституцією України, в ст. 143 якої закріплено, що органам місцевого самоврядування можуть бути надані законом окремі повноваження органів виконавчої влади.

Чинне законодавство України чітко не встановлює виключного переліку питань місцевого значення, що обумовлює певні труднощі при розмежуванні повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також при розподілі повноважень місцевого самоврядування на самоврядні та делеговані. В той же час, не викликає сумніву, що питання місцевого значення охоплюють всі сфери життєдіяльності територіальної громади (схема 2), їх вирішення забезпечує надання членам територіальної громади необхідних громадських послуг.

Завдання та функції місцевого самоврядування

З принципами місцевого самоврядування тісно пов’язані його завдання та функції.

До основних завдань місцевого самоврядування можна віднести:

• зміцнення засад конституційного ладу України;

• забезпечення реалізації конституційних прав людини і громадянина;

• створення умов для забезпечення життєво важливих потреб та законних інтересів населення;

• розвиток місцевої демократії.

Відповідно до цих завдань визначаються і функції місцевого самоврядування, під якими розуміють основні напрямки діяльності територіальних громад, органів місцевого самоврядування по вирішенню завдань місцевого самоврядування (муніципальної діяльності). Найважливішими з них є:

• залучення населення до участі у вирішенні питань місцевого та загальнодержавного значення;

• володіння, використання та управління комунальною власністю;

• забезпечення комплексного соціально-економічного та культурного розвитку відповідної території;

• надання соціальних послуг населенню;

• забезпечення законності, громадської безпеки, правопорядку, охорона прав, свобод і законних інтересів громадян;

• соціальний захист населення, сприяння працевлаштуванню громадян;

• захист прав місцевого самоврядування.

Функції місцевого самоврядування отримали юридичне закріплення в Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” у вигляді предметів відання органів місцевого самоврядування.

№ 26 Об’єднання громадян як суб’єкти адміністративного права.

Об'єднання громадян як суб'єкти адміністративного права

Право громадян на свободу передбачено в Загальній декларації прав людини й гарантовано Конституцією та законодавством України.

Стаття 36 Конституції України закріплює право громадян України на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. При цьому ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій

Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка) відповідно до Закону визнається політичною партією або громадською організацією.

Об'єднанням громадян притаманні ознаки, що відрізняють їх від державних організацій. При цьому можна виділити загальні ознаки, характерні для всіх об'єднань громадян, а також окремі специфічні ознаки, властиві тим чи іншим об'єднанням громадян.

До загальних ознак слід віднести:

1) добровільність об'єднання. Це відображено в добровільності вступу та виходу з об'єднання громадян, методах роботи, сутністю яких є досягнення певної мети внутрішньо організаційними методами, особливих формах примусу, з яких найвищою є виключення із членів об'єднання громадян;

2) організаційні заходи, якими в діяльності об'єднань громадян виступають самоврядування та саморегуляція;

3) відсутність у об'єднань громадян внаслідок їх природи державно-владних повноважень (за винятком випадків, коли держава делегує окремі повноваження такого роду й закріплює їх законодавчо, наприклад, закріплення за громадськими інспекторами охорони природи права складати протоколи про адміністративне правопорушення).

Окремими ознаками, притаманними окремим об'єднанням громадян, є:

1) членство в об'єднанні та відносини членства, що випливають звідси;

2) обов'язковість участі членів об'єднання громадян у його роботі та створенні матеріальної бази об'єднання шляхом внесення членських внесків;

3) наявність статуту об'єднання громадян. У діяльності об'єднань громадян здебільшого відсутні комерційні цілі або одержання прибутку. Виняток становить лише діяльність кооперативних організацій. Крім того, допускається господарська або інша комерційна діяльність об'єднань громадян для виконання їх статутних завдань і цілей.

Взаємовідносини держави та об'єднань громадян носять виключно правовий характер. Це проявляється в законодавчому закріпленні правового статусу об'єднань громадян низкою нормативно-правових актів.

Держава не втручається в діяльність об'єднань громадян, надаючи їм широку автономію. Проте це не виключає здійснення з боку держави контролю за діяльністю об'єднань громадян. Так, органи, що проводять легалізацію об'єднань громадян, здійснюють контроль за додержанням ними положень статуту. Законом закріплено право представників цих органів бути присутніми на заходах, які проводять об'єднання громадян, вимагати потрібні документи й одержувати в необхідних випадках пояснення.

Фінансові органи та органи податкової адміністрації здійснюють контроль за джерелами і розмірами прибутків та інших фінансових надходжень, а також за правильністю сплати об'єднаннями громадян податків. З свого боку, об'єднання громадян мають представляти фінансовим органам декларацію про прибутки та витрати.

Контроль за виконанням об'єднаннями громадян чинних норм і стандартів можуть здійснювати екологічні, пожежні, санітарно-епідемічні та інші органи державного нагляду й контролю.

№ 27 Інститут державної служби в системі адміністративного права.

Державна служба як інститут адміністративного права

1. Поняття та ознаки державної служби

Згідно Закону України ст.1 «Про державну службу» державна служба – це професійна діяльність осіб, які займають посади державних органах та їхньому апарату, щодо практичного виконання завдань і функцій, та одержують заробітню плату за рахунок державних коштів.

Ознаки:

- Є професійною діяльністю – це означає що державної служби основним місцем роботи за якими знаходяться трудова книжка службовця тобто державу службу не можна здійснювати за сумісністю поряд з іншими основним місцем роботи.

- Державна служба – це служба особи, яка займає посади в державних органах та їх апараті. Дана ознака є однією із найважливіших для визначення служби як державної. Оскільки державний орган – це особливий вид організації людей, який характеризується наступними рисами:

1) Є організованим колективом

2) Є автономною частиною державного апарату

3) Здійснює державні функції та реалізовує публічний інтерес

4) Діє від імені держави та від свого

5) Володіє власною компетенцією

6) Несе відповідальність перед державою за свою діяльність

7) Засновується державою

8) Його положення,структура, діяльність регламентується правом.

- Державним службовцям виплачується заробітня плата за рахунок державного бюджету.

У штатному розписі одного державного органу можуть бути передбачені 2 посади:

- Одна надає статус державного службовця

- А інша тільки працівник, а не державний службовець

2. Функції державної служби

Функції державної служби - це основні напрямки практичної реалізації правових норм інституту держави, які сприяють досягненню відповідної мети про регулювання державно службових відносин і виконання державною службою соціальної ролі і державно правового призначення:

- Правозастосовча - здійснюється через виконання посадовими особами обов’язків а також прийняття актів управління.

- Правотворча функція-проявляється у можливості службовців приймати нормативні акти управління та брати участь у законодавчому процесі.

- Правозахисна функція полягає у діяльності службовців по розгляду скарг і звернень громадян та наданню адміністративних послуг.

- Регулятивна функція державної служби полягає в участі державних політики у розробці та реалізації державної політики

- Організаційна функція-полягає в забезпеченні координації державних органів та формування державних органів, та об’єднання їх в державний апарат легітимної державної влади.

3. Завдання державної служби

- Охорона конституційного ладу, створення умов для розвитку громадянського суспільства а також захист прав свобод та інтересів осіб.

- Удосконалення умов державної служби а також професійної діяльності державних службовців.

- Створення та забезпечення системи підготовки та підвищення кваліфікації.

- Забезпечення власності в діяльності державних службовців, дотримання законності, а також боротьба за бюрократизмом та корупції.

4. Види державної служби

В юридичній науці державна служба поділяється на три види:

- Цивільна державна служба

- Мілітаризована

- Спеціалізована

Цивільно-державні службовці поділяються на ранги та категорії передбачені законом про державну службу. До таких службовців належать: представники секретаріт президента, секретаріат міністрів, службовці місцевих державних адміністрації, верховної ради, а також більшості центральних органів виконавчої влади

Мілітаризована служба передбачає у її службовців наявність військових та прирівняних до них звань. Це служба у збройних силах України, у міністерстві внутрішніх справ, служба у внутрішніх військах, служба у прикордонних військах, служба в органах виконання покарань та деякі інші.

Спеціалізована передбачає наявність особливих звань та категорій посад відмінних від цивільних та мілітаризованих(наприклад державна дипломатична служба) а також мають суду, міністерства юстиції.

5. Органи управління державною службою

В юридичній науці управління державною службою розглядають в 2 аспектах:

1) Розглядає управління як організуюча діяльність яка має певний адміністративний зміст і особливий предмет і здійснюється в установлених організаційно правових нормах.

2) Управління як діяльність спеціально створених державних органів

Основною метою управління державною службою є:

- Забезпечення єдиної державно кадрової політики

- Підготовка державних службовців які здатні захищати права і свободи громадян

Управління державною службою характеризується ознаками:

1) Практична діяльність щодо визначення основних напрямків розвитку і реального функціонування всіх елементів правового інституту державної служби.

2) Функція державних органів яка здійснюється у визначених органів правових нормах і реалізуються спеціально створеними державним органами.

3) Це управління спрямоване на задоволення інтересів держави та публічних інтересів в цілому.

4) Це управління базується на принципах законності та гласності і підпорядкованості вище стоячому державним органом і посадовим особам вищого рівня державних органів, службовців низького рівня.

В свою чергу, органи управління державної служби – це спеціальні державні органи або підрозділи державних органів до компетенції яких належить забезпечення і розвиток системи державної служби.

Дані органи поділяються на 2 види:

- Органи управління державною службою

- Органи забезпечення державної служби

Органи управління державною службою є самостійний орган державної влади наукової компетенції, який призначений підтримувати і розвивати акт відносин державної служби, організації управління державною службою, забезпечення порядку і умов, процедур реформування державної служби.

Органами забезпечення державної служби є відділи кадрів та кадрові служби.

Органами забезпечення державної служби – це органи або підрозділ державного органу завданням якого є виконання або організація виконання норм права і приписів системи державної служби щодо специфіки даного державного органу.

№ 28 Поняття, система, принципи та види державної служби в Україні

Поняття, види та принципи державної служби

Державна служба органічно пов'язана з державою, її роллю та місцем у житті суспільства. В діяльності державних службовців реалізуються завдання та функції держави, оскільки кожна посада — це коло службових повноважень, які складають частину компетенції відповідного органу, вона невідривно пов'язана з його структурою і в той же час має на меті організацію особового складу державного органу чи його апарату — державних службовців. Таким чином, якщо державну службу розглядати з огляду на місце, яке вона посідає в державній організації, то вона починається там, де встановлюється посада. Встановлення посад завершує організацію державних органів та їх апарату.

Слід зазначити, що державну службу, в свою чергу, залежно від форми діяльності, поділяють на види: державна служба в апараті законодавчих органів, державна служба в органах виконавчої влади (органах державного управління та їх апараті), державна служба в судових органах і органах прокуратури. Цим підкреслюється, що державна служба, будучи завжди органічно пов'язаною з державою, в реальній дійсності втілюється у виконання певних завдань і функцій держави — законодавчих, виконавчих, судових, прокурорсько-наглядових; її напрями фактично відповідають основним формам державної діяльності. Державна служба певною мірою відбиває факт суспільного поділу праці, відзначає різноманітність її видів.

Державний апарат організовує виконання державних функцій у політичній, господарській, соціально-культурній та інших сферах. Без нього неможливі цілеспрямований вплив на всі сторони життя суспільства, розв'язання найважливіших справ державного й громадського життя.

Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті з метою практичного виконання завдань і функцій держави й одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Поняття державної служби поєднує найголовніші елементи змісту службової діяльності: а) державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті; б) вона є частиною або однією зі сторін організаційної діяльності держави; в) цю організаційну діяльність спрямовано на комплектування особового складу державних органів та інших організацій і правове регулювання роботи державних службовців; г) зміст діяльності державних службовців полягає в практичному виконанні завдань і функцій держави; ґ) особливість державної служби пов'язано з оплатою праці осіб, що на ній перебувають, з державних коштів.

Важливо відзначити, що названі елементи вказують також на значну організаторську роль держави в розв'язанні проблем управління різними галузями, оскільки від професійних знань кадрів управління залежить виконання її завдань і функцій.

Закон України «Про державну службу», прийнятий у грудні 1993 р., встановлює основні принципи державної служби, розвиває конституційне положення про рівне право громадян на доступ до державної служби (ч. 2 ст. 38). У ст. 4 цього Закону зазначено, що право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту й професійну підготовку та пройшли в установленому порядку конкурсний відбір або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. В Законі нічого не говориться про можливість і порядок перебування на державній службі в Україні іноземних громадян, досвід яких широко використовують у різних галузях управління.

Основними принципами державної служби є: служіння народу України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини й громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов'язків, дисциплінованість; дотримання прав і законних інтересів органів місцевого самоврядування, прав підприємств, установ.

У законі України про державну службу сформульовано етику поведінки державного службовця, відповідно до якої державний службовець повинен сумлінно виконувати свої службові обов'язки, шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування, не допускати дій і вчинків, що можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця. Це має велике як теоретичне, так і практичне значення.

№ 29 Управління державною службою: завдання, функції. Система органів управління державною службою.

Складовими елементами системи державної служби є: цілі, завдання та функції державної служби.

Системність державної служби передбачає розкриття системоформуючого фактора як визначальної характеристики системи.

Концепція адміністративної реформи основними цілями та завданнями державної служби визначає:

охорону конституційного устрою;

створення умов для розвитку відкритого громадянського суспільства;

захист прав і свобод людини і громадянина;

забезпечення ефективної діяльності органів державної влади відповідно до їх повноважень і компетенції шляхом надання професійних управлінських послуг політичному керівництву цих органів та громадськості.

Основними завданнями державної служби можна назвати такі:

захист прав, свобод і законних інтересів громадян;

охорона конституційного ладу України; створення та забезпечення умов для розвитку громадянського суспільства, політичного та соціального партнерства;

формування суспільно-політичних і правових умов для практичного досягнення цілей та здійснення завдань і функцій органів державної влади та місцевого самоврядування;

забезпечення ефективного функціонування механізму держави та державного апарату;

комплектування персоналу органів державної влади висококваліфікованими фахівцями, здатними професійно виконувати свої посадові обов’язки;

удосконалення умов професійної діяльності державних службовців;

забезпечення дії принципу прозорості в діяльності державних службовців і державного апарату, дотримання законності, викорінення бюрократизму, протекціонізму, корупції та інших негативних явищ у державній службі;

забезпечення належного функціонування системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців;

створення соціальних, інформаційних, матеріально-фінансових та інших умов, необхідних для діяльності персоналу органів державної влади та місцевого самоврядування, зокрема, створення і підтримання сприятливих міжособистісних відносин, які б забезпечували розвиток позитивних особистих якостей працівників, їхніх здібностей та ефективність управлінської праці;

удосконалення порядку добору кадрів, просування по службі, проведення атестацій, присвоєння рангів, стимулювання до сумлінної праці та відповідальності тощо.

Водночас державна служба як соціально-правовий інститут має забезпечувати стабільність управління та відігравати роль стабілізатора соціально-політичного життя, розв’язуючи політичні конфлікти й урівноважуючи дії різних політичних сил (забезпечення політичного партнерства).

Головне управління державної служби (Головдержслужба) як центральний орган виконавчої влади виконує такі функції:

•

прогнозує і планує потребу державних органів та їх апарату в кадрах;

•

забезпечує разом з іншими державними органами реалізацію загальних напрямів політики у сфері державної служби в державних органах та їхньому апараті;

•

розробляє проекти нормативних актів з питань державної служби в державних органах та їхньому апараті; розробляє, координує і контролює здійснення заходів щодо підвищення ефективності державної служби в державних органах та їхньому апараті;

•

здійснює методичне керівництво проведенням конкурсного відбору державних службовців у державних органах та їхньому апараті;

•

проводить аналіз фактичного складу державних службовців та готує пропозиції державним органам щодо підвищення ефективності їх роботи;

•

організовує навчання і професійну підготовку державних службовців державних органів та їхнього апарату:

1.

визначає напрями спеціалізації державних службовців для навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації, контролює проведення цієї роботи;

2.

погоджує державне замовлення на підготовку спеціалістів для державної служби;

•

контролює дотримання визначених Законом «Про державну службу» умов реалізації громадянами права на державну службу;

•

організує, координує та забезпечує умови для розвитку наукових досліджень з питань державної служби.

^ Головдержслужба має право:

•

здійснювати контроль за виконанням Закону України «Про державну службу», інших актів законодавства з питань державної служби, вносити в установленому порядку пропозиції про скасування прийнятих центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, місцевими Радами народних депутатів та їхніми органами рішень з питань державної служби, якщо вони суперечать чинному законодавству;

•

у разі потреби отримувати безоплатно передбачені державною статистичною звітністю дані й інші необхідні матеріали від центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, 1 - місцевих Рад народних депутатів та їхніх органів;

•

утворювати (за погодженням з відповідними керівниками) групи з вчених, працівників центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, місцевих Рад народних депутатів та їх органів для підготовки нормативних та інших матеріалів з питань державної служби.

Рішення Головдержслужби з питань державної служби, видані у межах її повноважень, є обов'язковими для виконання центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, місцевими радами народних депутатів та їх органами.

Систему органів державного управління можна розглядати в широкому і в вузькому розумінні. В широкому розумінні вона включає всі гілки державної влади: законодавчу, виконавчу, судову. В вузькому сенсі система органів державного управління відповідає структурі виконавчої влади.

Порядок формування, права та обов'язки, а також розподіл повноважень між видами (гілками) влади визначаються Конституцією держави. Так, відповідно до Конституції України єдиним органом законодавчої влади є парламент - Верховна Рада, правосуддя здійснюється виключно судами (судами загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України та Конституційним судом) і професіональними суддями. З точки зору управління економікою, Верховна Рада формує законодавчу основу функціонування суб'єктів у всій багатоманітності їх соціальних ролей, а також визначає стратегічні напрямки економічного розвитку країни.

Ефективність функціонування судової влади безпосередньо впливає на стан розвитку економіки. Яскравим прикладом, що ілюструє дану тезу, є теорія трансакційних витрат.

Трансакційні витрати складаються з витрат на вимірювання цінних атрибутів того, що обмінюється, витрат на захист прав, нагляд за дотриманням угод і забезпеченням їх виконання. Ці витрати є джерелом соціальних, політичних та економічних інституцій. Одна з класифікацій стосовно контрактного процесу була запропонована Дж. Воллісом та Д. Нортом. Трансакційні витрати характеризуються відповідно до розподілу усього процесу контрактації на три періоди: ex ante, ex interim, ex post:

- витрати ex ante - це трансакційні витрати, що виникають до обміну, включають витрати на отримання інформації про ціни та можливі альтернативи, якість товару та надійність контрагента тощо;

- витрати ex interim - це трансакційні витрати, що виникають у процесі обміну, складаються із витрат, пов'язаних із очікуванням у чергах, отриманням нотаріально завірених документів, страховки (наприклад, при купівлі автомобіля), здійсненням розрахунків тощо;

- витрати ex post - це трансакційні витрати, що виникають після обміну і складаються із витрат на захист контрактів, перевірку їх виконання, контроль за якістю тощо.

Побудова класифікації трансакційних витрат на основі етапів укладання контракту дає можливість внести ясність у питання про їх кількісну оцінку як на мікро-, так і на макроекономічному рівні. При цьому значна частина трансакційних витрат на макроекономічному рівні буде складатися з витрат на утримання судової системи, від ефективності функціонування якої, в свою чергу, будуть прямо пропорційно залежати витрати ex post на рівні окремих господарюючих суб'єктів.

Головою виконавчої влади в Україні є президент, який (по узгодженню з Верховною радою) формує Кабінет Міністрів України (КМУ). Саме останній здійснює проведення фінансової, цінової, кредитної та податкової політики в країні, складає і виконує державний бюджет, а також здійснює інші функції по оперативному управлінню економічною системою держави. КМУ підпорядковуються міністерства, державні служби, державні агентства, державні інспекції, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом та інші державні органи управління. Повний перелік органів виконавчої влади див. у додатку Р. Виконавчу владу на місцях реалізують місцеві державні адміністрації.

Виконання функцій по державному управлінню визначається як державна служба, під останньою розуміється професійна діяльність осіб, що обіймають посади в державних органах і їх апараті, по практичному виконанню задач і функцій держави, заробітна плата яких виплачується за рахунок державних коштів.

Працівники державних органів управління - державні службовці. Коло їх обов'язків і повноважень, міру відповідальності за недбале виконання службових обов'язків, перевищення повноважень, зловживання службовим положенням визначає держава.

Посадовими особами визнаються керівники, замісники керівників державних органів і їх апарата, інші державні службовці, на яких законами чи іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультаційно-дорадчих функцій.

№ 30 Організаційно правове регулювання проходження державної служби.

Правове регулювання державної служби

В умовах державотворення в Україні, а відповідно й ускладнення завдань та функцій держави, роль і значення державної служби невпинно зростають. Останнім часом законодавчими та виконавчими органами здійснено певні заходи щодо вдосконалення правового регулювання державно-службових відносин і організації державної служби. Прийнято низку законів і законодавчих актів, що регулюють окремі напрями державно-службової діяльності: про місцеву державну адміністрацію, про Прикордонні війська України, про Прокуратуру України, про Збройні Сили України, про освіту, про міліцію України тощо. Усі вони тією чи іншою мірою стосуються питань організації та проходження державної служби у відповідних державних органах. Закон України «Про державну службу» спрямований на врегулювання суспільних відносин, що охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних, соціальних умов реалізації громадянами права на державну службу. В преамбулі цього Закону встановлено, що він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті, але зміст Закону дозволяє зробити висновок про те, що він практично регулює діяльність апарату органів виконавчої влади.

Державну політику в сфері державної служби визначає Верховна Рада України. Її основними напрямами є вивчення цілей, завдань і принципів функціонування інституту державної служби, забезпечення ефективності роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції. Для проведення державної політики і функціонального управління державною службою утворено Головне управління державної служби України та Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України. Указом Президента України від 24 липня 1995 р. затверджено «Положення про Раду по роботі з кадрами».

На Головне управління державної служби покладено прогнозування й планування потреб державних органів та їх апарату в кадрах, забезпечення разом з іншими державними органами реалізації загальних напрямів політики в сфері державної служби в державних органах та їх апараті, розробку та внесення на розгляд Кабінету Міністрів України проектів нормативних актів з питань державної служби, розробку, координацію й контроль здійснення заходів щодо підвищення ефективності державної служби та розв'язання інших питань організації і правового регулювання державної служби.

Оскільки питання функціонування державної служби в державних органах, правове становище яких регулюють спеціальні закони України, вирішують ці органи, то є важливим створення та функціонування Координаційної ради з питань державної служби для визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних напрямів у сфері державної служби, об'єднання зусиль усіх державних органів щодо підвищення ефективності державної служби. Положення про Координаційну раду з питань державної служби затверджує Кабінет Міністрів України.

Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів комітетів Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією та спеціальними законами України.

Правове становище державних службовців, що працюють у апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, Служби безпеки, внутрішніх справ тощо, визначається відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.

№ 31 Адміністративно-правовий статус державних службовців: поняття, ознаки та елементи.

Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Поняття та ознаки державної служби

Державна служба може бути розглянута в декількох аспектах:

• соціальному, тобто державна служба як соціальна категорія — це професійне здійснення за дорученням держави громадсько-корисної діяльності особами, які обіймають посади в державних організаціях;

• політичному — як діяльність з реалізації державної політики, досягнення відпрацьованих усіма політичними силами державно-політичних цілей і завдань у суспільстві і державі;

• соціологічному — це практична реалізація функцій держави, компетенції державних органів;

• правовому — юридичне встановлення державно-службових відносин, при реалізації яких і досягається практичне виконання посадових обов'язків, повноважень службовців і компетенції державних органів.

Щодо поняття державної служби в Україні необхідно зазначити, що відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну службу» під нею необхідно розуміти професійну діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Разом з тим необхідно зазначити, що в теорії адміністративного права існує набагато більше визначень ніж їх пропонує український законодавець. До ознак державної служби можна зарахувати такі: — це різновид державної, суспільно-корисної діяльності; — здійснюється на професійній основі особами, які обіймають посади в державних органах; — спрямована на практичне виконання завдань та функцій держави; — за виконану роботу особи отримують державну платню.

Державна служба здійснюється на професійній основі. Такий порядок обумовлюється необхідністю забезпечення неперервної, компетентної діяльності державних організацій. Правовий інститут державної служби складають норми конституційного, трудового, цивільного, фінансового та інших галузей права. Вони регламентують правовий статус державних службовців, у тому числі й порядок проходження державної служби, види заохочень і відповідальності службовців, обмеження, пов'язані з прийняттям і проходженням державної служби, підстави припинення державної служби. Адміністративно-правові норми, які регламентують питання державної служби, складають частину цього інституту і є самостійним інститутом адміністративного права.

Адміністративне право обслуговує передовсім державне управління. Воно визначає адміністративно-правовий статус державних службовців системи державного управління відповідно до Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. Виходячи з принципу поділу влад, вирізняється державна служба в органах законодавчої, виконавчої та судової влади. Залежно від специфіки сфер державної діяльності до державної служби належать державні службовці, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, Служби безпеки, внутрішніх справ і т. д.

Обов'язки й права службовців

На державних службовців покладаються передбачені чинним законодавством обов'язки й права.

До найсуттєвіших обов'язків, що покладаються на державних службовців, необхідно віднести:

• додержання Конституції України та інших актів законодавства України;

• забезпечення ефективної роботи і виконання завдань державних органів відповідно до їхньої компетенції;

• недопущення порушень прав і свобод людини і громадянина;

• безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок керівників;

• забезпечення державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню, тощо.

Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов'язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а в разі наполягання на його виконанні — повідомити вищу за посадою особу.

Державний службовець має право:

• користуватися правами й свободами, що гарантуються Конституцією та законами України;

• брати участь у розгляді питань і винесенні в межах їхніх повноважень рішень;

• одержувати від державних органів, підприємств, установ та організацій, органів місцевого й регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їхньої компетенції;

• на повагу особистої гідності, справедливе й шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

• вимагати затвердженого керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця;

• на оплату праці залежно від посади, яку він обіймає, рангу, що йому присвоюється, якості, досвіду і стажу роботи;

• безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення;

• на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;

• вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

• на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

• на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;

• захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та в судовому порядку.

Конкретні обов'язки і права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються в посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їхньої компетенції.

№ 32 Форми діяльності публічної адміністрації: поняття, ознаки та види

Публічна адміністрація передбачає не тiльки чiтку визначенiсть i детермiнованiсть її компетенцiї, а й наявність чіткого механiзму її реалізації у практичнiй діяльності, який виражається в певних дiях, якi сприймаються як такi, що мiстять владнi приписи. Вони являють собою: по-перше, чiтко вираженi в реальнiй дiйсностi вольовi положення держави; по-друге, дiї, що йдуть вiд конкретних суб’єктiв і відображають публічні iнтереси; по-третє, дiї, якi реально вiдчувають фізичні та юридичні особи.

Аналiз форм публічного адміністрування свідчить про те, що вони є системним утворення, компоненти якого тiсно взаємодiють один з одним, проте не є взаємозамiнними. Вони вiдзначаються помiтною самостiйнiстю й унiверсальнiстю щодо конкретних галузей i сфер владного впливу. Саме тому, однi й тi самi форми успiшно застосовуються в рiзних сферах суспільного життя (економічна, соціально-культурна, адміністративно-політична).

Застосування публічною адміністрацією тiєї чи iншої форми багато в чому визначається її компетенцiєю, характеристиками об’єкта впливу, поставленою метою, прагненням отримати той чи iнший конкретний результат. Форми публічного адміністрування, як правило, передбаченi i до певної мiри регламентованi адмiнiстративно-правовими нормами. Вони найчастiше мiстяться у законах та підзаконних актах, що визначають компетенцію того чи іншого суб’єкта владних повноважень (положення про той чи iнший орган, посадові iнструкцiї, правила тощо).

Ступiнь регламентацiї використання форм діяльності публічної адміністрації не перешкоджає вiльному вибору тiєї з них, яка в данiй ситуацiї є доцiльною, ефективною, найбiльшою мiрою вiдповiдає поставленим завданням i метi (наприклад, проведення інструктажів замість видання наказів).

Незважаючи на це, форми публічного адміністрування повиннi вiдповiдати таким вимогам:

- не виходити за межi режиму законностi;

- вiдповiдати компетенцiї суб’єкта публічної адміністрації;

- вiдповiдати змісту його адміністративних зобов’єязань;

- вiдповiдати змiсту i характеру вирiшуваних питань;

- сприяти задоволенню публічного інтересу;

- враховувати особливостi конкретного об’єкта владного впливу.

Форми публічного адміністрування прямо чи опосередковано обумовлені тими юридичними приписами, за допомогою яких держава регулює діяльність публічної адміністрації. Вони закріплюються в Конституції України (ст. ст. 85, 106 та 117), законах (наприклад, «Про Кабінет Міністрів України», «Про центральні органи виконавчої влади», «Про місцеве самоврядування») та підзаконних актах (положеннях про центральні органи виконавчої влади тощо). Суб’єкти публічної адміністрації обирають ті форми, які видаються за даних конкретних умов найбільш виправданими та ефективними. Це означає що в процесі публічного адміністрування відповідні органи (посадові особи) на основі чинного законодавства самостійно встановлюють обов'язкові правила поведінки (норми права) з питань, що віднесені до їх компетенції. Якщо мова йде про органи виконавчої влади, то під час практичного виконання завдань, покладених на них, вони реалізують розпорядчі повноваження, змістом яких є виконання вимог закону шляхом прийняття більш деталізованих правових актів, а також актів правозастосування, що тягнуть за собою певні юридичні наслідки, тобто ведуть до виконання, зміни або припинення адміністративних правовідносин.

Таким чином, під формою публічного адміністрування слід розуміти зовнішньо виражену дію суб’єктів публічної адміністрації, що здійснюється в рамках їх компетенції для виконання поставлених перед ними завдань та тягне за собою певні наслідки.

Ознаки форм публічного адміністрування:

1) є способом зовнішнього вираження діяльності публічної адміністрації та її посадових осіб;

2) залежать від змісту компетенції публічної адміністрації;

3) обумовлені реалізацією завдань і функцій суб'єктів владних повноважень (виконання адміністративних зобов’язань) в рамках їх компетенції;

4) в більшості випадків вимагають юридичної регламентації;

5) вибір форм діяльності обумовлений специфікою поставленої мети, зумовлює найбільш ефективний варіант діяльності;

6) тягнуть за собою певні наслідки.

Різноманітність форм публічного адміністрування, відмінності в їх характері, юридичній силі, та меті застосування роблять актуальною проблему їх класифікації.

Так, форми публічного адміністрування можна класифікувати за різними підставами:

• за ступенем юридичного вираження:

а) основні (видання правових актів);

б) похідні базуються на них, тобто різні дії, що тягнуть визначені юридичні наслідки що мають визначену юридичну спрямованість (реєстраційні, дозвільні, наглядові, попереджувальні, забезпечувальні дії тощо);

• за досягнутими результатами:

а) позитивне регулювання (затвердження програм соціально-економічного розвитку, видання положень про органи влади тощо);

б) реакція на негативні явища в публічному адміністрування (застосування заходів адміністративної відповідальності);

• за спрямованістю:

а) що впливають на суспільні відносини в сфері публічного адміністрування (зовнішні);

б) що впливають на внутрішньо управлінську діяльність структурних підрозділів публічної адміністрації (внутрішні);

• по колу осіб, на яких вони поширюються:

а) загальнообов’язкові;

б) адресовані конкретним суб’єктам;

• за характером і методам вирішення питань компетенції:

а) процедурні (наприклад, підготовка і ухвалення управлінського рішення)

б) процесуальні (наприклад, в рамках адміністративно-деліктного провадження);

• за суб’єктним складом:

а) односторонні;

б) дво- або багатосторонні (адміністративні договори);

• за суб’єктом ініціативи:

а) ті, що здійснюються публічною адміністрацією за власною ініціативою в силу вимог закріпленої за ними компетенції;

б) ті, що застосовуються публічною адміністрацією за ініціативи інших суб’єктів (наприклад, за зверненнями (заявами, скаргами) фізичних та юридичних осіб);

• за умовами застосування:

а) за звичайних умов громадського життя;

б) в умовах надзвичайного стану;

• за юридичним змістом:

а) зобов’язуючі;

б) забороняючи;

в) дозволяючі.

В юридичній літературі існують й інші підстави класифікації форм публічного адміністрування, проте найбільш поширеними є дві класифікації: по-перше, за значенням наслідків, які виникають у результаті використання тієї чи іншої форми (наявності правового ефекту); по-друге, за ступенем правової регламентації процесу їх застосування.[1]

За значенням наслідків, які виникають у результаті використання форм виділяють: а) правові форми публічного адміністрування; б) неправові форми публічного адміністрування.

До правових належать форми, використання яких спричиняє виникнення юридичних наслідків. Зокрема, видання правових актів, застосування примусових заходів тощо. Такі форми виступають як юридичні факти і можуть формувати адміністративно-правові відносини. До неправових належать форми, які безпосередньо юридичного значення не мають і не спричиняють виникнення адміністративно-правових відносин. Такі форми або передують правовим (проведення ревізії за результатами якої видається правового акт), або використовуються за ними (нарада з приводу реалізації правового акта).

За ступенем правової регламентації процесу використання виділяють такі форми публічного управління:

1. Встановлення норм права (видання нормативних актів публічного адміністрування).

2. Застосування норм права (видання ненормативних актів публічного адміністрування, актів застосування норм права).

3. Укладання адміністративних договорів.

4. Здійснення реєстраційних та інших юридичне значущих дій.

5. Провадження організаційних дій.

6. Виконання матеріально-технічних операцій.

Перші чотири форми є правовими, решта – неправовими. Саме такий поділ форм публічного адміністрування найбільш повно відображає діяльність публічної адміністрації, її широту та специфіку.

№ 33 Адміністративні акти: поняття, властивості, види

Адміністративні акти. Адміністративний акт - це індивідуальний акт компетентного органу державного управління, спрямований на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Цей акт тягне настання цивільно-правових наслідків, якщо це передбачено відповідними нормативними актами. Наприклад, таким адміністративним актом є ордер на жиле приміщення. Житлові правовідносини як різновид цивільно-правових відносин виникають на підставі двох юридичних фактів: ордера і договору найму жилого приміщення. При цьому юридичне значення ордера полягає в тому, що він є підставою для укладення з ЖЕО договір найму жилого приміщення. Заподіяння шкоди іншій особі. Цивільне законодавство головним чином регулює правомірну поведінку, діяльність. При цьому носії суб'єктивних абсолютних прав здійснюють їх за рахунок власної діяльності, не пов'язаної безпосередньо з діями інших громадян і організацій. Якщо ж суб'єктивне абсолютне право порушено, то застосовуються різні способи захисту порушених суб'єктивних абсолютних прав, у тому числі позадоговірні зобов'язально-правові способи. Якщо порушення суб'єктивного абсолютного права пов'язане з ушкодженням, знищенням, руйнуванням, загибеллю майна, споживанням об'єкта абсолютних прав, то потерпілий вправі вимагати від заподіювача шкоди відшкодування заподіяних збитків. Тут факт заподіяння шкоди є підставою виникнення позадоговірного зобов'язання. Придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав. Вираз «за рахунок іншої особи» означає, що одночасно відбуваються два процеси: придбання або збереження майна однією особою і втрата майна іншою особою (потерпілим). По-друге, придбання або збереження майна є безпідставним, тобто не має достатньої підстави, встановленої нормативним актом або договором, чи здійснене на підставі, яка згодом відпала, наприклад, у зв'язку з визнанням угоди недійсною. За цих умов придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи є підставою виникнення позадоговірного зобов'язання, тобто зобов'язання, що виникає не з договору, а із зазначеного вище юридичного факту.

№34 Юридична природа, ознаки, суб’єкти адміністративного договору, їх різновиди.

Адміністративний договір

Договір - це вольова угода двох чи більше суб'єктів права про встановлення, зміну або припинення суб'єктивних прав чи обов'язків. Це правовий акт, укладення і набрання чинності якого тягне за собою правові наслідки для його учасників і третіх осіб, а також встановлює погодження, інтеграцію та взаємодію волі договірних сторін.

Існують різні види договорів, але за загальним правилом їм усім притаманні загальні принципи договірного регулювання: 1) автономія волі договірних сторін, що передбачає добровільність укладення договору; 2) диспозитивність, що виражається у свободі встановлення сторонами договірних умов; 3) формально-юридична рівність договірних сторін; 4) еквівалентний характер договору; 5) взаємна відповідальність сторін за невиконання (неналежне виконання) умов договору.

Ці принципи повною мірою характеризують правову природу приватноправових договорів, яскравим прикладом яких є цивільний договір. Однак публічно-правовий характер низки галузей права зумовлює особливості договорів, укладення, зміна та припинення яких регулюються нормами цих галузей. До таких договорів можна віднести міжнародні, конституційні, адміністративні та ін.

Адміністративний договір - це різновид публічно-правового договору. Він посідає проміжне місце в системі публічно-правових зв'язків, знаходячись, з одного боку, між договором приватноправового характеру, якому притаманна рівноправність сторін, а з другого - адміністративним актом, що виражає одностороннє владне волевиявлення органу державного управління.

Категорія адміністративного договору протягом останніх двох десятиліть вважається перспективним напрямком розвитку правового регулювання державного управління. Дійсно, як науковці, так і законодавець відійшли від переконання, що ефективну систему державного управління можливо побудувати лише на засадах владних розпоряджень та примусу. Зі зростанням усвідомлення суб'єктами права власних прав і свобод все більшого значення набувають договірні форми відносин та економічне стимулювання зацікавленості суб'єктів у належній поведінці.

До недавнього часу поняття "адміністративний договір" не було закріплено в чинному законодавстві, але з прийняттям 6 липня 2005 р. 150

КАС України цю проблему розв'язано. Пункт 14 ч. 1 ст. 3 КАС України визначає, що адміністративний договір - це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди.

Наведене визначення дає загальне розуміння категорії адміністративного договору, достатнє для застосування у судовій практиці. Однак з точки зору наукового пізнання адміністративний договір - це правовий акт управління, що ухвалюється на підставі норм права двома (чи більше) суб'єктами адміністративного права, один з яких обов'язково є органом виконавчої влади, може містити загальнообов'язкові правила поведінки (нормативний характер) або встановлювати (змінювати, припиняти) конкретні правовідносини між його учасниками (індивідуальний характер)[42].

У системі державного управління адміністративний договір застосовують у господарській, соціальній, духовній і адміністративно- політичній сферах діяльності держави. Це означає, що в процесі своєї діяльності органи державного управління можуть здійснювати владні повноваження шляхом не тільки видання актів управління, а й укладання адміністративних договорів.

Виходячи з наведеного, можна окреслити характерні ознаки адміністративного договору:

Поиск по сайту: