АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Юридичний аналіз об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта, суб’єктивної сторони адміністративного правопорушення

Читайте также:
  1. ABC-аналіз як метод оптимізації абсолютної величини затрат підприємства
  2. SWOT-аналіз ВТК «Лукас».
  3. VII. Аналіз галузі
  4. VIII. Аналіз внутрішніх функціональних підрозділів
  5. XYZ-аналіз як метод оптимізації абсолютної величини затрат підприємства
  6. XYZ-аналіз як метод оптимізації абсолютної величини затрат підприємства
  7. Аналіз абсолютних показників фінансової стійкості
  8. Аналіз асортиментної продукції
  9. Аналіз видатків Мостиського району на фінансування соціальних потреб у сучасних умовах
  10. Аналіз використання обладнання та виробничої потужності підприємства
  11. Аналіз виручки від реалізації продукції, оцінка впливу факторів на її зміну
  12. Аналіз витрат підприємства за видами діяльності (структурно-динамічний та факторний аналіз витрат)

 

Суб'єктивна сторона — це внутрішня сторона проступку, психічний стан суб'єкта проступку, що характеризує його волю, яка виявляється в протиправній дії, його ставлення до дії, яку він вчинив. Ознаками суб'єктивної сторони проступку є вина, мотив і мета правопорушення.

1. Вина є конституїтивною (атрибутивною) ознакою суб'єктивної сторони проступку, і під її основними формами розуміють умисел і необережність, що виявляються у вчиненому адміністративному правопорушенні.

Форми вини суб'єкта адміністративного проступку виявляються в двох основних формах умислі та необережності.

Умисел має місце в правопорушенні тоді, коли особа, що його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечні наслідки дії (щодо злочинів), що ним вчинена, або передбачала її суспільно шкідливі наслідки (щодо адміністративних проступків), бажала або свідомо допускала виникнення цих наслідків.

Теорія адміністративного права, зважаючи на певні відмінності в інтелектуальному та вольовому моменті вини при вчиненні умисних адміністративних проступків, поділяє умисел на прямий та непрямий.

Прямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлює шкідливий для суспільства характер проступку, передбачає наслідки цього діяння і бажає, щоб ці наслідки наступили (наприклад, дрібне розкрадання).

Непрямий умисел виявляється в тому випадку, коли особа усвідомлює шкідливий для суспільства характер свого діяння, передбачає негативні наслідки, але не бажає їх, хоча свідомо припускає їх появу.

Прямий умисел являє собою єдність інтелектуального та вольового моментів. Усвідомлення протиправного характеру діяння та передбачення його шкідливих наслідків визначають процеси, що відбуваються в свідомості порушника і тому становлять інтелектуальний момент прямого умислу, а бажання таких наслідків, визначаючи вольову сторону психічної діяльності, є вольовим моментом прямого умислу.

Із цього випливає, що при прямому умислі мета обов'язково пов'язана з наслідками, що настали, включається до змісту усвідомлення, а отже, наміру і є його характеристикою. Можливі випадки, коли дані наслідки не збігаються з кінцевою метою суб'єкта на проміжному етапі його діяльності або є частиною його загальної мети. Проте такі обставини істотно не впливають на встановлення прямого умислу порушника.



Вольовий момент прямого умислу, що характеризує спрямованість волі суб'єкта проступку, визначається як бажання настання шкідливих наслідків.

Бажання — це воля, мобілізована на досягнення мети, прагнення до певного результату. Як правова категорія бажання — це певний акт людської волі, який виражається в певному діянні. Як ознака прямого умислу бажання виявляється у прагненні певних наслідків, які можуть виступати для винного як кінцева мета.

Таке формулювання умислу орієнтоване насамперед на проступки з матеріальним складом. Тому бажання там жорстко пов'язане з наслідками, в яких матеріалізується шкода, завдана суспільним відносинам, які були об'єктом проступку.

Переважна частина адміністративних проступків мають формальний склад, і такими діяннями не спричиняється матеріальна шкода. В такому складі предметом бажання є самі дії або бездіяльність. Так, суб'єкт дрібного хуліганства, усвідомлюючи, що його дії порушують громадський порядок та спокій громадян, бажає вчинити саме такі дії. Відтак при вчиненні проступків з формальним складом предметом бажання є саме вчинення діянь, які характеризуються ознакою суспільної шкідливості.

Як було зазначено вище, вольовий момент вини при вчиненні злочину відрізняється від адміністративного проступку тим, що воля злочинця спрямована на суспільно небезпечні наслідки, а воля особи, винної у вчиненні адміністративного проступку, — на шкідливі наслідки.

Умисел можна вважати непрямим, якщо суспільно шкідливі наслідки, що настали через діяння особи, не були його метою, а є додатковим його результатом, проти настання якого, однак, правопорушник нічого не має. При непрямому умислі правопорушник не прагне вчинити правопорушення, що посягає на певні суспільні відносини, а переслідує абсолютно інші цілі. Мета правопорушника може бути як правомірною, так і протиправною. Головне, що при її досягненні можливе настання шкідливих наслідків, про що порушник знає. Однак таке усвідомлення не було для нього достатньою причиною (переконливим мотивом), щоб припинити (не вчиняти) проступок.

Зміст непрямого умислу полягає в тому, що особа, яка вчинила адміністративний проступок, усвідомлювала протиправний характер своїх діянь (дії або бездіяльності), передбачала його шкідливі наслідки та свідомо допускала їх настання.

Обидва види умислу, прямий та непрямий, більшою мірою схожі, ніж відмінні. Законодавець також не відрізняє прямий та непрямий умисел. Але, аналізуючи нормативний матеріал та вищенаведені визначення, можна помітити суттєві відмінності інтелектуального та вольового моментів цих форм вини.

Інтелектуальні моменти прямого та непрямого умислу розрізняються не в моменті усвідомлення протиправного характеру діяння. Усвідомлення протиправного характеру дії або бездіяльності при непрямому умислі суттєво не відрізняється від цього елементу суб'єктивної сторони проступку, що був вчинений з прямим умислом. Відмінність полягає саме в неоднаковому характері передбачення шкідливих наслідків. При прямому умислі воно полягає саме в передбаченні неминучості або в реальній можливості настання таких наслідків. Непрямий умисел характеризується передбаченням лише реальної можливості настання шкідливих наслідків. Непрямий умисел не може мати місця в тих випадках, коли особа передбачала неминучість настання наслідків своїх діянь.

Більш чітким є розмежування цих форм за критерієм вольового моменту, вольового ставлення до настання наслідків. У прямому умислі ставлення правопорушника до них виявляється у формі бажання, а при непрямому — в формі усвідомленого припущення їх настання.

Правопорушник погоджується з настанням додаткового (можливого) результату тільки для того, щоб реалізувати поставлену перед собою мету. При непрямому умислі він віддає перевагу своїм цілям, вважаючи їх важливішими за суспільні інтереси, які порушує.

Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе практичне значення. Без встановлення у певному діянні ознак прямого або непрямого умислу неможливо зробити висновок про наявність умисної вини.

Необережність є нарівні з умислом самостійною формою вини, передбаченою адміністративним законодавством. В адміністративному праві, як і в кримінальному, необережність розглядається як менш небезпечна форма вини порівняно з умислом. Однак не можна недооцінювати шкідливість адміністративних проступків, вчинених через необережність.

Законодавча характеристика вчинення проступку з необережності міститься в ст. 11 КпАП: необережність — це така форма вини, за якої особа, яка вчинила правопорушення, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.

Аналізуючи зазначену статтю, можна зробити висновок, що і тут міститься визначення двох різновидів розглядуваної форми вини, які відрізняються за інтелектуальним та вольовим моментом — протиправна легковажність і протиправна необачність.

Протиправна легковажність (самовпевненість) являє собою такий вид необережної вини, за якого особа, яка вчинила проступок, передбачала настання шкідливих наслідків діяння, але легковажно, самовпевнено розраховувала на їх ненастання. Аналіз протиправної самовпевненості дає змогу виділити її інтелектуальний і вольовий моменти.

Інтелектуальний момент протиправної легковажності виявляється в тому, що правопорушник передбачав можливість настання шкідливих наслідків дій або бездіяльності, які являють собою елементи об'єктивної сторони адміністративного проступку.

Вольовий момент цього виду необережної вини знаходить свій вияв у легковажному розрахунку на їх відвернення.

Інакше кажучи, особа усвідомлює суспільну шкідливість можливого результату свого діяння або конкретно, або абстрактно. Водночас у особи існує впевненість, що даний результат не настане. Тобто особа розраховує на настання певних фактів або обставин, які мають запобігти настанню такого результату. Суб'єктивна впевненість особи у можливості запобігти шкідливим наслідкам, що є вирішальним мотивом для вчинення правопорушення, визначає також і вольове ставлення суб'єкта до своїх діянь. Він не бажає, не допускає настання такого результату, а інакше не здійснював би дане діяння. Розрахунок на запобігання суспільно небезпечним наслідкам є головною ознакою, що відрізняє самовпевненість від умислу. В особи є необґрунтована суб'єктивна впевненість у подоланні протиправного результату, що, у свою чергу, свідчить про необґрунтоване або легковажне ставлення даної особи до певних фактів і обставин.

Отже, протиправна самовпевненість — це легковажна рішучість здійснити особисто винне діяння, незважаючи на те, що воно, заздалегідь для винного, загрожує небезпечними для держави або інтересів, що охороняються, наслідками при необґрунтованій обставинами справи надії на запобігання цим наслідкам.

Необґрунтованість припущень винного про ненастання шкідливих наслідків у кожному конкретному випадку встановлюється з допомогою фактичних обставин справи. Одним із таких “індикаторів” (і основним, на нашу думку) є саме настання таких наслідків. Тобто якщо певний результат настав, то розрахунок на його ненастання був легковажний і необґрунтований.

Такий підхід до визначення обґрунтованості або зваженості розрахунку порушника дає змогу уникнути, по-перше, складності визначення критеріїв для вищезазначених характеристик; по-друге, уникнути в правозастосовчій практиці труднощів з визначенням найскладніших психічних процесів як обґрунтованих або зважених. З урахуванням того, що особи, які займаються правозастосовчою практикою, не мають достатньої підготовки, а основним принципом провадження у справах про адміністративні правопорушення є оперативність, все вищеназване досить переконливе.

Непрямий умисел, отже, іноді може нагадувати протиправну самовпевненість, і навпаки. Відмінність між ними полягає у ступені антигромадського ставлення до інтересів інших осіб. Той, хто діє з непрямим умислом, наважується на здійснення діяння, заздалегідь усвідомлюючи можливість настання небажаних результатів. Той, хто діє самовпевнено, усвідомлює лише можливість настання небажаних результатів і навіть сподівається на запобігання їм, але його сподівання є легковажним, недостатньо обдуманим і свідчить про його необачність.

Протиправна необачність — це вид необережної вини, за якої особа, що вчинила адміністративне правопорушення, не передбачала настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча повинна була та могла їх передбачати. Ця форма вини характеризується непередбаченням можливості настання суспільно шкідливого результату при обов'язковості та можливості такого передбачення.

Суть цієї форми вини полягає в тому, що особа, яка має реальну можливість передбачати шкідливі наслідки своїх діянь, не перетворює можливість запобігти цим наслідкам на дійсність, не напружує свій інтелектуальний або фізичний потенціал для вчинення вольових дій, які були б спрямовані на таке запобігання.

На відміну від усіх вищезазначених видів вини при вчиненні правопорушення з необачності особа-правопорушник не передбачає і шкідливих наслідків свого діяння. Таке непередбачення наслідків свого діяння свідчить про зневажання особою вимогами законодавства, своїми посадовими або громадськими обов'язками, інтересами суспільства в цілому або окремих його верств тощо.

Характерною рисою даної форми вини є, з одного боку, негативне ставлення правопорушника до суспільно шкідливих наслідків, а з іншого — відсутність у нього передбачення їх настання. У даному випадку непередбачення може стосуватися як настання самих наслідків, так і їх суспільно шкідливого характеру. Однак таке непередбачення не означає, що особа не усвідомлює своїх дій, не розуміє їх змісту. Навпаки, особа має не гіпотетичну, а реальну можливість передбачати навіть результати свого діяння.

Процес передбачування під час вчинення адміністративного проступку через недбалість характеризується двома аспектами. Перший означає обов'язок особи передбачити можливість настання шкідливих наслідків. Другий означає індивідуальну здатність особи в конкретній обстановці, враховуючи свої індивідуальні якості (професійні здібності, життєвий досвід, освіта, стан здоров'я, стан психіки тощо), передбачати можливість настання шкідливих наслідків. Причому критерії для визначення наявності цих двох моментів можуть бути різні. Мірилом належної передбачливості є така передбачливість, котра в таких випадках є необхідною за правилами професії, звичаями, що існують у даному колі осіб тощо. Для особи, що володіє спеціальними знаннями, ця норма буде одна; для особи, що заподіяла такі ж самі збитки, але не володіє такими знаннями або такою свідомістю, ця норма буде інша.

Своєрідність протиправної необачності становить саме необхідність кожного разу доводити можливість і обов'язковість передбачення в кожному конкретному випадку вчинення адміністративного проступку.

2. Мотив - це усвідомлювана причина, яка спонукає особу до скоєння правопорушення.

3. Мета - це очікуваний результат, бажані наслідки, яких прагне досягти особа вчиненням правопорушення.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.011 сек.)