Тема долі у світогляді особистості

Тема долі — одна з популярніших у повсякденній свідомості. Помітне місце вона займала в етичній думці минулого. Що ж стосується сучасної етики і філософії в цілому, поняття долі не користується достатньою увагою дослідників.

Спостереження за приблизно однаковими діями людей приблизно в тих самих умовах показувало неоднаковість результатів дій. Питання «чому?» залишалося без відповіді. Коли протягом сторіч була помічена масова розбіжність результатів поставленим цілям, виникло уявлення про якусь надсвітову силу, що керує вчинками людей. «Ми тільки ляльки, вертить нами доля, не сумнівайся в правді цих рядків», — писав Омар Хайям. Древні греки вважали долю якоюсь особливою істотою і наділили її самостійним існуванням. З торжеством Римської імперії доля розуміється як всеохоплююча і непорушна детермінація, відчужена від конкретного буття людини — «фатум». Від «фатуму» також неможливо піти, як від адміністрації Риму, і так само мало, як влада цезарів, він вважається з органічним життям людини або народу.

З ряду висловлень древніх мудреців випливає ряд властивостей долі. По-перше, вона анонімна. Ніхто не може сказати, як вона виглядає. Як писав Еврипід, «нам доля шляхів не відкриває: ні наукою, ні хитрістю її не купиш таємницю». По-друге, доля нейтральна стосовно всіх людей, нікому не віддає переваги, нікому не вдалося записати її у свої друзі. По-третє, доля безжалісна і байдужа, наносячи жорстокі удари, вона не враховує і без того складного становища людини. «Нікуди не піти від своєї долі, — іншими словами, не можна піти від неминучих наслідків своїх власних дій» (Ф.Енгельс). По-четверте, доля всемогутня, вона зламає і зімне кожного, хто насмілиться встати на її шляху. «Найважча мука для людини, — писав «батько історії» Геродот, — багато чого розуміти і не мати сили бороти з долею». По-п'яте, доля «сліпа», тобто непередбачена. На думку Платона, «доля — шлях від невідомого до невідомого і довільного причина фатального діяння».

Остання властивість привертала підвищену увагу мислителів. Люди жагуче прагнули заглянути в майбутнє, і, пізнавши долю, спробувати бороти з нею, або, принаймні, хоча б підготуватися до її атаки. З цією метою вони ворожили на зірках, картах, кавовій гущавині, польоті птахів, нутрощах тварин і т.д. Незлічима рать пророків, провидців, ворожок, Нострадамусів, ванг і т.д. і т.п. за всіх часів не залишалася без роботи. Збереглася і процвітає донині ця екзотична, не оподатковувана податком професія.

Але незалежно від пізнання майбутнього щодо долі склалися дві течії суспільної думки: фаталізм і волюнтаризм із суб'єктивізмом. Головні тези обох течій виражені афористично: «Від долі не підеш!» і «Людина сама робить свою долю». Розходження між обома течіями полягають у тому, що визнавалося домінуючим початком долі: переважаючий тиск зовнішніх обставин на людину або його воля і розум, здатні пересилити зовнішні обставини.

Фаталізм - світогляд, що розглядає кожну подію і кожен людський вчинок як невідворотну реалізацію споконвічного приречення, що виключає вільний вибір і випадковість. Спочатку фаталізм виступає як міфологічний, а пізніше побутовий, обивательський. У ньому доля виступає ірраціональним, темним приреченням. У «Книзі Екклезіаста» фаталізм даний у логічно чистому вигляді: «...доля синів людських і доля тварин — доля одна, як ті вмирають, так вмирають і ці, і один подих у всіх, і немає в людини переваг перед худобою, тому, що все суєта. Усе йде в одне місце, усе пішло з пороху, і все повернеться в порох...Побачив я, що немає нічого кращого, як насолоджуватися людині справами своїми: тому що це частка його; тому що хто приведе його подивитися на те, що буде після нього? Усе, що може рука твоя робити, під силу роби; тому що в могилі, куди ти підеш, немає ні роботи, ні міркування, ні знання, ні мудрості». Побутовий обивательський фаталізм як покірність долі добре виражений у словах Ф.І.Тютчева:

Не міркуй, не клопочи!...

Шаленість шукає, дурість судить;

Денні рани сном лікуй,

А завтра бути чому, то буде.

Живучи, вмій усе пережити:

Сум, і радість, і тривогу.

Чого бажати? Про що тужити?

День пережитий, і, слава богу!

Другим видом став фаталізм теологічний, що виражає волю божества. Він характерний для протестантської релігії і відкидається католицизмом і православ'ям. У протестантизмі фаталізм виражається в ідеї приречення, відповідно до якої Бог припускає порятунок одних людей і загибель інших. Ніякі особисті заслуги або добрі справи не можуть змінити божественного рішення. Третій вид фаталізму — раціоналістичний. Доля розуміється як невблаганне зчеплення причин і наслідків усередині замкнутої системи причинних зв'язків. У чистому вигляді раціоналістичний фаталізм характерний для Демокрита, Гоббса, Спінози, Лапласа. На рубежі Х1Х-ХХ століть даний вид фаталізму виявляється у творчості італійського лікаря-психіатра Чезаре Ломброзо. Він доводив ідею про фатальне приречення людини до злочинної поведінки її спадкоємною біологічною конституцією. Усі види фаталізму якщо не заперечують, то роблять безглуздою мораль. До чого воля і відповідальність, обов’язок і совість, якщо визначено людині саме така, а не інша доля? Тому фаталізм в етичному плані не має ніякої ціни. У плані психологічному він містить лише самовиправдання особистості, начебто того, що вище себе не стрибнеш, батогом обуха не переб’єш і т.п.

Протилежним фаталізмові є волюнтаризм. Термін «волюнтаризм» введений у 1883 році німецьким соціологом Ф.Теннісом. Однак як теоретичне поняття волюнтаризм був відомий у філософії Августина, що вбачав у волі основу всіх духовних процесів. І.Кант підсилив трактування волюнтаризму стосовно до етики: хоча існування свободи волі не можна ні довести, ні спростувати, практичний розум вимагає постулювати свободу волі, тому що без цього постулату моральний закон утратив би всякий зміст. Це розумів ще в першому столітті нової ери Плутарх: «...якщо ми припишемо плоди розсудливості долі, то плоди справедливості і самовладання також потрібно приписати її волі і — клянуся небом! — злодійство, крадіжку гаманців, розпущений спосіб життя — і це все потрібно приписати долі, а нам варто відмовитися від розумової діяльності і віддатися на милість фортуни, щоб жорстокий вітер крутив і вертів нас, як пил або сміття, у різні сторони...». Приреченню долі як вищої сили Плутарх протиставляє поняття еubоlіа, яке можна перекласти як передбачення або прозорливість. Здоровий глузд (еubоlіа) становить розуміння найближчої і кінцевої мети, уміння заглянути вперед, усвідомити свої дії і прорахувати ситуацію на кілька кроків уперед за всієї туманності перспективи.

В історії етики є висловлення позицій як крайнього, так і помірного волюнтаризму.

Демокрит: «Мужність робить незначними удари долі».

Платон: «У своїх нещастях люди схильні звинувачувати долю, богів, і усе, що завгодно, тільки не самих себе».

Саллюстій: «Кожна людина — творець своєї долі».

Н.Макіавеллі: «Сильна натура доводить, що фортуна над нею не владна».

Д.Юм: «Випадок» і «Доля» — одні тільки порожні слова; завзята розсудливість — ось доля людини».

Ф.Ніцше: «Поки не скорила нас доля, потрібно водити її за руку, як дитину, і сікти її; але якщо вона нас скорила, то потрібно намагатися полюбити її».

Б.Шоу: «Там, де немає волі, немає і долі».

Б.Брехт: «Доля людини — це вона сама».

А.П. Довженко: «Є воля — є людина! Немає волі — немає людини! Скільки волі, стільки й людини».

Суб'єктивізм — світоглядна позиція, що ігнорує або недооцінює об'єктивні обставини існування людини. Сполучення волюнтаризму і суб'єктивізму у визначенні життєвого шляху особистості або народу мають позитивне і негативне значення. Перше полягає в тім, що без волі і визначеного ризику неможлива яка-небудь діяльність. Індивід, позбавлений волі і сміливості, приречений на більш ніж жалюгідне існування. Те ж можна сказати і про долю народу. Без великої особистості, здатної повести за собою населення, доля народу незавидна.

Негативне значення волюнтаризму і суб'єктивізму полягає в тому, що вони логічно приводять до егоїзму (як індивідуального, так і суспільного), до неповаги прав інших людей і народів. Оптимальне поєднання волюнтаризму і суб'єктивізму даного суб'єкта з інтересами інших суб'єктів — стан скоріше бажаний, ніж можливий. Незважаючи на це, без участі особистих якостей людини його доля сама собою не складається. Плутарх ставить гранично просто: «Чи бачили ви майстра, що, запасшись удосталь вовною і шкірою, молить долю про те, щоб вони перетворилися в плащ і башмаки? Тільки розум у сполученні з умінням перетворює вовну в одяг, а шкіру в обувку». Сучасній етиці в чистому вигляді неприйнятний ні фаталізм, ні волюнтаризм: перший прирікає на пасивність, другий на важкі помилки. У той же час елементи фаталізму і волюнтаризму містяться у всіх тлумаченнях долі. Від фаталізму збереглося переконання в тім, що обставини бувають вище людини, і вона неспроможна з ними справитися. Волюнтаризм переконав у тім, що не можна сидіти, склавши руки, і чекати посмішки долі. Обидві ці позиції в тій або іншій «пропорції» є в усіх концепціях долі.

Об'єктивне і суб'єктивне вигадливо переплітаючись в житті людини, утворюють її неповторну долю. Оскільки в її розумінні в даний час переважають волюнтаристичні моменти, доречно навести використовувану прихильниками волюнтаризму притчу про двох жаб. Жаб кинули в глечик з молоком. Одна з них, не бачачи шляху до порятунку, потонула. Інша жаба запекло била лапками по молоку і збила шматочок олії, що став їй острівцем порятунку. Жаба, що врятувалася, показала приклад людям: треба боротися до останнього подиху. Ця жаба — аргумент волюнтаріїв у суперечці з фаталістами. Усе логічно в їхній позиції, незрозумілим залишається лише один момент: чому в однієї вистачило сили волі для порятунку, а інша жаба виявилася безвладною? Будь-якому волюнтаристові доведеться погодитися з тим, що «стартові можливості», тобто те, що дала природа і виховання, у жаб були неоднаковими. Сильна і слабка воля обох жаб мали свої причини, а ті свої причини і т.д.

Воля і знання людини, звичайно, відіграють певну роль, але лише в тих межах, у тім діапазоні можливостей, що тепер надають їм об'єктивні умови їхнього життя.

Тільки за згоди з цією умовою можливим є коректне дослідження будь-якої конкретної долі.

У суперечці волюнтаристів з фаталістами першими нерідко висувається так званий «ледачий» софізм. Він був відомий ще в стародавності. М.Т.Цицерон у трактаті «Про долю» наводить його так: «Якщо тобі призначено видужати від цієї хвороби, то чи візьмеш ти лікаря або не візьмеш, видужаєш. А якщо призначено тобі не видужати від цієї хвороби, то чи візьмеш ти лікаря або не візьмеш, не видужаєш. Те й інше від долі. Отже, кликати на допомогу лікаря немає ніякого сенсу». Зрозуміло, що за такого ходу думок заперечується будь-яка активність людини, їй залишається лише сподіватися на долю. Даним софізмом спотворюється позиція «помірних фаталістів» — людей, що думають, що об'єктивні обставини більшою мірою, ніж особисті зусилля індивіда, визначають його долю. Справа в тім, що «ледачий» софізм містить у собі підміну понять, а саме: воля підмінюється бажанням. Волюнтарист може дорікнути фаталіста в небажанні змінити своє життя. Цей докір не завжди справедливий, фаталістові може не вистачати не бажання, а волі, не говорячи вже про інші обставини. У світогляді волюнтариста-суб'єктивіста бажання тотожне волі: варто лише побажати чого-небудь, і з бажання виникне воля. Ця позиція була явно виражена в комуністичному вихованні, коли говорилася: «Кожна людина — хазяїн своєї долі», «Людина — коваль свого щастя». У житті чомусь виходило, що хазяїнами особистої долі ставали інші люди, а здатність до ковальського ремесла була не в усіх. І справа тут зовсім не у відсутності бажання.

Стоїк Цицерон сперечається зі стоїком Хрисиппом і викладає своє причинне розуміння долі. Цицерон поділяє причини на споконвічні й абсолютні, допоміжні та найближчі. Наприклад, судження «Сократ умре» визначено споконвічно абсолютною причиною. Сократ неминуче вмре, оскільки всі люди смертні. Але судження «Сократ умре у в'язниці, випивши чашу з отрутою» показує дію найближчих і допоміжних причин (в'язниця, отрута). На думку Цицерона, доля є ланцюг причин допоміжних і найближчих, а не споконвічних: абсолютних. Народиться людина розумною або дурною, сильною або слабкою, — від нього це не залежить. Однак надалі від самої людини і його волі буде залежати, чи позбудеться вона дурості і слабкості чи не позбудеться. Цицерон ставить за приклад Сократа, Стильпона, Демосфена, що немовби самі зробили себе. Отут філософ змінює причинному підходу в дослідженні. По-перше, на три його приклади, мабуть, можна було б навести більшу кількість контрприкладів, у яких споконвічно дурні і слабкі люди не стали філософами. По-друге, і що ще важливіше, яким чином споконвічно дефективний індивід стає не тільки нормальною людиною, але навіть перевершує розумом масу рядових обивателів? Чи може бути наслідок без причини? У даному випадку можливо одне з двох пояснень: або зазначені особистості були не так бездарні від народження, як вважає Цицерон, або їм хтось зробив допомогу у вихованні. Коли знаменитий оратор Демосфен у дитинстві прагнув позбутися від нечленороздільної мови і з цією метою тренувався говорити з камінчиками в роті, навряд чи, це було його власним винаходом. Що ж стосується розподілу Цицероном причин за їхньою значущістю, ця ідея здається плідною. Однієї лише причинності недостатньо для розуміння долі. Причинність варто витлумачувати, застосовуючи поняття необхідності і випадковості. Коли французький учений ХУШ-Х1Х століть П’єр Лаплас писав, що розум, якому була б відома вся інформація про минуле світу, зумів би пророчити всі його майбутні стани, його слова могли б бути витлумачені інакше стосовно до долі людини, що здійснилася. Такий розум міг би пояснити долю, показати, чому вона склалася саме так, а не інакше.

Доля людини — це ряд причинно послідовно пов'язаних дій, що у дуже несуттєво залежать від особистих зусиль людини.

Життєвий шлях індивіда визначається необхідними причинами, які можна розділити на чотири групи.

Перша група причинних факторів виражає біологічну природу людини. Це наша спадковість: задатки, воля, темперамент, зовнішність, фізична сила, здоров'я. Лотерея долі полягає в тому, хто яку спадщину одержить від своїх батьків, бабусь, дідусів і інших родичів кревної лінії.

Друга група виражає склад і стан мікросередовища — найближчого оточення індивіда, з яким він підтримує систематичні контакти. Пісня «З чого починається батьківщина» наочно показує склад мікросередовища. Індивід включається у велику соціальну групу і суспільство через життєдіяльність у малій соціальній групі: родині, компанії друзів, школі, трудовому колективі. У малій соціальній групі відбувається його раннє фізіологічне становлення і соціалізація. Тому від виховання в дитинстві дуже багато чого залежить у дорослому житті. Те, що закладено в раннім дитинстві (від двох до п'яти років), є основа майбутньої поведінки особистості.

Третя група причинних факторів — макросередовище, тобто, суспільство, членом якого даний індивід є. Від суспільства, у кінцевому рахунку, залежить, чи одержить індивід освіту і, якщо так, то яку, чи одержить він професію, що відповідає його схильностям, які він матиме можливості росту, якою взагалі буде його соціальна мобільність і т.д. Стабільне, процвітаюче суспільство створює умови для нормального, щасливого життя. У цьому випадку люди не замислюються над долею, їм здається, що все залежить тільки від їхніх особистих зусиль. Суспільство, що хронічно перебуває в стані застою, виганяє зі своїх рядів мільйони людей, що емігрують у далекі країни в пошуках кращої долі. У періоди соціальних потрясінь (воєн, громадянських воєн, революцій, криз) долі людей ламаються і калічаться, а іноді і припиняються.

Четверта група причинних факторів — природа. Від стану природного середовища також дещо залежить життєвий шлях людини. Діючи за принципом прихильності до місцевості виховання, що виражається приказками «Кожен кулик своє болото хвалить», «Яблуко від яблуні недалеко падає» і т.п., більшість індивідів проживають у тому географічному середовищі, у якому вони виросли. Воно здається їм не тільки звичним, а й найкращим. Ескімос, напевно, не погодився б жити у тропіках через жару і відсутність снігу, а жителю тропіків жахливою здається зона помірного клімату, у якій, на його думку, навіть змії умирають від холоду. На півночі й у тропіках є свої «ізюминки» клімату, що впливають на здоров'я, але прихильність до батьківщини — це теж доля. Природа — це також і космос. Не всі його впливи на людей відомі, але й те, що відомо, має пряме відношення до смислу життя і навіть до самого її факту. Магнітні бури знижують активність людей і, можливо, сприяють захворюванням. Відкриті Д.Чижевским цикли сонячної активності скорочують життя одних осіб і припиняють життя інших.

Усі зазначені групи факторів необхідні, об'єктивні та постійні. Чи знає що-небудь про них людина чи не знає, чи подобаються вони йому чи не подобаються, але діють неминуче. Якби «розум» Лапласа мав про них вичерпну інформацію і якби доля людини визначалася тільки необхідними факторами, долю можна було б «вирахувати». Але вичерпна інформація неможлива, і в долі людини беруть участь не тільки необхідні фактори, а й випадкові. Сукупність випадкових стосовно життя людини факторів є причинним фоном даного життя. Випадкові фактори, типу булгаковського «Аннушка пролила олію» зовсім не випливають із сенсу життя людини. Вони зовнішні стосовно людини, вони можуть бути в її житті, а можуть і не бути. Проте випадковості не можна вважати чимось другорядним і несуттєвим. Вони також мають причини, що хоча і не пов'язані необхідно з якимись із зазначених чотирьох груп факторів, усе-таки досить істотні для розуміння долі людини. Долею люди часто називають саме якусь випадковість, що істотно змінила життя або навіть обірвала його. Чи впаду я, стрілою простромлений, чи мимо пролетить... Випадки непередбачені або мало передбачувані, саме вони додають долі містичний відтінок. Лінія життя спланована людиною досить ясно, але от зовсім зненацька її коректує щось невідоме.

Яка ж у такій ситуації роль свідомості і волі індивіда? Випадковість не дає часу на міркування, про неї мало відомо, а рішення приймати треба. Несподівана випадковість, а не монотонна необхідність активізує думку і волю індивіда. Зрозуміло, вони завжди виражають його активність, але особливо ясно показують своє значення при вторгненні випадковості.

Якщо до останнього моменту часу настання події не можна сказати, буде вона чи не буде, то вирішальне слово залишається за свідомістю і волею. Саме в цьому пункті зосереджений оптимізм волюнтаризму. Однак факти дійсності свідчать про інше. Людям невідома не тільки завтрашня випадковість, їм невідома повною мірою і сьогоднішня необхідність. Це означає, що вони не можуть навіть знати про те, що буде післязавтра. Немає абсолютної необхідності настання цікавлячого явища, але немає і його настільки ж абсолютної випадковості. Є лише визначений часовий інтервал невідворотності явища, коли воно вже не може не наступити. Перший його період у більшості випадків не усвідомлюється людиною, але і коли він усвідомлений, людина не може йому запобігти. Так, наприклад, хтось сьогодні здоровий. Завтра він у силу визначеної причини занедужує невиліковною хворобою, але поки ще не відчуває її симптомів. Післязавтра він довідається про хворобу. От отут то і настав час волі. Чи здатна вона запобігти сумному фіналу — смерті? Якщо, наприклад, хвороба невиліковна, роль сильної волі (за її наявності, зрозуміло) буде складатися лише в тім, щоб, зчепивши зуби, мужньо зустріти смерть. Більше вона нічого зробити не може, як би того не хотів волюнтарист.

У ситуаціях драматичних роль волі більше нуля. Індивід, якому ведмідь наступив на вухо, наполегливо прагне співати. Старання викладачів виявляться марні. Невдачливому співаку не вистачить того самого одного відсотка таланта, про яке говорив А.Ейнштейн, без якого дев'яносто дев'ять відсотків праці не дадуть бажаного результату. У ситуаціях, коли альтернативи менш ясні, ніж у прикладі зі співаком, роль волі і свідомості зростає ще більше. Якщо усе, що впливає на вибір особистості в кожнім епізоді його життя прийняти за сто відсотків, і якби можна було визначити частку участі кожного фактора детермінації долі, на частку волі і свідомості припало б приблизно усього трохи «відсотків». У цих межах коректно говорити про особистісний фактор долі. Але й особисті якості — породження об'єктивних причин. Ці якості не протистоять причинам, а виражають їх. Людині ж здається, що вона сама себе зробила розумною, сильною і т.п. Це свого роду «оптичний» самообман у розумінні життя. М.Т.Цицерон був правий, коли розділяв причинні фактори за тривалістю і масштабністю їхньої дії. Справді, існують фактори космічного, глобального і менш значимого масштабу. Останніми виступають причини короткочасні, що визначають «фізіономію» породженого явища. Сюди ж відносяться й особисті якості індивідів. Вони здатні додати особливого колориту явищу, але не скасувати або змінити його. Такий один крок долі людини, ряд таких кроків — доля.

Син юриста не обов'язково теж буде юристом, але він не стане і трактористом. Діапазон можливих професій заданий йому соціальним статусом батьків. Правда, можна знайти винятки. Але приклади можна підібрати під будь-яку тезу, однак вони нічого не доводять і не спростовують. Закономірність доводиться не одиничними прикладами, вона доводиться статистично. Люди часто не усвідомлюють дії об'єктивної закономірності, їм здається, що вони зробили вільний вибір. Так, умоглядно говорячи (а не теоретично міркуючи!), юрист міг би стати трактористом, але чомусь не став ним. Здається, варто юристу лише захотіти стати трактористом - і він відразу ним стане. Але справа в тім, що в нього не виникне бажання орати поле. Він вихований в інтелектуальній атмосфері і ніяк не побажає бруднити руки в мазуті.

Доля людини не є антагоністом його волі, як стверджують деякі філософи, вона сама є воля. Тільки в кожної людини вона індивідуальна, неповторна і визначається всіма необхідними факторами і привхідними випадками. Вільною у виборі долі є духовно розвинена людина, вільна і нерозвинена. Тільки в однієї це широка дорога, в іншої — вузька стежинка. Оскільки ні для кого не існує абсолютної волі, то в кожного свій «обсяг» волі і свої рамки здійснення долі. Як розмір вольєра у тварини в зоопарку. Випадковості часто негативно впливають на план життя, але те, як їм протистоїть людина, теж характеризує її волю і долю. Озираючись назад, на прожиті роки, реально мисляча людина розуміє: життя могло скластися тільки так, як воно склалося, і ніяк не інакше. Для іншої долі треба б мені народитися іншою людиною. Тоді б я не припустився помилки, що спрямувала життя по руслу, про яке я не мріяв. Отже, послідовні в часі акти морального вибору утворюють необхідний ряд подій, що і є доля людини.

На осі часу нитками в ній переплелися необхідні і випадкові стосовно плану життя явища. Складовими долі виступають і особисті якості людини, передусім воля і свідомість. Вони мають причину і, своєю чергою, виступають причинними факторами інших явищ, у даному випадку ряду вчинків даної людини. Оскільки існує загальновизнана нерівність людей у їхній спадковості і вихованні, остільки неминучим є розходження доль. Навіть якщо невдала доля конкретної людини залежить від слабкості її волі і розуму, її моральна дискримінація неприпустима. Людина не вибирала собі як піджак у магазині горб на спині, тупість, заячу душу, пияцтво батьків або «демократичне» суспільство. Незважаючи на очевидну нерівність даного індивіда з іншими людьми в тому чи іншому відношенні, морально розвинена людина буде вважати цього індивіда рівним собі. Оскільки об'єктивні обставини сильніші від волі і розуму людини, то сукупність таких обставин створює соціальну стихію, подібну до стихій природи. Тільки замість пожовтілих листів вона кружляє в соціальному просторі і часі інтересами і цілями людей. Природа долі з її зовнішнього боку точно відзначена Ф.Тютчевим:

Із краю в край, із граду в град

Доля, як вихор, людей мете,

І радий ти їй або не радий,

Що нестатку їй?... Уперед, уперед!»

Поиск по сайту: