Альтруїзм і егоїзм як явища моралі

Поняття альтруїзму й егоїзму як конкретного втілення добра і, можливо, зла досить актуальні в суспільній свідомості. Термін «альтруїзм» (фр. аltruismе від лат. аlter — інший) уперше ввів один із творців соціології Огюст Конт. У розумінні Конта даний термін протиставлявся вже існуючому термінові «егоїзм». Поняття діючого добра було відоме давно, і воно виражалося словами «доброзичливість», «благодіяння», «милосердя», «турбота», «симпатія», «людяність» і ін. Поняття, близьке до альтруїзму, зустрічається ще в Біблії, коли мова йде про любов до ближнього. Конт виразив альтруїзм у принципі «Живи для інших». Принцип альтруїзму за Контом видозмінювався і здобував інші формулювання, наприклад, «Допомагай ближнім», «Живи і дай жити іншим», «Живи і допомагай жити іншим». Ф.Ніцше вбачав в альтруїзмі лише один із проявів «моралі рабів». У такому ж смислі тлумачать альтруїзм особи, що застосовують теорію Ч.Дарвіна до суспільства. На їхню думку, альтруїзм заважає дії закону природного добору, відповідно до якого слабкіші екземпляри людського виду гинуть, а нові покоління людей відтворюються за рахунок дітей від найбільш пристосованих до життя особин.

Альтруїзм як добро в дії містить у собі кілька істотних моментів. По-перше, альтруїзм здійснюється на основі інтересів, а не потреб, бажань або цілей. Саме здійснення або нездійснення інтересів дозволяє кваліфікувати дії як альтруїстичні або егоїстичні. При цьому мається на увазі не загальний, а чужий інтерес. По-друге, альтруїзм припускає задоволення інтересу іншої людини на шкоду власному інтересу. У цьому відношенні альтруїзм близький поняттю обов’язку, оскільки з обов’язком альтруїзм ріднить відсутність вигоди й деякою мірою самопожертва. У розумінні Л.Н.Толстого духовно розвинена людина живе своїми думками й чужими почуттями, а духовно нерозвинена людина живе своїми почуттями й чужими думками. У третіх, альтруїзм орієнтований не на індивідуальні і навіть не на групові, а на суспільні цінності. Він не замкнутий у відношенні «я — ти», а виражає відносини «я — ми». І.Кант писав: «Той, хто знаходить задоволення в благополуччі людей..., той, кому буває добре, коли добре всім іншим, називається другом людей (людинолюбцем) взагалі». Роблячи добро іншому індивідові, я припускаю, що так повинні вчиняти всі люди по відношенню один до одного. По-четверте, суб'єктом альтруїзму найчастіше передбачається окрема людина, рідше мала соціальна група і ще рідше держава. Це пояснюється зазначеним вище другим моментом поняття. «Ізюминкою» альтруїзму є обмеження власного інтересу на користь інтересу іншої людини. Важко назвати альтруїзмом пожертвування мільйонером однієї гривні жебраку. Ця гривня не збіднить багатія. Інша справа, коли ту ж гривню пожертвує бідняк. Звідси випливає, що не всяка добродійність може бути визнана альтруїстичною. Альтруїзм — це безкорисливе надання добра іншим ціною обмеження власних інтересів. Обмеження власних інтересів — ознака, що не тільки підсилює розповсюджене розуміння альтруїзму, але і який духовно, морально зв'язує суб'єкт і об'єкт альтруїзму.

Специфічна роль, що відіграє альтруїзм у соціальних відносинах, спонукали філософів і вчених до пошуку його причини. Якщо людина — це один з біологічних видів, то відкіля в ньому береться альтруїзм — явище духу? Усі відповіді дослідників виражають два протилежних підходи: культурологічний і біологічний. Прихильники першого підходу вважають альтруїзм явищем не просто людини свідомої, а духовно розвиненої. Прихильники другого підходу стверджують: альтруїзм запропонований людині генетично, так само як він запропонований іншій високорозвиненій тварині.

У 70-80-і рр. минулого сторіччя великою популярністю користувалася стаття В.П.Ефроїмсона «Родовід альтруїзму», у якій автор намагається довести ідею домінування біологічного начала над духовним у поведінці людей. Однак у статті відсутня логіка. Єдиний приклад справжнього альтруїзму тварин, що наводить автор, — це смертельна сутичка, у котру вступили два павіани з леопардом. Ціною свого життя вони врятували інших членів зграї павіанів. Але існують і контрприкдади. Самка скорпіона відгризає голову самцеві після шлюбних ігор, кролиця поїдає породжених нею дітей, лев убиває левенят від інших «пап» і т.д. Приклади, що наводяться в статті, характеризують не альтруїзм, а біологічну доцільність. В.П.Ефроїмсон пояснює повагу до старих з позицій їхньої корисності для роду: вони хоронителі і транслятори безцінних знань і досвіду. Вони «корисні» з погляду життєздатності роду. І відразу автор пише про звичай убивати старих як обтяжуючу громаду марних споживачів убогих засобів існування. Виходить, в одному випадку вони корисні, в іншому — ні. Невже «природна еволюція» у різних ситуаціях поводиться по-різному? Чи можна стверджувати, що емоції людяності, доброти, лицарського відношення до жінок, до старих, до охорони дітей, прагнення до знання — це ті властивості, що спрямовано і неминуче розвивалися під дією природного добору і входили у фонд спадкоємних ознак людини? Як пояснити вислів древніх «Людина людині вовк», як пояснити здичавіння дітей, що виросли в співтовариствах тварин, як пояснити масові факти злочинного поводження, не говорячи вже про поведінку аморальну? Злочинність пояснюється також в основному біологічними факторами, наприклад, підвищенням рівня сечової кислоти в крові або зайвій У-хромосомі. Нормальна система етичних реакцій, подібно будь-якому виду психічної діяльності, цілком здійснюється за умови нормального стану величезної кількості генів людини (близько 7000000). У той же час стверджується, що дитинство, проведене під час відсутності ласки і доброти, породжує злостивість і агресивність, а здатність до чуйності втрачається безповоротно. Однак, ласка, доброта, чуйність — явища виховання, а не спадковості...

Походження і сутність протилежності альтруїзму — егоїзму — не викликає суперечок. Дослідники одностайні в його тваринному походженні. Лише догматично настроєні представники марксизму-ленінізму стверджували, що причина егоїзму — приватна власність, а до неї, нібито, у відносинах людей панував альтруїзм. І.Кант, натураліст і філософ, підкреслює укорінення егоїзму в природі людини: «З того дня, коли людина починає говорити від першої особи, він скрізь, де тільки можна, виявляє і стверджує своє улюблене Я й егоїзм розвивається нестримно, якщо і не відкрито (адже йому протистоїть тут егоїзм інших людей), то таємно, щоб з удаваною самовідданістю і мнимою скромністю тим вірніше піднятися в думці інших». Сучасна наука уточнює Канта в тому змісті, що егоїзм існує в людині задовго до вперше вимовленого «Я». Дослідник Ганс Сельє пише: «Живих істот спонукають до дії різноманітними імпульсами, серед яких себелюбне бажання зберегтися, залишитися живим і бути щасливим займає одне з перших місць. Задоволення інстинктивних потягів, потреба в самовираженні, прагненні нагромадити багатство і домогтися влади — усі ці мотиви в сполученні з багатьма іншими зумовлюють нашу поведінку».

Сутність егоїзму не складає проблеми, проблемність егоїзму виражається в оцінці його ролі в житті людини та суспільства. У цьому питанні думки філософів і вчених розділилися. Одні з них схвалювали або, щонайменше, фіксували дану властивість поведінки людини, інші однозначно її засуджували. Ці оцінки залежали від розуміння сенсу життя людини і від відношення егоїста до інших людей. Т.Гоббс, виділяючи три причини розбратів між людьми — суперництво, недовіра, любов до слави, — писав: «Людське життя може бути порівняне зі змаганням у бігу. Єдина мета і єдина нагорода кожного з учасників - це виявитися перед своїх конкурентів.... Жадібне прагнення до великого багатства і честолюбне прагнення до великих почестей є щось почесне, як ознаки володіння силою до їхнього досягнення. Жадібність і честолюбство, спрямовані на незначні придбання або на маленьке просування по службі — ганебні». Таке відверте виправдання егоїзму нечасто зустрічається у філософській літературі. Набагато частіше філософи дають негативні оцінки. Типовою можна вважати оцінку, дану І.Кантом: «...моральний егоїст — це той, хто всі цілі обмежує самим собою, хто користь бачить тільки в тім, що корисно йому, і, як евдемоніст, вбачає вищу визначальну підставу своєї волі тільки у вигоді й власному щасті, а не в уявленні про обов’язок».

І.Кант, що вважав егоїзм несумісний з поняттями обов’язку і совісті, виділяв три види егоїзму: логічний (невизнання коректності мислення інших людей), естетичний (невизнання смаків інших людей) і прагматичний, визначення якого наведено вище. А.І.Герцен у дусі розумного егоїзму визначає на підставі природи людини: «Є егоїзм вузький, тваринний, брудний, так само як є любов брудна, тваринна, вузька. справжній інтерес зовсім не в тім, щоб убивати на словах егоїзм і похвалювати братерство, а в тім, щоб сполучити гармонічно вільно ці два невід'ємні начала життя людського». Артур Шопенгауер не впевнений у сумісності позначених А.І.Герценом начал. Він виділяє два різновиди егоїзму: егоїзм, що хоче власного блага, і гіпертрофований, злісний егоїзм, що хоче чужого горя. У першому випадку він прикривається ввічливістю, цим «фіговим листком егоїзму». В другому випадку він виступає як оголене злодіяння: «Інша людина, — писав А.Шопенгауер, — була б у змозі вбити іншого тільки для того, щоб його жиром змазати собі чоботи!». І.С.Тургенєв трохи інакше виділяє види: «Є три розряди егоїстів: егоїсти, котрі самі живуть і жити дають іншим; егоїсти, котрі самі живуть і не дають жити іншим; нарешті, егоїсти, котрі самі не живуть і іншим жити на дають. Жінки здебільшого належать до третього розряду». Сучасний дослідник Дж. Ролз виділяє три види егоїзму:

1) диктаторський: «усі повинні служити моїм інтересам»; 2) власної винятковості: «усі повинні додержуватися моральних принципів, крім мене, якщо мені це невигідно»; 3) анархічний, або загальний егоїзм: «усім дозволено переслідувати власні інтереси, як їм заманеться». Перші два види є егоцентризм, третій може бути морально виправданий, якщо егоїст не порушує інтереси інших. Хоча у відношенні до егоїзму переважають негативні оцінки, усе-таки багато визначень і класифікацій допускають можливість його позитивної оцінки.

Етична думка показала ще один вид егоїзму, що не відрізняється особливою оригінальністю і добре знайомий вихованим за соціалізму людям. Цей вид егоїзму був названий безквитковим. «Безквитковий» егоїст — це людина, що, подібно «зайцеві» у суспільному транспорті, у колективі користується результатами чужої праці, не пропонуючи нічого натомість, не вносячи власного внеску, або, що бере від колективу більше, ніж дає. Наявність «безквиткових» егоїстів — закономірність всіх спільнот, у яких рівність заміняє справедливість. Навіть у ранньохристиянських громадах, у яких кожен добровільно вносив визначений вклад, апостол Павло дорікав деяких індивідів за те, що вони більше виносять, чим приносять. Оскільки «загальний казан» був основою ідеалу соціалізму-комунізму, то в ньому не було видно індивідуального внеску кожного члена колективу, а всякі спроби диференціювати трудові зусилля в суспільних фондах споживання припинялися як егоїстичні. У дійсності ж егоїстами були люди, що паразитують на загальному надбанні і ховаються за спиною колективу. При соціалізмі величезним колективом було все суспільство, тому егоїст паразитував і на державі. Приказка «робітники роблять вигляд, що трудяться, а держава робить вигляд, що платить», не позбавлена підстави. Спадщина минулого не зникає в один рік, але довго дає про себе знати, і тому було б перебільшенням думати, що даний тип егоїста викоренений в Україні. Сучасні егоїсти — це люди, що користуються привілеями (не плутати з пільгами). В одного привілеї матеріалізуються завдяки високому положенню в системі державної влади, в інших — завдяки «особливим заслугам», у третіх — завдяки особливій службі, у четвертих — завдяки одному концерту поблизу Чорнобиля і т.д. І це відбувається в той час, коли люди, що дійсно заслуговують більшої частки від суспільного пирога, волочуть жалюгідне існування.

У російській мові слово «егоїзм» перекладається як «себелюбність» при ігноруванні інтересів інших людей. Це вірний, але неповний переклад змісту даного слова. Себелюбність необов'язкова заперечує інтереси інших людей. Вона може відноситися до них позитивно (до визначеної межі) або нейтрально-байдуже. Себелюб піклується лише про себе, але не заважає іншим займатися тим же. Іванов може не бути альтруїстом стосовно Петрова й у той же час він не ворог Петрову. Такого роду значення альтруїзму показувало свою «розумність» у минулому і зберігає її в даний час.

Егоїзм має не тільки негативне значення як антагоніст альтруїзму, але і позитивне значення як спосіб самоствердження людини. Людвіг Фейєрбах вважав егоїзм вираженням природи людини. На його думку, без егоїзму немає людини. Більш того, він вважає егоїзм передумовою альтруїзму: «Людина тільки там задовольняє інших, де вона задовольняє сама себе... Під егоїзмом я розумію... філософський принцип сродний із природою, з розумом людини». Таким чином, дана властивість людини може розглядатися як стимул поведінки, що розвиває достоїнство особистості. Як говорилося колись у США: що добре для Форда, те добре для Америки. Успіх підприємця був у той же час успіхом для суспільства хоча б тому, що Форд більше багатьох інших громадян платив податків.

Як писав О.Уайльд, любов до самого себе — це єдиний роман, що триває довічно. У ньому немає нічого негожого, якщо любов підтримується власними зусиллями, а не паразитує на інтересах навколишніх. Ця особливість роз'яснена Еріхом Фроммом: «Егоїст зацікавлений тільки в самому собі, у своїх бажаннях, знає тільки одне задоволення — брати, а не давати. На світ він дивиться з погляду того, що він може узяти від нього... Любов до себе й егоїзм не тільки не ідентичні, вони діаметрально протилежні. Егоїст любить себе так само мало, як і інших; фактично він навіть ненавидить себе». Таким чином, людина, що любить себе, розвивається за рахунок власних зусиль, егоїст же прагне розвиватися за рахунок інтересів інших людей. Себелюб — трудівник, егоїст — паразит. У цьому їхня головна відмінність.

Відмінність себелюбності від егоїзму дозволяє встановити зв'язок себелюбності з альтруїзмом. Людина, що знає собі ціну, здатна (хоча це не завжди буває) поважати інших таких же індивідів. Вона може також допомагати особам менш обдарованим. М.Сельє так визначає зв'язок альтруїзму з егоїзмом: «Альтруїзм можна розглядати як видозмінену форму егоїзму, колективний егоїзм, що допомагає суспільству тим, що він породжує подяку. Спонукуючи інших людей бажати нам добра за те, що ми для них зробили — і, імовірно, можемо зробити ще, — ми викликаємо позитивні почуття до себе. Це, можливо, найбільш людський спосіб забезпечення суспільної безпеки і стійкості...».

Поиск по сайту: