|
|||||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Поняття про процес навчанняПоняття «процес навчання» належить до вихідних у педагогічній науці. Ознаками навчання є: — організація засвоєння новими поколіннями накопиченого суспільством соціального досвіду, що вимагає спільної діяльності навчаючих і тих, що навчаються; — активність суб'єкта навчальної діяльності. Отже, процес навчання — це спеціально організована пізнавальна діяльність, яка моделюється (визначаються цілі, завдання, зміст, структура, методи, форми) для прискореного опанування людиною основами соціального досвіду, накопиченого людством. Враховуючи вищезазначене, навчання можна визначити як цілеспрямовану взаємодію вчителя й учнів, у процесі якої здійснюється формування у школярів наукових знань, способів діяльності, емоційно-ціннісного і творчого ставлення до оточуючої дійсності, відбувається загальний розвиток дитини. Основними структурними елементами навчання як соціально-педагогічної системи є: — мета навчання як ідеальна модель бажаного результату засвоєння змісту освіти, до якого прагнуть ті, що навчають, і ті, що навчаються; 2.1. Процес навчання 209 — зміст освіти; — методи навчання; — організаційні форми навчання; І — реальний результат. * — у здатності школярів до самостійного користування надбаними знаннями та здобувати нові; — в усвідомленні способів своїх дій, виборі оптимальних; — у критичності мислення; — у самооцінці; — у спрямованості особистості до самоосвіти, саморозвитку; — у позитивній мотивації навчальної діяльності; — у сформованості не лише інтелектуальних, а й комунікативних умінь, розвитку почуттів, якостей особистості. Таким чином, під реальним результатом навчання ми розуміємо об'єктивно фіксовані кількісні й якісні зміни особистості учня відносно початкового стану, що сталися в результаті засвоєння ним у процесі пізнавально-практичної діяльності накопиченого соціального досвіду (змісту освіти). Навчання як соціально-педагогічне явище, взяте в динаміці (русі), являє собою цілісний процес зі своїми елементами і етапами. Механізм руху процесу навчання можна визначити як постановку все нових завдань у міру розв'язання попередніх. У процесі навчання змінюються не тільки учні, змінюються і викладачі, змінюються всі елементи системи: конкретна мета, зміст конкретного матеріалу, мотиви суб'єктів навчання та їх об'єкти, механізм і, звичайно, заключні результати. Тому процес навчання можна визначити як цілеспрямовану послідовну зміну навчальних завдань, мети і відповідну зміну всіх елементів навчання, орієнтованих на формування властивостей суб'єкта діяльності щодо засвоєння змісту освіти — педагогічне адаптованого соціального досвіду. Навчання як двобічний процес включає діяльність учителя (викладання) й учнів (навчання). Діяльність учителя (викладання) передбачає проектування діяльності школярів, спрямованої на засвоєння ними педагогічне адаптованого соціального досвіду, та взаємодії в цьому процесі, відбір змісту, форм, методів, засобів навчання. Один із важливих етапів у роботі вчителя — стимулюючо-моти-ваційний, спрямований на формування позитивного ставлення школярів до своєї навчально-пізнавальної діяльності. Важливо, щоб учень сам виявляв бажання пізнавати нове. Для цього необхідно спиратися на потреби, інтереси людини. С.Т. Шацький відзначав1: Щацкий С Г. Избр. пед. соч. - М., 1962. — Т. 2. — С. 76.
1. У дітей дуже сильно розвинуто інстинкт товариськості, вони легко знайомляться один з одним — ігри, розповіді, невгомонна балаканина є ознаками цього інстинкту. 2. Діти — наполегливі дослідники за природою, звідси — їх легко збуджена цікавість, безкінечна кількість запитань, бажання до всього торкатися, все обмацувати, випробувати. 3. Дітям необхідно проявляти себе, говорити про себе, про свої враження. Звідси постійне висування свого «Я» і величезний розвиток фантазії, уявлення — це інстинкт дитячої творчості. 4. Дітям подобається творити, створювати щось незвичайне із нічого, доповнюючи відсутнє уявленням. 5. Величезну роль у формуванні дитячого характеру має інстинкт наслідування. І.П. Подласий, спираючись на працю Г. Оверстрига, називає конкретні стимули виховання і навчання школярів1: — спиратися на бажання людини, враховувати її інтереси, вподобання; — заохочувати бажання домагатися визнання; — визнавати достойність, гідність особистості; — схвалювати успіхи, показувати досягнення; — робити роботу цікавою; — звертатися до самолюбства людини; — обережно підтримувати суперництво. Отже, ефективність навчання визначається сформованістю у школярів потреби у знаннях. Мотив як спонукальна сила навчально-пізнавальної діяльності стимулює оволодіння дітьми змістом освіти. Прийнято розрізняти дві великі групи мотивів: 1) пізнавальні, пов'язані зі змістом навчальної діяльності та процесом її виконання; 2) соціальні мотиви, пов'язані з взаємодією школяра з іншими людьми. А.К. Маркова першу групу розбила на підгрупи: а) широкі пізнавальні мотиви, які орієнтують школярів на оволодіння новими знаннями (інтерес до нових цікавих фактів, явищ або інтерес до суттєвих якостей явищ, до закономірностей у навчальному матеріалі, теоретичних принципів, ключових ідей); б) навчально-пізнавальні мотиви, які відбивають орієнтацію школярів на засвоєння способів здобування знань (інтереси до прийомів самостійного придбання знань, методів наукового пізнання, способів саморегулювання навчальної роботи, раціональної організації своєї навчальної праці); в) мотиви самоосвіти, які знаходять вияв у спрямованості школярів на самостійне удосконалювання засобів, придбання знань. Соціальні мотиви також мають декілька підгруп: а) широкі соціальні мотиви, які виявляються у прагненні придбати знання, щоб ПодлашйИ.П. Педагогика. Новьш курс. — М, 1999. - Кн. 1. — С. 400—411. 2.1. Процес навчання ___________________________________ 211 бути корисним Батьківщині, суспільству, бажанні виконати свій обов'язок, у розумінні необхідності навчання, почутті відповідальності, бажанні добре підготуватися до майбутньої професії, тобто це мотиви необхідності, обоє 'язку, б) вузькі соціальні мотиви, які відбиваються у прагненні зайняти певну позицію, місце у стосунках з оточуючими, одержати їх схвалення, заслужити у них авторитет. Різновидом таких мотивів вважають «мотивацію благополуччя» (прагнення одержувати лише схвалення з боку вчителів, батьків, товаришів), мотиви самоствердження (бажання зайняти місце лідера, здійснювати вплив на інших учнів)1. Успішність навчання визначає не сам факт наявності тих чи інших мотивів, а їхній особистісний сенс для учня, самостійність виникнення і виявлення, рівень свідомості, стійкості. Завдання вчителя — аналізувати особливості мотивів кожного учня, стимулювати позитивні мотиви навчальної діяльності, розглядаючи їх як такі, що розвиваються, тобто як динамічне явище. Це завдання найбільш успішно розв'язується в умовах співробітництва вчителя і учнів у навчанні, їх спілкування. І.П. Павлов експериментальне довів величезне значення емоцій для продуктивної роботи кори головного мозку: позитивні емоції тонізують його роботу, а негативні — гальмують, пригноблюють. Тому «викладання необхідно орієнтувати не безпосередньо на формування певних знань, умінь і навичок, а на розкриття дітям особистісного сенсу самого навчання, на розвиток адекватного ставлення дітей до учіння, його мотивації, на формування особистості в цілому. Саме в цьому психологічна основа єдності навчання і виховання. Без відповідного методичного забезпечення навчання неминуче перетворюється у формальне «натаскування» дітей»2. Наступний етап — операційно-пізнавальний, який передбачає організацію пізнавальної діяльності школярів: сприйняття навчального матеріалу, усвідомлення, закріплення, застосування. Діяльність учителя включає також контрольно-оцінюючий етап. Тобто педагогічне діагностування, контроль за ходом навчання (перевірку, аналіз, оцінку результатів діяльності), корегування педагогічної діяльності й учіння учнів. Проблема учіння як діяльності учнів може розглядатися з різних боків. Так, І. Лінгарт визначає аспекти учіння з позицій: а) біології — •"• як процес, де розглядається спадковість, середовище, регуляція;, б) фізіології — як вироблення умовних рефлексів, аналітично-синтетичної діяльності мозку; в) психології — як активність суб'єкта, як 1 Маркова А.К. Формирование мотивации учення в школьном возрасте. — М. 1983. - С. 12-13. г «Формирование учебной деятельности школьников». — М., 1982. — С. 16.
діяльність, як фактор психічного розвитку, який приводить до змін поведінки людини; г) соціології — як фактор соціалізації, як умова зв'язку індивідуальної і суспільної свідомості; д) аксіології етики — як процес ціннісного формування і самовизначення, засвоєння суспільних норм, правил, цінностей; е) кібернетичної — як інформаційний процес у на-j вчаючій системі, яка характеризується управлінням, прямими і зворотними зв'язками, розробкою стратегій, програм і алгоритмів; є) філософії (в гносеологічному плані) — як специфічна форма пізнання, розв'язання протиріч між об'єктивним і суб'єктивним, формою і змістом, та ін.; ж) логіки — як основа формування логічного мислення1. У працях Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейна учіння розглядається не як здобуття знань, умінь, навичок, а як розвиток — здібностей, нових якостей. П.Я. Гальперін визначає учіння як засвоєння знань на основі дій, які здійснює суб'єкт. Д.Б. Ельконі-ним і В.В. Давидовим учіння розглядається як специфічний вид навчальної діяльності. В теорії О.М. Леонтьєва учіння розгляда-. ється (поряд з грою, працею) як тип провідної діяльності, в якій формується сама особистість учня. На основі цих підходів учіння можна визначити як пізнавальну діяльність учнів, спрямовану на засвоєння знань, умінь, навичок, у процесі якої відбувається розвиток і виховання особистості, тобто певною мірою це процес змін індивіда, тому що в навчальній діяльності формується не лише знання і уміння, а й здібності,: установки, вольові та емоційні якості на базі вже набутого досвіду, знань, способів діяльності. 1 Засвоєння являє собою перетворення певного змісту в надбан-| ня особистості. Головними його структурними компонентами є: 1. Усвідомлення (розуміння, прийняття) мети навчальних за-| вдань або самостійна її постановка. Школяр свідомо чи несвідоме співставляє навчальні завдання «із значенням учіння для себе, із| своїми можливостями» (А.К. Маркова). 2. Сприйняття об'єкта учіння, що передбачає відбиття у свідомості індивіда предметів і явищ дійсності, які діють у даний момент на органи відчуттів. Сприйняття може бути безпосереднім, тобто наочно-образним відбиттям предметів, явищ, процесів оточуючого світу за допомогою органів почуттів, або опосередкованим, в основі якого друга сигнальна система, коли сприйняття утворюється за допомогою словесного пояснення вчителя. На базі безпосереднього або опосередкованого сприйняття в учнів виникають образи предметів, явищ, процесів або уявлення про них. Сприйняття передбачає такі дії, як: розглядання, слухання, читання, спостереження за процесами, предметами. Вчитель при цьому звертає увагу школярів на головне, суттєве, бо учень Лингарт Й. Процесе й структура человеческого учення. — М., 1970. — С. 16—31. 2. 1. Процес навчання 213 може розглядати, слухати, але бачити або запам'ятовувати не те, заради чого вчитель організував сприймання. 3. Усвідомлення навчального матеріалу, який вивчається. Це центральна ланка засвоєння, яка вимагає певних дій: — аналізу, синтезу (розділення об'єкта вивчення на частини і об'єднання їх на новій основі); — визначення головного, для чого учень повинен виявити основну думку, знайти ключові слова і поняття, сформулювати заголовок, скласти план певного тексту тощо; — порівняння, зіставлення, тобто встановлення схожості та різниці між предметами або їх окремими елементами і ознаками. Порівняння, на думку К.Д. Ушинського, є «основою будь-якого розуміння і будь-якого мислення. Все у світі ми пізнаємо не інакше, як через порівняння, і якщо б нам представили який-небудь новий предмет, який ми не змогли б ні з чим порівняти і ні від чого відрізнити (якщо б такий предмет був можливий), то ми не змогли б скласти про цей предмет жодної думки і не змогли б сказати про нього жодного слова»; — абстрагування і конкретизації, які вимагають мисленого відвернення від певних ознак предметів і визначення одного, необхідного в даній конкретній ситуації. Підкреслення певної ознаки веде до конкретизації; — аргументації, доказу. Сутність цих дій в обґрунтуванні тих чи інших положень, установленні причинно-наслідкових відношень у процесі написання рецензій, творів, участі в диспутах, розв'язанні проблемних питань, пізнавальних завдань тощо; — узагальнення, тобто об'єднання об'єктів мислення, визначення загальних суттєвих рис. Результат усвідомлення, осмислення — утворення понять, які відбивають узагальнені уявлення індивіда про сутність предмета, явища, процесу тощо. 4. Закріплення. Для міцного запам'ятовування необхідне повторне осмислення, неодноразове відтворення засвоєного. З цією метою можна використовувати опорні сигнали, проблемні запитання, переказ (усний або письмовий), складання плану, графіків, таблиць та ін. 5. Застосування знань: виконання вправ, лабораторних робіт, практично виготовлених предметів із заданими властивостями проведення експериментів тощо. 6. Самоконтроль і самооцінка, які необхідні для успішного виконання навчальних дій. Розрізняють, як зазначає А.К. Маркова1, три види самоконтролю: підсумковий (учень виконує роботу і порівнює її результати зі зразком), поопераційний (учень виконує роботу, в про- 1 Маркова А.К. «Формирование мотивации учення в школьном возрасте». — М.,
цесі якої сам або на запитання вчителя може сказати, що робить і як), прогнозуючий (перспективний, випереджаючий, коли учень може визначити, з яких етапів буде складатися його праця). Самооцінка — це оцінка учнем міри засвоєння конкретного змісту. Вона може бути глобальною (стосуватися всієї роботи) або диференційованою (стосуватися окремих етапів, ланок), адекватною і неадекватною (завищеною, заниженою) у порівнянні з реальними можливостями учня. Схематично структуру процесу навчання відбито в таблиці. Таблиця 11 Процес навчання
1. Дидактичне проектування навчання школярів: — конкретизація мети, завдань навчання. (На конкретному уроці — це очікувана якість діяльності учня, рівень засвоєння змісту навчання); — конкретизація змісту навчання; — планування методів, засобів, форм навчання. 2. Стимулювання школярів до пізнавальної діяльності (постановка мети, визначення завдань, формування позитивних мотивів учіння). 3. Організація дидактичного процесу, під час якого відбувається засвоєння учнями змісту освіти: — організація сприйняття; — організація усвідомлення; — організація закріплення; — організація застосування знань. 4. Контроль і оцінка результатів навчання, корекція процесу навчання. Усвідомлення учнями навчальної мети, завдань, їх сприйняття, формування внутрішнього настрою на успішне учіння. Сприйняття навчального матеріалу (розгляд, прослуховування, читання, спостереження тощо. Результат — уявлення). усвідомлення (аналіз, синтез, порівняння, зіставлення, абстрагування, конкретизація, аргументація, класифікація, узагальнення, виділення головного тощо. В результаті — утворення понять, узагальнених уявлень про сутність явищ або предметів). Закріплення знань. Застосування знань, формування умінь, навичок. Самоконтроль.
Учіння вимагає оволодіння школярами узагальненими уміннями, формування яких передбачає наступні етапи: 2.1. Процес навчання ___________________________________ 215 1) усвідомлення учнем значення уміння використовувати певну дію; 2) визначення мети дії; 3) усвідомлення наукових основ дії; 4) визначення структурних компонентів дії; 5) визначення раціональної послідовності виконання операції, з яких складається дія, — побудова моделі (алгоритму) дії; 6) виконання невеликої кількості вправ, які контролюються вчителем з точки зору їхньої відповідності нормам; 7) навчання самоконтролю за виконанням певної дії; 8) організація вправ, які вимагають від учнів умінь самостійно виконувати певну дію; 9) використання умінь виконувати певну дію у процесі оволодіння новими, більш складними уміннями1. У залежності від дидактичних завдань, особливостей навчальних предметів будуються різні моделі етапів процесу навчання. Дж. Брунер2 акт навчання уявляє як три процеси: одержання нової інформації; трансформацію знань, яка передбачає перебудову наявних знань у зв'язку з розв'язанням нових завдань і перевірку ступеня адекватності тих способів, які обираються для роботи з інформацією, що міститься в задачі. Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.012 сек.) |