|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Господарський розвиток періоду формування світових цивілізацій
Держави, які склалися на базі античної громади (Греція, Рим), набули рис класичного рабства. Становлення античної економіки відбувалося в масштабах невеликих полісів (міст-держав), найчастіше ремісничого типу, які поповнювали нестачу в території та робочій силі у воєнних походах. Палацове господарство. У південній частині Балканського півострова і на прилеглих островах на рубежі III—II тис. до н. е. виникла давньогрецька цивілізація. Її ранньому економічному розвитку сприяли вигідне географічне положення (торговельні шляхи з'єднували цей район з Малою Азією, Сирією, Північною Африкою), вдосконалення продуктивних сил (освоєння виробництва міді, потім бронзи), сусідство стародавніх цивілізацій Переднього Сходу. Основою сільського господарства стало землеробство нового полікультурного типу — так звана "середньоземноморська тріада", зорієнтована на одночасне вирощування трьох культур — злакових, головним чином ячменю, винограду і маслин. Значні зрушення спостерігалися у ремісничій діяльності — близько 2200 р. до н. е. став відомий гончарний круг, розвивався обмін. В економічній історії Стародавньої Греції можна виділити чотири періоди економічного розвитку: крито-мікенський (XXX—XII ст. до н. е.), гомерівський (XI—IX ст. до н. е.), архаїчний (VII—VII ст. до н. е.), класичний (V—IV ст. до н. е.) У перший період розвитку основою господарського життя було палацове господарство, близьке до аналогічних структур країн Сходу. Палаци виникли на рубежі III—II тис. до н. е. одночасно в різних районах о. Крит. Землі були палацові, приватні й общинні. Населення, що займалося землеробством, було обкладено натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Всі надходження худоби, масла, зерна, вина фіксувалися на глиняних табличках і здавалися до палацових комор, де нагромаджувались величезні запаси. Вони служили, напевно, резервним фондом на випадок голоду, за їх рахунок забезпечувалися ремісники, які працювали на державу. Надлишки йшли на продаж. Кікладські мореплавці підтримували зв'язки із землями, розташованими в басейнах Егейського й Адріатичного морів, досягали берегів Іспанії, Дунаю. Палац був одночасно адміністративним і релігійним центром, головною житницею, майстернею і торговельним центром. У більш розвинених суспільствах приблизно таку ж роль відігравали міста. Основну частину населення становили вільні селяни і ремісники (у написах із Пілоського палацу згадуються каменярі, гончарі, зброярі й навіть цирульники та лікарі). Панівний прошарок утворював розвинений бюрократичний апарат. У джерелах значне місце займають відомості про рабів, головним чином жінок, їх було небагато і всі вони належали палацу. Згадуються і так звані "божі раби і рабині", які орендували землю у приватних осіб або в общини, тобто у повному розумінні слова рабами не були, хоч і не були повноправними членами суспільства. Стати власником землі раб не міг. За загадкових, до кінця ще не з'ясованих обставин, приблизно наприкінці XII ст. до н. е. крито-мікенська палацова цивілізація зійшла з історичної арени (деякі дослідники стверджують про дорійське завоювання). Вдруге класове суспільство і держава відродилися майже через три століття, але вже в іншій формі. Другий період економічного розвитку Стародавньої Греції (XI—IX ст. до н.е.) — гомерівський — характеризувався відсталим натуральним господарством. Худоба вважалася мірилом багатства, інших грошей гомерівське суспільство не знало. Для нього характерна вражаюча бідність матеріальної культури. До кінця гомерівського періоду Греція являла собою світ великих полісів-общин, які об'єднували селян-землеробів, не підтримували зовнішніх зв'язків, верхівка суспільства не була різко виділена. Наступний період (VIII—VI ст. до н.е. — архаїчний) характеризується значними змінами у господарському житті, що привели до створення нової економічної системи. Греція обігнала у своєму розвитку всі сусідні країни. Вдосконалення сільськогосподарського виробництва йшло шляхом інтенсифікації: селяни перейшли до вирощування більш прибуткових культур — винограду і маслин. Головним осередком сільського господарства були дрібне селянське господарство і більший фільварок родової знаті, який оброблявся збіднілими родичами. Землі здавалися в оренду, за яку аристократи вилучали 1/2 урожаю. Набуло значного розвитку ремесло, що зосереджувалось у містах, чітко сформувалися його галузі: металургія, металообробка, кораблебудування. Гончарне виробництво мало масовий, серійний характер. Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки грецької кераміки аж до Центральної і Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін. В епоху Великої колонізації як гроші використовувалися металеві зливки, бруски, і тільки на межі VII—VI ст. до н. е. починають карбувати монети. У VI ст. до н. е. в Греції існували дві грошові системи — егінська й евбейська (від назв островів). Основою кожної системи був талант — вагова одиниця, яка на Евбі становила 26,2 кг, а на Егіні — 37 кг. З одного таланта карбували 6 тис. драхм (срібні монети). У класичну епоху виділились гроші таких економічних центрів, як Афіни і Коринф. Срібні статери Коринфа вагою 8,7 г були більш популярними у Західній Греції, Південній Італії і Сицилії, афінські тетрадрахми вагою 17,5 г і драхми вагою 4,4 г — у містах, розташованих на берегах Егейського моря. У IV ст. до н. е. з'явилися мідні розмінні гроші: обол, халк і лепта. 1 срібна драхма дорівнювала 6 мідним оболам, 1 обол дорівнював 8 халкам, 1 халк дорівнював 2 лептам. В еллінську епоху стали карбувати золоті монети. Угоди купівлі-продажу поширювалися на всі види матеріальних цінностей. Зародилося лихварство, а разом з ним і боргове рабство. Рабів доставляли також і з колоній. Але економічна роль рабів була незначною, основну масу ремісників становили вільні люди. У цей же період (VIII—VI ст. до н. е.) здійснювалася велика грецька колонізація. Її причинами були: по-перше, нестача землі внаслідок збільшення населення і концентрації землі в руках знаті; по-друге, необхідність нових джерел сировини, пошук ринків збуту для продукції сільського господарства і ремесла, потреба в металах, відсутніх у самій Греції, намагання греків контролювати торговельні шляхи; по-третє, політична боротьба, що спонукала тих, хто зазнав поразки, шукати щастя в колоніях. Дослідники історії Стародавньої Греції виділяють три основні напрями колонізації. Перший — західний, найбільш потужний. Сицилія й Італія були так густо заселені колоністами, що стали називатися Великою Грецією. Другий — північно-східний — на узбережжя Чорного моря. Третій — південний і південно-східний — найбільш слабкий, оскільки тут греки натрапили на потужний опір фінікійських купців. Усього було створено декілька сотень колоній з населенням чисельністю 1,5—2 млн осіб. Завдяки колонізації пригасли соціальні конфлікти. Вона сприяла розвитку ремесел, торгівлі, поширенню досягнень еллінської культури, відкрила нові можливості людини, звільняючи особистість з-під контролю роду. Формування полісів в архаїчний період відбувалося формування античних полісів — міст-держав. В основі поліса лежить антична форма власності, що становила собою єдність державної і приватної форм власності. Поліс як колектив громадян мав право верховної власності на землю, і тільки його громадяни могли бути власниками землі. Головним економічним принципом поліса була ідея автаркії (самозабезпечення), яка виступала економічною основою свободи. Утвердилась і полісна система цінностей: ідея переваг землеробської праці над усіма іншими, засудження прагнення до прибутку і т. ін. В історії розвитку Стародавньої Греції виокремились два види полісів: 1) аграрний, з абсолютним переважанням сільського господарства, слабким розвитком торгівлі та ремесла, товарно-грошових відносин, великою часткою праці залежних робітників, як правило, з олігархічним ладом (Спарта, міста Фессалії, Беотії); 2) торговельно-ремісничий, з великою часткою ремесел і торгівлі, товарно-грошових відносин, втілення рабської праці у виробництво, демократичним ладом (Афіни, Коринф, Мілет, Сиракузи та ін.). Вперше полісний устрій з'явився у південній частині Греції на півострові Пелопоннес (Спарта), пізніше в Аттиці (Афіни). Виключне право володіти земельною ділянкою мали жителі поліса. У Спарті, наприклад, усі найбільш родючі землі були розподілені відповідно до числа повноправних громадян на 9000 наділів. Основним власником землі залишався поліс, а його громадяни отримували наділи у тимчасове користування. Їх не можна було дарувати, дробити, заповідати, після смерті власника вони поверталися державі. Для Спарти характерні прагнення до повної рівності, зневага до багатства, сувора система виховання, заборона громадянам займатися господарством, ремеслом і торгівлею, користуватися золотом і сріблом, обмеження контактів із зовнішнім світом. Все це було зафіксовано у законах Лікурга (IX ст. до н. е.). Жителі Спарти колективно експлуатували уярмлене населення — ілотів. На кожний наділ землі припадало декілька сімей ілотів, які були зобов'язані раз на рік сплачувати натуральний оброк, близько 1/6—1/7 урожаю. Афіни були більш розвинені в економічному відношенні. Закони Драконта (621 р. до н. є.) оформили право приватної власності. Головним виробничим осередком стала велика земельна ділянка (3—5 га), власником якої був громадянин поліса. Землю обробляли члени сім'ї цього громадянина. Їм допомагали 1—2 раби. У більших полісах використовувалась праця 15— 25 рабів. Господарства мали, як правило, багатогалузевий характер. Найбільш важливою з реформ Солона (594 р. до н. е.) була так звана сейсахтейя (страхування тягаря) — всі борги, зроблені під заставу землі, були прощені, селянам відновили статус власників, заборонялося навернення афінян у рабство за борги, обмежувався позичковий відсоток. Вивіз маслинової олії з метою наживи дозволявся, а зерна — заборонявся. Заохочувалась реміснича діяльність. Вводився земельний максимум для обмеження концентрації земельної власності. Велике значення мали реформи і для підриву політичного панування знаті: всі афінські громадяни були поділені на чотири категорії за величиною земельною прибутку. Тепер розмір приватної власності визначав становище людини в суспільстві. Законодавство Клісфена (509 р. до н. е.) завершило ліквідацію родового ладу — всі громадяни незалежно від майнового становища наділялися рівними правами. Таким чином, в архаїчний період (VIII—VI ст. до н. е.) відбувся розклад родового ладу і встановилися нові форми соціально-економічної організації, хоча цей процес у різних частинах Еллади проходив по-різному. Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—VI ст. до н. е.) стало панування полісів і поширення в торговельно-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність типу ілотії. Торгівля. Зростання кількості рабів, збільшення виробленої продукції, поділ праці, тісний зв'язок з ринком характеризували розвиток ремесла. Успішно розвивалися металургія, металообробка, кораблебудування, керамічне і гончарне виробництво. Греки виготовляли різні вироби високої якості — одних тільки видів столового посуду налічувалося кілька десятків. Вони освоїли обробіток каменю, особливо мармуру, велике активне будівництво. Основним осередком ремісничого виробництва були ергастерії — різні за величиною майстерні, в яких широко застосовувалась рабська праця. Так, знаменитий афінський оратор Демосфен мав дві майстерні з 20 рабами в одній і 32 — в іншій. Проте великих майстерень було мало, в основному існували малі й середні виробництва. Зростання населення, нестача зерна, сировини і надлишок продукції стали каталізатором торговельної справи. У товарному обігу перебували і предмети повсякденного попиту, а не тільки предмети розкоші, як це було на Стародавньому Сході. Більш розвиненою була зовнішня торгівля, особливо морська. Удосконалювався механізм розрахунку, з'явилися зародки банківських операцій, які здійснювалися міняйлами (трапезитами). Поступово (в основному з кінця V ст. до н. е.) міняльні лавки починають виконувати функції, характерні для банків: збереження грошей, переказ різних сум з рахунка одного клієнта на рахунок іншого, надання грошових позик. Позики надавалися під заставу землі, міської будівлі; відсоток становив до 15 %, а за морськими кредитами (під більш ненадійну заставу кораблів і товарів) міг перевищувати ЗО %. Для зручності у проведенні торговельних операцій купці, особливо пов'язані з заморською торгівлею, створювали об'єднання — фіаси, завданням яких були взаємовиручка позиками, страхування, обмін інформацією, контроль цін. В умовах економічного піднесення, викликаного відбудовою господарства після Пелопоннеської війни (431—404 рр. до н. е.), в якій Афіни зазнали поразки, розпочалася криза давньогрецького класичного поліса. Як община громадян-землевласників він став гальмом у розвитку товарно-грошових відносин. Полісні принципи заважали істотній частині жителів Афін — метекам, які займалися ремеслом, торгівлею. Не маючи прав громадянства, вони не могли отримати землю. Водночас не земля, а гроші стають практичною формою багатства: у IV ст. до н. е. різко збільшилось число угод з купівлі-продажу землі. Наслідком стала концентрація земельної власності в одних руках. Підривався принцип полісного життя — єдність розуміння громадянина і земельного власника: можна було бути громадянином і не мати землі, і навпаки. Характер власності змінився, антична форма все більше витіснялася приватною власністю, полісна мораль поступалася місцем індивідуалізму. Крім того, стала скорочуватися чисельність громадян полісів, зростала кількість рабів, почали зустрічатися раби-греки. Навіть у землеробстві все частіше застосовується праця вільновідпущеників. Посилилася соціальна диференціація, що підривало устої поліса. Автаркія й автономія заважали розширенню економічних зв'язків. В еллінський період розвитку давньогрецької цивілізації (кінець IV — І ст. до н. е.) поліс не зник з історичної арени, а дістав новий імпульс для існування, будучи включеним до складу великої держави, яка забезпечувала йому автономію і безпеку. У період існування елліністичної монархії відбувається синтез грецьких (еллінських) і східних елементів у всіх сферах життя — економічній, соціально-політичній, культурній та ін. Досвід греків і східних народів сприяв удосконаленню агротехнічних прийомів обробітку нових сільськогосподарських культур, а також розвиткові техніки і подальшій спеціалізації ремесла. Все це сприяло зростанню товарності та збільшенню торговельного обігу. Значного розвитку набули наука і техніка: знаменитий Архі-мед відкрив гідравлічний закон, закон важеля, винайшов болт, гвинтову водочерпальну машину тощо. З'являються нові міста (Александрія, Пергам, Антіохія, Селевкія), які стають адміністративними одиницями. Наприкінці І ст. до н. е. еллінську державу підкорив Рим. Уже в новій формі — римського муніципію — поліс став однією з основних соціально-економічних і політичних одиниць Римської імперії, що сприяло економічному і культурному прогресу багатьох народів Середземномор'я. Більш висока продуктивність праці та темпів економічного розвитку забезпечувались значно ширшим, ніж на Давньому Сході, застосуванням техніки (залізні знаряддя праці у землеробстві, будівництві тощо). Удосконалювались і гірнича справа та металургія. Проте технічний прогрес зачіпав лише ті галузі, в яких, в основному, використовувалася праця вільних людей, а не рабів. Головним центром ремісничого виробництва та торгівлі стали Афіни. Особливо значною стає їх роль у V ст. до н. е. Вони перетворюються не лише на центр освіти Еллади, культурну столицю Греції, але й у важливий господарський центр, де отримали розвиток усі сфери економіки: будівництво, ремесла, торгівля, суднобудування та морські перевезення, текстильне та гончарне виробництво. Отримують розвиток і товарно-грошові відносини. В обіг вводяться золоті, срібні та мідні гроші, з'являються кредитні відносини, поширюється лихварство. В багатьох галузях застосовується праця рабів, головним джерелом надходження рабів стають воєнні походи. З часом Афіни поступаються Давньому Римові. Земля та землеробство в Римі та Італії з самого початку відігравали визначальну роль. Саме тому землеволодіння стає основою економічного життя Давнього Риму. Поряд з дрібною власністю з'являються великі господарства, що використовують працю рабів. Головною сільськогосподарською культурою стає пшениця. Але розвиток ремесел в Давньому Римі відбувається повільно, адже ремеслом у кожному домі займалися раби, крім того, держава, яка орієнтувалася на земельних власників, не сприяла їх розвитку. Рабів постачали нескінченні завойовницькі війни. До того ж за їх рахунок римська громада значно розширила свої земельні володіння, внаслідок чого з'явилися нові форми економічної діяльності. Значна частина завойованих та конфіскованих земель була малородючою і як для уряду, так і для селян-колоністів була мало привабливою. Саме через це було відкрито широкий простір для приватного підприємництва: бажаючим надавали можливість розробляти пустки за умови щорічно вносити до казни десятину з посіву, п'яту частину з насаджень та збір з кожної голови худоби, яка виганялася на пасовища. Наслідком цього стає зростання великого землеволодіння, збільшення кількості безземельних, що складали армію наймитів, нарешті, поширення використання праці рабів. Основним типом рабовласницького господарства стала вілла (площею 25 - 100 га), де працювало декілька десятків рабів. Господарство її було багатогалузевим, інтенсивним. Вілли розташовувалися поблизу міст, куди збувалася частина врожаю. Як форма організації господарства вілла мала ряд переваг перед дрібним селянським господарством: тут застосовувалася кооперація праці, вона була краще організована, використовувалися різноманітні знаряддя та застосовувалися передові на той час агрономічні методи. У II ст. до н. е. в Римі виникають латифундії - великі, головним чином, скотарські господарства римської верхівки, засновані на використанні рабської праці. Разом із тим ішов процес скуповування дрібних володінь та перетворення їх у великі господарства з цілісною економічною організацією. В цей період у Римі отримало значний розвиток грошове господарство: існувала велика кількість банків, які виконували найрізноманітніші посередницькі функції в різних грошових розрахунках; розвивалася і зовнішня торгівля. Поступово населення охопило бажання до набуття багатства, справою честі вважалося акуратно вести свої грошові справи, примножувати, а не витрачати отриманий спадок. Хоча наприкінці І тис. до н. е. Рим і перетворився у велику світову державу, він уже схилявся до занепаду, адже з розвитком великого землеволодіння, де використовувалася праця рабів, у корені був зруйнований фактор, на який здавна спиралася держава - господарство дрібних землевласників. У всіх галузях діяльності застосовувалася праця рабів, які займалися ремеслом, керували підприємствами своїх панів та банківськими операціями, навчали дітей тощо. Кількість їх була величезна, а життя надзвичайно важким, що призводило до постійних повстань та виступів (як, наприклад, повстання під керівництвом Спартака у 73 - 71 рр. до н. е.). Проте загроза державі була не з боку бунтівників-рабів, а через падіння класу дрібних власників, яке відбувалося паралельно з посиленням рабства. Характерною рисою розвитку сільського господарства на початку І тисячоліття стало подальше розповсюдження латифундій, які засновувалися, як вже згадувалося, на примусовій праці рабів. Ефективність господарства латифундій можна було забезпечити лише за умов над експлуатації та жорстокого примусу до праці (під загрозою здоров'ю та навіть життю), а це, у свою чергу, вимагало низьких цін на рабів, що дозволяло би легко замінити вибулого раба на іншого. Але з припиненням великих переможних війн різко скорочується надходження рабів, а ціни на них різко зростають. Рабовласники змушені турбуватися про природне відтворення рабів, змінюючи умови їх життя. Рабам почали надавати ділянки землі, житло, худобу, знаряддя праці (так званий пекулій). Пекуліум не був власністю раба, у будь-який час він міг бути відібраний паном, але породжував деяку матеріальну зацікавленість раба в результатах праці і нерідко ставав матеріальною основою існування його сім'ї. Той факт, що праця рабів була малоефективною, не залишився поза увагою сучасників. Так, Луцій Колумела (1 ст. н. е.) зазначав, що раби погано дбають про врожай та погано випасають худобу, віддають її для роботи в інші руки. Вихід із становища, що склалося, він бачив у використанні праці колонів, якими ставали вільновідпущеники та раби, які отримали пекуліум. Проте колонами могли стати й особи вільного походження, перш за все орендарі, і навіть дрібні землевласники, які, рятуючись від пограбувань та утисків, вступали під патронат магнатів, перетворюючись на колонів. Праця рабів поступово витісняється зі сфери виробництва. Таким чином, відбувається поступова феодалізація відносин у Римській державі. В 338 р. відбувається юридичне покріпачення колонів: їм забороняється залишати маєтки. Колонат став важливою складовою частиною феодального устрою, що формувався в Римській імперії. Остаточне падіння рабовласницької системи в Європі пов'язують із падінням Римської держави, яке було прискорене вторгненнями варварів. У V ст. їх набіги набули загрожуючого характеру. В 410 р. Рим був взятий та пограбований вестготами, а в 455 — вандалами. В 476 р. було скинуто останнього римського імператора — Ромула Августа. Римська держава перестала існувати, а на її руїнах у Західній Європі виникли нові ранньофеодальні держави. Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.006 сек.) |