Релігійно-етичні концепції

Екзистенційні мотиви не залишили байдужою і релігійну етику, досить чітко проявившись у такій течії протестантизму як неоортодоксія (або "теологія кризи", або "діалектична теологія"). Його підстави заклали в 20-і роки європейські теологи К.Барт і Е.Бруннер, а пізніше розвинули Рейнхольд і Річард Нібури, П.Тилліх (США).

Етична проблематика займає в неоортодоксії привілейоване положення, тому що погляди її представників виходять за межі релігійної свідомості. Обираючи в якості основних теоретичних джерел вчення Августина Блаженного, ідеї ініціаторів Реформації Лютера і Кальвіна, філософію Кьєркегора, неоортодокси своїм головним завданням вважають осмислення буття людини в сучасному світі. Поштовхом для оформлення світогляду усвідомлення кризового стану суспільства, розчарування в історії, відчуття абсурдності світу та його сторонності людині. "Іронія історії", на думку Рейнхольда Нібура, полягає в безглуздості людських спроб підкорити її собі, тому що при цьому завжди виходить непередбачений результат: історія ірраціональна, непідвласна розумінню і волі. Тому треба відмовитися від ідеї соціального прогресу й намірів узгодити суспільне буття з законами християнської моралі, а також від ілюзорної надії на виживання (знищення) зла — воно глибоко укорінено в людській природі. Навколо теми "зіпсованості особистої душі" і будуються етичні погляди неоортодоксів, що сплітаються з песимістичної, ірраціоналістичної, індивідуалістичної "мелодій".

Трагізм людського існування, на думку неоортодоксів, пов'язаний з роздвоєністю буття. Мається на увазі "двозначність" людської природи: людина є одночасно тварина, обмежена своєю тілесною субстанцією і соціальними обставинами, і творіння бога, що успадковує від нього духовні пориви і здатність до творчості. Крім того, людське існування розірване на дві протипоставлені сфери — щиру й неістинну, котрим відповідають протилежні моральні орієнтації.

Несправжнє буття розгортається в мирському соціальному просторі, що надає можливість реалізації тваринного начала. Діяльність, здійснювана тут, необхідна і може приносити свої плоди (наприклад, у галузі політики, мистецтва, науки і т.д.), але ні за яких умов не "рятує" людину й не наближає її до дійсності. Зрозуміло, що і мораль тут перекручена, вона пристосована до гріховної природи людини і не охороняє її від зловживань волею. Замість того, щоб усвідомити свою незначність перед "величчям божим", людина намагається ствердити свій егоїзм і навіть зазіхає на "божеські повноваження" керування історією.

Покинутість цього світу богом визначає його абсурдність і прирікає людину на безглузде, сповнене драматизму існування, пронизане такими невиліковними, на думку Тилліха, станами, як занепокоєння, страх, розпач. Трагізм збільшується і природою бога, що інтерпретується "діалектичною теологією" досить своєрідно. У якості "зовсім іншого" і "цілком довершеного" бог абсолютно протистоїть недосконалій, споконвічно гріховній, незначній людині, не здатній осягнути свого творця. Для людського розуму бог закритий, знайти відношення до нього людина може тільки на межі свого життя, за допомогою максимальної емоційної напруги, що спонукує до появи "віри, що скасовує розум". Усвідомлення своєї "негативності" (недосконалості, гріховності, "винності"), протиставлення свого "я" соціальним впливам і наполегливий пошук у цьому "я" основ віри в бога — такий шлях до дійсності. Таким чином, джерелом справжньої моралі виявляється внутрішнє, антисоціальне "я".

Справжнє буття — простір іншого роду, ніж соціальна реальність. Його головним вимірником виступає спрямованість людини до абсолюту, що дозволяє орієнтуватися на вищі моральні цінності (любов, милосердя і т.п.) і переборювати егоїзм і свавілля.

Свобода можлива поза суспільством, як "свобода духу". Тільки ставши "перед особою бога", людина одержує право вільної інтерпретації моральних велінь, що виходять від творця. Тут виникає парадокс, зафіксований Нібуром, — наділяючи своє створіння волею, бог одночасно обмежує її своєю сваволею. Вихід уявляється таким: "людина найвищою мірою виявляє свою волю у відкритті того, що вона не вільна". Проте, таке положення справ ніяк не зменшує міри відповідальності людини, належної виявлятися в постійному відчутті провини і невигойно "хворої совісті".

Визначене співзвуччя ідеям екзистенціалістичного характеру можна вловити й в етичній творчості представників такого теїстичного напряму філософії ХХ століття як персоналізм. Оскільки моральні орієнтації виражені тут більш оптимістично, можна двома словами їх торкнутися.

Персоналізм у цілому є своєрідною релігійною формою ствердження особистості як вищої духовної цінності. Границі цього напряму розпливчасті, тому що ідеї такого роду були поширені досить широко в багатьох країнах, але центром його "мешкання" безумовно є Франція, а головним ідеологом — Е.Муньє.

Персоналізм уповає на "революцію духу", що повинна здійснюватися "чистими" засобами і визначати економічні перетворення. Однак колись необхідно зрозуміти сутність особистості та ствердити її як "єдину реальність". Виступаючи проти узагальненого, абстрактного підходу до людини в класичній філософській традиції, персоналізм прагне представити особистість у всій повноті її конкретних виявів, активної діяльності. Будучи "пучком з багатьма пагонами" (Ж.Лакруа), особистість твориться в психологічній і соціологічній взаємодії з іншими людьми, але, будучи по суті втіленим духом, залишається "метафізичною таємницею" (Муньє) і розкриває свою дійсність тільки перед особою бога.

Персоналісти розрізняють поняття "індивід", що фіксує заглиблену в себе саму і замкнуту в цьому зануренні людину, і "особистість", що має властивість увійти у відношення до "іншої" і до світу в цілому. Ця здатність комунікації визначається аж ніяк не соціальною природою особистості, а тільки її безпосереднім зв'язком з богом. Загалом, бути особистістю — значить бути з богом, що підтримує людське тяжіння до ідеального, духовного, вищого.

Справжнє місце мешкання душі — світ нетутешній, а земне існування або зовсім позбавлене дійсності, або містить у собі лише його скороминучий відблиск. Тому особистість здобуває себе ціною втрати своїх "тутешніх" надбань, а смерть виявляється "просвітлінням" її "метафізичної таємниці".

Поиск по сайту: