Проблема науки і наукової раціональності в сучасній філософії

У ДРУГІЙ половині XIX ст. розпочинається, а на рубежі XX ст. відбувається перехід до нової, некласичної парадигми філософії, тобто виникають неокласичні філософські системи: фройдизм, персоналізм, прагматизм, екзистенціалізм тощо. Підставою для характеристики цих філософських вчень як некласичних є зміна стилів філософування, яка відбулася під впливом новітніх даних науки, створення незвичних філософсько-природничих моделей теоретичного пояснення Світу - теорія відносності Ейнштейна, квантова механіка, астрофізика, кібернетика, генетика.

У цей час спостерігається подальший розвиток філософських систем, створених класиками минулого, тобто творцями оригінальних філософських шкіл (Фомою Аквінським, І. Кантом, Г.-В.-Ф. Гегелем, К. Марксом) - неотомізму, неокантіанства, неогегельянства, неомарксизму.

Якщо давні мудреці визнавали вищість метафізики (філософії) щодо фізики (природознавства), то нині філософія (метафізика) орієнтується на осягнення природничих наук, коригує під їх впливом власні висновки і положення. Свідченням цього є поширення ірраціоналізму (лат. - несвідомий, нерозумний) - філософського вчення, яке акцентує на обмеженості раціонального пізнання ("криза самовпевненого розуму", Ф.-А. фон Хайєк), протистоїть вченням, заснованим на почуттях і відчуттях, емоціях, підсвідомому, інтуїції, "осяянні". Неокласичний стиль філософування виявляє себе у дискурсі (лат. - міркування) - формі розуміння змісту свідомості, який визначається не визнанням її об'єктивності, а відповідності певній соціокультурній традиції.

Головною проблемою є положення про те, що саме особистість має бути головним предметом філософії. Зрозуміти світ, його виникнення, історію культури й історію взагалі, на думку персоналістів, можливо лише тоді, коли розглядати цю проблематику крізь призму особистості, використовувати особистісний вектор філософування. Персоналісти у своїх вченнях, які поділяють на релігійні і позаконфесійні, наголошують на значущості особистості, її первинності щодо суспільства і держави (антитоталітаризм). Один із засновників персоналізму, німецький філософ-богослов Фрідріх-Ернст-Даніель Шлейєрмахер (1768-1834) наголошував на ідеї власної індивідуальності, її свободи як домінуючої філософсько-моральної проблеми. При цьому він зазначав, що моральний розвиток людини можливий лише на основі загальнокультурного життя за умов індивідуального перероблення і засвоєння її здобутків. Завдяки самоусвідомленню особистість здатна зрозуміти процес розвитку історії як "динаміку власного існування", оцінити комунікативні цінності, що об'єднують людей. Французький персоналіст Еммануель Муньо (1905-1950) вважав, що поняття "особистість" як "тотальний обсяг людини" має три виміри:

1) покликання, яке означає усвідомлення людиною власної тварності, приналежності до світу природи, вкоріненості "у земний контекст". У цьому випадку вона розуміє свою слабкість, є лише "мислячою очеретиною" (Б. Паскаль), заручницею власної біологічної організації і свого соціально-культурного часу. Лише засобами самореалізації у зовнішньому світі й одержання суспільного визнання людина може подолати свою природну слабкість;

2) втілення, що означає здатність особистості виявити в собі духовне, трансцендентне начало, божественний Дух, "світ Творця" (релігійна версія персоналізму);

3) співпричетність як усвідомлення особистістю здатності подолати свій індивідуальний рівень, досягти надіндивідуальної висоти і здійснити вищу самореалізацію в акті духовного єднання з Богом. Це найдосконаліший вимір особистості, який поглинає попередні смисли людського існування: "Людина - це вимога смислу, Бог - це смисл світу, світ - це мова Бога" (Ж. Лакруа).

Проблема існування людини-особистості є центральною в філософії екзистенціалізму (лат. existential - існування) - ірраціональному філософському вченні, що займається дослідженням проблем існування людини, ЇЇ дійсного буття ("повернення до людини").

Поиск по сайту: