Розвиток етнології у античний час

Етнологія сягає своїм корінням у глибоку давнину. Уже в первісну епоху племена нагромадили знання про своїх близьких і далеких сусідів, їх культуру і побут, зберігали і передавали їх усно та образотворчими засобами. Потреба в етнографічних знаннях швидко наростала в епоху розпаду первісного сус-ва, коли війни стали ремеслом і йшов процес ранніх державоутворень. Збирались і передавались ці знання очевидцями.

Письмові пам’ятки античності засвідчують як накопичувалися знання давніх греків, а потом і римлян про близькі і далекі етноси того часу. Але ці відомості дуже часто перемішувалися з вигадками, легендами та анекдотами. Поступово вони ставали більш точнішими і змістовнішими

Люди що займалися цим:

- Геродот (5 ст.до н.е.) збирав матеріали про такі народи як скіфи та сармати, а також етноси Кавказу і Середньої Азії, досліджвував схожості і відмінності різних етносів

- Ксенофонт (кінець 5 – перша половина 4 ст.до н.е.) збирав інформацію про етноси Малої Азії

- Цезар (1 ст.до н.е.) – у своїх записках про Гальску війну, він розглядає военний потенціал кельтів порівнюючи їх з германьскими племенами

- Корнелій Тацит (1 ст н.е.) залишив дуже багатий етнографічний матеріал. Вже у своїх перших роботах він намагається зробити з побаченого якусь систему, наприклад звідки взялися народи Британии, та чим пояснюється їх історично-етнографічні різноманіття. У 98 р.він видає свою невелику, але знамениту книгу «Походження і місцезнаходження германців».

Інколи античні автори ставили питання про походження етносів, їх спорідненість та сформулювали гіпотезу про поступальний розвиток неолітичної революції.

Усі ці пошуки стали підгрунтям для формування поетично-філософської концепії Лукреція Кара, у ній він достатньо точно відтворив життя первісних людей у печерах, винайдення ними вогню, одягу, житла та інше

7. Эволюцион́изм (эволюционная школа) — направление в антропологии и этнографии, сторонники которого предполагали существование универсального закона общественного развития, заключающегося в эволюции культуры от низших форм к высшим, от дикости к цивилизации и т. д. Главная идея эволюционистов заключалась в убеждении о полном тождестве исторических путей разных народов. Историю эволюционисты рассматривали как сумму независимых эволюций единичных элементов культуры и социальной структуры.

Эволюционизм — первая этнографическая теория, которая начала формироваться в середине XIX века. Основоположником эволюционизма считается Эдуард Тэйлор, впервые выразивший свои эволюционистские идеи в книге «Исследования в области древней истории человечества» (1865). Поэтому именно его многие исследователи и считают основоположником эволюционизма. Среди последователей этой школы были также Л. Морган и Дж. Фрэзер.

1. Классическая эволюционистская теория настаивала на существовании универсального закона развития человеческих культур.

2. Человеческий род един, поэтому все люди имеют примерно одни и те же умственные способности и в сходных ситуациях будут принимать примерно аналогичные решения, что в свою очередь определяет единообразие культуры на сходных ступенях развития;

3. В человеческом обществе имеет место непрерывное развитие, то есть прямолинейный процесс перехода от простого ко все более сложному. Таким образом общественное развитие идёт по законам эволюции;

4. Развитие любого культурного элемента изначально предопределено, так как его более поздние формы формируются и зарождаются в более ранних. При этом развитие любой культуры многоступенчато, а ступени и стадии развития едины для всех культур в мире;

5. Культурные различия народов вызваны их различными ступенями развития, а все народы и все культуры соединены между собой в один непрерывный и прогрессивно развивающийся эволюционный ряд.

6. Первобытное общество, с точки зрения эволюционистов, имело единые для всех народов социальные, культурные и экономические модели. А современные бесписьменные народы рассматривались как пережиток древних времён. Предполагалось, что изучение их культуры ведет к реконструкции культуры первобытного общества в целом.

Диффузионизм – направление в этнологии, полагающее основной общественного развития процессы заимствования и распространения культуры из одних центров в другие. Направление сложилось как реакция на эволюционизм, в отличии от него, в поле зрения диффузионистов попадали в первую очередь такие средства распространения культуры как завоевание, торговля, колонизация и лишь во вторую очередь – внутрисистемные факторы развития. Главный акцент диффузионизм сделал на изучение ранней стадии человечества.

Основные положения

1. Главным фактором развития культуры народа является восприятие этим народом культурных достижений других народов, т.е. через смешивание, перенос и заимствование элементов культур
2. Диффузионизм отрицает существования стадий развития культур и наличие смысла в изучении отдельных элементов культур
3. Каждый элемент культуры имеет географическую привязку и возникает лишь однажды в одном регионе
4. Культура распространяется либо вместе с людьми, либо посредством контактов и взаимодействия разных народов
5. Этнография должна изучать только распроатранение культур

Этнопсихологическая школа - направление в этнографии США, господствовавшее в 30—40-х гг. 20 в. Глава школы — психиатр А. Кардинер, последователи — этнографы Р. Линтон, Р. Бенедикт, А. Халлоуэлл и др. Сущность культуры каждого народа этнопсихологи видели в психических особенностях «основной» («средней», «модальной», «суммарной») личности, исследуемых методами Фрейдизма. Культура народа — это — «индивидуальная психология, отброшенная на большой экран, получившая гигантские пропорции и большую длительность во времени».«Структура основной личности» складывается в первые годы жизни человека под воздействием характерных способов ухода за ребёнком (кормление, пеленание, обучение и т. п.) и образует неизменный базис культуры. Этнопсихологи пытались объяснить неполноправное положение национальных меньшинств их неполноценностью и культурной обособленностью, классовые различия выводили из различия «опытов детства». На нью-йоркском съезде этнографов (1952) концепция Э. ш. подверглась критике, и её влияние стало быстро падать.

Общие черты школы: тенденция объяснить культуру через личность; повышенный интерес к раннему детству, особенно к психо-сексуальному развитию ребенка: недооценка социально-экономических факторов развития общества и абсолютизация его «психических универсалий», Школа способствовала с сближению этнографии с психологией и психиатрией, в частности применению в этнографии проективных тестов, развитию сравнительных исследований мира детства. Однако теоретические основы были весьма упрощенными; этнографический материал нередко использовался не столько для проверки, сколько для иллюстрации априорных теоретических схем, сплошь и рядом весьма реакционных (например, «пеленочный детерминизм» Д. Горера, выводивший черты русского национального характера из обычая туго пеленать младенцев). В 1950-х годах односторонние психоаналитические модели начинают дополняться и частично вытесняться бихевиористскими (теория научения). Расширяется круг рассматриваемых социальных переменных. Согласно теории Д. Уайтинга и И. Чайлда (1953), причинная цепь социокультурного развития включает системы жизнеобеспечения, методы обучения детей, личностные переменные проективные системы. Однако, схемы остаются довольно расплывчатыми. В настоящее время А.э.ш. не образует особого идейного течения; ее тематика охватывается понятием психологической антропологии.

5. Этническая культура – определённая организация духовной, социальной и материальной жизнедеятельности и мировосприятия. В её основу положены обычаи, традиции, нормы и ценности, интуативные и технологические модели выживания, присущие именно этому этносу. Изначально этническая культура имела форму уникальную и полностью присущую только ему. Войны и переселения привели к заимствованию, дифузии соседних культур.
Существует довольно много класификаций культур: культура традиционная (на основе этнических особенностей, образа жизни), творческая, унаследованная или активно действующая. Так же существует культура элитарная, народная, повседневная, массовая, духовная, материальная.

Этническое самоосознание – субъективное устойчивое отнесение человеком себе или «своих» к определённому этносу, осознанная самоидентификация со своей этнической общностью. Этническое самосознание выражается ключевым этническим определением. В многонациональных обществах встречаются феномены двойственного коллективного самосознания, когда этнос или его значительная часть, проживавшие длительное время в иноэтничном окружении, несут в себе своеобразие культур двух этносов, полностью не относя себя ни к одному из них. Двойственное самосознание обычно сочитается с билингвизмом (двуязычием).

6. Етнікос — давньогрецький прикметник від слова "етнос" — народ. Застосовується тоді коли йдеться про вузьке розуміння останнього, тобто для означення сукупності осіб однієї етнічної належності незалежно від їхнього територіального розміщення (на відміну від широкого значення термінів "етнос" та "етносоціальний організм"). Етнікос є особливою історичною спільністю людей, яка виникла і розвивається природно-історичним шляхом, незалежно від волі людей, які її складають. Люди, які належать до одного етнікосу, мають спільні, відносно стабільні особливості мови, культури і психіки, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень — етнічну свідомість, зафіксовану в самоназві (етнонімі). Необхідною умовою для виникнення етнікосу є проживання людей на одній території та єдність їхнього економічного життя. Однак для подальшого існування етнікосу вони не обов'язкові. Так, українці є громадянами багатьох держав. Але оскільки вони зберігають тією чи іншою мірою такі спільні етнічні ознаки як мова, культура, характер (етнічна психологія), усвідомлення єдності походження, то належать до українського етнікосу. Частини етнікосу, що проживають відокремлено від основного його масиву, можуть знаходитися в компактному та дисперсному стані. Перші з них прийнято іменувати етноареальними, другі — етнодисперсними групами. В українській мові терміну етнікосу певною мірою відповідає термін "етнос", коли воно розуміється як сукупність осіб однієї етнічної належності незалежно від території проживання. Однак як більшість слів живої мови, воно багатозначне і застосовується переважно для позначення етнічних спільностей лише нового і новітнього часу. На відміну від цього термін етнікос не обмежений в стадіальному плані і характеризує людей однієї етнічної належності протягом їхнього етногенетичного розвитку. В об'єктивній реальності етнікоси не існують поза соціальними організмами — самостійними одиницями суспільного розвитку. У просторовому плані етнікоси можуть збігатися з територіально-політичними спільностями (державами), стаючи частками таких соціально-економічних цілісностей як нації. "Своя" держава забезпечує, як правило, сприятливіші, порівняно з бездержавним існуванням, умови для відтворення етнокультурних та етноментальних структур етнікосу, утворюючи з них такі окремі ет-носоціальні організми, як нації або етнічні групи. В останніх роль соціального організму відіграють сім'я й община (первинна територіальна спільність). Тому ці групи, як і територіально відособлені від основного масиву частини етнікосу, можна розглядати як етносоціальні.

Організм етносоціальний (ЕСО) — особливого типу етнічні спільноти, які мають відносну самостійність (територію, певні функції самоврядування й самоуправління), котрі забезпечують сприятливі умови для існування етносу та його відтворення. Організм етносоціальний поряд з етнічною спільністю властива територіальна, економічна, соціальна, а у багатьох випадках і політична спільність. Тому організм етносоціальний є у певному сенсі синтетичними спільнотами, оскільки вони інкорпорують як суто етнічні, так і соціальні якості. Прикладами організму етносоціального можуть слугувати такі спільноти, як плем'я, народність, нація. Зрештою етносоціальний організм є однією з форм існування етносу. У сучасному світі у просторовому плані розрізняються кілька різновидів організму етносоціального:

1) в одному випадку організм етносоціальний збігається з розміщенням етносу (скажімо, німецька нація як організм етносоціальний i німці як етнос);

2) в іншому випадку організм етносоціальний включає в себе лише частину етносу (наприклад, в українську націю входить лише та частина українців, які проживають на території України);

3) ще в Іншому випадку в рамках однієї країни перебувають кілька організмів етносоціальних: в Росії — це російський, татарський, чуваський та багато інших етносоціальних організмів; в Грузії — грузинський, аджарський організм етносоціальний; в Канаді — англоканадський та франкоканадський організми етносоціальні.

Поряд з такими різновидами організму етносоціального існує ще й особливий різновид, коли один етнос поділений на окремі організми етносоціальні: до 1985 р. в'єтнамський етнос мав два організми етносоціальні — у Північному та Південному В'єтнамі, до 1990 р. німецький — у Західній Німеччині та НДР, корейський сьогодні — у Північній та Південній Кореї.

Субетнос — етнічна одиниця в структурі етносу, що займає проміжне становище між мІкроетнічною одиницею (людиною, родиною, консорцією — носіями етнічності) та етносом, існування якої пов'язано з усвідомленням групових особливостей тих або інших компонентів культури.

Субетнічні утворення формуються на базі конвіксій — достатньо усталених груп людей, позначених єдністю побуту та родинними зв'язками, котрі, у свою чергу, виростають з консорцій — недостатньо ще стійких утворень, але об'єднаних однією історичною долею. До числа консорцій (буквально об'єднаних долею) можна віднести дружини, банди, артілі, гуртки, секти, ватаги, ехи. Усталені консорції перетворюються на конвіксії (прикладом чого можуть бути (чумацтво, козацтво та ін.), а уцілілі конвіксії — на субетноси (скажімо черкаси, севрюки, козаки, русини).

Субетноси становлять головну етноутворюючу одиницю, призначення якої — підтримувати шляхом внутріетнічного неантагоністичного суперництва етнічну цілісність, особливо необхідну на такій стадії етногенезу, як зародження етносу. Існує закономірність: спрощення етнічної структури до одного субетносу призводить до деградації етносу або ж до його руйнації, у той же час надмірне ускладнення етнічної структури веде до певної сепарації частини субетносів та етнографічних груп. Прикладом останнього процесу можуть бути черкаси і севрюки, що розчинилися в українському етносі в ХVІІ-ХVІІ ст.

7. Метаэтнополитические общности - группы этносов,объеденные. по политическим причинам, реже - военным, экономическим. Например, полиэтничные государства современности, ЕС,НАТО,СЭФ и др. В подобной общности могут включаться и родственные и неродственные этносы. Существование в рамках одного объединения преследующего единой цели, приводит к интеграции культуры, идеологии и т.д

Метаэтноконфесиональные общности - объединение этносов, различных по происхождению и локализации, на базе мировых религий - Христианства, ислама, буддизма и др. Единство вероисповедания приводит к формированию различий менталитета, психики, мировоззрения

Метаетноконфесiйнi спiльности - це групи етносів,які об’єднанні єдиною церковною ієрархією.

Метаэтнолингвистические общности – группы этносов, имеющие близкую или дальнюю степень родства, выражающаяся в языковой близости, например, славянские языки - славяне(восточные:русские,украинцы,белоруссы;западные:чехи,словаки,поляки;южные:болгары,сербы,словенцы;германские языки: немцы, австрийцы, датчане, шведы, англичане; романские языки: французы, испанцы, итальянцы, португальцы)

8. Парціація – як один из двох типів етнічного поділу є чисто етнотрансформаційним процесом, у результаті якого відбувається поділ етносу на кілька частин. При цьому ці частини майже рівні між собою й жодне з нових етноутворень не ототожнює себе повністю з етносом, із якого воно вийшло. Процеси поділу етносів мали місце практично на всіх етапах розвитку людства- від первіснообщинного суспільства до нинішнього. Щоправда на каждому етапі парціації етнічній були властиві свої особливі риси: на ранніх етапах вона реалу зівалася у поділі племен на територіальне відокремлені частини, у пізніші періоди історії людства парціація етнічна супроводжувалась появою державних кордонів, тобто процес парціації етнічної завершувався державно-політичним відокремленням – появою кількох держав, етнічне ядро котрих складали представники одного й того самого етносу. Наприклад арабські держави Африки, дві корейські держави, до 1976 року – дві в’єтнамські держави, до 1990р – две німецькі держави.

Сепарація – сукупність економічних, соціально-політичних та духовно-культурних процесів, змістом яких є набуття певним етносом часткової або повної незалежності. Такі процеси частіше всього зазнають ідеологічного, а нерідко – й військово-політичного тиску, але їхні об’єктивні наслідки не можуть бути розцінені як однозначно негативні або позитивні.

Коли двоє або більше етносів існують як така життєздатна органічні державна цілісність, в якій створені умови етнічно рівності та взаємоповаги, досить повного задоволення етнічних потреб кожним етноформ – за таких умов ідеї сепарації є негативно-руйнівними. Коли ж кілька етносів з’єднані переважно механічно, коли досить виразною є система міжетнічної ієрархії, відповідна держава являє собою етнічній когломерат, в яокму етноси не мають можливостей повноцінного функціонування та нормального розвитку.

Дисперсизація – процес відокремлення від етносу окремих його частин, котрі не набули характеристик і властивостей самостійних етносів, а залишились чи стали субетносами або етнографічними групами (кубанські козаки, приморські козаки) Етнології та історії відомо кілька моделей такого розмежування.

Ірландська модель – переселенці, освоївши безлюдну землю, відірвавшись від рідного краю, розвинулись в окремий етнос.

Іспанська модель – завойовники і переселенці, змішавшись з підкореними індіанцями, визначили етнічне обличчя ново виникаючих іспаномовних етносів Латинської Америки.

Австрійська і молдовська модель – частина етносу, маючи власну державу, поступово формується в окремий етнос.

Сикхська модель – з конфесійної групи пенджабців розвинулась окрема етноконфейсійна група, а не ії основі сформувався сучасний сикхський етнос.

9. Консолідація – посилення внутршньої єдності великого етносу і згладжування між його внутрішними складовими: субетносами, етнографічними групами, локальними групами і окружностями.

Асиміляція – розчинення самостійного етносу або його частини в середовищі іншого, як правило, більш великого етносу. При цьому етнос, що асимілюється, втрачає свою мову, традиційну культуру, етнічну самосвідомість, переймаючи етнокультурні компоненти іншого етносу. У разі, коли процес обмежується запозиченням лише культурних компоненті, він називається акультурацію.

Інтеграція – об’єднання всередині держави чи регіону кількох відмінних за мовою і культурою етносів, що може спричинити складання якихось спільних рис. В результаті такої інтеграції можуть скластися міжетнічні спільноти у вигляді великих етнотериторіальних спільнот з певними елементами етнополітичної самосвідомості і само ідентифікації. Поштовхом до цього може бути виникнення спільної зовнішньої небезпеки, а також міркування про доцільність з’єднання зусиль для розв’язання історично нагальних внутрішніх проблем. Інтегруються не обов’язково генетично близькі етноси. Наприклад сьогодні існують етноси, що генетично доволі далекі між собою, але інтегровані у такі достатньо стійки держ. Утворення, як скажімо Швейцарія або Бельгія.

Міксація – один із типів етнотрансформаційних процесів, власне процес взаємодії різнорідних етносів або їхніх частин. У результаті такої взаємодії виникає нова етнічні спільність, представниками якої властива нова етнічні самосвідомість, що відрізняється від тієї, котра була характерна для взаємодіючих етносів. Міксація особливо чітко виявлялася в епоху переходу від доклассового суспільства до классового і була пов'язана з масовими переселеннями. На терені Латинської Америки є чимало народів, які утворилися внаслідок міксації.

10.

11.

Поиск по сайту: