Негативна діалектика Т.Адорно і Ж.-П.Сартра

Діалектика, з одного боку, відображає існуючі порядки, з іншого - виходить з абсолютної змінності та виникнення нового на базі старого. Вона обґрунтовує, що ліквідація старого не може бути абсолютною, оскільки тоді розвиток був би не можливим.

На відміну від радянських філософів, які в свій час надавали перевагу стверджувальному аспекту діалектики, на Заході (Т.Адорно, Ж.-П.Сартр та ін.), навпаки, перебільшували її критичний момент. На їх думку, діалектика можлива й необхідна лише як "негативна". Основними її положеннями й принципами вважали заперечення (критику, знищення, відкидання тощо). Діалектика, яка стверджує існуюче, на їх думку є догматичною, консервативною, а тому й неприйнятною. Таким чином діалектиці приписувалась однобічність (визнання лише її одного боку - теорії розвитку і методу пізнання).

На їхню думку, негативна діалектика властива лише суб'єкту і має відношення лише до свідомості, тобто не має об'єктивного значення. Таким чином аналіз заперечуваності зводився лише до емоційново-люнтаристської трактовки. Суб'єктом заперечення визнавалося лише "Я", свідомість. Поза ними існування не можливе. Виходить, що за своєю сутністю "негативна" діалектика є лише суб'єктивною. Можна погодитися з тим, шо в суспільстві людина сама визначає, що і як потрібно заперечувати, вибирає його форми і темпи. Проте в природі заперечення здійснюється без її втручання, з утриманням необхідного для становлення нового. Проте цього не знаходимо у концепції "негативної" діалектики.

На думку Адорно, "негативна" діалектика має дати таке уявлення, яке не зможе за будь-яких обставин перейти у позитивність. Це говорить про те, шо діалектика сама себе заперечує, доходячи до абсолюту. Цим самим він звинувачував усіх у "консерватизмі", особливо тих, хто визнавав наступність у суспільному розвитку. Будь-яка активність, творчість розуміється ним, як негативність, оскільки в них не знаходимо заперечення як і ствердження, хоча й у будь-якому запереченні воно існує.

Отже, в інтерпретації Адорно діалектика подається як суцільна критика, доведена до абсурду. Позитивним у ній є лише критичне ставлення до дійсності, про яку йдеться як про знищення. Такий момент використовували й марксисти. Але не зажди, не всюди й не проти всього.

Важливим у діалектиці Адорно і Сартра виступає положення про "нетотожність" (відмінність чогось, багатоманітність всього тощо). Перший протиставляє принципи "нетотожності" категоріям "зняття", "становлення", "заперечення заперечення", які, на його думку, не відображають негативного. Він протиставляє і "тотожність" категорії як "відмінність", яка, на його думку, заперечує багатоманітність (нетотожність речей).

З усього витікає, що, так звана, "негативна" діалектика - є однобічною, суб'єктивною, яка абсолютизує заперечення (тотальний критицизм) і відкидає самозаперечення.

Альтернативну роль щодо діалектики виконують і софістика та еклектика.

Софістика (з грец. - міркування, що будується на навмисному порушенні законів логіки) за багатьма ознаками наближається до метафізики. Вона функціонує на основі неправильного вибору вихідних положень, абсолютизації хибних доведень, визначень, на висуваннях на перший план другорядних властивостей, на використанні різних значень одного й того ж слова та ін. їй властива й свавільна інтерпретація фактів, що призводить до агностицизму. На відміну від неї, метафізика все ж має об'єктивні основи, є формою світогляду і дає певні уявлення про світ. Софістика виступає альтернативою діалектики лише тоді, коли розглядаємо діалектику як логіку (науку про форми відображення).

Аналогічною конкуренцією є еклектика (з грец. - вибираю). Вона ґрунтується на випадковому поєднанні знань різних сторін предметів, на недооцінці, ігноруванні суттєвих відмінностей, на суб'єктивістському поєднанні положень різних вчень тощо. Простіше кажучи, це словесна мішанина, яка не є ні теорією, ні наукою.

За своєю природою софістика і еклектика мають суб'єктивістський характер, певну логіку мислення та інтерпретацію фактів.

До альтернатив діалектики відносять і догматизм та релятивізм. Догматизм (з грец. - положення, що приймаються на віру). Це антиісторичний розгляд проблем, коли при їх вирішенні не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу.

Догматизм - це характеристика консервативного мислення, яка відображає закостенілість людської думки, її нездатність до саморуху. Догматизм виходить із незмінних знань, які не можуть збагачуватись в процесі розвитку. На думку догматиків, істина завжди істина. Перебільшуючи значення певних сторін істини, вони не визнають нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховують конкретності істини, і тому в межах теорії пізнання є антиподом теорії діалектики.

Протилежним догматизму є релятивізм (з грец. - відносний). Це пізнавальна концепція, яка виходить з перебільшення моменту відносноті істини. Тому релятивізм виступає як метафізичне тлумачення істини. Тобто альтернативою діалектиці.

Отже, якщо догматизм перебільшує значення абсолютної істини, то релятивізм перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

В цілому, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і "негативна" діалектика. Коли розглядати ц як логіку, то альтернативами виступають софістика та еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами виступають догматизм і релятивізм.

Поиск по сайту: