Розвиток економічної думки країн європейської цивілізації (друга половина ХХ ст.)

Сучасне трактування конкуренції за умов монополізації вироб­ництва ввібрало всі попередні досягнення таких теоретиків, як Дж. Робінсон, Е. Чемберлін, П. Самуельсон, а також інституціональну за своєю суттю теорію врівноважуючих сил Дж. Гелбрейта.

Теорія недосконалої конкуренції Дж. Робінсон. Джоан Вайолет Робінсон (1903—1983) закінчила Кембріджський університет і залишилась працювати в ньому на викладацькій посаді. Уся її наукова кар'єра зв'язана з кембріджською школою, заснованою А. Маршаллом. Головна її праця (побудована на засадах неокласи­цизму) «Економічна теорія недосконалої конкуренції» стала відо­мою в усьому світі.

Дж. Робінсон ставить собі за мету довести, що конкуренція за умов монополізації виробництва видозмінюється, але зберігається, як зберігається сам ринок. Щоб довести це, Робінсон користується прийомами неокласичної школи, її основоположними категорія­ми — граничний дохід, еластичність попиту і пропозиції і т. ін.

Вона виходить із того, що категорія досконалої конкуренції є абстрактною моделлю, яка ідеалізує реальне становище на ринку, але має важливе значення для розуміння принципів ринкової поведінки фірми.

Її увагу привертають інші ринкові ситуації: чиста монополія, монопсонія, олігополія та зв'язані з ними форми монополізації рин­ку. Їхню природу Робінсон виводить із відношення економічних агентів до факторів виробництва та диференціації товарного світу.

Вона виходить із того, що в економіці не існує незалежних само­стійних виробників; що об'єктивними є процеси концентрації, корпоратизації, зумовлені перевагами великого виробництва; що моно­полії впливають на ринкове співвідношення попиту і пропозиції та забезпечують різноманітні форми контролю над ринком. Робінсон цікавлять закономірності формування ціни, прибутку й заробітної плати за цих умов порівняно з умовами досконалої конкуренції.

Теорія Робінсон соціологічна за своєю суттю. Її цікавлять питан­ня зайнятості, взаємовідносин підприємців-монополістів та найма­них робітників, проблеми формування заробітної плати (ціни робо­чої сили). Вона робить ряд цікавих висновків, зокрема про те, що за умов олігополії у підприємців є можливість впливати на рівень цін факторів виробництва, оскільки вони є монопсоністами — єдиними споживачами специфічних факторів. Щоправда, цей вплив обмеже­ний відповідною поведінкою конкурентів. Але на ціну робочої сили тобто на рівень заробітної плати, немає потреби впливати: во­на встановлюється за іншими законами — під впливом попиту і пропозиції на ринку робочої сили, і є виявом протистояння робіт­ників-продавців та окремого підприємця-покупця. На думку Робінсон, підвищення рівня заробітної плати призводить до зростання витрат, тому олігополіст, який отримує виграш лише за рахунок нижчих ніж у конкурентів витрат, змушений замінювати цей фактор іншим — матеріальним. Таким чином, олігополія сприяє зростанню безробіття.

Отже, за олігополії проведення власної цінової політики стає не­можливим: конкуренція втрачає свою досконалість і набирає нових форм, в яких синтезуються монополія й конкуренція, що дає змогу поєднати їхні переваги і змушує примиритись із поєднанням їхніх недоліків. Це проявляється в тім, що ціна втрачає свою еластич­ність, через підвищення цін зменшується рівень пропозиції, спадає попит.

Теорія монополістичної конкуренції Е. Чемберліна. Едвард Хейстінгс Чемберлін (1899—1967) народився в штаті Вашингтон у родині пастора. Отримав освіту в університетах Айови та Мічігану. Докторську дисертацію, присвячену проблемам монополістичної конкуренції, захистив 1927 р. в Гарварді. Після захисту дисертації залишився на викладацькій роботі.

1939 р. Чемберліна обирають головою відділення економічної теорії Гарвардського університету, де під його керівництвом пра­цюють такі видатні вчені, як В. Леонтьєв, Е. Хансен, Й. Шумпетер. З 1948 р. — він головний редактор гарвардського «Квартального економічного журналу». 1965 р. Чемберліна обрано почесним чле­ном американської економічної асоціації. Він автор багатьох кни­жок з теоретичної економіки, але основна праця, що зробила його всесвітньо відомим — це «Теорія монополістичної конкуренції», яка перевидавалася багато разів.

Провідна ідея економічної теорії Е. Чемберліна полягає в тім, що в процесі монополізації виробництва виникає нове явище, не влас­тиве ринковим ситуаціям чистої конкуренції та чистої монополії. Воно є результатом синтезу цих ситуацій і породжує монополістич­ну конкуренцію, яка відрізняється від уже відомих форм тим, що дає можливість контролювати як пропозицію, так і попит.

Чемберлін розглядає монополію традиційно, як ринкову ситуа­цію, що дає змогу монопольному продавцеві (чи покупцю) контро­лювати пропозицію товару і тим самим визначати на нього ціну, то­ді як за умов чистої конкуренції такий контроль виключається. Однак він звернув увагу на те, що за певних умов контроль виклю­чається й тоді, коли існує монополія, у межах якої виробники ство­рюють ідентичний товар і продають його на ідентичному ринку за повної стандартизації послуг, товарів, попиту, продавців.

Чемберлін будує модель, за допомогою якої аналізує дії незале­жних продавців однорідного продукту. Він зазначає, що підставою для встановлення їхньої монополії стають ознаки диференціації товару: виняткові якісні характеристики продукту; марка фірми; особлива упаковка; місцезнаходження фірми; особливі форми об­слуговування; реклама, що підкреслює винятковість товару.

Чемберлін аналізує три напрямки монополістичної конкуренції: ціновий (маніпулювання цінами), неціновий (внесення якісних змін у продукт) і рекламний.

Чемберлін пише: «Продукт — це найрухоміша в економічній си­стемі категорія, що є більш рухливою, ніж ціна. Нецінова конкурен­ція випливає з різноманітності продукції і різниці у витратах обігу. Конкуренція якості товарів може стримувати конкуренцію цін. Якість — це додаткова рушійна сила ринку».

Проблему економічної рівноваги Чемберлін вирішує з неокла­сичних позицій. Він дотримується неокласичного погляду, що рів­новага на ринку досягається за рахунок вільного ціноутворення.

Та основний висновок Чемберліна полягає в тім, що економіка саморегулюється і за умов монополії, але врівноважуючі сили з ча­сом трансформуються — управління попитом і пропозицією посту­пово витискає колишній саморегулятор — об'єктивне співвідно­шення попиту і пропозиції.

Чемберлін обгрунтував нове уявлення про поведінку суб'єктів ринкових відносин за умов монополізації. Він стверджував, що ти­повим для сучасного ринку є поєднання конкуренції й монополії й увів поняття «монополістичної конкуренції». Це поняття знаменува­ло відмову від традиційних в економічній науці поглядів на конку­ренцію й монополію як на альтернативні поняття і від відповідного пояснення ціноутворення або категоріями конкуренції, або катего­ріями монополії. «Ми, навпаки, уважаємо, що більшість економіч­них ситуацій є складними явищами, котрі включають і конкурен­цію, і монополію», — писав він.

Чемберлін формує нові теоретичні уявлення про функціонування ринкової економіки. Він доводить, що конкурентна боротьба то­читься як між ринками, так і всередині цих ринків, а отже, форма конкуренції змінюється якісно, поширюється в іншу площину. Зро­зуміло, що попит і пропозиція за цих умов втрачають свою об'єк­тивність і значною мірою визначаються суб'єктивними чинниками. оскільки попитом, як і пропозицією, можна маніпулювати за допо­могою цілеспрямованої політики виробника і продавця. Тому проб­леми врівноважування суспільної економіки пересуваються, за Чемберліном, на макрорівень.

Отже, Чемберлін і Робінсон переглянули класичну теорію ринку. пристосувавши її до сучасних умов.

Й. Шумпетер. Теорія ефективної конкуренції. Одним з найвідоміших і найславетніших економістів першої половини XX ст. є Йозеф Шумпетер (1883—1950). Його теоретична спадщина над­звичайно широка та різноманітна. Історії й методології економічно­го аналізу присвячено такі його праці, як «Суть і основний зміст те­оретичної політекономії» (1908), «Історія економічного аналізу» (1954), економічній динаміці — «Теорія економічного розвитку» (1912), теорії суспільного розвитку — «Капіталізм, соціалізм і де­мократія» (1942).

Усебічне вивчення історії економічного аналізу привело Шумпетера до висновку, що найдосконалішою на той час концепцією в по­літекономії була теорія загальної економічної рівноваги Вальраса. Проте він бачив у ній і суттєву ваду, яка полягала в тім, що теорія економічної рівноваги відбивала статичний стан економіки і не вра­ховувала факторів розвитку економічних процесів.

Прагнучи подолати цю обмеженість теоретичної концепції Валь­раса, Шумпетер в центр свого дослідження поставив саме розвиток системи і ті чинники, які стають рушійними силами такого розвит­ку. Основною особливістю його підходу було те, що, аналізуючи причини динамічних змін, він концентрував увагу на інших вироб­ничих факторах, ніж ті, які традиційно розглядали його попередни­ки. Рушійною силою розвитку в його теорії є підприємець, визна­чальними соціальними рисами якого є не права власності, а особисті якості — ініціативність, далекоглядність, авторитет, готовність до ризику, здатність до інноваційної діяльності. Підприємець, завдяки таким рисам, є головним суб'єктом технічного прогресу, створюючи надлишок вартості, забезпечуючи своєю діяльністю розвиток еко­номіки.

Він визнавав, що його трактування конкуренції виходить за межі аналізу ринку і не спрямоване на вирішення проблеми ринкової рів­новаги. Теорія ефективної конкуренції пояснює загальні причини циклічного розвитку, але не торкається внутрішніх закономірностей функціонування ринкового механізму.

Значні уточнення в теорію економічного прогресу вніс Дж. Б. Кларк, який детально проаналізував проблему продуктивно­сті кожного з факторів і вказав на те, що віддача фактора зменшу­ється в міру того, як йому віддають перевагу і кількісно зростає йо­го використання (він формулює закон граничної продуктивності та закон спадної віддачі факторів виробництва). Забезпечення опти­мального співвідношення між факторами виробництва, на його ду­мку, є важливою передумовою зростання, причому ця оптимальність підтримується автоматично, завдяки дії ринкових сил.

Узагалі, у центрі неокласичного визначення проблеми еконо­мічного зростання стоїть ідея оптимальності ринкової систе­ми як саморегулювального організму, що зумовлює якнайповніше використання всіх виробничих факторів окремими економічними суб'єктами й економікою в цілому. Відтак немає необхідності у втручанні держави в процес становлення оптимального співвідно­шення між факторами, оскільки його визначають вільна конкурен­ція та ринкові закони. Економічна рівновага та прогрес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує формування раціональної структури виробництва.

Ці загальні підходи до визначення ролі окремих факторів у відтворювальних процесах, їхнього впливу на циклічність розвитку су­спільної економіки з часом було конкретизовано та формалізовано, Серед аналітичних інструментів неокласичних моделей економічно­го зростання є аналіз виробництва з позиції виробничої функції, яка ілюструє залежність між витратами факторів виробництва і обсяга­ми випуску продукції.

Першим, хто визначив виробничу функцію як математичне співвідношення (пропорцію) між двома змінними — обсягом про­дукції та сумою витрат праці й капіталу, був У. С. Джевонс, який 1872 р. використав її для пояснення природи доходів та закону спад­ної віддачі факторів. Дж. Б. Кларк модифікував граничний прин­цип розподілу доходів Джевонса шляхом диференційованого визна­чення частки доходів (у тім числі й ренти, яку Джевонс розглядав як похідну) у створеному продукті. Обидва вони використали функ­цію для пояснення формування доходів, поза зв'язком із теорією зростання.

І тільки наприкінці 20-х рр. математиком Ч. Коббом та еко­номістом П. Дугласом на базі граничного аналізу було сформульо­вано виробничу функцію, яку вони використали для пояснення од­ного з аспектів проблеми економічного зростання й ефективності використання факторів виробництва.

Вона передбачала необмежену взаємозамінність праці й капі­талу та показувала ступінь впливу різних їх комбінацій на обсяги виробництва. На підставі припущень, що прибутки та частка витрат залишаються стабільними, відсутнє нагромадження, а технічний прогрес зумовлює межу заміщення (теоретично можлива навіть по­вна заміна праці капіталом), аналізувався зв'язок між зростанням основного капіталу, кількістю відпрацьованого часу та обсягами ви­робництва.

Ця функція не враховувала зміни якості факторів виробництва, тенденцій до загального зростання їхньої кількості, отже, була ста­тичною, характеризувала екстенсивний тип економічного зростання. Однак саме вона поклала початок вивченню впливу макроекономічних факторів зайнятості, інвестицій, науково-технічного прогресу та ін. на економічне зростання за статичної рівноваги з метою визна­чення умов забезпечення довготривалого стійкого розвитку.

Теоретичні засади неокласичної виробничої функції як моделі економічного зростання, сформулювали Р. Солоу, Дж. Мід та У. Свен. Вони також виходили з граничного аналізу двох виробни­чих факторів — праці та капіталу, які виробляють однорідний продукт, припускаючи, що кількість праці (робочої сили) зростає постійно й рівномірно, а за умов вільної конкуренції відшкодування витрат факторів відбувається згідно з граничним продуктом (заробі­тна плата дорівнює граничному продукту праці, а прибуток — граничному продукту капіталу), тобто за вартістю (вартість у цій функ­ції визначалася традиційно, через витрати виробництва, які неокласична школа розуміла як суму заробітних плат та прибутків).

Бралося за умову також і те, що ціни факторів змінюються під впливом динаміки праці та капіталу, усі ресурси використовуються повністю, уся неспожита частина продукту інвестується, проблеми попиту не існує. Крім того, автори абстрагувались від впливу науко­во-технічного прогресу і вказували, що аналіз передбачає умови. коли зростання обсягів виробництва не впливає на ефективність ви­робництва, діє закон спадної віддачі.

Виходячи з цих умов, які автори назвали умовами підприємницької рівноваги, вони побудували лінійну залежність, за якої еластич­ність взаємозаміщення факторів дорівнювала одиниці, тобто зміна співвідношення між прибутком і заробітною платою веде до іденти­чної зміни співвідношення між працею та капіталом, і навпаки.

Ця виробнича функція була покликана продемонструвати меха­нізми врівноважування попиту і пропозиції та показати джерела економічного зростання. Однак велика кількість обмежень, допу­щених авторами, нівелювала наочність функції, хоч і не заперечува­ла загальних висновків.

Основна ідея виробничої функції полягала у визнанні того, ще економіка функціонує за принципом порівнювання витрат та ре­зультатів, і процес саморегулювання економічного зростання ба зується на постійному контролі за рівнем віддачі (ефективності'. окремих факторів виробництва та визначенні пріоритетів щодо їх використання економічними суб'єктами. Залучення певних факторів до виробництва зв'язується з економічною доцільністю їхнього використання.

Слід зазначити, що у цьому разі виробнича фунщія характеризує проблеми технологічного вибору, тобто вказує на залежність обсягів виробництва від технологічних пропорцій і не враховує впливу зов­нішніх факторів, таких, наприклад, як співвідношення попиту та пропозиції, вплив суб'єктивних чинників на розміри нагромадження та інших, передбачених умовами підприємницької рівноваги.

Про визначальну роль науково-технічного прогресу як фактори економічного зростання в 1956—1958 рр. пише у своїх працях і Р. Солоу. Його дослідження проблеми впливу НТП поклало початок аналізу ролі нематеріальних факторів, до яких він відносить нова торство та нововведення, зростання науково-технічного рівня підго­товки кадрів, удосконалення в організації виробництва, тобто всі якісні зміни неінвестиційного походження. А в міру того, як наук) та освіту починають уважати одним із пріоритетних напрямків дер­жавної політики, витрати на їхній розвиток також включаються виробничу функцію як чинник інтенсифікації.

Ясна річ, що забезпечення точності показників науково-техніч­ного прогресу, які вводились у функцію в ролі третього фактор" зростання, оскільки саме вони визначали достовірність аналізу, бу­ло центральним питанням, яке, хоч і з різних причин, турбувало і неокласиків, і кейнсіанців. Теоретичним основам вимірювання но­вовведень присвячено цілу низку праць таких авторів, як Д. Хікг, Д. Робінсон, Р. Харрод, котрі запропонували, виходячи з умови фіксованого співвідношення праці та капіталу в нагромаджуваній "ак­тині національного доходу, брати за показник технічного прогрес) приріст заробітної плати та прибутку за незмінної кількості факторів виробництва (йдеться про граничну продуктивність факторів без урахування їх пропозиції). Кейнсіанці той самий показник ототож­нюють з показником капіталоозброєності одного робітника.

Трактування технічного прогресу як третього незалежного чинника економічного зростання, хоч як це парадоксально, згодом поставив під сумнів Р. Солоу. Він зазначав, що науково-технічний прогрес не існує поза факторами праці та капіталу, і пропонував визначати його через кількісну та якісну зміну цих факторів. Він бу­дує модель-прогноз темпів економічного зростання економіки США, яка, проте, не враховувала можливості циклічних коливань, а тому не відповідала фактичним даним. Солоу зробив висновок, що необхідно враховувати ще один фактор — кон'юнктурні зміни ефе­ктивного попиту, які знаходять відображення у зміні показників ефективності використання виробничих потужностей. Отже, він упритул підійшов до визначення проблеми циклічності з кейнсіан­ських позицій.

Власне в 1950—60-х рр., якщо не брати до уваги спеціально декла­ровані розбіжності в підходах до розробки моделей, уже було скла­дно розмежувати кейнсіанський та неокласичний напрямки до­слідження. Це особливо стосувалось проблем макроаналізу економічного зростання, який у обох випадках базувався на викори­станні теорії факторів виробництва, попиту та пропозиції, виробни­чої функції, на економіко-математичному моделюванні, а кожна но­ва ідея, сформульована тією чи іншою школою, сприймалась як доповнення до загальної теорії.

Тенденції об'єднання двох шкіл сприяло те, що методи дослі­дження економічних явищ, використані Кейнсом для створення його теорії, не суперечили неокласичному підходу. Сам Кейнс підкреслю­вав, що його теорія враховує гру вільних ринкових сил, і лише знання об'єктивних економічних закономірностей дає можливість визначити допустимі межі втручання держави в економічний механізм. Головна розбіжність поглядів кейнсіанської та неокласичної шкіл полягала в тім, що вони по-різному визначали ці допустимі межі.

Неолібералізм: лондонська, фрейбурзька, паризька, чиказька школи. Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок роз­глядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економіч­ному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів еко­номічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом пере­розподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них ві­домішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле).

Англійський неолібералізм. Одним з основоположників і голо­вних теоретиків неолібералізму вважають Фрідріха фон Хайєка (1899—1992), лауреата Нобелівської премії за праці з теорії грошей і кон'юнктурних коливань, а також взаємовпливу економічних, со­ціальних та інституціональних процесів. Австрієць з походження, у 1920-х рр. він навчається у Віденському університеті, після закінчення якого, отримавши дипломи юриста й економіста, обіймає посаду директора Австрійського центру економічних досліджень. 1931 р. виїжджає до Лондона, де засновує власну економічну школу, спря­мовану проти етатизму (ідей державництва, державного втручання). Його перші праці «Ціни й виробництво» (1929), «Грошова теорія і економічний цикл» (1933) зазнали нищівної критики з боку Кейнса та Сраффи, оскільки пропагували монетарні методи управління еко­номікою, суперечили доктрині державного втручання. Згодом у йо­го працях проблеми економічного розвитку вирішуються з неокла­сичних та інституціоналістських позицій. Найвідомішими з них є книжки «Дорога до рабства» (1944), «Індивідуалізм і суспільний лад» (1948), «Прибуток, процент і інвестиції» (1949), «Конституція свободи» (1960), «Закон, законодавство і свобода» (1973—1979). «Роздержавлення грошей» (1976) та багато інших. Він був людиною високоінтелігентною, освіченою — економістом, філософом, психологом, юристом. Усі аспекти його освіти знайшли відображення в його економічній теорії, набагато випереджали свій час.

Провідною складовою методології Хайєка є ідея «спонтанного порядку». Хайєк фактично відмовляється від неокласичної доктрини економічної рівноваги, стверджуючи, що такого стану реально не існує. Хайєк замінює її теорією «спонтанного порядку», заснованого на індивідуальній свободі. Він виходить з того, що соціальний по­рядок, організація, взаємодія в суспільстві формуються позаплано­ве, стихійно, але у визначених особливостями розвитку даного су­спільства межах і напрямках. Історія цивілізації — це спонтанне ви­никнення (в межах існуючих традицій, моралі та права) певних утворень — від окремих господарських одиниць до свідомо керова­них господарств. Їхні форми не залежать від людини, а є наслідком збігу обставин. На думку Хайєка, спонтанний порядок можливий за двох умов — відмови від привласнення чужого та виконання добро­вільно взятих на себе зобов'язань.

У своїх працях Хайєк захищає право максимальної свободи лю­дини як визначальну складову спонтанного економічного порядку. Поведінка окремої людини, підприємця, фірми визначається їхніми економічними інтересами з приводу конкретних економічних подій, що дають підстави сподіватися зиску. Вона передбачувана лише на невеликому відрізку часу і регламентується різноманітними обста­винами, що їх не можна пояснити з традиційно раціональних пози­цій. Але зіткнення цих інтересів, їхнє розмаїття народжує раціо­нальний соціальний порядок, в основі якого завжди лежить принцип індивідуальної свободи.

Хайєк негативно ставиться до макроекономічного аналізу, ви­знаючи лише мікроекономічний рівень досліджень, результати яких можуть бути застосовними за конкретних обставин. Можна ча­стково пізнати зв'язок між явищами, але неможливо управляти ни­ми. Економічна наука лише описує типові явища, виявляє тенденції, але не може давати точних довгострокових прогнозів. Закономірно­сті, що характерні для розвитку окремої господарської одиниці, мо­жна умовно поширити на все суспільство, пояснюючи функціонування економіки в цілому, але не можна використати, формуючи економічну політику.

На відміну від багатьох економістів Хайєк не ставить собі за ме­ту обгрунтувати негативний вплив на економічну рівновагу процесу монополізації виробництва. На його думку, конкуренція — багато­гранне явище, котре має кілька рівнів. Економічний індивідуалізм забезпечує конкурентність будь-яким формам приватної економіки, у тім числі й монополіям. Монополізація не спотворює економічної інформації і дає поштовх до пошуку нових форм економічної пове­дінки в межах ринку, породжує конкурентні інновації.

Система приватної власності — головна умова економічної свободи й конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма, незалежними один від одного, суб'єктами, доти ніхто, у тім числі й держава, не матиме над ними абсолютної влади. Боро­тьба держави з монопольними утвореннями — це не що інше, як за­зіхання не лише на конкурентні форми організації підприємництва, а й на права власників.

Функція держави, за Хайєком, полягає в охороні природного соціального порядку — свободи конкуренції, свободи монополії, свободи вибору, свободи розвитку. Ця функція має здійснюватися через законотворчість, формування суспільних моральних норм, ідеологічне виховання, охорону усталених традицій.

Хайєк заперечує будь-який примус, зовнішнє втручання з боку Держави. Це стосується й перерозподілу доходів, оскільки нерівність у доходах є ефективною формою примусу до праці, а отже, до розвитку суспільного виробництва.

Соціальна справедливість, на думку Хайєка, є суто моральною категорією. Вона може існувати лише за умов примусової еконо­міки, «адміністративного деспотизму», що об'єктивно порушує природний соціальний порядок. З погляду ринкової економіки за­безпечення соціальної справедливості торує шлях свавіллю, блокує економічну свободу, спотворює ринкові сигнали.

Держава не повинна займатись питаннями соціального страху­вання, освітою, охороною здоров'я, визначати ставки квартплати чи рівень цін, не повинна надавати соціальних гарантій (максимум, що можна допустити, — це пенсії по старості та допомогу по безробіт­тю). Людина сама мусить дбати про свій економічний та соціальний добробут.

Координація економічної діяльності, на думку Хайєка, — це проблема вірогідної інформації, і, оскільки інформацію надає ринок через ціноутворення, координація з боку держави призведе до спо­творення природної інформації, тим самим провокуючи ірраціо­нальні економічні дії відособлених суб'єктів господарювання.

Хайєк зазначає, що чим більше регулюється суспільство, тим більша кількість людей у ньому користується привілеями гаранто­ваного доходу, що призводить до зміни суспільних цінностей: су­спільний статус людини починає визначатися не її працьовитістю і здібностями, а належністю до певної групи забезпечуваних. Стиму­ли активної економічної діяльності будуть підірвані.

Таким чином, економічну концепцію Хайєка побудовано на принципі економічної свободи та невтручання держави в економіку. Економічна роль держави, за Хайєком, полягає в перерозподілі тих засобів, які надано Їй у розпорядження. Він рішуче виступає проти бюджетних методів втручання, що призводять до дефіциту, про­ти розширювальної грошової політики з метою фінансування дер­жавних витрат.

Більше того, Хайєк наполягає на обмеженні впливу держави на грошову сферу, а як потужний засіб впливу на економіку пропонує скасувати приватну монополію держави на випуск грошей. Ви­ходячи з класичного визначення функцій грошей, він обґрунтовує ідею випуску цього виду комерційного товару на конкурентних за­садах, що, на його думку, уможливить регулювання співвідношення грошей і товарів, обмін яких ці гроші обслуговують. Валюти конку­руватимуть між собою за купівельною спроможністю А паритетом, що й визначатиме обсяги їхньої емісії.

Конкуренція емітентів забезпечить становище, за якого гроші будуть реальним мірилом величини вартості товарів, і закони грошового обігу не порушуватимуться. На грошовому ринку виживатиме лише та валюта, яка найліпше виконуватиме всі функції грошей.

Хайєк сподівається, що в багатовалютній грошовій системі не існуватиме такого явища, як попит на гроші, оскільки валюти не бу­дуть взаємозамінними, а їхні курси не будуть стійкими. Кількісна теорія грошей утратить своє значення, а грошове регулювання — свої засади.

Теорія ділового циклу Хайєка грунтується на постулаті, що ціни на товари в період економічного піднесення зростають швидше, ніж заробітна плата, у зв'язку з чим реальна заробітна плата зменшуєть­ся. Це створює умови для зростання зайнятості: підприємці відда­ють перевагу суб'єктивному фактору, замінюючи машини й механі­зми робочою силою. Попит на інвестиційні ресурси знижується, що призводить до спаду виробництва. Навпаки, за умов спаду рівень реальної заробітної плати зростає (номінальна заробітна плата ско­рочується повільніше, ніж зменшуються ціни), попит на робочу си­лу спадає, а відтак зростає інвестиційна активність. І хоч в основу ділового циклу Хайєк покладає інвестиції, він уважає, що саме гро­шовий фактор визначає інвестиційну політику підприємців. Багато-валютна грошова система, на його думку, зможе стати природним регулятором інвестиційної діяльності, уможливить пом'якшення коливань інвестиційної активності, яка значною мірою залежить від неринкових чинників — політики держави.

Критикуючи концепцію Кейнса, Хайєк зазначає, що політика грошових імпульсів (у Хайєка розширювальна грошова політика) може стимулювати виробництво, оскільки за рахунок помірної ін­фляції створюється ілюзія зростання доходів. Але це триватиме ли­ше доти, доки безперервне зростання цін залишатиметься для всіх неочікуваним. Однак із часом інфляційні очікування остаточно знищать стимулюючу роль грошових шоків. У цьому разі держава змушена буде нарощувати темпи інфляції з усіма негативними на­слідками останньої.

Хайєк наголошує, що коли суспільство хоче мати ефективну економіку — воно мусить розірвати зв'язок між фіскальною і гро­шовою політикою, зробити незалежними витрати бюджету і грошо­ву масу, позбавити державу права здійснювати емісію грошей та ре­гулювати грошові ринки.

Отже, неоліберальна спрямованість теорії Хайєка полягає в тім, Що він пропонує обмежити роль держави виконанням інституціональних (законодавчої, виховної тощо) та охоронної функцій, спря­мованих на відновлення дії ринкових механізмів. Соціальні пробле­ми та їх вирішення державою допускаються лише в тих межах, що визначаються розмірами витратної частини бюджету. Усі члени су­спільства мають отримувати лише зароблені доходи, а не очікувати допомоги від суспільства. Соціальна нерівність, на думку Хайєка, є закономірним явищем, яке сприяє розвиткові суспільства. У суспі­льстві відбувається спонтанний відбір за ознаками життєздатності. Будь-яка форма розподілу доходів є справедливою, якщо вона сприяє розвитку виробництва.

Абсолютизація Хайєком багатьох аспектів лібералізму є крайнім проявом неокласичних тенденцій в економічній теорії.

Неолібералізм у Німеччині. Теорія соціально-ринкового гос­подарства. Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре­дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо­ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь­ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо­вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю­вання економіки.

Основоположником неоліберального напрямку німецької еконо­мічної теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей. Вона отримала назву фрейбурзької. До цієї школи належать такі відомі теоретики, як А. Мюллер-Армак. Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор Репке, Л. Ерхард та інші.

Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоре­тичних положень німецької історичної школи. Ойкен уважав поми­лкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функ­ціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських методів управління економікою, пред­ставники фрейбурзької школи виступили проти. Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до якого зав­жди була схильна німецька нація. Методом запобігання диктатурі представники фрейбурзької школи вважали встановлення конкурен­тного ладу та обмеження втручання держави в економіку, і проти­ставляли як кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель «соціально-ринкового господарства».

Багатофакторні моделі економічного зростання справді ілюстру­вали рівень впливу кожного з факторів на збільшення обсягів виро­бництва, але не включали чинників, що суттєво впливали на форму­вання циклу, проте не підлягали кількісному вимірюванню. На практиці це набирало вигляду суперечності між обсягами капіталів, що зростали, та незмінністю частки заробітної плати і прибутку в національному доході або відображалось у збільшенні темпів при­росту заробітної плати за зменшення зайнятості в порівнянні із зростанням обсягів капіталу і зменшенням його частки в національно­му доході.

Було очевидним, що використані показники характеризують не граничну продуктивність факторів, а лише пропорції між обсягами продукції та обсягами застосовуваних факторів у цінах. Тому для побудови функції і була необхідна така кількість обмежень: постій­ність заробітної плати, норми прибутку, індексу цін. Насправді ціни завжди випереджають зростання номінальної заробітної плати, тим самим знижують реальну заробітну плату і підвищують прибутки. Крім того, різна ціна ідентичних видів засобів виробництва дає різні показники вартості капіталу. Тому багатофакторні моделі не ві­дображали реального стану розвитку, були статичними, а не дина­мічними.

Водночас і теорія ефективного попиту, сформульована Кейнсом на підставі висновку про нездатність ринкового механізму забезпе­чити рівновагу попиту та пропозиції, унаслідок чого виникає проб­лема неповної зайнятості людських та матеріальних ресурсів, звузи­ла сферу використання виробничої функції, звела її роль до аналітичного рівня. Розвиток теорії функціональної обумовленості економічного зростання відбувається у напрямку її пристосування до різноманітних кон'юнктурних умов.

Разом з тим виробнича функція стає основою для розробки внутрішньогалузевих балансів економічного розвитку, які, усупереч ви­сновкам кейнсіанської теорії, базуються на принципі автоматичного саморегулювання економічної системи через формування раціональної структури виробництва. Показники, які вводились у функ­цію, були більш сталими, а зв'язки між ними менш еластичними. Її використання з цією метою виявилося ефективнішим.

Нові напрями функціонального аналізу в межах неокласичного підходу були зв'язані зі зменшенням кількості обмежень у дослі­дженні факторіального впливу, тобто фактори розглядались як аб­солютно незалежні, взаємозамінні, зростання одного не обов'язково вело до зростання іншого; у виробничу функцію запроваджувався фактор часу, що надавало функції динамічності. Це було зумовлено рядом суттєвих змін у розвитку виробництва, породжених науково-технічним прогресом. Уперше ці зміни вніс у функцію Я. Тінберген.

Економіка ФРН швидко інтегрувалась у світове господарство, оскільки лібералізувався зовнішньоекономічний обмін, за рахунок пільг та кредитів на виробництво експортних товарів зросли обсяги експорту та його конкурентоспроможність.

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регу­люванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходи­ла за межі соціальної сфери.

Становлення соціально-ринкової економіки відбулось у дуже стислі строки. Уже 1957 р. на з'їзді Християнсько-демократичного союзу Л. Ерхард проголосив початок нового етапу розвитку «соці­ально-ринкового господарства». Він підкреслив, що перший етап, тобто пошук найліпшого «природного економічного порядку», за­вершився утворенням «сформованого суспільства», яке досягло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Другу стадію розвитку Ерхард зв'язував з дальшим удосконаленням соціальної функції держави, зростанням витрат держави на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.

Французька школа неолібералізму. Виникнення французького неолібералізму датується 20—30-ми рр. XX ст. і зв'язане з ім'ям Жака-Леона Рюефа.

Відродження неолібералізму у Франції припадає на початок 1960-х рр. Якщо раніше ідеї Рюефа підтримували тільки дрібні під­приємці, що не були заінтересовані в державному втручанні, то з формуванням монополістичних об'єднань проти «засилля держави» в економіці починають виступати значніші суспільні сили. Група експертів на чолі з Ж.-Л. Рюефом та Л. Арманом (директором дер­жавних залізниць) підготувала доповідь «Про перешкоди економіч­ній експансії» (1960), в якій обгрунтувала необхідність створення й захисту державою механізмів ринкової саморегуляції. У ролі про­відних суб'єктів економічного протистояння, на їхню думку, ви­ступатимуть не середні та дрібні підприємці, а монополії, які забез­печать формування конкурентного середовища.

Ця доповідь справила значний вплив на погляди французьких лі­бералів і поклала початок формуванню нової французької (паризь­кої) школи (Е. Малінво, Т. Монбріаль, Л. Столерю, С. Кольм і М. Алле). Засадна позиція цієї школи полягала у визнанні пріорите­тності ринкового саморегулювання. Метою економічних дослі­джень, що проводились нею, було визначення особливостей урівно­важування економіки та дії чинників економічного зростання за умов панування державно-монополістичної форми власності. Але представники нової школи (і сам Рюеф) на той час уже не були та­кими категоричними щодо невтручання держави в економічні про­цеси. По-перше, тому, що таке втручання в післявоєнні роки мало позитивні наслідки, забезпечило модернізацію економіки, і, по-друге, тому, що значна частка засобів виробництва у визначальних галузях була націоналізованою. Крім того, французька економіка стала (в значній мірі) плановою. Планування було директивним у державному секторі та індикативним щодо приватного. Державне планування пом'якшувало кон'юнктурні коливання, запобігало кризам виробництва та збуту. Останнє влаштовувало не лише дрібних та середніх підприємців, а й великих монополістів.

Однак під впливом цієї школи характер планування французької економіки змінився. Воно стало договірним, здійснювалось на під­ставі угод між державою та приватними підприємцями, хоч францу­зькі неоліберали не ігнорували й індикативного планування, допускаючи існування індикативного плану як додаткового інструмента економічної рівноваги. Його об'єктом залишається господарська кон'юнктура, але воно орієнтується на ринкові механізми.

Дирижизм та державне планування економіки справили свій вплив на неоліберальну теорію. Проблеми циклічності, економічно­го зростання, інвестицій, інфляції і зайнятості в працях французьких неолібералів набувають особливих рис: їх вирішення зв'язується з активною роллю держави. Крім того, високі темпи економічного зростання не розглядались як самоціль. Кінцевою метою дирижизму було вирішення соціальних проблем, передовсім — проблеми без­робіття.

Представники неоліберальної школи заперечували необхідність перерозподілу національного доходу на користь безробітних. Вони вважали абсурдним твердження, що безробітні є резервом для попо­внення армії зайнятих, і наголошували, що надлишок робочої сили є наслідком порушення економічної рівноваги. Вирішення цієї проб­леми зв'язувалось ними зі структурною перебудовою виробництва, пожвавленням інвестиційних процесів.

Особливих успіхів в аналізі ринкових відносин, які формуються за умов дирижизму та планування, досяг представник французької неоліберальної школи М. Алле, якого П. Самуельсон назвав «учите­лем усіх повоєнних економістів і першовідкривачем істин, що після війни подавались як досягнення інших авторів».

Моріс Фелікс Шарль Алле (1911) народився в Парижі в сім'ї комерсанта. Лауреат Нобелівської премії 1988 р., наданої йому за поглиблену розробку теорії економічної рі­вноваги, раціонального використання ресурсів, аналіз взаємовпливу економічного зростання, інвестицій і процентних ставок.

Творчість М. Алле була багатогранною. Ним написано низку праць із соціології, історії цивілізацій, теоретичної й практичної економіки і навіть фізики. У кожній з цих галузей він сформулював кілька власних теорій, що визначають напрями сучасних дослі­джень. Серед них: теорії максимальної ефективності, основ еко­номічних розрахунків, міжчасових процесів, максимальної ефек­тивності інвестицій, невизначеності, грошей, кредиту і грошової динаміки, ризиків та корисності, випадковостей та екзогенного фі­зичного впливу й інші.

Але головним об'єктом його досліджень була економіка: він на­магався зрозуміти фундаментальну структуру економіки, визначити чинники її розвитку. Праці М. Алле «У пошуках економічної дис­ципліни» (1943), «Економіка і процент» (1946), «Податок на капітал і грошова реформа» (1976), «Загальна теорія надлишків» (1981) присвячено проблемам макроекономічного регулювання, грошової політики, регулювання доходів та оподаткування.

Понад усе його цікавили проблеми максимальної ефективності і соціальної справедливості, а також умови врівноважування еконо­мічної системи. Алле — яскравий представник ринково-інституціональної школи

Поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції держа­вного регулювання характеризувало особливий напрям неолібе­ральної школи, що згодом отримав назву монетаризму.

Значний вплив на формування монетаризму справили теорії аме­риканських економістів 1920—40-х рр. Г. Саймонса, І. Фішера, Ф. Найта. Та особливого поширення монетаризм як варіант нео­лібералізму набув у СІЛА наприкінці 1940-х — початку 50-х рр. Він став реакцією на тривале ігнорування економічною наукою грошо­вих факторів і їхнього впливу на розвиток інфляційних процесів. Цей період характеризувався виникненням низки монетарних те­орій, що пояснювали природу циклічного розвитку та пропонували монетарні рецепти стабілізації. Але найбільш обгрунтованою та пе­реконливою була теорія чиказької («нової монетаристської») школи М. Фрідмена.

Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передов­сім в теорію грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розви­ток економіки. Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання.

Мілтон Фрідмен (1912) народився у Брукліні в сім'ї вихідців з України. 1932 року закінчує навчання в університеті Ратгерса, де опанував дві науки — математику та економіку. Його вчителями з економічних дисциплін були лауреати Нобелівської премії — С. Кузнєц та Дж. Стіглер, а також майбутній президент Федеральної резервної системи СТІІА А. Бьорнс, Це сприяло формуванню ін­тересів Фрідмена і вплинуло на його рішення про продовження вивчення економічних дисциплін. Він вступає до Чиказького уні­верситету, де 1933 р. отримує ступінь магістра. Великий вплив на формування неокласичних поглядів Фрідмена мали викладачі цього університету Г. Саймон, Ф. Найт та Дж. Вінер, що займалися визна­ченням шляхів виходу економіки з кризи з допомогою неокласич­них підходів.

Згодом Мілтон Фрідмен переходить до Колумбійського універ­ситету, де має змогу отримувати стипендію. Тут він співпрацює з автором теорії ділових циклів Мітчеллом. 1937 р. під керівництвом Кузнєца бере участь у розробці наукового проекту Національного бюро економічних досліджень. Під час війни працював у державно­му казначействі, потім у відділі військових досліджень Колумбійсь­кого університету. 1946 р. захистив докторську дисертацію з проблем філософії.

З 1948 р. М. Фрідмен працює в Чиказькому університеті, де за­ймається методологічними проблемами суспільних наук, проблема­ми правових відносин (захистив докторську дисертацію), грошей і ціноутворення. Він був президентом Американської економічної асоціації, радником президента з економічних питань, членом ред­колегій багатьох економічних видань.

Йому належить понад 250 праць, серед них 27 книжок. Основ­ні — «Нариси позитивної теорії» (1953), «Кількісна теорія грошей» (1956), «Теорія функції споживання» (1957), «Програма монетарної стабілізації» (1959), «Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи» (1970), «Гроші й економічний розвиток» (1973), «Безробіття проти інфляції? Оцінка кривої Філліпса» (1975), «Теорія цін» (1978), «Монетарна історія США, 1867—1960» (1981) (у співавторс­тві), «Нариси позитивної економіки» (1975), «Вільні вибирати» (1980), «Особистий погляд» (1981). Саме в цих працях сформульовано основні теоретичні положення монетаризму.

Фрідмен брав участь у розробці програми Республіканської партії, був автором та ведучим популярної телепрограми «Свобода вибору». Його широкому кругозору, надзвичайному інтелекту завдячує своїм відродженням неокласичний напрямок в економічній теорії. Шлях Мілтона Фрідмена від академічного вченого до засновника чиказької монетаристської школи, лауреата Нобелівської премії 1976 р., був зв'язаний із розробкою теорії капіталізму як саморегу­лювальної системи, з формулюванням монетаристської доктрини, котру було визнано антиподом кейнсіанської системи державного втручання в економіку

Метод теоретичних досліджень Фрідмена можна назвати суб'єктивно-позитивістським, заснованим на емпіричних та ста­тистичних узагальненнях. Позитивізм теорії Мілтона Фрідмена полягає в тім, що її цілком орієнтовано на практичне застосування. Суб'єктивізм Фрідмена (як одна з ознак належності до неокласи­чного напрямку в економічній теорії) проявляється в тім, що він ураховує дію психологічного фактора (мотивів поведінки людини) в різних економічних ситуаціях, наприклад у ситуації «інфляційного очікування». Психологічні фактори, на його думку, — це рівноправ­ні складові врівноважування економічної системи.

Багато положень його теорії було викладено у вигляді гіпотез, які доводяться на базі припущень, порівнянь та аналізу статичного в економічних явищах. Він використовує абстрактні визначення, дані ще класичною політекономією. Його монетаризм — це, власне, сукупність кількох неокласичних теорій, які мають самостійне значення, але об'єднуються кількісною теорією грошей, яку Фрід­мен розглядав не як теорію, а як загальний принцип аналізу. Свою концепцію він характеризує як «теоретичний підхід, що стверджує важливість грошей»'.

Важливим принциповим підходом до дослідження механізмів розвитку сучасного капіталізму, за Фрідменом, є визнання необхід­ності економічної свободи, що зумовлює всі інші свободи в суспіль­стві. Економічна свобода, завдяки якій реалізується ідея суспільної рівноваги, є невід'ємною від ринкової системи, що перебуває в про­цесі постійного розвитку. Основною та визначальною рисою ринкової системи залишається вільна конкуренція, яка має пронизувати всі сфери суспільного життя, щоб забезпечувати умови автоматичного саморегулювання економіки.

Ідея економічної свободи реалізується, на думку Фрідмена, невтручанням держави в економіку та зменшенням тієї частки національного продукту, що становить доходи держави і є матері­альною основою державних «вмонтованих стабілізаторів».

Державне втручання в економіку, підкреслює Фрідмен, блокує дію стихійних регуляторів, що сприяють встановленню рівноваги, воно орієнтоване на короткострокову перспективу: будь-які неперед­бачені зовнішні чинники можуть спричинити відхилення від вибра­ного напрямку.

Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що аль­тернативи ринковому механізму не існує.

Економічні ідеї М. Фрідмена. У середині 50-х рр. Фрідмен ви­ступає з ініціативою перегляду підходів до економічного аналі­зу. Він та його послідовники, Р. Кейган, Д. Фенд, Р. Селден та інші, запропонували протилежний кейнсіанському погляд на приро­ду розвитку капіталістичної економіки, оптимістично оцінивши її перспективи.

Нове вчення було спочатку негативно сприйняте академічними колами, оскільки монетаристи піддали сумніву основні положення та висновки Дж. М. Кейнса про необхідність державного регулю­вання процесу розширеного відтворення методом грошових шоків. тобто фактично заперечили доцільність використання кейнсіанських форм активного втручання держави в економіку, які добре заре­комендували себе на практиці. Однак коли централізм в обох системах — капіталістичній та соціалістичній — почав виявляти свої недоліки та суперечності, теорія монетаристів починає привертати до себе все більшу увагу і в 70-х рр. (під час світової стагфляції) на буває широкого визнання.

Ідеї Кейнса про те, що основним завданням економічного розвит­ку є забезпечення максимального рівня зайнятості, монетаристи на чолі з Фрідменом протиставляють ідею забезпечення стабільності економіки.

Іще в ранніх працях Фрідмен виступав проти кейнсіанського розуміння основ циклічного розвитку та динаміки національного до ходу, яке базувалось на ідеї стабілізуючого впливу інвестиційним процесів та споживання (ефективного попиту).

Кейнс стверджував, що циклічність зумовлюється недостатні сукупним попитом, і для стабільного розвитку має значення лише стійкий попит на гроші. Державне регулювання полягає в стимулю­ванні сукупного попиту, який зростатиме разом із випереджаючим зростанням грошової маси (контрольована інфляція). Нарощування державою грошової маси збуджує процеси інвестування, сприяє зростанню обсягів виробництва, забезпечує максимальну зайнятість.

Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: саме зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об'єктами державного контролю.

Монетаризм являє собою одну із найбільш впливових течій у сучасній економічній науці, яка належить до неокласичного напряму. Він розгля­дає вплив господарського життя на процес, який відбувається у галузі грошового обігу, і наслідки останнього для економіки. Термін "монета­ризм" був уведений в сучасну літературу Карпом Бруннером у 1968 р. Зде­більшого він застосовується для характеристики економічної школи (пе­реважно чиказької), представники якої твердять, що сукупний грошовий доход справляє найбільший вплив на зміну грошової маси.

Монетаризм як новий напрям економічної думки звичайно протистав­ляли кейнсіанству. Тоді як концепція Кейнса сформувалася на фоні кри­тики неокласичної економічної теорії, сучасний монетаризм виник як опо­зиція насамперед кейнсіанству, на основі якого виявилося неможливим робити аналіз поширених у світі процесів інфляції. Цікаво відзначити, що найбільш відомий представник сучасного монетаризму, засновник Чи­казької школи М. Фрідмен виступив зі своїми новими ідеями у той пе­ріод, коли пануюче становище в теоретичній економіці займали кейнсіанці. Після закінчення другої світової війни вони прогнозували глибокий спад або навіть депресію у виробництві. Однак такий спад не настав, зате посилились інфляційні процеси, які, на думку монетаристів, пов'язані насамперед з непомірно швидким зростанням грошової маси.

На противагу послідовникам Кейнса, Фрідмен показав, що правильна монетаристська політика відіграє важливу роль не тільки у період інфляції, але і депресії. На конкретному історичному матеріалі він довів, що саме невміла політика Федеральної резервної системи в галузі пропо­зиції грошей посилила негативні явища у період Великої депресії. Ще більше значення монетаристська політика має в країнах, де посилюються інфляційні процеси це відбувалося у всіх країнах з початку 70-х років. У зв'язку з цим популярність монетаризму значно зросла, а праці Фрідмена у 1976 р. були відзначені Нобелівською премією з економіки.

М. Фрідмен зробив спробу дослідити значення грошей, грошової маси, грошового руху в економічних процесах. Якщо для кейнсіанців і неокейнсіанців основними важелями регулювання економіки були такі економічні показники, як сукупний попит, нагромадження і споживання, інвестиції тощо, то для М. Фрідмена і його послідовників основним '''засобом регулювання економіки є монетарна система.

Інфляція і нові явища післявоєнної економіки США (значні структурні зміни в економіці, коли зайнятість у сфері обслуговування перевищила 50 %) вписувалися у спрощені схеми кейнсіанського мультиплікатора. Раніше економісти вважали гроші абсолютно пасивною величиною, яка, будучи реальною щодо інших господарських факторів, не має самостійної ваги, а тому може не братись до уваги. На противагу таким уявленням щодо ролі грошей, М. Фрідмен вважав, що кількість грошей відіграє важливу, більше того, вирішальну роль в економічному розвитку, оскільки “гроші всюди присутні і, якщо порушити грошовий обіг, порушиться нормальне функціонування всього господарського механізму".

На відміну від пропозиції грошей попит на гроші відносно стабільний. На грошовий попит, крім доходів, впливають: рівень цін (зміна купівельної спроможності грошей), розміри процентних ставок. Фрідмен робить такі висновки:

1. Не слід заважати ринковій економіці відтворювати рівновагу між попитом на гроші і грошовою пропозицією.

2. Якщо темпи росту грошової маси перевищують темпи росту товар­ної маси або, навпаки, грошова маса відстає від темпів росту товарообігу, то виникає небажане коливання, порушується стабільність економічного розвитку.

3. Ріст грошової маси має відбуватися темпом, який забезпечує стійкість пін, відповідати динаміці валового національного продукту (ВНП).

Згідно з монетаристською теорією основна причина інфляції пов'язана з надлишком грошової маси: "багато грошей — мало товарів". Цей надли­шок, як правило, утворюється при проведенні політико-грошового стиму­лювання сукупного попиту. У результаті гроші перестають відігравати роль інструменту ринкового регулювання.

Щоб перекрити канали, які породжують інфляцію, монетаристи пропонують:

— строго контролювати ріст грошового обігу;

— проводити жорстку грошово-кредитну політику, застосовуючи правило рівномірного приросту грошової маси;

— проводити стабільну фіскальну політику;

— забезпечувати бюджетну рівновагу. Ліквідувати дефіцит державно­го бюджету, тому що він є джерелом інфляції і невиправданого втручан­ня держави у ринковий механізм;

— використовувати у деяких випадках метод неочікуваного впливу на економічну ситуацію (наприклад метод "шокової терапії").

Головний принцип монетаристської політики — досягнення стабіль­них темпів приросту грошової маси, що на основі ринкового саморегулю­вання покликано забезпечити ріст виробництва і високу зайнятість. При­хильники монетаризму виходять з того, що єдиним джерелом інфляції служить ріст грошової маси, а нульова інфляція є безумовною і визначаль­ною метою економічної політики.

Основна вимога монетаристів у галузі економічної політики — максимально скоротити видатки держави, тому що їх збільшення веде до утворення надлишку грошей, а отже — до інфляції. Монетаризм, будучи од­нією із шкіл неокласичного напряму, виходить з того, що ринкова економіка за своєю суттю є збалансованим господарством, здатним до ав­томатичного саморегулювання; і єдине, що може зруйнувати цю здатність, — це диспропорція між темпами росту продукції і темпами росту грошо­вої маси в обігу.

Ключові положення сучасного монетаризму. В основі сучасного монетаризму лежить ряд теоретичних і методологічних складових: кількісна теорія грошей, теорія відносних цін А. Маршалла, теорія ринкової рівноваги Л. Вальраса, короткостроковий варіант концепції кривих Філліпса, кейнсіанська модель ІЗПГ (інвестиції — заощадження — праця — гроші), неопозитивізм як основа методології дослідження економічних процесів.

Вище вже говорилося про те, як реформував М. Фрідмен кількісну тео­рію грошей. На думку Фрідмена, "гроші мають значення для динаміки цін", і, що важливо, "саме кількість грошей, а не процентні ставки, впли­вають на стан грошового ринку або умови видачі кредитів".

Монетаристський варіант кількісної теорії можна звести до таких положень: 1) кількісна теорія є передусім теорією попиту на гроші, вона не є теорією виробництва, грошового доходу або рівня цін; 2) для еконо­мічних агентів — володарів власності гроші є одним із видів активів, фор­мою володіння багатством; 3) аналіз попиту на гроші з боку економічних агентів формально ідентичний аналізу попиту на споживчі послуги. Таке трактування свідчить про те, що монетаристи не бачать різниці між гро­шима як капіталом і грошима як такими. Капітал розглядається як су­купність грошових активів.

У монетаристському варіанті кількісної теорії грошей важливе місце відводиться очікуваним змінам цін як фактору, що діє на розміри касових грошових резервів й інших фінансових активів, які знаходяться у розпорядженні економічних агентів.

Опираючись на цифровий варіант кількісної теорії, монетаристи пов'язують її з виробництвом. Оскільки динаміка грошової маси має у них пер­шочергове значення для пояснення коливань процесів виробництва, то ро­биться висновок про те, що кредитно-грошова політика — це найбільш дійовий інструмент регулювання економіки.

Одне із ключових положень монетаризму, на основі якого сучасні його представники будують своє пояснення економічного циклу, полягає в тому, що гроші відіграють виключно важливу роль у зміні реальних до­ходів, зайнятості і загального рівня цін.

Теорія інфляції і безробіття. В основу монетаристських принципів регулювання економіки поряд з концепцією економічних циклів покладена розроблена монетаристами теорія інфляції і безробіття.

Трактуючи інфляцію як виключно грошове явище, моне­таристи вважають, що в основі її розвитку лежать зміни у співвідношенні між грошовою масою, яка знаходиться в обігу, і реальною потребою населення у грошових засобах, тобто між пропозицією грошей і попитом на них. Монетаристська теорія інфляції і безробіття і зв'язані з нею рекомендації щодо регулювання економіки формувались як відповідна реакція на кейнсіанську аналогію. Монетаристи піддали критичному аналізу концепцію кривих Філліпса, в якій обґрунтовуються короткострокові і довгострокові зміни рівня безробіття і темпу інфляції, необхідність короткострокового регулювання. Вони виступають проти цієї концепції, визнаючи тільки короткостроковий зв'язок рівня безробіття і темпу "непередбаченої” інфляції, яка є результатом помилкової економічної політики. Необхідність короткострокового регулювання категорично заперечується.

Найкращим регулятором зайнятості є ринок. Фрідмен наголо­шує, що резерв робочої сипи забезпечує рівновагу, дозволяє швидко збільшувати зайнятість за умов пожвавлення виробництва, повніше використовувати виробничі ресурси, швидко нарощувати товарну пропозицію і запобігати значному зростанню заробітної плати. Він уважає економічно виправданим 4—5 % рівень безробіття, оскільки соціальне забезпечення такої кількості безробітних не становить проблеми для держави.

Фрідмен доходить висновку, що немає потреби в регулюванні рі­вня зайнятості. Інфляційно-бюджетна та фіскальна спрямованість кейнсіанської політики стимулювання зайнятості призводить до ви­тискування ринкової економіки, скорочення приватного сектора, перерозподілу доходів на користь соціальної сфери, а головне, не сприяє вирішенню проблеми зайнятості. Тому слід допустити такий рівень безробіття, який забезпечуватиме використання ринку праці як стабілізатора кон'юнктури, забезпечуватиме оптимальний рівень заробітної плати.

Рівень заробітної плати. Коливання рівня безробіття Кейнс зв'язував із коливанням рівня заробітної плати: зростання реальної заробітної плати веде до зменшення зайнятості. Тому він пропону­вав визначати мінімальну заробітну плату й фіксувати її, а також заморожувати зростання заробітної плати з допомогою інфляції.

На думку Фрідмена, рівень заробітної плати взагалі не підлягає державному регулюванню. Її розміри має встановлювати ринок за­лежно від кон'юнктури. Відтак необхідно скасувати закони про мінімальну заробітну плату і заборонити профспілкам втручатися в процес її формування. У періоди криз відбуватиметься скорочення заробітної плати, що у поєднанні зі зростанням безробіття сприяти­ме зниженню цін і стимулюватиме вихід із кризи. Отже, заробітна плата також стане своєрідним стабілізатором ринкової рівноваги.

Фінансова політика. Важливу причину інфляції Фрідмен убачає і в політиці дефіцитного бюджетного фінансування. Для покриття дефіциту бюджету держава здійснює додаткову емісію інфляційних грошей, і цей процес згодом стає неконтрольованим.

Він звертається також до питання фіскальної політики, зазна­чаючи, що держава намагається вирішити проблеми, які сама і створює, за рахунок прогресивного оподаткування, перекладаючи їх на плечі високорентабельних підприємств, підриваючи основи економіки.

Фрідмен виступає з різкою критикою політики незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання, постійно діючим фактором інфляції.

Водночас він рекомендує утримуватись від неконтрольованої, спонтанної грошової емісії, яка також є джерелом покриття бюд­жетного дефіциту та чинником інфляції. Федеральна резервна сис­тема, яка акумулює резервні фонди комерційних банків і, регулю­ючи норму резерву, може впливати на їхню кредитну експансію, має припинити регулювання кредитної політики комерційних банків, що полягає у частковому покритті емісії комерційних банків за ра­хунок резервів і призводить до спонтанного збільшення грошової маси в обігу.

Таким чином, основні рекомендації Фрідмена випливають з його постулату, що подолати інфляцію можна лише з допомогою по­літики стримування — «рестриктивної політики». Зменшення державних витрат сприятиме скороченню дефіциту державного бюджету, обмежить приріст грошової маси, уповільнить темпи інфляції. Це призведе до звуження попиту, отже, зросте безробіття. Однак постійне затухання темпів інфляції зменшить інфляційні очі­кування, пожвавить ділову активність і рівень безробіття почне знижуватись.

На засадах монетаризму виникла низка нових доктрин та шкіл, що дотримуються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосовують до сучасних вимог.

Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення в теоріях нового напрямку сучасної економічної думки — «раціо­нальних очікувань» та «економіки пропозиції».

Неокласичне відродження. Теорії «економіки пропозиції» та «раціональних очікувань». Наприкінці 70-х рр. на Заході, передовсім у США, відбувається відродження консервативних традицій в економічній теорії. Вони впевнено захоплюють колишні позиції кейнсіанства та соціал-ре­формізму.

Засади неокласичних ідей відображувалися в неоліберальних те­оріях та теоріях економічного зростання, використовувались як ме­тодологічна база досліджень у контексті визначення меж регулюю­чого впливу держави.

Проте самі доктрини «неокласичного відродження» характери­зуються крайнім радикалізмом, заперечують необхідність втру­чання держави в економіку і за теоретико-методологічними підхо­дами є суто неокласичними. Незважаючи на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони виходять з того, що жит­тєздатність капіталістичної системи зумовлюється внутріш­німи стимулами економічного розвитку; головна цінність суспі­льства — не соціальна справедливість, а свобода; гарантом загальної свободи є економічна свобода, яка ототожнюється з ринком, конкуренцією. Представники цього крила неокласичної школи рішуче виступили проти активного втручання держави в еко­номіку, не погоджуючись навіть на ту обмежену роль, яку визнавав за нею, наприклад, Фрідмен.

Ідеї консерватизму втілено в низці економічних теорій, у тім числі в теоріях «раціональних очікувань» та «економіки пропо­зиції».

Теорія раціональних очікувань. У 1960-х — 70-х рр. зростає розу­міння того, що регулюючого впливу держави недостатньо для за­безпечення збалансованого та стабільного економічного зростання, оскільки такий вплив не враховує дії чинників, що не підлягають кількісному оцінюванню, наприклад, інформації і прогнозів.

Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування».

«Адаптивні очікуванням спираються на колишній досвід: знан­ня наслідків певних економічних дій, урахування колишніх поми­лок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: ди­наміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Загальновизнаним автором ідеї «раціональних очікувань», відпо­відно до якої очікування визнають раціональними, якщо вони збіга­ються з прогнозом, отриманим на підставі аналізу моделі, уважають Дж.Мута, який сформулював 1965 р. цей постулат і відобразив його в побудованій ним моделі. Лише через 10 років до цієї ідеї по­вернувся і використав її Р. Лукас.

Поиск по сайту: