Методи формування свідомості особистості. Головна мета цих методів — вплив на свідомість, почуття, волю вихованців для пояснення і доведення правильності чи необхід­ності певної поведінки

Головна мета цих методів — вплив на свідомість, почуття, волю вихованців для пояснення і доведення правильності чи необхід­ності певної поведінки, норм і правил спілкування, ставлення до оточуючого світу та ін. До цієї групи належать методи: освічення, навіювання, переконання, прикладу.

Освічення передбачає інформацію, повідомлення про факти, вчинки, події, а також роз'яснення сутності, значення тих чи ін­ших якостей особистості, принципів, норм і правил поведінки, шляхів досягнення поставленої мети, способів самовиховання, са­моосвіти, щоб сформувати на основі набутих знань певні поняття.

Про важливість освічення школярів свідчать такі дані про рі­вень сформованості у підлітків уявлень з питань визначення сут-

Рогожкин В. Т. О классификации методов нравственного воспитания // Совет-
ская педагогика. — 1971. — № 10. — С. 92—95..„.,»„•*,«.-,,»І„,» і„..,«,ь>

1.4. Методи виховання

ності якостей особистості учнів, які представлені у праці психоло­га О.Г. Ковальова¹ (табл. 6).

Таблиця 6

Розуміння підлітками моральних якостей особистості

Навіювання — метод психологічного впливу на людину, розра­хований на некритичне сприйняття нею слів, думок інших, що приводить або до вияву у людини, навіть опріч його волі і свідо­мості, певного стану, почуттів, відношення, або до здійснення людиною вчинків, що можуть безпосередньо не відповідати її прин­ципам діяльності, поведінки. Психолог В.М. Бехтерев підкреслю­вав, що навіювання відбувається «без участі волі (уваги) особи, що сприймає..., і нерідко навіть без ясної з її боку свідомості»². Наві­ювання не вимагає доказів, аргументації, логіки. Визначальним засобом навіювання можуть бути яскраві факти, цитати, прикла­ди, особистість вихователя.

«Елементи навіювання, — вважає М.Г. Стельмахович, — наяв­ні також у проханні, наказі, переконанні, прикладі, авторитеті, громадській думці, а особливо в мистецтві, художній літературі та фольклорі, зокрема в народному гуморі, іронії, сатирі, сарказмі, відчутті сорому, гріха»³.

У педагогів, психологів різні підходи до навіювання. Одні пере­більшували його значення у вихованні, інші заперечували можли­вість його використання. Більшість вважає, що в системі методів навіювання повинно зайняти своє місце.

А.С. Макаренко вважав навіювання загальновизнаним засобом виховання. Так, для формування дисциплінованості вихованців, за його висловом, повинна бути навіювана і запропонована дітям як чиста теорія — «дисципліна прикрашає колектив»⁴.

Ступінь навіювання залежить як від вікових, так і індивідуаль­них особливостей суб'єкта, його культурного та інтелектуально­го розвитку, освіченості, особливостей характеру (слабовілля, недооцінка своїх можливостей), почуття особистої неповноцін-

¹ Коволев О.Г. «Психология личности». — М., 1969. — С. 358.

² Бехтерев В.М. Внушение й его роль в общественной жизни. — СПб., 1908. — С. 13.

³ Стельмахович М.Г. Українська родинна педагогіка. — 1996. — С. 173.

⁴ Макаренко А.С. Соч., т. V. — 1958. — С. 145.

130 Розділі. Предмет педагогіки та питання теорії виховання

ності, а також від тимчасового стану психіки, авторитету вихова­теля.

Таким чином, навіювання, його результативність залежить від об'єктивних та суб'єктивних, постійних та тимчасових умов. Як зазначає О.В. Ковальов¹, не слід ні недооцінювати, ні переоціню­вати цей метод, бо він може сприяти формуванню як позитивних, так і негативних рис, інтересів, норм поведінки, звичок, оцінок різних явищ, самооцінки в залежності від особистості того, хто використовує цей метод, тієї мети, яка ставиться.

Переконання — метод впливу на свідомість, волю індивіда, що сприяє формуванню його нових поглядів, відношень або зміні тих, що не відповідають загальнолюдським та національним нормам і принципам. Метод передбачає обгрунтування певного поняття, від­стоювання моральної позиції, оцінки вчинків, дій та ін.

Основу цього методу складають знання, які використовуються для пояснення і доведення правильності чи необхідності певних відношень, поведінки, але в поєднанні з почуттями. «Переконан­ня і знання лише тоді і можна вважати істинними, коли вони проникли у середину людини, злилися з її почуттями і волею, присутні в ній постійно, навіть несвідомо, коли вона зовсім про це і не думає», — писав М.О. Добролюбов².

Основними прийомами реалізації методів формування свідо­мості індивіда є: лекції, розповіді, бесіди, диспути, конференції, збори, в основі яких є слово. «Слово вчителя — нічим не замін­ний інструмент впливу на душу вихованця»³.

Бесіда передбачає цілеспрямовану організацію обміну думка­ми. Тематика, зміст бесід визначається виховними завданнями, які стосуються окремого індивіда чи певної групи школярів.

За формою проведення визначають бесіди фронтальні (з групою школярів) і індивідуальні. Індивідуальна бесіда може бути відстро­ченою, щоб стимулювати дитину до осмислення своїх вчинків. Саме таку бесіду використовував у своїй практиці А.С. Макаренко.

Розрізнюють також заплановані та епізодичні бесіди.

За змістом бесіди охоплюють різні питання моралі, етики, ес­тетики, наукової організації праці, фізичного виховання, полі­тичних подій та ін.

Методика проведення бесіди залежить від поставленої мети, завдань, змісту, форм бесід. Це може бути обмін думками з приво­ду певного вислову, прочитаної статті, вчинків школярів, подій ужитті держави, школи, класу, окремих учнів.

Ковшіев О.В. Психология личности. — С. ЗОЇ.

Добролюбов М.О. Избр. фил. соч. — Т. II. — М., 1946. — С. 250.

Сухом-іинский В.А.О воспитании. — М., 1975. — С. 33.

1,4. Методи виховання 131

Бесіда не тільки пояснює норми і правила поведінки, не лише сприяє формуванню уявлень про головні життєві цінності, а й за­безпечує виявлення особистісної оцінки з різних питань життя, поглядів, суджень. Діалог має таку логічну структуру:

— Вихователь вводить дітей у тему бесіди, ставить запитання, пропонує висловити свою думку.

— Діти беруть участь в обговоренні питання, наводять при­клади з свого життя або епізоди із прочитаних книжок, публіка­цій, періодики, висловлювання авторитетних людей тощо.

— Вихователь узагальнює виступи, допомагає дітям зробити висновки.

Дискусія (диспут) передбачає суперечку, зіткнення різних то­чок зору, поглядів, думок, оцінок, відстоювання своїх переконань. Дискусія вимагає спеціальної підготовки учасників: обирається дуже гостра тема, визначається авторитетний, ерудований веду­чий дискусії, розробляються питання, які стимулювали б учасни­ків до суперечки. Ці питання, рекомендована література доводяться до відома учасників раніше, щоб була можливість підготувати ар­гументацію.

Використовується і прийом ділем, коли школярі обґрунтовують свій вибір однієї з двох можливостей, що дозволяє визначити цін­нісні орієнтації людини. Важливо, щоб ділема мала відношення до реального життя школярів, включала питання морального змі­сту та ін.

Розповідь — це монолог вихователя, який будується як опові­дання, опис, роз'яснення.

Вона проводиться, щоб викликати почуття співпереживання з героями розповіді, радості від усвідомлення хороших вчинків, обурення від поганих; розкрити зміст моральних норм і правил поведінки, уявити ідеальний образ тощо. При цьому важливо не навчати прямо, а давати можливість дітям оцінювати самим те, що почули, робити висновки.

Лекція, як і розповідь, — монолог вихователя, але більший за змістом і дається на рівні теоретичного узагальнення. Саме тому лекції проводять із старшокласниками з метою розкриття різних питань, пов'язаних з формуванням особистості школяра.

У змісті лекції визначаються, як правило, декілька питань, їх послідовне розкриття дає слухачам уявлення з певної проблеми.

Ефективності використання методів формування свідомості сприяє:

1. Позитивна взаємодія вихователя і вихованця або вихован­ців, встановлення контакту з ними. Для цього необхідно врахову­вати вікові особливості дітей, їх індивідуальні особливості, інте­реси, потреби, сумніви, життєві ідеали та філософію життя, сти-

Розділ 1. Предмет педагогіки та питання теорії виховання

мулювати вихованців до самовиховання. Діти повинні відчувати, що вихователь щиро прагне до спілкування з ними, що він зичить їм добра, бажає довести, роз'яснити ті чи інші норми і правила поведінки, а не моралізувати, бо моралізування сприймається дітьми «як вияв формального, посадового обов'язку вчителя, вихователя» (О.Г. Ковальов), тому ставляться до цього з іронією і навіть з пре­зирством.

2. Формування інтересу, уваги до змісту інформації, яку повідом­ляють вихователь або ровесники. Психологи визначають інтерес як мотив, що стимулює людину спрямовувати свою діяльність на той чи інший об'єкт, а увагу — як його вибіркову здатність сприй­мати певні об'єкти. Інтерес учнів до знань, думок, висловлених у лекціях, бесідах, повідомленнях, на конференціях, викликається або глибиною змісту, емоційністю викладу, або відношенням до них як до засобу досягнення мети, наприклад, одержання відпові­ді на ті питання, які цікавлять індивіда.

Увага, як образно зазначив К.Д. Ушинський, — «це саме ті двері, через які проходить все, що тільки входить у душу людини із зовнішнього світу»¹. Це спрямованість і зосередження свідомо­сті на певних об'єктах. Наприклад, учні спрямовують увагу на зміст інформації, логіку доказів, на оцінку фактів, явищ у процесі пере­конання, навіювання, освічення.

Допомогти цьому можуть деякі способи активізації сприйнят­тя та осмислення інформації учнями.

Це стосується перш за все вступу, який робить вихователь. Вступ, як зазначав ще Арістотель у своїй «Риториці», є початком розмови, те ж, що в поетичному творі є пролог, а в грі на флей­ті — прелюдія, бо він повинен сприяти розв'язанню таких завдань, як: викликати інтерес у школярів, оволодіти їх увагою, встанови­ти контакт з ними, щоб вони відчули довіру до вчителя.

Корисні поради в цьому плані дає видатний юрист А.Ф. Коні: «Перші слова лектора повинні бути надзвичайно прості, доступні, зрозумілі й цікаві (повинні привернути, зачепити увагу). Цих зачіп­ляючих «ключиків»-вступів може бути дуже багато: «що-небудь із життя, що-небудь несподіване, який-небудь парадокс, щось див­не, яке наче і не йде ні до місця, ні до діла (але на ділі пов'язане із всією промовою), несподіване і недурне питання і т.ін. Щоб відкрити (знайти) такий початок, треба думати, виважити свою промову і збагнути, який із зазначених... вступів і однорідний з ним... може підійти і бути у тісному зв'язку хоча з яким-небудь боком промови. Ця праця цілком творча»².

¹ Ушинський К.Д. Собр. соч., т. 10. - М..-Л., 1950. - С. 22.

² Цит. за: Ножин Е.А. Основи советского ораторского искусства. — М., 1973. —
С. 94-95.,,

1.4. Методи виховання 133

У працях Є.О. Ножина, І.Г. Штокмана розкриті окремі при­йоми вступу:

— прийом співпереживання, що передбачає залучення яскра­вих незвичайних фактів, подій, окремих епізодів, які викликають інтерес, зосереджують увагу школярів і примушують їх пережива­ти те, що трапилось, разом із учителем;

— прийом парадоксальної ситуації;

— апеляція до інтересів учнів або до відомих засобів інформа­ції, до авторитетів у тій чи іншій галузі (Лауреат Нобелівської пре­мії... висловив думку про...), до особистості вчителя;

— постановка проблемного питання.

Увагу школярів можуть привернути також паузи, перехід від абстрактних міркувань до конкретних прикладів, фактів, ілюстра­цій. У деяких випадках ефективним прийомом може бути влучний гумор, який допомагає встановленню контакту з вихованцями, але гумор вимагає особливого складу розуму, таланту і, безперечно, педагогічного такту.

3. Доказовість у процесі переконання, уміння пояснити свою думку за допомогою інших, уже відомих істин, що є основою пе­реконливості міркувань. Доказовість включає три елементи: тезу, аргументи і способи доведення істини.

Теза — думка, положення, правдивість яких необхідно довести.

Аргументи — думки, положення, правдивість яких уже дове­дена наукою, життєвою практикою. Особливо вагомим аргумен­том є сукупність фактів, які малюють відношення до тези.

Способи доведення — форми логічного взаємозв'язку між аргу­ментами і тезою.

Для цього використовуються дані науки (наприклад, про шкідливість вживання молоддю наркотиків), фактичний матеріал, У листі до молоді І.П. Павлов писав: «Факти — це повітря для вченого... Без них ваші «теорії» — пусті потуги... Але... настирливо шукайте закони, які ними керують»¹.

Фактичний матеріал, приклади, цифри виконують різні функції:

а) вони є основою для тих чи інших міркувань;

б) можуть використовуватися з метою привернення уваги шко­лярів;

в) підтверджувати висловлені думки, положення;

г) можуть бути приводом для самостійних висновків дітей (На­приклад, про кількість дорожніх пригод та їх причини).

Але слід пам'ятати, що: відбирати їх необхідно системно, у від­повідності до теми розмови; факти повинні бути достовірні, прав-

Павлов И.П. Полн. собр. соч. — Т. 1. — С. 22—23.

Розділ 1. Предмет педагогіки та питання теорії виховання

диві; відповідати інтересам, віковим особливостям дітей; по мож­ливості повинні мати не лише силу логічного впливу, а й бути зверненими до почуттів школярів; не має сенсу перенасичувати бесіди, лекції навіть яскравими фактами. Доречно наводити при­клади аналогічні тим, які відомі учням, що сприяє опосередкова­ному впливу на індивідів.

Поряд з фактами, цитуванням роль аргументів можуть вико­нувати і різноманітні засоби наочності. «Хто не помічав, що в пам'яті нашій зберігаються з особливою міцністю ті образи, які ми сприймали самі шляхом споглядання, і що до такої картини, яка вкарбувалася в нас, ми легко і міцно прив'язуємо навіть абст­рактні ідеї, котрі без того згладилися швидко»¹.

Доказовість забезпечується і спонуканням учнів до виявлення активності у процесі оволодіння інформацією, прийняття певних висновків, чому сприяють ситуації вибору, дискусії, що вимага­ють аналізу відповідей, суджень, оцінки вчинків, проведення кон­курсів тощо.

4. Звернення до почуттєво-вольової сфери учнів.

Вплив на свідомість особистості передбачає опору на її почуття і волю. К.Д. Ушинський підкреслював, що суспільство, яке виключно турбується про освіту розуму, робить великий промах, бо людина «більше людина в тому, як вона відчуває, ніж у тому, як мислить»², бо розвинутий інтелект може поєднуватися з емоційною бідністю, моральною глухотою. Тому так важливі сердечність, емоційне взає­морозуміння, чуйність, доброзичливість, увага, здатність до сприй­няття почуттів інших у процесі переконання. Іноді формально про­ведені диспути, конференції, бесіди не залишать у дітей будь-яких позитивних емоцій тому, що не знайшлося місця для висловлення поглядів, переживань їх учасників. Влучно про почуття писав драма­тург В. Розов: «Пригнічувати почуття, не давати їм волі, перетворю­вати себе в раціональний механізм — найлютіший злочин. Природа буде за це мстити. І в той же час розпускати світ своїх почуттів, бути його рабом — занадто нікчемний для людини стан»³.

5. Особистість вихователя — головний фактор успішності ви­користання методів освічення, навіювання, переконання; його ерудиція, педагогічна майстерність, мовна культура, стиль жит­тя, манери, жести, міміка, педагогічний такт. Вихователь пови­нен сам щиро вірити в те, в чому переконує дитину, бути емо­ційним, але в той же час слід уникати фальшивого пафосу, віді­рваності від конкретних потреб, інтересів учнів. «Головне, що

¹ Ушинский К.Д. Собр. соч. — Т, 26. — С. 267.

² Ушинський К.Д. Собр. соч. - Т. 9 — М., 1950.

³ 36. «Культура чувств». - М., 1968. — С. 141.

1.4. Методи виховання 135

визначає ефективність слова вчителя, — його чесність. Учні дуже тонко відчувають правдивість слова вчителя, чуйно відгукуються на правдиве слово. Ще тонше вони відчувають неправдиве, ли­цемірне слово»¹.

Метод прикладу — це метод впливу на свідомість, почуття, поведінку особистості через наслідування, бо діти навчаються ра­ніше наслідувати, ніж пізнавати. Виховний вплив прикладу — це своєрідна наочність у виховній роботі. Наслідування спрямоване на відтворювання індивідом певних зовнішніх рис, зразків поведін­ки, котре супроводжується емоціональними і раціональними по­чуттями. Шляхом наслідування у дітей формується моральна мета особистої поведінки, тобто це складний процес, в якому можна прослідкувати конкретні дії, вчинки іншої особи в певних життє­вих ситуаціях, що викликають бажання вести себе так само, хоча це ще не значить, що бажання буде реалізоване, відбувається фор­мування виконавчих, вольових і закріплення наслідувальних са­мостійних дій.

Прикладом для школярів можуть бути батьки, родичі'вчителі, знайомі, літературні герої, видатні сучасники, що яскраво про­явили себе у праці, науці, мистецтві. У процесі взаємодії суб'єктів у контактних групах створюються умови для наслідування, особ­ливо на ранніх етапах розвитку особистості. Діяльність одного сприяє діяльності іншого. Особливістю групової діяльності є спів­робітництво та суперництво, що в значній мірі визначають ефек­тивність наслідування.

Таким чином, приклад у вихованні може виконувати різнома­нітні функції: конкретизувати прагнення, ідеали учнів; бути дока­зом для обгрунтування їх; переконувати в доцільності своїх погля­дів, вчинків; стимулювати самовиховання. Ще давньоримський філософ Сенека твердив, що важко довести до добра повчанням, легко — прикладом.

С.Л. Соловейчик у книзі «РезервьІ детского «я» зазначає, що поряд із силою позитивного прикладу відомі і негативні прикла­ди, які бувають заразливі для дітей: «добро — сильне, а зло — заразне, як хвороба». Тому покладатися на автоматичний позитив­ний вплив прикладу просто «непередбачливо». Найнебезпечніше у вихованні прикладом, зазначає С.Л. Соловейчик, — це настир­ливість, нарочитість, повчальність («дивись, як «я»).

Не слід хвалити героя більше, ніж він цього заслуговує. Трохи перебрали, і зайва похвала перетворюється в насмішку. Тому при­клад повинен бути переконливим і діяти сам по собі, мати внутріш­ню силу.

Сухомлинский В.А.О воспитании. — М., 1975. — С. 33.

Розділ 1. Предмет педагогіки та питання теорії виховання

Поиск по сайту: