Подальший розвиток філософсько-лінгвістичних концепцій у вченні Пухти

У роботі найближчого послідовника Савіньї Пухти (1798-1846) «Encyclopedie als Einleitung zu Institutionen» 1825, а також у першому томі його «Інституції» 1844 р., вже досить сильно відчувається вплив сучасних йому філософських вчень Шеллінга. Це позначилося на виробленні поняття про народний дух, як джерело права.

Пухта об'єктивує, уособлює це поняття. Він бачить у ньому якусь силу, що діє в організмі народного життя і існує незалежно від свідомості окремих членів народів. Народний дух, подібно до душі в організмі, породжує з себе все у народному житті, в тому числі і право, так що окремі особистості не беруть активної участі в його утворенні. Тобто, не їх свідомістю обумовлюється той чи інший розвиток права, a властивостями народного духу. Тому, якщо Савіньї говорить ще про утворення права, як про спільну справу (eine gemeinschaftliche That), y Пухти йдеться, навпаки, про природний саморозвиток права (Naturwüchsigkeit). Право розвивається, згідно вчення Пухти, з народного духу, як рослина із зерна. При цьому наперед зумовлена ​​його форма і хід розвитку. А окремі особистості є тільки пасивними носіями не ними створюваного права [4, с.108].

Досить докладно думку про походження права Пухта розвинув у своїй відомій монографії про звичайне пpaво (Gewohnheistrecht, 1828). У священному писанні, говорить Пухта, походження роду людського зображується так, що спочатку був один чоловік, потім двоє: чоловік і жінка, потім народжені від них. Перші люди складали, таким чином, з самого початку певний союз - союз сімейний. Перша сім'я, розмножуючись, поділилася на кілька сімей і розвинулася в плем'я, в народ, який, точно також розмножуючись, поділився на нові племена, що стали в свою чергу народами. Все це так природно, що і язичницькі сказання повторюють те ж саме.

Важливо в цьому, те, вважає вчений, що ми, таким чином, не знаходимо жодного моменту, коли б люди жили, не складаючи якогось органічного цілого. Народна єдність грунтується на єдності походження, що обумовлює не тільки тілесне, але і духовне споріднення. Але спорідненості недостатньо для утворення народу: інакше був би один народ. Відокремлення одного народу від іншого визначається їх територіальним відокремленням, при чому до природної єдності приєднується і інша, яка виражається в політичній організації (Verfassung), через що народ власне і стає державою.

Далі Пухта розмірковує про те, що держава не є природним союзом. Вона утворюється волею: державний лад є вираженням загальної волі про те, що становить суть держави. Ця загальна воля не могла, однак, безпосередньо і спочатку мати ніякого іншого джерела, ніж природна згода, однодумність (natürliche Uebereinstimmung) [4, с.109].

Таким чином, держава, звичайно, утворюється безпосередньо волею, але воля ця, a отже, через її посередництво і сама держава, корениться в природному з'єднанні. Народ тут розуміється як природне ціле. Цим виключається можливість його дії (Wirksamkeit), бо діяти може тільки окремий суб'єкт, a не ціле, як проста ідея, як incertum corpus. Дія народу, в природному сенсі, може полягати лише в чомусь незримому, обумовленому самим його поняттям, тобто у його впливі на приналежних до нього членів. До таких проявів народного життя (Thätigkeiten der Volk) належить і право.

Вплив клімату і т. п. на людей - не безпосередній, a тільки через посередництво національності, властивості якої визначаються кліматом і яка потім уже впливає на своїх членів. Індивід здатний до правосвідомості не як індивід, не як член сім'ї, a тільки як член народу. Цим право відрізняється від індивідуальної свідомості.

Існування правової свободи припускає, що волі людини протистоїть інша воля, яку вона частково визнає чужою, для неї зовнішньою волею, а частково також і своєю, яка грунтується на її власному переконанні. Людина стає особистістю і отримує право в силу того, що його воля є разом і особлива і загальна, що вона і цілком самостійна, і разом з тим, діє лише, як така, що грунтується на загальному переконанні.

Тезу про те, що право могло виникнути тільки в народного життя, Пухта доводить наступним чином: коли була створена лише одна людина, його волі могла бути протиставлена ​​тільки воля Бога, котра абсолютно нищила волю людини. Коли існувала тільки сім'я, a не народ, чоловік був паном дружини, яка не мала ніякої волі, відмінної від його волі. І те ж саме можна сказати щодо інших членів сім'ї.

Таким чином, тільки в народі могло з'явитися протиставлення воль, необхідне для виникнення права. Але цим доводиться тільки те, що народ causa instrumentalisi права. Треба ще довести, що він і causa principalis.

У праві помітні дві сторони:

1) переконання в тому, що є право;

2) здійснення цього переконання [4, с.109].

Адже, право, яке не може бути здійснене, не є правом. Мало того, випадкового здійснення, наприклад внаслідок війни, недостатньо, тому що чиста природна сила лише випадково служить праву, як може служити і не праву. Відповідний праву правозахист можливий тільки через посередництво особливого органу загальної волі, отже через посередництво державної організації. Тому тільки та воля може бути джерелом права, яка призводить до утворення держави, тобто воля народу. Пухта вважає, що не можна державу вважати творцем права. Держава - тільки орган вираження загальної волі, яка існує до неї і утворює право. Але до держави права не існує, так як немає органу для вираження загальної волі.

Пухта також наголошує, що під народом, як творцем права, не слід розуміти народ, як протилежність уряду. Не можна також думати, що діяльність народу складалася з діяльності окремих осіб. Тут Пухта полемізує з Шлегелем. Він називає цей погляд «поверхневим і тривіальним». Переконання індивіда не переходить в переконання народу, народ свою свідомість не отримує від окремої особи.

Таким чином, у Пухти народний дух є особливою самостійно діючою силою. Він не виробляється історичним життям народу, a існує із самого початку, обумовлюючи весь склад народного життя і народної історії. Народний дух містить в собі і народну правосвідомість, що виявляється і в свідомості кожного окремого члена народу. Народна правосвідомість і є, отже, первинне джерело права. Але Пухта на цьому і зупиняється, він не пояснює, як утворюється ця загальна народна правосвідомість. Він просто припускає її існування. Тому і пропоноване їм пояснення походження права як би зупиняється на півдорозі, представляється неповним.

Поиск по сайту: