Засади етики

Споконвічні самоочевидні, ті, що не підлягаючі перевірці на істинність, поняття у філософії називаються засадами (підставами). Оскільки етика — дисципліна філософська, їй також властиві певні засади.

У залежності від того, у чому вбачалася засада моралі, усі наявні в історії етики учіння поділяються на три види:

1) Вивідні моральні вимоги з наявної дійсності людського буття — природи людини, природних потреб або бажань людей, притаманних їм почуттів або яких-небудь фактів їхнього життя (концепція Аристотеля, утилітаризм). Теорії цього виду натуралістичні, звичайно тяжіють до природничих наук і іноді впадають у гріх біологізаторства.

2) Вивідні моральні вимоги з деякого безумовного і позаісторичного начала, зовнішнього буття людини. Воно може розумітися як натуралістично («закон природи» стоїків, закон еволюції органічного життя), так і ідеалістично (вище благо Платона, абсолютна ідея Гегеля, моральний закон І. Канта).

3) Вивідні вимоги моральності з авторитету божественної або земної особистості. Це авторитарні етичні концепції (релігійні концепції, комуністична етика, що виходить з авторитету класиків марксизму-ленінізму).

Засади етики — це фундамент споруди етичної теорії. Коли воно прийнято або знайдене, з нього дедуктивно виводяться всі ідеї концепції. Але проблема полягає в тім, які все-таки засади обрати.

Найбільш істотною засадою етики уявляється природа людини. Слово «природа» у даному контексті означає не географічне середовище, а щось постійне і незмінне в людині за будь-яких обставин. За змістом воно близьке поняттю «сутність». П.С.Гуревич вірно відзначив: «У принципі під «природою людини» маються на увазі стійкі, незмінні риси, що властиві Номо sаріеns за всіх часів незалежно від біологічної еволюції й історичного процесу. Безсумнівно, людині різних епох властиві якісь загальні задатки і властивості, що виражають його особливість як живої істоти. Розкрити ці ознаки, — виходить, виразити людську природу» (Філософська антропологія Э.Фромма // Філософські науки, 1990, № 8. с.86).

У розумінні природи людини на повсякденному і теоретичному рівні суспільної свідомості переважав біологізаторський підхід, відповідно до якого поведінка людини визначається його фізіологією, що людина в першу чергу є твариною. Духовність у ньому, ніби-то, похідна від тваринності. Ясніше всього цей підхід виразив англійський філософ XVII століття Томас Гоббс: «Природа людини є сума його природних здібностей і сил, таких як здатність харчуватися, рухатися, розмножуватися, почуття, розум і т.д. Ці здібності ми одностайно називаємо природними, і вони містяться у визначенні людини як обдарованої розумом тварини». Останні слова особливо точні: хоч і з розумом, але тварина. Однак у тім же XVII столітті французький філософ Блез Паскаль, відомий студентам зі шкільного підручника фізики, писав: «Людина — усього лише очерет, найслабкіше зі створінь природи, але він очерет мислячий. Щоб його знищити, зовсім не треба усього Всесвіту: досить подуву вітру, краплі води. Але нехай навіть його знищить Всесвіт, людина все рівно піднесеніша, ніж вона, тому що усвідомлює, що розстається з життям і що слабкіша за Всесвіт, а він нічого не усвідомить. Отже, усе наше достоїнство — у здатності мислити. Тільки думка підносить нас, а не простір і час, у яких ми — ніщо. Постараємося мислити гідно: у цьому основа моральності...»

Заявлені позиції філософів указують на дві можливі крайності. Позицію Паскаля легко довести до ідеалізму, відповідно до якого дух людський має неземне походження. Позицію Гоббса ще легше довести до грубого натуралізму, відповідно до якого людина відрізняється від мавпи лише в особливостях, а не власне кажучи. Оскільки ідеалізм є предметом віри або переконання, він не виходить з реальних фактів, нема рації його заперечувати. Більш цікавою є позиція натуралізму. Отут до слів Гоббса можна додавати лише частковості, тому що головне ним уже сказано. З поглядами Гоббса цілком погодяться і соціал-дарвінізм, і соціологія, і інші натуралістичні теорії.

У цьому плані показові ідеї російського орнітолога В.Р.Дольника. У запальній статті «Етологічні екскурсії заборонними садами гуманітаріїв» (Природа, 1993, №1-3) автор намагається довести, що в людині немає нічого такого, чого б ні було в тій або іншій тварині (за винятком мислення і мови). Наприклад, заповідь «не убий» перш, ніж стати загальнолюдською, була вже загальнобіологічною. Далі стверджується, що в сильних особин сильна мораль, а в слабких — слабка. Потім автор поєднує різних за силою індивідів, оскільки не тільки слабкі мають потребу в сильних, а й сильні в слабких. В. Р.Дольник не бажає помічати, що біологічні механізми визначають лише найпростіші прояви поведінки людини і не впливають безпосередньо на більш складні вчинки. До першого, найпростішого рівня спілкування можна віднести все, про що пишеться в даній статті. Другий, більш складний рівень спілкування — це життєдіяльність, викликана обставинами спільного проживання людей і ніяк зводиться не до біологічної основи. Це демократія, спорт, туризм, право, освіта, релігія й ін. Дані явища не залежать від тіла або душі окремої людини, вони становлять системні ефекти спілкування людей. Загальне благо придушує егоїстичні устремління деяких індивідів. Третій, вищий рівень спілкування людей — це творчість у галузі літератури, мистецтва, науки, техніки, фольклору. Отут зв'язок з генетикою простежується лише через задатки окремих осіб-творців, що творять щось нове.

Людина — істота біодуховна, а не біосоціальна. Соціальність є й у комах, птахів, тварин. Дух же властивий тільки людині, тому розуміння природи людини вимагає урахування обох сторін. Акцент на одній зі сторін приводить до певних перекосів. Про це писав згадуваний Б.Паскаль: «Людську натуру можна розглядати подвійно: виходячи з кінцевої мети, і тоді людина піднесена і ні з чим не порівняна, або, виходячи зі звичайних властивостей — здатності до бігу, прагнення відігнати, — і тоді людина низька й огидна. От два шляхи, що привели до скількох розбіжностей і філософських спорів». Відзначені Паскалем підходи вказують на двояку природу людини, про що, зрозуміло, філософи знали давно. Біологічну природу людини складають його генетика і фізіологія, властиві всьому родові людському. Зовнішніми проявами біологічної природи людини виступають задатки (не плутати зі здібностями), воля, темперамент (не плутати з характером), здоров'я, риси обличчя, статура, фізична сила. За винятком темпераменту, усі зовнішні прояви біологічної природи піддаються деяким змінам (наприклад, волю можна підсилювати або послабляти, задатки розвивати в здатності, робити пластичні операції на особі і т.д.), однак усі вони дістаються в спадщину від батьків і інших кровних родичів. Усі зазначені прояви більше або менше впливають на духовність і соціальність індивіда.

Складніше обстоїть справа з духовною природою людини. Як відомо, з віком і під впливом різних обставин змінюються погляди, цінності, поняття і судження людей. Але якщо людину не перетворювати у тварину голодомором, не робити його божевільною, не ізолювати від інших людей, у ній за будь-яких інших обставин проявляться властивості його духовної природи. Це такі властивості свідомості, як віра (не тільки релігійна), любов (не тільки чоловіка до жінки), творчість (творення нового), самоствердження, прагнення до справедливості, волі, спілкування й ін. Можуть змінюватися предмети віри, любові, творчості, засобу самоствердження, по-різному розумітися справедливість, воля, порядок, смисл спілкування, але не зникнуть самі властивості. Разом з тим, існують й іншого роду незмінні властивості свідомості: невір'я, нелюбов, рутина, марнославство (надлишкове або необґрунтоване самоствердження), ігнорування справедливості, прагнення до рабства, ізоляції, хаосу. Ці властивості поза залежністю від їхньої оцінки також складають духовну природу людини. Духовна природа людини є сукупність незмінних ні при яких обставинах властивостях його свідомості. Можна припустити в першій групі властивостей свідомості перевагу культури, у другій групі — перевагу тваринності, хоча, навряд чи, «культурні» властивості свідомості вільні від тваринності, а «тварини» від культури. Протягом тисячоріч тваринність впливала на культуру, в останні ж сторіччя культура впливає на біологію людини. Успіхи медицини і більш якісне харчування продовжили середню тривалість життя людини і прискорили його фізіологічне дозрівання, наука дозволила навіть змінювати його стать, приборкані грізні епідемії чуми і холери, переможена віспа. У той же час культура і негативно впливає на тіло людини. Серцево-судинні й онкологічні захворювання, СНІД і стреси — плата за життєвий комфорт. Наявність у тій самій людині пар протилежних властивостей свідомості визначає суперечливість природи людини. Природа людини є постійно діюче протиріччя духовного і біологічного в незмінних властивостях його свідомості. Мова йде не про протиріччя між духом і тілом, а про протиріччя «усередині» свідомості. Автор «Суми теології» Хома Аквінський помістив людину на межі двох світів — світу чистих духів і світу тварин. Від перших людина взяла розум і вільну волю, від других - відчуття і потребу в них. Обидва світи постійно борються у людині, завдання людини полягає не в тім, щоб піднятися до духів, а в тім, щоб не опуститися до рівня тварин. Протиріччя між властивостями свідомості постійно дає про себе знати у вчинках людей. Фізичну зарядку ранком легше не зробити, ніж зробити, оскільки тварини не роблять зарядку. Природа «заощаджує» енергію, у той час як культура вимагає її витрат. Легше погодитися з всіма і промовчати, ніж відстояти власну думку на зборах усупереч думці начальства. Тридцятирічний «хлопчик» ніяк не хоче женитися, йому спокійно і затишно жити з мамою, він хоче як і раніше почувати себе дитиною. Отут також тваринність бере верх над духовністю. Якщо усе-таки він зважився утворити родину (нехай навіть так, як це показано у фільмі «Іронія долі»), за нього відразу ж починається прихована або явна боротьба двох жінок: матері і дружини. Поза залежністю від особистих якостей кожної з них перемога матері означала б перемогу тваринності над культурою, перемога дружини — перемогу культури над тваринністю. Створення родини і її відносна незалежність від батьків, незважаючи ні на які аналогії з поведінкою тварин, — крок уперед по шляху культури. Узагалі для людини як духовної істоти є тільки один напрямок руху — уперед по шляху ускладнення соціальних зв'язків, по шляху культури. Усякі спроби загальмувати цей процес або навіть повернути назад є регрес у розвитку особистості. Безперспективно шукати засіб, як нам повернутися в дитинство. Шляхів назад нема, є шлях тільки вперед. Пройдена стадія життя ніколи більше не повториться. Це положення вірне як для окремої людини, так і для суспільства в цілому.

На закінчення питання ще одна цитата з Паскаля: «Небезпечна справа — переконати людину, що вона усьому подібна тварині, не показавши одночасно і його величі. Не менш небезпечно переконати у величі, замовчуючи про ницість. Ще небезпечніше — не розкрити йому очі на подвійність людської натури. Благотворно одне — розповісти йому і про ту сторону, і про іншу. Людина не повинна дорівнювати себе ні до тварин, ні до ангелів, не повинна і перебувати в неведенні про подвійність своєї натури. Нехай знає, який він у дійсності». Навряд чи краще Паскаля можна пояснити, чому саме природа людини повинна бути визнаною основою етики. Вона незмінна і тому є міцним фундаментом етичної теорії. Лише той, кому вдасться змінити природу людини, змінить і його поведінку.

Поиск по сайту: