Становлення античної діалектики

Діалектика (від грец. мистецтво вести бесіду) – вчення про найбільш загальні зв‘язки і закономірності розвитку буття і пізнання і заснований на цьому вченні метод творчого мислення.

Розрізняють діалектику об‘єктивну і суб‘єктивну.

Об‘єктивна – це діалектика розвитку природи і суспільства. Останню ще позначають як соціальну д.

Суб‘єктивна – це діалектика мислення, спосіб осягнення і відображення об‘єктивної діалектики.

Тому кажуть про єдність діалектики (тобто об‘єктивної д.), логіки (способу осягнення 1-ої) і теорії пізнання (способу відображення 1-ої).

Діалектика має давню історичну традицію.

Антична діалектика. Діалектика зароджується у давній Греції як мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення і подолання суперечностей у судженнях супротивника. Д. у цьому розумінні розробляли софісти, Сократ, Платон, Аристотель. Але в ці часи складається і інша форма діалектики – діалектика природи, перш за все у Геракліта, який розвивав вчення про змінний, суперечливий, відносний характер всього існуючого (Все тече, все змінюється, віслюки віддали б перевагу соломі а не золоту). Перша форма діалектики одержала назву стихійної, наївної, оскільки не була теоретичним висновком наукових досліджень, а виникла як досвідне спостереження, узагальнення.

.

25. Онтологія і гносеологія Платона. Философское учение о бытие получило название онтологии (от греч. on, род. п. ontos — сущее и logos — слово, учение). Этот раздел философии изучает фундаментальные принципы бытия, наиболее общие сущности и категории сущего. Философское учение о познании получило название гносеологии (от греч. gnosis — познание и logos — слово, учение). Как утверждал Платон, реально существует, не чувственный предмет, а лишь его умопостигаемая, бестелесная, не воспринимаемая чувствами сущность. Это учение – объективный идеализм, т. к., по Платону, ‹‹идея›› существует сама по себе, существует как общее для всех предметов. У Платона слово ‹‹идея›› применяется для обозначения сущности предмета, равно как и для обозначения ‹‹формы››, ‹‹фигуры››, ‹‹облика››, ‹‹вида››. У него ‹‹идея›› (или ‹‹вид››) есть форма, постигаемая не чувствами, а умом. Платон разделил действительность на два мира: мир идей и мир чувственных вещей. Материальный мир, который нас окружает, и который мы познаём посредством чувств, является лишь ‹‹тенью›› и произведён от мира идей, т. е. материальный мир вторичен. Все явления и предметы материального мира преходящи, возникают, гибнут и изменяются (и поэтому не могут быть подлинно сущими), идеи же являются неизменными, неподвижными и вечными. За эти свойства Платон признает их подлинным, действительным бытием и возводит в ранг единственного предмета подлинно истинного познания. Для объяснения многообразия чувственного мира Платон вводит понятие материи. Он считает, что материя может принять любую форму потому, что она совершенно бесформенна, неопределенна. По Платону ‹‹идеи›› - истинно сущее бытие, а материя – небытие, и не будь ‹‹идей›› не могла бы существовать и материя. Так, как мир чувственных вещей занимает срединное положение между областью бытия и небытия, будучи порождением обеих этих областей, то он в какой-то мере соединяет в себе противоположности, он – единство противоположностей: бытия и небытия, тождественного и нетождественного, неизменного и изменчивого, неподвижного и движущегося, причастного к единственному и множественному. Много внимания Платон уделяет вопросу ‹‹иерархизации идей››. Она представляет собой упорядоченную систему объективного идеализма. Диалектика Платона – путь или движение мысли через неистинное к истинному. Вызвать душу к размышлению может такое впечатление или такая мысль, которые заключают в себе противоречие. Первая половина задачи диалектического, в платоновском смысле, исследования состоит в определении однозначного, точно фиксированного определения вида. Диалектика Платона явилась важным этапом в развитии логики. По Платону, знание возможно не для всякого.

26. Філософія Аристотеля. К наиболее известным произведениям Аристотеля относятся: "Органон", "Физика", "Механика", "Метафизика", "О душе", "Ис­тория животных", "Никомахова этика", "Риторика", "Политика", "Афинская политая", "Поэтика". Философию Аристотель делил на три вида: • теоретическую, изучающую проблемы бытия, различных сфер бытия, происхождения всего сущего, причины различ­ных явлений (получила название "первичная философия"); • практическую - о деятельности человека, устройстве госу­дарства; • поэтическую. Считается, что фактически Аристотелем как четвертая часть философии была выделена логика. Рассматривая проблему бытия, Аристотель выступил с кри­тикой философии Платона, согласно которой окружающий мир делился на "мир вещей" и "мир чистых (бестелесных) идей", и "мир вещей" в целом, как и каждая вещь в отдельности, являлся лишь материальным отображением соответствующей "чистой идеи". Ошибка Платона, по Аристотелю, в том, что он оторвал "мир идей" от реального мира и рассматривал "чистые идеи" вне всякой связи с окружающей действительностью, которая имеет и свои собст­венные характеристики - протяженность, покой, движение и др. По Аристотелю, бытие — это сущность (суб­станция), обладающая свойствами количества, качества, места, времени, отношения, положения, состояния, действия, страдани. Важное место в философии Аристотеля занимают проблемы материи. Что есть материя? По Аристотелю, материя — это потенция, ограниченная фор­мой (например, медный шар — это медь, ограниченная шарооб­разностью, и т. д.). Историческое значение философии Аристотеля в том, что он: • внес существенные коррективы в ряд положений философии Платона, критикуя учение о "чистых идеях"; • дал материалистическую трактовку происхождения мира и человека; • выделил 10 философских категорий; • дал определение бытия через категории; • определил сущность материи;

• выделил шесть типов государства и дал понятие идеального типа - политии; • внес существенный вклад в развитие логики (дал понятие дедуктивного метода — от частного к общему, обосновал систему силлогизмов — вывода из двух и более посылок за­ключения).

27. Основні ідеї філософії епікурейців. выдающимися представителями эпикуреизма являются Эпикур и Лукреций Кар (ок. 99—55 до н.э.). Это философское направление относится к рубежу старой и новой эры. Эпикурейцев интересовали вопросы устроения, комфорта личности в сложном историческом контексте того времени. Эпикур с Самоса (341-270 гг. до Р. X.) был основателем эпикурейской школы, которая во многих отношениях напоминала школу киренаиков, но была выше в своих этических стандартах. Эпикурейцы полагали удовольствие наиболее желательным состоянием, но оно, по их мнению, достигается через отречение от утех умственных и эмоциональных противоречий, которые производят боль и печаль, и является серьезнейшим и благороднейшим состоянием.
Среди видных эпикурейцев можно назвать Метродора из Лампака, Зенона из Сидона и Федра. Эпикур развивал идеи атомизма. По Эпикуру, во Вселенной существуют только тела, находящиеся в пространстве. Характеризуя духовный мир человека, Эпикур признавал наличие у него души. Знание, по Эпикуру, начинается с чувственного опыта, но наука о знании имеет своим началом, прежде всего, анализ слов и установление точной терминологии, т.е. чувственный опыт, приобретенный человеком, должен быть осмыслен и обработан в виде тех или иных терминологически зафиксированных смысловых структур. Сущность счастья, по Эпикуру, — отсутствие страданий, воспринимаемое как удовольствие. Эпикурейцы предположили, что язык возник на основе непроизвольного выражения эмоций в звуке.

28. Філософські ідеї поеми Тіта Лукреція Кара «Про природу речей». Таков выдающийся римский поэт и философ Тит Лукреций Кар (ок. 98–55 гг. до Р. Х.), написавший философскую поэму «О природе вещей». В отличие от предшествовавших греческих авторов дидактических поэм «О природе» (Ксенофана,Парменида, Эмпедокла) Лукреций обращается к уже существующей философской теории, излагая не свое учение, а учение древнегреческого материалиста Эпикура. Поэма начинается обращением к богине Венере. Содержанием же поэмы «О природе вещей» является материалистическое толкование происхождения и существования различных форм материи, природы мироздания, законов развития вселенной, жизни людей и эволюции культуры от первобытных орудий труда до современных Лукрецию Кару достижений человеческой цивилизации. Согласно учению Эпикура, поклонником которого являлся Тит Лукреций Кар, существует только материя, которой противополагается пустота, а материя состоит из бесчисленного количества атомов («атом» – буквально «неделимое»). При соединении атомы образуют различные предметы, многообразие которых и составляет природу. Предметы (вещи) распадаются – это смерть, но сами атомы вечны и не исчезают со смертью предмета, а лишь дают материал для новых сочетаний.

29. Етика стоїків. Стоїцизм (грец. stoa -- портик в Афінах, де збиралися стоїки) -- напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя. Засновником стоїцизму вважають Зенона із Кітіона (між 336 і 332 -- між 264 і 262 до н. е.). Оскільки Зенон не був афінянином, то не мав права на оренду цілого будинку, для декларування свого вчення, тому він проводив свої лекції у портику (галерея з колонадою). Грецькою Портик - «Стоя», тому прибічників цієї школи стали називати стоїками. Стоїцизм передбачав певний стиль мислення та відповідний спосіб життя. Найважливішим своїм завданням ця філософська школа вважала обґрунтування міцної і розумної основи морального життя людини, яку стоїки вбачали у подоланні пристрастей, силі духу, що виявляється у підпорядкуванні своїй долі. Основними чеснотами стоїка було проголошено стійкість та твердість у житті. Основне положення етики стоїцизму зводиться до того, що все суще є або благом, або злом, або ні тим, ні іншим. Благом вважають такі доброчесності, як розуміння, справедливість, мужність, розсудливість тощо. Це не зовнішні щодо людини феномени, вони виражають її внутрішню сутність, постаючи як доброчесний вчинок, доброчесна людина. Злом є все протилежне благу: нерозуміння, несправедливість та ін., тобто пороки (зокрема, порочний вчинок, порочна людина). Ні те, ні інше -- усе, що не приносить ні користі, ні шкоди (життя, здоров'я, насолода, краса, сила, багатство, слава, знатність, а також їх протилежності: смерть, хвороби, муки, потворність, безсилля, бідність, неслава, безрідність тощо). Природа (світ) і людина як її ланка не є ні добром, ні злом. Етика стоїків, визнаючи невідворотність найжорстокіших ударів долі, не проповідує, однак, покірливості, не викликає жалості до людини. Навпаки, внутрішня згода стоїків зі своєю долею сповнює їх особливою гордістю, силою і стійкістю. Вони розмірковують не про те, що слід робити, щоб стати доброчесним, а про те, як має діяти доброчесна людина. Адже жити згідно із заздалегідь накресленим долею життєвим планом означає виконувати свій обов'язок.

30. Давньоримська філософія: характеристика та основні напрямки. состоит из философии эпикурийцев и стоиков. Несмотря на известное сходство стоической и эпикурейской этики, различие между ними весьма существенное: идеал стоиков более суров, они держатся альтруистического принципа долга и бесстрашия перед ударами судьбы; идеал же эпикурейского мудреца не столько моральный, сколько эстетический, в его основе лежит наслаждение самим собою. Эпикурейство — это просвещенный, утонченный и просветленный, но все же эгоизм.

31. Релігійний характер філософської думки Середньовіччя. Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (V-XІVст.). Якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична, то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. –«теос» - бог). Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч. 1V ст.) привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цій основі і починається ґрунтуватися середньовічна філософія, ідейно – світоглядним змістом якої стає духовно – ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богословя) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена «служницею» богословя і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства. Характерними рисами світогляду цього часу є: по – перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог; він – вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль. По-друге, в середньовічному світосприйнятті панує ідея духовності, яка пов’язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як духовну, а не природну і тілесну істоту. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі – між земнимі небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З одної сторони, людина – вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина створіння в якому «сидить» диявол. По - третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

32. Вчення Аврелія Августина. Проте, якщо в Сенеки такими спільними ідеями були добро, милосердя, турбота про ближнього і т. д. у їх світському розумінні, то в християнській теології ці категорії переломлювались через призму релігійних догматів. Виразно це прозвучало в філософсько-теологічному творі Августина Аврелія (354-430) "Про царство Боже". Він був представником патристики в епоху середньовіччя. Християнський мислитель вважав, що кожне суспільство має спільні цінності, проте одні живуть заради тіла, земних утіх (світська держава), інші ж — в ім'я духовних цінностей (царство Боже). Ставлення до Бога поділяє людей на два суспільства і цей умовний поділ має виключно моральний характер. Стан людей "світської держави" такий, що вони завжди чимось незадоволені. їх відрізняє заздрісність, користолюбство, підступність. Тому Августин Аврелій писав, що суспільство, яке складається з людей "світської держави", подібне до моря, в якому одна риба з'їдає іншу. В "світській державі", вважав християнський мислитель, не може бути спокою, миру — там один конфлікт породжує інший. Ці негаразди не можуть мати місця в "царстві Божому". У цьому суспільстві—лад і гармонія. Ніхто нікого не кривдить, ніхто нікому не заздрить, як не заздрять ангели архангелам. У "царстві Божому" кожен повинен мати те, що має: один — менше, другий — більше, але і перший, і другий задоволені своєю долею. Вчення Августина Аврелія про "світську державу" і "царство Боже" розвинуло започатковану ще Платоном і Аристотелем думку про матеріальне і духовне життя суспільства. В наступні віки вона була притишена, але бурхливо розвинулася в епоху Відродження і Нові часи.

33. Роль філософських ідей Біблії в розвитку світової філософської думки. Говоря о философском содержании Библии, нельзя представлять себе Библию законченным философским произведением, в котором идеи выстроены, как в классических философских трактатах. Совсем нет. Философские идеи разбросаны по всему тексту Библии в виде философской мозаики. Однако она дает ясное представление о том, как человек в те времена представлял мир, что он думал об обществе, о самом себе, какие философские проблемы его мучили, какие нравственные вопросы волновали. Как средство развития мышления Библия является более эффективной, чем любая другая книга или все книги вместе взятые. Величие и обширность ее тем, облагораживающая простота ее изречений, красота ее образов оживляют и возвышают мысли, как ничто другое. Никакое другое учение не может дать столько мыслительной энергии, сколько дает изучение изумительных истин Божественного откровения. Разум, соприкасающийся с мыслями Вечносущего, не может не расширяться и не укрепляться.
Еще большее влияние оказывает сила Библии на развитие нашей духовной природы. Человек, сотворенный для общения с Богом, может обрести настоящую жизнь и гармоничное развитие только в общении с Ним. На ее страницах можно найти историю глубокой древности, рассказы о благородной жизни, принципы правления государством, семейные вопросы — то, чего человеческая мудрость самостоятельно никогда бы не достигла. В Библии заключена самая глубокая философия, таится приятнейшая и величественнейшая поэзия. Библейские писания по ценности неизмеримо выше произведений любого автора, с какой бы стороны они ни изучались, но когда мы рассматриваем Библию в свете вечности, она приобретает бесконечно широкое значение и безгранично великую ценность, и тогда каждая тема приобретает новое значение. В самых простейших утверждениях Библии заложены принципы такие же высокие и вечные, как небеса.

34. А. Кентерберійський та становлення схоластики. Ансельм Кентерберійський (1033-1109), який був Кентерберійським архієпископом, сформулював знамените "онтологічне доведення буття Бога". Керуючись схоластичним принципом "не для того міркувати, щоб вірити, а вірити, щоб зрозуміти", прагнув максимально перетворити логіку на суто "формальну" (байдужу до змісту), технічну дисципліну, яку ми знаємо сьогодні як "формальну логіку". Виходячи з такого розуміння діалектики і взагалі філософії, Ансельм дійшов висновку, що Бог існує, оскільки існує поняття найвищої, максимально досконалої істоти. Дане доведення може набути рис переконливості лише в рамках такої традиції мислення, яка започаткована саме Платоном і Августином — уявлення про об'єктивне існування загальних понять ("універсали", як їх іменували в Середні віки). Така позиція отримала назву реалізму (оскільки визнається реальним існування "універсалій", чогось загального). Реалізм визнає, що Бог створив ідеальні, загальні, універсальні предмети, від яких утворилися одиничні речі, які порівняно з ідеальними, універсальними мають безліч відмінностей, але сутність яких полягає саме у схожості з універсальними формами, у наближенні до найдовершенішого.

35. Фома Аквінський - систематизатор середньовічної схоластики. Спрямувавши свою діяльність на боротьбу з авероїзмом, заперечуючи дуалізм віри та розуму і стверджуючи їх єдність, гармонійне узгодження, Фома Аквінський (1226-1274) дає класичне для теології визначення ряду схоластичних проблем, які століттями хвилювали мислителів. Всупереч вченню авероїстів про подвійну форму істини, Фома стверджує, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровенні не може бути нічого хибного, то з існування суперечності випливає, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов'я. Філософія і релігія, згідно з вченням Фоми, мають ряд загальних положень. Положення ці відкриваються як розумом, так і вірою. В тих випадках, коли є можливість вибору, ліпше розуміти, ніж просто вірити. На цьому грунтується існування істин розуму ("природного богослов'я"). "Природне богослов'я" — найвищий рівень розвитку філософії. Однак слід завжди пам'ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пізнання надприродного неможливе, бо наші можливості обмежені чуттєвістю і розумом, який на неї спирається (тобто природними можливостями). Саме тому він вважає неправомірним "онтологічний аргумент" Ансельма Кентерберійсь-кого. Натомість Фома висуває свої п'ять доведень буття Божого. Всі вони мають не прямий, а опосередкований характер. У першому доведенні стверджується: "Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше", тобто саморух предметів неможливий, що потребує від нас віри в першодвигун, або в Бога. Друге доведення виходить з арістотеліського поняття "продуктивної причини". Так само, як і в першому доказі, міркування доводиться до висновку про існування первинної "продз-ктивної причини", якою і є Бог. Третє доведення виходить з ідеї неможливості допущення випадкового характеру світу. Оскільки світ існує, повинна бути причина, але причин без причин не буває, отже повинна бути абсолютно необхідна причина, якою може бути лише надприродне — Бог. Четверте доведення апелює до факту існування у світі різних ступенів тих або інших якостей. Але в такому разі повинно існувати якесь абсолютне мірило, щодо якого ці різні ступені набувають визначеності як одне. Таким абсолютнім мірилом (найвищим і абсолютним ступенем будь-яких якостей) може бути лише Бог. П'яте доведення виходить з арістотелівського розуміння причиновості як обов'язково цілеспрямованої. Але якщо світ причинове обумовлений, то він і цілеспрямований, отже має бути той, хто цілеспрямо-вує існування світу.

36. Роль філософських ідей Корану в становленні культури Сходу. Коран (араб, кур'ан, букв. — читання) — найважливіша священна книга мусульман, унікальне явище світової літератури. Вплив Корану на духовний і суспільний розвиток народів Сходу дає право віднести його до найцінніших здобутків культурного поступу всього людства. В історії світової культури він займає місце поряд зі Старим і Новим Заповітами.
Коран є основою ісламу. Він містить регламентації релігійних обрядів, моральні приписи й правові настановлення, визначає звичаї й традиції, найважливіші моменти укладу життя й манеру поводження. Тексти Корану виголошують під час публічних і приватних молитов, державних і родинних торжеств. Багато слів і виразів із Корану увійшло в літературну та побутову мову мусульман незалежно від їхньої національності, збагативши їхню рідну мову. Мистецтво, особливо література, народів мусульманського Сходу сповнене мотивів, алюзій на образи Корану. І тут знову буде доречним порівняння Корану з Біблією. Коран складається з 114 глав (сур) куди увійшли проповіді, настанови, молитви, повчальні оповіді, з якими у формі “божественних одкровень” виступав засновник ісламу Мухаммед (517-632рр.) у Мецці й Медині. Сури розчленовані на 6219 віршів (аятів). Велика частина цих віршів має міфологічний характер, і лише близько 500 віршів містить розпорядження, що відносяться до правил поведінки мусульман.

37. Філософія Авіценни / Ібн Сини /.

38. Проблема універсалій в середньовічній філософії.

39. Антропоцентризм і пантеїзм як найважливіші принципи філософської думки Відродження.

40. Філософські ідеї М. Кузанського.

41. Нескінчений Всесвіт М. Коперника і Дж. Бруно.

42. Вплив наукової революції XVII в. на розвиток європейської філософії.

43. Проблема методу у філософії Нового часу.

44. Емпірична філософія Ф. Бекона.

45. Раціоналізм Р. Декарта.

46. Філософські ідеї Б. Спінози.

47. Монадологія Лейбница.

48. Принцип " природного права " у філософії Дж. Локка.

49. Принцип " розумного егоїзму " Гольбаха.

Поиск по сайту: