Проблема людини в марксистській філософії

К. Маркс і Ф. Енгельс, критично осмислюючи своє ставлення до попередніх і сучасних їм філософських, економічних і соціально-політичних поглядів, зводячи рахунки зі своєю колишньою філософською совістю, показали, що природна, суспільна і духовна сфери є світопорядком, де людина виступає активним і смисл о-утворюючим началом, а світ стає воістину людським світом, тобто не просто об'єктивною реальністю — природою, матерією, всесвітом, але і "дійсністю людських сутнісних сил". (Маркс), людською дійсністю. їхня головна заслуга у філософському осмисленні дійсності полягає в розкритті соціально-діяльної сутності людини, що дозволило в концептуальному плані вирішити проблему людського начала, розкрити сутність історичного процесу як процесу становлення і розвитку людської сутності, нерозривний зв'язок між людиною і світом її буття.

К. Маркс і Ф. Енгельс показали, що людина, як і будь-яка тварина, повинна насамперед задовольняти свої життєві потреби. Але на відміну від тварини, що задовольняє потреби в безпосередній взаємодії з природою, людина задовольняє свої потреби опосередковано: процесом виробництва, де виробництво знарядь праці і засобів для забезпечення життя стає особливою (соціальною) потребою, системою суспільних відносин, потребою в новому типі орієнтації у світі, яким стала суспільна свідомість, потребою у свободі. Інакше кажучи, вони показали, що сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність є заснованим на матеріальному виробництві, здійснюваним в системі суспільних відносин процесом свідомого, цілеспрямованого перетворювального впливу на навколишній світ і на саму людину для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку. Це означає, що людське начало полягає саме у виникненні опосередкування задоволення життєвих потреб системою потреб соціальних і відповідними до них видами діяльності. Але сутність людини не існує сама по собі. Насправді вона є системою усіх суспільних відносин, реальним суспільством, у якому і за допомогою якого здійснюється життєдіяльність людей. Тому суспільство постає як безпосередній світ буття людини. А історичний процес — як процес становлення і розвитку людської сутності, процес абсолютного руху становлення людини (К. Маркс).

Вирішення питання про сутність людини стало необхідною умовою з'ясування специфіки соціальних суб'єктів як носіїв людської сутності, визначення їхнього місця і ролі в суспільному житті, розглядання їх як суб'єктів суспільного виробництва, суб'єктів історичного процесу, тобто необхідною умовою осмислення всього багатства людської дійсності.

Розкриття Марксом і Енгельсом сутності людини, здійснене особливо в "Німецькій ідеології", було необхідним для аналізу сучасної їм дійсності. Ця задача найповніше вирішена в "Капіталі". Необхідно було з'ясувати, що капіталізм, будучи закономірним результатом суспільного розвитку, як і будь-яке соціальне явище, історично минуще і самою логікою внутрішнього розвитку створює необхідні умови подальшого суспільного прогресу.

Головним змістом марксизму є гуманізм. Саме людина розглядається як вища мета і цінність суспільного розвитку. Тому центральною проблемою в марксизмі стає пошук шляхів для створення умов, що забезпечують вільний розвиток усіх сутнісних сил людини, усіх її здібностей. Звичайно, підходи до вирішення цієї проблеми визначаються не добрими побажаннями, а насамперед конкретним станом суспільства, рівнем розвитку суспільного виробництва, співвідношенням соціальних сил, гостротою внутрішніх суперечностей.

Маркс і Енгельс показали, що свідомість людини є не чимось іншим, як усвідомленим буттям. Але будучи зумовленою суспільним буттям, суспільна свідомість відіграє активну роль, перетворюючи діяльність людини на целепокладальну діяльність. Виникнувши як результат людської життєдіяльності, вона перетворюється на її передумову. Особливістю цілепокладальної діяльності є те, що в ній спрямованість до досягнення бажаного з неминучістю повинна узгоджуватися з можливостями, зумовленими об'єктивними умовами життя людини, об'єктивними закономірностями розвитку дійсності. Це значить, що цілепокладальна діяльність нерозривно пов'язана з свободою. Саме рівень людської свободи характеризує людину як суб'єкта соціальної діяльності, визначає її місце і значимість у життєдіяльності суспільства й особи.

Значне місце в марксистській філософії займають питання пізнання і перетворення світу. Маркс і Енгельс показали, що пізнання є практичним за своєю природою, що пізнавальне і перетворювальне ставлення людини до світу і до себе випливає з її соціально-діяльної сутності. Опосередковуючи задоволення своїх життєвих потреб процесом виробництва і системою суспільних відносин, людина змушена не просто пристосовуватися до природного середовища, а перетворювати його на умови свого існування. Природно, що від ступеня пізнання властивостей, зв'язків, законів природи і громадського життя залежать її суб'єктивні устремління, можливості їхньої реалізації.

64. Філософські основи економічної теорії К. Маркса. Высшая цель марксизма — разработка и теоретическое обоснование освобождения порабощенного человечества. Марксизм доказывает неизбежность уничтожения всякого рабства, унижений отчуждения и несвободы людей. Этот высший смысл исторической процесса реализуется в философии посредством изучения, анализ исследования, с одной стороны, всеобщего практического опыта человечества и, с другой — всеобщего духовного опыта человечества. Или, как неоднократно высказывает эту мысль Маркс, философское рассмотрение начинается на уровне всемирно-исторического подхода к интерпретации действительности. Этот подход - по необходимости весьма обобщенный, абстрактный и отнюдь не всегда соотносим с задачами сиюминутной практики. Сердцевину, суть философии марксизма образуют исследования фундаментальных классических проблем, концентрирующих вокруг отношений человека к миру и мира к человеку, отношений людей между собой и природы (или сущности) человека вообще. Это — мировоззренческое «ядро» любой философии. На решении этих проблем в марксистской философии базируется ряд концепций более конкретного характера (о законах истории, о значении материального производства в жизни общества, о классовой борьбе и социальной революции и т. д.), которые уже более тесно связаны с экономической и исторической науками, выработкой программ практических действий в политике, общественной жизни, культуре. В перспективе дальнейшего развития человечества философские решения кардинальных мировоззренческих проблем, предложенные марксизмом и очищенные от различных догматических и вульгарных наслоений и истолкований, станут несравнимо более значимыми и действенными, чем в предшествующий период истории. Связано это с тем, что задачи, которые Маркс называл «всемирно-историческими», а в наше время называют общечеловеческими, планетарными, глобальными, только-только выходят на передний план исторического процесса (да и то, к сожалению, больше в виде угрозы и опасности самоуничтожения — в форме «зла»). Между тем марксистская философия была и остается ориентированной преимущественно на решение именно общечеловеческих, всемирно-исторических задач. Чем дальше человечество будет выходить из состояния господства архаических и современных видов частной собственности и отчужденного труда, чем прочнее будут симптомы и гарантии приближения к концу его «предыстории», как называл Маркс общество, где сохраняется необходимость материального производства в его современной для XIX—XX веков форме, тем очевиднее будет становиться для людей историческая перспективность, значимость философии марксизма.

65. Формування філософської думки в Україні. Благодатні грунти, багатий рослинний і тваринний світ сприяли виникненню ще в III тис. до н.е. трипільської землеробської культури, носії якої є "мовними предками слов'ян". У подальшому тут з'являється Антська держава (II ст.), а згодом — Куявія та Славія. Об'єднання цих територіально-державницьких утворень призвело до виникнення Київської Русі, на терені якої розпочався процес формування української суспільно-політичної і філософської думки. Його становлення супроводжувалося проявом як загальноцивілізаційних, так і специфічних ознак,тенденцій. Закономірно, що процес становлення тієї чи іншої національної ментальності передбачає наявність протофілософсько-го (міфологічного) періоду. Логіка розвитку філософської думки розпочинається з міфу і завершується становленням "Логосу". Не виключенням була в цьому плані і вітчизняна філософія, їй також передують своя міфологія і епос. Становлення і формування філософської думки відбувалося в "котлі", де сплавлювалися воєдино загальноцивілізаційні та специфічні ознаки та тенденції. Специфічним для цього процесу було й те, що він проходив у ситуації творчого діалогу киє-во-руської міфології та епосу з візантійським християнством, котре широко культивувало ідеї грецького філософського платонізму та неоплатонізму. Зокрема, широко були розповсюдженими "Шестиднева" Іоанна, екзарха Болгарського, "Ізборники Святослава" 1073, 1076 pp. та ряд інших документів. Результатом такого "спілкування" стало виникнення нового типу світогляду, києворуської ментальності, яка характеризується не тільки розмаїттям, а й глибиною думки. Слід зазначити, що названі твори втрачали свою первісну специфіку і набували києворуської форми викладу й ментальності, ставали феноменом києворуської філософської культури. У цей період світогляду українського етносу було притаманне емоційно-піднесене і водночас шанобливе ставлення, боготворіння рідної землі, природи, в постійному зв'язку з якими народ черпав життєві сили, енергію, волю та незламність духу. Разом з тим йому (етносу) був характерний як індивідуалізм в поєднанні з ідеєю рівності та поваги до окремої людини, її свободи, так і негативне ставлення до неприйняття насилля, деспотизму, абсолютизму тошо. Всі ці риси знайшли своє відображення не тільки в ментальності українського народу, а й істотно вплинули на тип і стиль філософствування. Л юдина, її внутрішній світ, духовність є пріоритетами української філософії. Представники української філософії: Климент Смолятич, Кирило Туровський, Митрополит Іларіон. Українська філософська думка настійливо веде пошук шляхів єдності духовного і природного світів, творця з "твар-ним", створеним Богом і речево-предметним світом.

66. Питання теорії пізнання у філософії Ф. Прокоповича. Феофан (Елисей в миру) Прокопович (1677-1736) - выда­ющийся деятель «Ученой дружины Петра I», один из основных ее интеллектуальных наставников. В Киеве началась практическая, общественная и политическая деятельность Ф. Прокоповича - профессора, протектора, а затем и ректора Киево-Могилянской академии. Прокопович-просвітитель відрізнявся не тільки своїм величезним внеском у підготовку кадрів високої кваліфікації (філософів, правознавців, учителів, тлумачів історичних документів, священнослужителів і т.п.). Вносячи світський напрям в освіту, він рекомендував створювати загальноосвітні школи і ремісничі училища при монастирях, церквах, промислових підприємствах і т.п. В організованій їм школі навчалося близько 160 молодих людей. Граматика російської мови, риторика, філософія, етика, фізика, математика, основи ремесел і домоведення, музика, спів, живопис - от неповний перелік предметів, досліджуваних там. Цікаві ігри і фізичні вправи доповнювали комплекс світських занять шкільної програми Прокоповича. Не можна не вказати, що вже програма виховання, навчання Прокоповича, викладена в книзі «Перше навчання отрокам», як важливий принцип включала вимогу виховувати всіх дітей, незалежно від станової приналежності батьків, статі, здібностей до навчання, до освоєння наук, і надавати рівні можливості для суспільного служіння в різних адміністративних закладах. Державні, церковні, суспільні і учбово-наукові органи й установи зобов'язані, вважав Прокоповичу, поєднувати зусилля для того, щоб не тільки утворювати людей, але також і виховувати в їхніх душах добро, шляхетність, милосердя, совість, честь і т.п. Гуманістичне, глибоко філософське і найвищою мірою багатозначне по своєму вираженню і предметному інтересу навчання Прокоповича робило його помітним явищем ХVIII ст., що визначило його вплив і на духовне життя Росії XIX ст.

67. Соціально - етичні та суспільно-політичні погляди Ф. Прокоповича. Феофан Прокопович /1677-1736 рр./ - це один з найбільш яскравих діячів Академії, професор і ректор, який перебував у тісних стосунках з Петром І. Він мав значний вплив на формування філософських і суспільно-політичних поглядів А.Кантимира, М.Лононосова. Діяльність Прокоповича в Академії позначилась на рівні організації й викладання більшості предметів. І хоч за своїми поглядами він був ідеалістом релігійного ґатунку, проте велику увагу приділяв природознавству, математиці, викладав ідеї, які не збігались з християнським віровченням,Прокопович зближує і ототожнює бога з природою. "Під природою, - пише він в філософському курсі "Натурфілософія", - розумію бога". Повне визначення природи сходиться з богом відносно природних речей, в яких він з необхідністю існує і які він рухає. З цього випливає, що це визначення не тільки природи, але воно, зрозуміло, стосується матерії і форми. Прокопович стверджує, що ні матерія, ні форма, взяті окремо, не є тілом або субстанцією. Тільки поєднуючись, вони утворюють тіло, яке є їх єдністю, завершеністю. Реально матерія і форма існують лише в цій єдності, а Їх поділ можливий тільки в абстракції. Ці погляди, які підтримували інші професори, протистояли поглядам томістів і зближувались з позиціями філософів епохи Відродження. Критика поглядів томістів проводиться у двох напрямах: по-перше, Прокопович не погоджується а роз’єднанням сутності /essentia/ і існування /existentia/, вважаючи їх єдиними і неподільними; по-друге, заперечує те, що матерія отримує свій початок від форми. Він виходить з думки, що сутність не може існувати без того, суттю чого вона є. Сутність і існування становлять визначеність природного тіла і невіддільні від нього та одне від одного. Критика томізму, спрямована проти применшення значення матерії, проти схоластики, віддзеркалювала потреби боротьби проти унії та католицизму. Прогресивні погляди Прокоповича пов’язані з розвитком природознавства і, хоч зони набули пантеїстичної форми, проте мають велике світоглядне значення. Формулювання М.В.Ломоносовим законів збереження матерії і руху виникло саме завдяки ідеям Прокоповича. Своєрідні погляди на живе розвивав Феофан Прокопович. Він казав, що все живе має принаймні три властивості: вегетативність, яка включає живлення, ріст, розмноження /притаманна рослинам, тваринам і людині/, чуттєвість, яка є у тварин і людини та розумність, яка властива тільки людині. Звідси він розвиває погляди на процес пізнання, які зближують його з Локком, оскільки стверджує, що "кольори, смак, запахи не можна віднести до першочергових властивостей". Разом з тим, він відхиляє принцип "вроджених" знань.. Зверніть увагу на суспільно-політичні та етичні погляди мислителя, зокрема його ідеї про людське щастя, яке досягається лише із задоволенням духовних і тілесних потреб людини. В основі етичної концепції лежить розуміння людини як вершини макрокосму. Розвиваючи гуманістичні ідеї, Прокопович звеличував і реабілітував у людині те, що принижувалось середньовічний теологічним світоглядом: свободу людського розуму, красу тіла і почуттів; він заперечував, що тіло людини є лише джерелом гріха і зла, оскільки від природи воно добре і прекрасне. Ф.Прокопович - видатна фігура в Україні і Росії за часів Петра І; мислитель, релігійний і освітній діяч. Він підтримував всі починання Петра І, спрямовуючи свої сили на зміцнення російської імперії. Але не можна однозначно оцінити його діяльність щодо політики репресій Петра І.

68. Вчення Г.С. Сковороди про самопізнання та сенс життя людини. Стверджуваний Г.С. Сковородою шлях до щастя пролягає через самопізнання, спрямоване на збагнення людиною власної сутності й Бога. А органом самопізнання є серце, у якому концентрується енергія саморозвитку людини. Серце як сукупність почуттів, бажань, прагнень, як осередок людини є тією силою, у якій полягає життя людини. Серце, за Сковородою, - це духовна субстанція, яка є основою людського буття і джерелом життєдіяльності людини. Оскільки духовну субстанцію і джерело діяльності створює в людині Бог, то філософ часто ототожнював серце з Богом або Словом Божим. У цьому й полягає метафізичний аспект розуміння серця. Досконале серце властиве тій людині, яка вже здійснила перетворення, очистилася від тління, зайнята пошуками в собі істинного духовного начала. Підсумком філософських і життєвих пошуків Г.С. Сковороди е розроблене ним учення про щастя. Щастя він розглядав насамперед як стан незалежності від зовнішніх умов існування й стан душевного спокою. Уся його філософія органічно пов'язана з його життям і спрямована на утвердження духовності як адекватного середовища людського існування. Ідейну позицію Г.С. Сковороди вирізняло й специфічне ставлення до соціального світу, до сучасної йому цивілізації. Він проповідував духовну активність індивіда, але це зовсім не означало його соціальну активність. Український мислитель був в опозиції до сучасної йому соціальної організації й культури. Водночас він не збирався змінювати існуючий порядок у цілому, підкоряти його певній ідеологічній системі. Для нього дорожчий автономний індивід, який розуміє, що відбувається навколо. У цьому індивідові й слід розбудовувати все те, що належить до сфери духу, тобто культуру. Мета людини - опанувати духовне багатство і таким шляхом досягти істинного щастя. Заперечення Г.С. Сковородою сучасної йому цивілізації - це неприйняття того зла, що панувало в ній, але це не втеча від реальності, а спроба формування, вирощування в собі справжньої реальності - реальності духу, що і є культурою.

69. Концепція «сродної праці» Г.С. Сковороди. Досліджено й осмислено соціально-філософські аспекти концепції "Сродної" праці Г.Сковороди, розглянутої як одну з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації людського способу життєдіяльності, самоствердження, самопізнання. Необхідність самопізнання зумовлено потребою усвідомлення змісту, напрямку та мети своєї діяльності, бажанням проникнути у таємниці природи і закономірності суспільного буття. "Сродну" працю представлено як основу діяльності, спрямованої на користь суспільства, що є визначальним фактором для відродження національних коренів та морального закону "всередині нас". Розкрито сутнісні особливості "сродності" та форми її вияву - здібності, нахили, що дозволяє визначити її ("сродність") як внутрішній стимул, потребу у виявленні та реалізації своїх сутнісних сил. "Сродна" праця допомагає людині знайти форми індивідуального вираження своїх думок і почуттів. Уміння виплекати свій задум і втілити його на відповідному матеріалі шляхом засередженості та напруженості душевних сил, бажання вираження вселюдського у кожному одиночному є лейтмотивом становлення особистості.

70. Сутність релігійної філософії П.Д. Юркевича. Серед рис, які визначають специфіку філософії Юркевича, традиційно виділяють її християнський антропологізм, що дався взнаки, зокрема в його вченні про серце як дійсне осереддя людського духу. Ця ідея справила величезний вплив на подальший розвиток вітчизняної філософії, в першу чергу російської релігійної філософії з її критикою західно-європейського раціоналістичного панлогізму та вченням про цілісність людського духу. Ця центральна ідея Юркевича, що так яскраво розвинена у «Серці та його значення в духовному житті людини згідно з вченням Слова Божого», ясно вказує на зв'язок ідей мислителя з давньою традицією української філософії. Цей зв'язок досить явний і дослідниками творчості Юркевича він обов'язково відзначається. Так, С. Ярмусь з цього приводу пише: «специфічною українською рисою у філософії Юркевича – було настоювання на важливість почувань-емоцій. Тут можна завважувати сліди неоплатонізму (елемент ідеї), а також патристики (елемент серця). Але ці елементи, як своєрідну екзістенціальну силу, завважується в українській мислі й етиці Княжої доби, зокрема в документах і літературних творах XI – XIII століть. Поняття про серце, як чисто філософський концепт, виступає в XVII ст. у творах українського мислителя Кирила Транквіліона Старовецького. Більш дефінітивне філософічне поняття серцю надавав Г. С. Сковорода (1722 – 1794) – український філософ XVIII ст. Сковорода, як і Юркевич, ставив серце багато вище людської душі та духа і так вбачав у ньому самий центр людського життя – орган найвищого духовного значення. Специфічно українською вважає «філософію серця» і Дмитро Чижевський. Так, виокремлюючи з-поміж типових рис українського національного душевного складу «емоціоналізм», він пише: «почуття, емоція оцінюється навіть, як шлях пізнання (Гоголь, Юркевич). «Філософія серця» (Юркевич) є характеристична для української думки». Погляд на роль серця як осередку духовного життя людини П. Д. Юркевич протиставляє поширюваному в філософії просвітництва підходу, котрий ототожнює духовну діяльність із розумовою і на цій підставі, спираючись на дані фізіології та психології, вважає органом духовної діяльності голову. Поширення такого погляду має, на думку П. Д. Юркевича, згубні для філософії наслідки. Цей погляд не може пояснити свободу волі людини, моральну цінність і значення людського вчинку. Абсолютизація такого підходу позбавляє можливості збагнути духовне життя людини як вираз неповторної, індивідуальної особистості. У сфері етики воно призводить до забуття «життєвої заповіді любові», яку (йдеться, зокрема, про кантівську етику) заступає «абстрактне і холодне усвідомлення обов'язку». Згідно з поглядами Юркевича людина постає як конкретна індивідуальність, а сутність душі, всього духовного не зводиться тільки до мислення. Останнє не вичерпує собою повноти життя духовного, оскільки з досконалості мислення не виникає досконалість людського духу. Якби людина виявляла себе одним тільки мисленням, то багатогранний світ поставав би в її свідомості як правильна, але безжиттєва математична величина, котру вона могла б прозирати наскрізь і не помічати справжнього живого буття з його витонченістю форм, загадковістю поглядів, безконечністю змісту. Сутність душі багатша, різноманітніша, а саме мислення не є механічним зв'язком тисків і поштовхів між рухом певних частин мозку та уявлень. Цей зв'язок ідеальний, духовний, що йде від доцільності, продовжуваної настроєм нашого серця, яке і є центром усякого духовного життя, глибинною основою людської природи й морально-духовним джерелом діяльності душі. Співвідношення розуму й сердечної любові у моральності П. Д. Юркевич порівнює, посилаючись на Євангеліє від Матвія, зі світильником і єлеєм. «В міру того, як в серці людини зникає єлей любові, світильник згасає: моральні начала й ідеї затемнюються й, зрештою, зникають зі свідомості. Це відношення між світильником і єлеєм – між головою і серцем – є саме звичайне явище в моральній історії людства» П. Д. Юркевич, спираючись на обгрунтовану ним філософію серця, обстоює «гармонійне співвідношення між знанням і вірою», що враховує самостійне значення обох компонентів відношення й прагне до їхньої творчої взаємодії У цьому він і репрезентована ним школа вбачали запоруку подальшого прогресу філософського знання.Історія людства, вважає мислитель, починається безпосередньо життям особи в спіьному племені, роді; її моральність – це звичаї племені, а знання -авторитет старших. Не за себе, а за своє плем'я вона радіє і тужить, спільне благо таке близьке її серцю, що вона довго не може виділити з цієї ідеї думку про свою окрему корисність. Навіть у предмети неживої природи вкладає людина свою думку, одухотворяючи їх. «Живі потреби серця, що любить, що ще не охололо від досвіду, змушують людину бачити і любити життя навіть там, де досвідчений розум не бачить нічого живого й одушевленного. Людина починає свій моральний розвиток з рухів серця, яке б бажало усюди бачити добро, щастя, солодку гру життя, усюди хотіло зустрічати істоти, що радуються, гріють одна одну теплотою любові, що зв'язані між собою приязню та взаємним співчуттям. Тільки в цій формі здійсненого загального щастя вона уявляє собі світ, що гідний існувати».

71. Філософські ідеї П.Я. Чаадаєва. Историческая философия была представлена творчеством П.Я. Чаадаева (1794 - 1856). Основными направлениями его философий были:• философия человека;• философия истории.Человек, по Чаадаеву, есть соединение материальной и духовной субстанций. Жизнь человека возможна только в коллективе. Находясь с рождения и до самой смерти в коллективе (обществе), человек становится человеком, вырастает как личность. Коллективное (общественное) сознание полностью определяет индивидуальное, субъективное. Жизнь в коллективе — основной фактор, отличающий человека от животных. Чаадаев выступал против индивидуализма, эгоизма, противопоставления частных, узкокорыстных интересов общественным. Согласно Чаадаеву в основе исторического процесса лежит Божественное Провидение. Воплощение Божественной юли - христианство. Христианство - стержень, двигатель истории. Что касается истории России, то, по мнению Чаадаева, Россия "выпала" из мирового исторического процесса. Будущее России, по Чаадаеву, — вернуться в мировое историческое поле, освоить ценности Запада, но благодаря своей сложившейся столетиями уникальности выполнить историческую миссию в рамках общечеловеческой цивилизации.

72. Проблема морального ідеалу у філософії Ф.М. Достоєвського. Філософське творчість Достоєвського, в його найбільш глибоких натхнення, стосувалося лише «філософії духу», але зате в цій області воно досягало чисто виняткової значущості. Антропологія, етика, історіософія. проблема теодицеї - все це трактується Достоєвським гостро і глибоко. Для російської думки Достоєвський дав надзвичайно багато-недарма наступні покоління мислителів у величезній більшості своїй пов'язували свою творчість з Достоєвським. Але особливе значення має те, що Достоєвський з такою силою поставив проблему культури всередині самого релігійної свідомості. То пророче очікування «православної культури», яке зародилося вперше у Гоголя і яке накреслювала дійсно нові шляхи історичного діяння, вперше у Достоєвського стає центральною темою шукань і побудов. У Достоєвського відкривається, по суті, новий період в історії російської думки; хоча вся значущість і фундаментальність релігійної установки весь час затверджувалися російськими мислителями, але тільки у Достоєвського всі проблеми людського духу стають проблемами релігійного порядку. Звичайно, це відразу ж і ускладнює релігійну установку і загрожує можливістю відриву від класичних формулювань, що йдуть від св. Отців, але це ж виявляється і основою надзвичайного і плодотворнейшего розквіту надалі російської релігійно-філософської думки.

73. Філософія інтуїтивізму / Н.О. Лоський, С.Л. Франк /. Етична проблематика становила основу їхніх філософських систем і була логічною вершиною, що знайшла своє втілення у створеному ними самобутньому вченні — етиці Абсолюту. Відправною точкою виступає Абсолют як всеєдність. Якщо у системі М. О. Лосського Абсолют виступає як надсистема, надсвітова сутність, то у С. Л. Франка Абсолют виявляється в різних формах, що становлять всеєдність. Сутність Абсолюту обгрунтовується ними у традиціях апофатичного богослов'я, через заперечення. Проте стосовно світу Абсолют виступає як Добро, Свобода, Любов. На базі зазначеної метафізичної конструкції і будують свою етику Абсолюту М. О. Лосський і С. Л. Франк. Центральною темою їх філософських пошуків була проблема моральній абсолютів. Основними умовами етики Абсолюту виступають Добро, Свобода, Любов. М. О. Лосський і С. Л. Франк дають онтологічні, гносеологічні та аксіологічні обгрунтування основним моральним феноменам — добру і злу, свободі волі, любові, абсолютним і відносним цінностям, сенсу життя і т. ін. Іншим методам пізнання відведено центральне місце в осягненні явищ моралі. Абсолют пізнається лише інтуїтивно, відповідно пізнається і Добро, Свобода, Любов. У російській релігійній філософії особливий інтерес завжди викликав внутрішній світ людини, витоки її духовності, смисло-житгєві пошуки. У центр уваги філософських роздумів М. О. Лосського і С. Л. Франка поставлене існування людини зі всіма її трагічними суперечностями. Загальнолюдська, суспільна цінність індивідуального існування, разом із значенням норм і цінностей, якими керується кожна особистість, дедалі зростає, стаючи вирішальним чинником у процесах, що об'єднують людство у наш час і творять його майбутнє.

74. Світоглядні основи російського космізму. За світоглядну основу береться як релігія, так і наука: мрії про майбутнє стоять поряд з науковим аналізом, але зберігається постійна для російської філософії ідея єднання людей. У роботах основних представників філософії космізму Володимира Одоєвського (1803-1869), Миколи Федорова (1828-1903), Миколи Морозова (1854-1946), Костянтина Ціолковського (1857-1939), Володимира Вернадського (1863-1945) та ін. обґрунтовується необхідність єднання людей на основі ідей екологічного змісту. Людське суспільство розглядалося не як випадкове явище у Всесвіті, воно мало стати могутнім фактором у космічній протидії хаосу, у збільшенні ентропії. Науково-технічні проекти Костянтина Ціолковського стали фундаментом сучасної космонавтики, технічним доповненням до "космічної філософії". Космосу, заповненому різними формами життя, і людині, її розуму та творчості відводилося в цих проектах основне місце. Виокремлення в російському космізмі глобально-екологічної проблематики привело згодом до розробки видатним українським ученим і філософом Володимиром Вернадським учення про ноосферу і формування антропокосмічного світогляду.

75. Філософія «всеєдності» В.С. Соловйова. Ідея всеєдності перестав бути принципово нової для філософії. Її корені сягають у античність, вже Геракліт виходив речей, що «з усього те й вже з - все». Основоположником філософії всеєдності як самостійного і оригінального напрями російської у філософській думці з права вважається В.Соловйов. Йому вдалося зламати парадигму позитивістського стилю мислення, укорінену у російському менталітеті, і вивести філософські роздуми на простір метафізики. Вже його магістерської дисертації «Криза західної філософії» було встановлено загальне напрям його розвитку з урахуванням синтезу знання і набутий віри як незбираного знання. У роботі було основна проблематика філософії усеєдності. Центральна ідея його творчості - ідея Богочеловечества. Вона об'єднує в цілісну систему, систему всеєдності його спектаклі про людину, світі початку й, ясна річ, Бога. У В.Соловьева всеєдність приймає жіночі риси, його символом виступає Софія, Вічна Жіночність, Премудрость. Софія це й «душа світу», і втілення «світової волі», і біблійна Софія. У той самий час Бог - це, безумовно, Батько, Він - чоловіче початок. Світ у системі усеєдності Соловйова об'єднаний силою божественної любові. Втіленням ідеї кохання є Софія як з'єднувальної ланки між Богом й цивілізованим світом, між Творцем і витвором. Отже, видно, що у системі всеєдності В.Соловьева постає як цілісний духовний організм, об'єднаний силою божественної кохання, і є хтось, хто є носієм цієї сили. В.Соловйов належить до тих мислителів, які змогли створити самостійну цілісну і всебічну філософську систему - вчення, яке охоплює дедалі області філософського знання при єдності підходу, логічного послідовності і взаємозв'язку основних ідей. Узагальнюючи філософські ідеї найрізноманітнішого походження, В. Соловйов жадав розробці самостійного вчення. Його філософія - цілком своєрідне і неповторне явище історія думки. У основу філософської системи він поклав принцип про всеєдності, ідея якого все життя супроводжувала В.Соловьева і визначала постановку в нього історичних запитань і проблем людини.

76. Філософія свободи Н.А. Бердяєва. Бердяев убежден, что свобода трагична: если она составляет сущность человека, то, следовательно, она выступает как обязанность; человек порабощен своей свободой. Она тяжкое бремя, которое несет человек. Он ответственен за свои поступки и происходящее в мире. "Свобода есть моя независимость и определяемость моей личности изнутри... не выбор между поставленным передо мной добром и злом, а мое созидание добра и зла, -считает автор. - Само состояние выбора может давать человеку чувство угнетенности... даже несвободы. Освобождение наступает, когда выбор сделан и когда я иду творческим путем". Бердяев воспринимает свободу "не как легкость, а как трудность". По мысли писателя, даже простая политическая свобода, свобода выбора убеждений и поступков - это тяжелая и ответственная обязанность. Он пишет: "В этом понимании свободы как долга, бремени, как источника трагизма мне особенно близок Достоевский. Именно отречение от свободы создает легкость..." "Свобода порождает страдание, отказ же от свободы уменьшает страдание... И люди легко отказываются от свободы, чтобы облегчить себя", - эта идея философа, на мой взгляд, действительно перекликается со взглядами Достоевского на эту проблему, для которого проблема свободы духа также имеет центральное значение. У Достоевского свобода - не право человека, а обязанность, долг; свобода - "нелегкость, а тяжесть". Не человек требует от Бога свободы, а наоборот, "и в этой свободе видит достоинство богоподобия человека". Именно по этой причине "свобода аристократична, а не демократична". Бердяев считает, что "огромная масса людей совсем не любит свободы и не ищет ее". Великий Инквизитор у Достоевского, "враг свободы и враг Христа", считает, что "десятки тысяч миллионов существ... не в силах будут пренебречь хлебом земным ради небесного", он упрекает Христа в том, что возложив на людей бремя свободы он не жалеет их. Таким образом, взгляд Бердяева на проблему свободы человеческой личности мне представляется следующим. Личность - это ноуменальный центр мироздания, обнаруживаемый через выявление бесконечности и всеобъемлимости духа конкретного человека. Даже трансцендентное ‑­ открывается в духе и через дух личности. Однако присущая ей свобода двойственна: она дана человеку и от Бога как просветленная свобода к добру, истине, красоте, вечности и от Божественного "ничто", которое заключает в себе возможность зла и отпадение от Бога.

77. Криза «класичної філософії» і становлення некласичної філософії. Німецька філософія кінця 18 - середини 19 століття, по-перше, є вершиною світової філософської думки, оскільки в ній філософія показала себе у її найвищому, "чистому" вигляді: вона, за словами Гегеля, «засобами руху тільки світоглядних категорій показала нам світ і наше місце в цьому світі». Вона, по-друге, дала нам повну і закінчену систему розв'язання всіх світоглядних проблем. Німецька філософія кінця 18 - середини 19 століття стала вищим рівнем і в той же час завершенням розвитку античної, а звідси - і власне європейської філософської думки. Вона розв'язала всі проблеми і таким чином, що і як були розпочаті ще в умовах культури античності.
І. Кант здійснює своєрідний переворот у філософії і закладає основи розуміння філософії як особливого роду науки. Намагаючись обґрунтувати нову теорію пізнання, він виступає з критикою попередніх емпіричних теорій XVII-XVIII ст., трактують пізнання як якийсь зліпок з буття. Кант переводить проблему в іншу площину і фактично задає гносеологическое напрям у філософії, яка розглядає процес пізнання як суб'єктно-об'єктне відношення.
Основні проблеми німецької класичної філософії: цілісність і структурованість буття, його пізнаванності, активність свідомості, зв'язок свідомості і пізнання, принципи розвитку, сутність людини, універсальність і загальність форм моральності. В рамках некласичної філософії були сформульовані ідеї, "приземлившие" філософію В. Канта і Гегеля. Стрункі форми її (системність, концептуальність, мова, логіка, діалектика тощо) були відкинуті або перестали бути обов'язковими. У філософію прийшли нераціональні способи пізнання і вираження думки. Некласична філософія як би повернула людині людське - волю, суб'єктивні переживання, інтуїцію, містичну віру, комплексне сприйняття життя. Вона визначила основні напрям філософії XX ст. в особі екзистенціалізму, феноменології, персоналізму, герменевтики, почасти психоаналізу, ідею благоговіння перед життям А. Швейцера та ін
Загальне умонастрій некласичної філософії підкреслює недосконалість науково-технічного прогресу як ідеології і висвітлює проблему людської особистості як головну мету філософії нашого століття.

78. Сцієнтистські напрями в сучасній філософії. Сцієнтистські напрями філософії тою чи іншою мірою почали, по-перше, розглядати методологію виключно як методологію наукового пізнання, по-друге, почали поступово переходити на позиції методологічного плюралізму (відмови від якогось окремого або окремих методів у якості вирішальних та визнання можливості застосуванні багатьох, пізнавально рівноцінних методів) і, по-третє, відмовились від того, щоби трактувати метод як універсальний ключ до всіх проблем пізнання. Тому постало досить складне та серйозне питання про методи гуманітарного пізнання.

79. Антисцієнтистськії інтерпретації сутності філософії. Для класичного антисциентизма характерно скоріше не просто заперечення науки, а обмеження сфери її дії, особливо коли мова йде про сутності людини, визначенні його місця у світі. Відповідно, філософія розглядається як особлива область осягнення світу, що базується на його духовному освоєнні нераціональними методами. Методи науки застосовні для конкретної предметної області; тут наука результативна. Але вони абсолютно непридатні для сфер буття, які не можна втиснути в рамки якого-небудь предмета. Найбільш сильною стороною цих концепцій, як нам представляється, виступає аналіз філософії і науки в широкому соціокультурному контексті. Представники антисциентизма вловили цілий ряд негативних тенденцій науково-технічного прогресу. Проте провину за це вони поклали на саму науку і техніку, не враховуючи відповідальності всього суспільства за контроль над використанням їх результатів. І нарешті, в рамках антисциентизма детально розробляється ціннісно-емоційна сторона філософії, її розуміння як особливої форми ціннісної свідомості.

80. Історичні та теоретичні джерела позитивізму. Позітівізм (франц. розіівт) - умовно, позитивний, побудованій на думці) - філософській Напр, Який єдиним джерелом істиного знання проголошує емпірічній Досвід, замкнувши-чуючи пізнавальну Цінність філософськіх знань, теоретичного мислення. Позітівізм протіставляє таке «позитивне» знання «метафізічному», або спекулятивному, його призначення та БЛАНКИ за Межі фактів. Піп по Тільки занурює філософію в науково про-блематіку, а намагається І розбудуваті філософію на основі крітеріїв науковості, характерних для природознавства (конкретних або точних наук). Позітівізм (філософія «по-зитивного» знання), Який часто називають «філософією науки» - одна з найвплівовішіх течій останніх півтора століть. Відозмінюючісь (від позітівізму до махізму І Далі до неопозітівізму), ВІН багато в Чому визначи духовне обличчя людства Сучасної епохи, Яку характеризує розви-ток Наука і технікі. Теоретичні джерелом позітівізму є Просвітніцтво з Його вірою у всемогутність розуму, в науково-технічний прогрес, а такоже Англійський емпірізм Локка І Юма. Основні Ідеї та Настанови позітівізму можна звесті до таких тверджень: 1. Справжня наука не БЛАНКИ за сферу фактів, за Межі чуттєвого даного. Вона не гоніться за невловіміми першоосновамі І першопрічінамі. Звідси бере поча-ток заперечення метафізікі, Яка НЕ дотрімується цієї вимоги. Наука, Яка вівчає факти, є всемогутньою. Чи не існує між науковому пізнанню. Суспільство такоже підлягає науковому пізнанню. Нау-кою про суспільство є Соціологія. Розвиток науки І технікі, а такоже соціології є запорукою Суспільного прогресу. Під наукою позітівізм розуміє знання, побудоване на зразок природознавства. Віроблені Природознавство критерії науковості та методи пізнання ВІН розглядає Як ідеал науки. Світогляд, Який намагається вірішіті Основні проблеми-що таке світ, людина, Що таке добро, прекрасне ТОЩО, виходячи з наукового знання, називають сцієнтізмом (лат. зсіепііа-наука). Позітівізм є типовим сцієнтичним світоглядом. Сцієнтізм хібує тім, Що намагається звесті існування людини до буття Речі Серед Інших промов, не бачіть спеціфікі людського існування (екзіс-тенції), Яку не можна зрозуміті, виходячи Зі знання природи. У цьому сенсі сцієнтізм (і позітівізм Як Його різно-вид) є опонентів антропологічного (гуманістічного) світогляду, який за віхідне обірає спеціфіку людського буття в світі. Виразником антропологічної Тенденції у філософії напрікінці XIX-XX ст. є філософія життя, феноменологія, екзістенціалізм та герменевтика. Напрікінці XIX-Протягом XX ст. опозиція сцієнтізму й антропологізму є однією з найважлівішіх у світовій філософії, культурі загаль. Історія позітівізму МАЄ три періоді розвитку.
Перший, початковий позітівізм, представників якого булі О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Програма початково позітівізму конуватись до таких засідок:
- пізнання Необхідно звільніті від усякої філософської інтерпретації; - вся Традиційна філософія повинна буті скасована І змінена спеціальнімі науками(шкірно наука сама СОБІ філософія); - у філософії Необхідно прокласті Третій шлях, Який піділав бі суперечність Між матеріалізмом та ідеалізмом.

Ці та ІншІ положення булі вікладені О. Контом в продажам «Курс позітівної філософії»; Г. Спенсером в 10-томник «Синтетична філософія».
Другий позітівізм віріс з Перш. Його відомімі представниками булі: австрійській Фізик Є. Мах, Німецький філософ Р. Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре. Вони звернули уваги на факт релятівності (тоб відносності) наукового знання І зроби висновок про Те, що наука не дає істінної картини реальності, а надає Лише символи, знаки практики. Заперечується об'єктивна реальність наших знань. Філософія ватися до Теорії пізнання, відірваної від СВІТУ.
Третя форма позітівізму - неопозітівізм, Який МАЄ два різновиди: логічний позітівізм І семантичних. Предметом філософії, на Думку логічніх позітівістів, повинна буті Логіка науки, Логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий Період логічного позітівізму - Це розвиток семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. ВСІ Соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського Спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарській, К. Поппер, Л. Вітченштейн та ін.

81. Сутність неопозитивізму і його основні течії. Однією з провідних течій сучасної світової філософії є позитивна філософія, в наш час представлена неопозитивізмом та постпозитивізмом. Неопозитивізм /або третій позитивізм/ виник у 20-х р. р. XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих в ході науково-технічної революції. Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні логіко-філософські школи. Виділимо основні з них.1. Віденський гурток, що сформувався у 1922 р., його представники: М. Шліп, О. Нейрат, Р. Карнап, Г. Рейхенбах, А. Айєр. Незважаючи на деякі розбіжності в поглядах представників Віденського гуртка об”єднує спільна мета - звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також; піддати філософське і наукове знання критичному аналізу. 2. Львівсько-варшавська школа - одна з шкіл аналітичної філософії, представники: К. Айдуневич, Я. Лукасєвич, А. Тарський та інші. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу. 3. Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д. Мура, Л. Вітгенштейна, Г. Райна, П. Стросона та інших. Ця те -чія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об”єктом аналізу має виступати природна мова. 4. Загальна семантика, основні представники - С. Чейз та С. Хайяков. Основна ідея цієї течії: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови. Розглядаючи неопозитивізм у цілому як явище філософської культури, слід виділити його основні риси: - за зразок для методологічних побудов було взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки; - основна увага звертається на аналіз структури наукового знання; - відокремлення процесу появи нового знання від процесу його обгрунтування; - обгрунтування ідеї демаркаціонізму (розмежування).

82. Філософські ідеї С. К'єркегора.

83. Світ як воля і уявлення в філософії А. Шопенгауера.

84. Філософія життя Ф. Ніцше.

85. Інтуїтивізм А. Бергсона.

86. Філософські ідеї психоаналізу / З. Фрейд, К. Юнг, Е. Фромм /.

87. Філософська герменевтика.

88. Філософські ідеї прагматизму.

89. Феноменологічна філософія Е. Гуссерля.

90. Філософські ідеї персоналізму.

91. Екзистенційна філософія М. Хайдеггера.

92. А. Камю як філософ і літератор.

93. Філософія неотомізму.

94. Сутність і основні форми буття.

95. Інтерпретації буття в історії філософії. Моделі світу.

96. Зміст і сутність буття. Світ природи і світ культури: проблема взаємодії.

97. Простір і час як філософська проблема.

98. Проблема руху і розвитку у філософії.

99. Пізнання як найважливіша проблема філософії.

100. Свідомість як філософська проблема.

101. Теорія пізнання І. Канта.

102. Пізнання як процес сходження від абстрактного до конкретного у філософії Гегеля.

103. Позитивістська теорія пізнання і істини.

104. Класична концепція істини Аристотеля.

105. Проблема істини у філософії І. Канта.

106. Проблема істини в екзистенціальній філософії.

Поиск по сайту: