Словесні методи

До них належать усне викладання знань (лекція, пояснення, розповідь), бесіда, диспут, рольова гра, драматизація, робота з кни­гою. Загальним для всіх цих методів є слово (усне чи писемне) як джерело знань, хоча кожен із методів має свої особливості.

Усний виклад. Під викладом учителя розуміємо представлення учням навчального матеріалу за допомогою слова з метою форму­вання у них знань, умінь, переконань. Це — монологічна форма навчальної роботи. Викладач повідомляє інформацію, учень сприй­має її, осмислює, запам'ятовує, а потім репродуктує засвоєне. Живе слово вчителя може поєднуватися з іншими засобами: читанням книги, демонстрацією картини, проведенням дослідів, показами, як виконуються дії (читати, співати, писати тощо). Цей метод ви­магає багатопланової діяльності педагога:

— виклад певного фрагмента навчального матеріалу;

— встановлення контакту з класом;

— стимулювання учнів до сприймання матеріалу;

— керівництво пізнавальною діяльністю школярів;

— передбачення свого викладу, його змісту, форм і самооцінки.

2.5. Методи навчання 315

Але саме на цей метод припадає в середньому 51,8 %, в той час як на долю підручника як джерела інформації припадає 19,3 %'.

Види усного викладу:

Розповідь — живий, образний, емоційний виклад будь-якого питання, недовгий за часом, що містить переважно фактичний матеріал.

Розповідь учителя широко застосовується в усіх класах серед­ньої школи, однак у початковій та неповній середній школі вона використовується значно більше, ніж у старших класах. Розповідь в основному знаходить застосування у викладанні історії, літера­тури, географії, хоча її використовують учителі інших дисциплін. Вона триває до 15 хвилин у молодших класах і до 25 хвилин — у старших. Така тривалість забезпечує увагу до розповіді.

Виділяють розповіді: художні, науково-популярні, описові.

Художня розповідь у своїй основі становить образний переказ фактів, вчинків дійових осіб (наприклад, у молодших класах ви­користовують розповіді про тварин, географічні відкриття, у стар­ших — історії створення художніх творів тощо).

Науково-популярна розповідь заснована на аналізі фактичного матеріалу. У цьому випадку виклад пов'язаний з теоретичним ма­теріалом, з абстрактними поняттями. Під час викладу учні повин­ні слідкувати за ходом аргументації, за тим, як із одного твер­дження витікає інше, як аналіз і синтез допомагають формулюва­ти висновки. Цей вид розповіді як складна форма викладу використовується переважно у старших класах.

Розповідь-опис дає послідовний виклад ознак, особливостей, властивостей, якостей предметів і явищ навколишньої дійсності (опис історичних пам'ятників, музею-садиби та ін.).

Пояснення — доказовий виклад матеріалу вчителем, пов'яза­ний з вивченням правил, математичних дій, законів, явищ. Учи­тель висуває певну тезу і подає систему її обґрунтування.

Шкільна лекція — виклад учителем проблеми, важливого питан­ня навчальної програми. Як метод навчання лекція використовуєть­ся переважно у старших класах. Залежно від дидактичної мети розріз­няють лекції, у яких зміст безпосередньо доводиться до учнів у гото­вому для запам'ятовування вигляді. Більш складний характер має проблемна лекція. Активізації пізнавальної діяльності учнів сприяє: запис основної думки, тез, конспектування, складання плану та ін.

У чому ж позитивні позиції цих методів?

1. Слово вчителя не тільки несе інформацію, але й керує одно­часно пізнавальною діяльністю учнів, готуючи до сприйняття, впливаючи на думки і почуття учнів одночасно.

^u Зорина Л.Я. Слово учителя в учебном процессе. — М., 1984. — С. 12.

316 ___________________________________ Розділ 2. Дидактика

2. Учитель не лише повідомляє учням певну інформацію, але й виявляє своє ставлення до них, бо, викладаючи матеріал, пере­конує учнів. Таким чином, живе слово зберігає в собі великі виховні можливості.

3. Викладання забезпечує системність у вивченні програмово­го матеріалу та реалізацію інших принципів навчання.

4. Метод рухомий, гнучкий, може охоплювати різноманітні за­соби і прийоми (грамзапис, ілюстрації тощо). Вчитель має можли­вість ураховувати особливості сприйняття учнями матеріалу. Якщо учень чого-небудь не розуміє, вчитель ще раз може розкрити сут­ність теми, більш детально її пояснити тощо).

5. Викладання дає можливість учителю використовувати най­новіші наукові дані, підходи, які ще не знайшли відображення в під­ручниках, здійснювати принцип зв'язку теорії з практикою.

6. Викладання дає можливість зекономити нас на вивчення програмового матеріалу.

7. Викладання демонструє учням приклади логічної, яскравої мови вчителя, його культури.

Разом з тим необхідно відзначити і основний недолік цього методу — при більшій активності вчителя недостатня пізнавальна активність школярів. Учитель не має можливості пристосуватися до характеру сприйняття слова кожним учнем.

У педагогічній літературі обґрунтовано окремі шляхи подолан­ня недоліків методів усного викладу;

1. Чітке визначення мети і завдань викладу того, що необхідно засвоїти школярам.

2. Стимулювання позитивної мотивації пізнавальної діяльнос­ті учнів.

3. Реалізація основних принципів навчання.

4. Забезпечення інтересу школярів до процесу пізнання, змісту матеріалу: стимулювання їх активності, чому сприяє змістовність, новизна матеріалу, відмінність його від викладу в підручнику; скла­дання учнями плану викладу, конспектів; поєднання повідомлен­ня з прикладами; опора на життєвий досвід; риторичні запитан­ня; елементи цікавості, виділення вчителем стрижневих питань, використання засобів наочності; проблемного викладу тощо.

5. Встановлення доброзичливих стосунків між учителем і учня­ми, чому сприяє емоційність вчителя, його впевненість; характер контактування з класом (жарт, гостре слово, повага до школярів), ставлення до власного предмета, вміння підтримувати дисципліну в класі, поза вчителя (краще стояти, а не ходити по класу; володі­ти руками). Велике значення має форма викладу, мова вчителя (відсутність слів-паразитів, штампів; простота, стислість, різність,

ТЄМП)..„,„,.. .,.?•.;.,,.....,;,,........,..,. „,,,,.,..,„,,;,.М'...,2,.',„,,.,«,•..»-

25. Методи навчання __________________________________ 317

П.Ф. Каптерев писав: «Одна і та ж наука у викладі різних осіб справляє часто притягальне діяння неоднакової сили: в одного викладача вона виграє, а в іншого — програє.

Якщо він викладає науку абсолютно холодно і байдуже, якщо вид­но, що йому, власне, все рівно, чи все гаразд з його наукою, що, сло­вом, він займається нею лише за обов'язком, а не за душевною схиль­ністю, то таке ставлення вчителя до науки може відбитися і на учнях»¹.

«Мистецтво класної розповіді зустрічається у викладача неча­сто — не тому, що це рідкий дарунок природи, а тому, що й обда­рованій людині треба багато попрацювати, щоб виробити в собі здібність цілком педагогічної розповіді»².

Бесіда

Це діалогічний метод навчання, при якому вчитель за допомо­гою вдало поставлених питань спонукає учнів або відтворювати раніше набуті знання, або робити самостійні висновки-узагаль-ненн на основі засвоєного фактичного матеріалу.

Перевага бесіди у тому, що вона сприяє розвитку активності, самостійності учнів, формуванню переконань.

Незважаючи на позитивні якості, бесіда не може бути універ­сальним методом навчання, оскільки вона вимагає витрати вели­кої кількості часу, певного запасу знань для ЇЇ проведення тощо.

Види бесід у залежності від дидактичної мети:

1. Вступна бесіда проводиться, звичайно, з учнями як підготов­ка до лабораторних занять, екскурсій, до вивчення нового матеріалу.

2. Повідомлювальна бесіда. Базується бесіда переважно на спо­стереженнях, що організуються вчителем на уроці за допомогою наочних посібників, записів на дошці, таблиць, малюнків, а та­кож на матеріалі текстів літературних творів, документів.

3. Бесіда-повторення використовується для закріплення навчаль­ного матеріалу.

4. Контрольна бесіда — для перевірки засвоєння знань.

За характером діяльності школярів у процесі бесіди можна ви­ділити 2 основних види: 1) евристична; 2) катехізична.

Евристична бесіда (від грец. знаходжу, винаходжу) — метод навчання, який передбачає, що вчитель уміло поставленими за­питаннями скеровує учнів на формування нових понять, виснов­ків, правил, використовуючи свої знання, спостереження. Еврис­тична бесіда, її використання пов'язано з іменем грецького філо­софа Сократа, який своїм учням не викладав ті чи інші істини, а вів з ними бесіду, в результаті якої встановлювалась істина. Він

Kanmepee П.Ф. Избр. пед. соч. — М.: 1982. — С. 588, 590.

Ушинскш К.Д. Избр. произв.: В 4 т. — Т. 1. — М.; Л., 1946. — С. 109.

318 ____________________________________ Розділ 2. Дидактика

про себе казав, що діє, як повитуха (сама не родить дитя, а допо­магає йому народитися).

Під час евристичної бесіди учні у відповідь на поставлені за­питання не повторюють завченого матеріалу, а за допомогою вчи­теля дають самостійні пояснення або роблять висновки на основі своїх отриманих раніше знань.

Катехізична бесіда. Катехізисом у старій школі називали під­ручник з релігії. У ньому подавалися релігійні догми у формі за­питань і відповідей. Від учнів вимагали точного відтворення пи­тання і запропонованої у підручнику відповіді. Згодом бесіди, спря­мовані на відтворення відповідей, які вимагають тренування пам'яті, стали називати катехізичними.

Ці бесіди панували в середніх віках, відповідаючи вимогам догматичного-навчання.

За формою проведення бесіди можуть бути: фронтальними (пи­тання звернені до всіх учнів класу), індивідуальними (питання ад­ресовані одному учневі), груповими (питання звернені до групи учнів).

Вимоги до проведення бесіди:

1. Чітка постановка мети бесіди відповідно до мети та завдань уроку.

2. Наявність плану-пита'п-ника.

3. Правильна постановка питань:

— стислість, доступність;

— система питань, одне мусить логічно випливати з попе­реднього;

— не допускати «каверзних» питань, уникати невизначених (що знаєте про...);

— ставити питання всьому класу.

4. Виявляти гнучкість при проведенні бесіди.

5. Підбивати підсумки, робити висновки.

Дискусія, диспут. Ці методи навчання близькі до методів бесі­ди. Диспут — це публічна суперечка на наукову або суспільне ва­жливу тему. Дискусія — суперечка, обговорювання будь-якого питання. Цей метод навчання засновано на обміні думками між учнями, учителем та учнями, що вчить самостійно мислити, роз­виває здібність до практичного аналізу, старанної аргументації висунутих положень, поважання думки інших.

В. Оконь у книзі «Введение в обшую дидактику» виділяє такі різновиди дискусії:

а) дискусія, що здійснюється під час спільного вирішення про­блеми класом чи групою учнів;

б) дискусія, що скерована на формування переконань молоді. Вона в основному торкається особистих проблем, власного став-

2.5. Методи навчання ____________________________________ 319

лення школярів до тих чи інших фактів, подій. Вирішальну роль у такій дискусії відіграють не стільки факти та аргументи, скільки власні оцінки учнів, система їх цінностей;

в) дискусія, метою якої є обгрунтування наукових положень, даних, що вимагають попередньої підготовки школярів за джере­лами більш широкими, ніж матеріал підручника¹.

Готуючи диспут, дискусію, необхідно старанно вивчати клас, рівень підготовки, інтереси школярів для визначення теми диску­сії, формулювання питань та ін.

У процесі проведення диспутів треба вчити учнів вести обмін думками, суперечку, обґрунтовувати свої думки. З цією метою уч­ням можна пропонувати літературу, яка б збагачувала їх конкрет­ними аргументами в дискусіях.

Метод драматизації, який знаходить широке застосування пе­реважно при вивченні дисциплін гуманітарного циклу, дозволяє успішно розвивати творчі здібності, уяву, активність і самостій­ність учнів. Метод засновано на виконанні учнем ролі в придума­ній ігровій ситуації. Учень створює образ героя, який жив колись або живе зараз, роль героя у художній літературі або вигаданого героя, персонажа.

Метод драматизації може набувати форми монолога, діалога, дискусії на певну тему, відтворення подій (розповідь про героя від імені інших героїв; засідання воєнної ради (із розповіді про істо­рію держави; супротивники за столом переговорів та ін.).

Робота з книгою. Сутність цього методу полягає в організації самостійної роботи учнів над друкованим текстом. Джерелом знань учнів можуть бути: підручники, посібники, науково-популярна література, газети, журнали, збірники вправ, матеріали першодже­рел, довідники, словники.

Робота з книгою, по-перше, дає можливість учням самостійно набувати нових знань, закріплювати їх, розширювати та поглиб­лювати набуті на уроках знання; по-друге — спонукає школярів до оволодіння методами самоосвіти, а саме; способами користу­вання книгою, засобами інформації, загальними і спеціальними журналами, радіо, телебаченням, касетами та платівками.

Самостійна робота учнів може забезпечити реалізацію прин­ципу індивідуального підходу в навчанні, дозволяючи диференці­ювати навчальні завдання, свідомість і міцність опанування знань, розвиток пізнавальної активності тощо.

Окремі види самостійної роботи з друкованим матеріалом:

1. Самостійне вивчення за підручником, іншими джерелами. Досвідчені викладачі спеціально виділяють деякі нескладні пи­тання для самостійного їх вивчення за книгами.

¹ Оконь В. Введение в общую дидактику. — М., 1990. — С. 273—271.

320 Розділ 2. Дидактика

1. Попереднє ознайомлення з навчальним матеріалом з теми наступного уроку з метою введення учнів у те коло питань, яке доведеться вивчати на уроці (учні читають матеріал підручника, ставлять питання за матеріалом прочитаного, а також записують питання, на які не можуть відповісти). У класі вчитель відповідає на запитання учнів і сам далі ставить питання школярам.

3. Підготовка відповідей за підручником, іншими джерелами на поставлені вчителем запитання. Для цього учні повинні прочита­ти текст, визначити головну думку, знайти обґрунтування голов­ної думки, тобто виділити певні факти, положення, що містяться в тексті для обґрунтування головного, здійснити логічний взаємо­зв'язок між фактами, положеннями та поставленим питанням.

4. Читання тексту підручника, навчального посібника з метою закріплення здобутих знань. Такий вид самостійної роботи потре­бує порівняння фактів, явищ, групування матеріалу за певною ознакою тощо.

5. Розгляд і аналіз таблиць, малюнків, ілюстрацій, розташова­них у тексті підручника.

6. Записи з самостійно прочитаного: виписки, цитати, скла­дання плану, тез, конспектів, анотування. Така робота проводить­ся під час вивчення першоджерел (літературних творів, наукових статей, історичних документів тощо); спочатку процес читання повинен бути орієнтовним, а потім основним. Під час орієнтовного читання учні побіжно продивляються матеріал, що потребує ви­сокої культури читання. При повторному, основному, читанні учні роблять необхідні записи.

7. Підготовка повідомлень, рефератів, доповідей, рецензій, що вимагає від учнів не тільки вмінь працювати з літературою, але й її добору.

Самостійна робота в навчальній діяльності вимагає від школя­рів оволодіння конкретними прийомами:

— культури читання (наприклад, динамічним, швидким чи­танням);

— культури слухання;

— короткого, але найбільш раціонального запису (виписок, планів, тез, конспекту, анотації, реферату, рецензії);

— запам'ятовування (структурування навчального матеріалу, використання певних прийомів мнемотехніки з опорою на образ­ну і слухову пам'ять);

— зосередження уваги, що вимагає використання школярами різних видів самоконтролю, поетапної перевірки своєї роботи; визначення «одиниць» перевірки, порядку здійснення;

— пошуку допоміжної інформації (робота з бібліографічними матеріалами, довідниками, каталогами, словниками, енциклопе­діями), її збереження в домашній бібліотеці; «_{; ч},«,..,4»;,,;,^.

2.5. Методи навчання 321

— підготовки до екзаменів, заліків, семінарів, лабораторних робіт;

— раціональної організації часу, обліку витрат його, розумно­го чергування праці і відпочинку, усних та письмових завдань¹.

Організація самостійної роботи школярів у навчальній діяльно­сті під безпосереднім або опосередкованим керівництвом учителя забезпечує потреби особистості в якісній самостійній навчально-пізнавальній діяльності без участі дорослих. Така діяльність є доб­ровільною, виконується в позаурочний час і розглядається в кон­тексті самоосвіти особистості. Вона є «вищою формою її навчаль­ної діяльності за критерієм саморегуляції цілеположення»².

Спеціальна програма навчання старшокласників самостійній роботі повинна включати:

— діагностування школярем особистої пізнавальної потреби у розширенні, поглибленні сукупності знань, які одержує в школі;

— визначення особистісних інтелектуальних, фізичних мож­ливостей, зокрема об'єктивної оцінки вільного від відвідування школи часу;

— визначення мети самостійної роботи — найближчої і відда­леної. Наприклад, необхідно дати собі відповідь, чи це потрібно для задоволення пізнавальної потреби, чи, наприклад, для продо­вження навчання у вищому навчальному закладі;

— самостійний вибір школярем об'єкта вивчення і його обґру­нтування для себе (таким об'єктом може бути історія Англії; по­езія, музика Німеччини, мистецтво Франції тощо) при вивченні іноземної мови;

— розробку конкретного плану, довгострокової і найближчої програми самостійної роботи;

— визначення форм і часу самоконтролю.

.; Наочні методи навчання