Джерела та конкретноісторичний характер моралі й права

Моральноправовий аспект культури, або моральноправова культура як така започатковується і розвивається насамперед на основі моделі смислової опозиції профате – сакральне (див. тему 5), яка визначає аксіологічну (ціннісну) позначеність культурного простору. Згадаймо, що в ранній стадії культурогенезу аксіологічна позначеність функціонувала скоріше в ракурсі “наявності – відсутності” цінності або значення як таких, а не в ракурсі “позитивноїнегативної”, тобто власне етичної цінності. Смислом сакрального наділялося дещо взагалі значиме, важливе, виключне, ціннісне виділене в широкому сенсі, тобто значиме і важливе як у позитивному, так і в негативному плані: народження і смерть, успіх у якійсь важливій справі і стихійне лихо, значне реальне досягнення і його успішна імітація (велика ілюзія, обман). Власне, сакральним було все те, що викликало значні переживання людини, її сильний емоційний відгук. Профанні ж значення формувалися в межах неважливого, байдужого, несуттєвого, емоційно не забарвленого.

Отже, сакральна позначеність об’єкта первинно не пов’язувалася з аксіологічною оцінкою в сучасному розумінні цього поняття. Сакралізація означала саме наявність високої значущості як такої, незалежно від її етично позитивного або негативного характеру. Найбільш давні, первинні сакральні культурні смисли аксіологічно амбівалентні через свою глибоку синкретичність.

У темі 5 як про приклад саме такого функціонування конотацій (спектра супутніх значень) сакрального згадувалося про те, що прадавні боги, духи, демони були непередбачувано суб’єктивні й могли виступати як причиною благополуччя, впевненості, відчуття захищеності, так і причиною нещасть, страху. Саме тому давня міфологія фактично ніколи не дає своїм богам моральних оцінок, вони “не бачаться” давньою культурною свідомістю в етичному плані, а їхні “вчинки” ще не оцінюються в категоріях людської моралі. З тієї ж самої причини в культурній свідомості ще і до сьогодні взаємно корелюються, співвідносяться смисли народження і смерті (наприклад, коли мислиться, що смерть – то є крок до народження в іншому світі, тілі тощо; або, за положеннями багатьох сучасних релігій, ритуального “очищення” потребує не тільки той, хто торкався до небіжчика, а й породілля). Звісно, в давніх культурах взаємозумовленість, зближеність смислів народження і смерті була значно виразнішою і практично реалізувалася, наприклад, у поширенні різноманітних ініціацій, сенсом яких завжди були “смерть” людини в одній подобі, соціальному статусі, віковій категорії, імені і т. д. та її наступне “народження” в іншому статусі, як “іншої” людини. Ще один приклад позитивнонегативного нерозрізнення сакрального в первісній культурі – надзвичайне поширення так званої імітативної магії та первісного імітативного ж мистецтва. Імітація, ілюзія, вигадка, які насправді не забезпечували матеріальний аспект людської життєдіяльності, але викликали сильні переживання, емоції, зближувалися зі своїм, так би мовити, реальним прототипом, наділялися не меншим сенсом. З розвитком же культурного простору, становленням моральноетичних та правових відносин різноманітні імітації потрапляють до сфери аксіологічно негативного, піддаються моральному осуду або й правовому покаранню. На поверхні тут засудження всіляких підробок, від фальшивомонетництва і привласнених інтелектуальних ідей до демонстрації “фальшивих” почуттів та нещирих ідейних переконань.

Але глибше можна побачити й такі цікаві речі, як, наприклад, напівприховані негативні асоціації, пов’язані з мистецтвом, що проглядають у семантиці поняття “штучний”, яке походить від польського sztuka, тобто мистецтво (порівняймо рос. “искусство – искусственный)”, у зневажливій семантиці й самому контексті використання таких, наприклад, виразів: “Як у кіно!”; “Ну що ти театр тут розігруєш!”; “Тоді іншої заспіваєш!” тощо.

Таким чином, найранніші аксіологічні пласти культурних смислів мають амбівалентний, і через це позаморальний (ще раз підкреслимо: не “моральний, а саме позаморальний або, навіть точніше, доморальний, доетичний!) характер, бо джерелом сакральних смислів є переживання реальності природного, космічного порядку, що відбувалося “до” будьякого етичного розрізнення. Іншими словами, переживання первинної сакральності відтворює переживання космічного упорядкування, і тому генетично сакральна аксіологія в принципі позаморальна. Адже світовий порядок не є етичним за своєю природою, про нього можна сказати тільки те, що він є.

Важливо звернути увагу, що така “нерозбірливість” первинної сакралізації, відсутність етичного розрізнення, відсутність моральноправової складової в первісній культурі мають своєю причиною саме нерозвинутість культурного смислового простору, його елементарність і примітивність, що зумовлені “раннім віком” культури, неповнотою її реалізації. Людина тих часів значно більшою мірою, ніж людина сучасна, перебувала в ще докультурній, природній реальності, тому вона більше переживала своє існування і менше його осмислювала, ніж людина наступних епох. Цікаво, що в сучасній правовій сфері сильне емоційне переживання враховується як таке явище, що заважає людині діяти відповідно до вимог моралі і закону, – згадаймо формулювання “злочин, скоєний у стані афекту”. Отже, і до сьогодні там, де нуртує сильне переживання, пристрасть, афект, значно менше залишається місця для етики, моралі та права. Саме тому значну кількість порушень моральноетичних норм (а нерідко і законодавства) подибуємо саме там, де вирують пристрасті: пристрасті кохання, віри, влади...

З часом (хронологічно цей момент можна пов’язати з розпадом первинного культурного синкрезису) в процесі розширення і поглиблення культурного простору первинні синкретичноамбівалентні сакральні смисли почали розділятися на позитивно сакральне і негативно сакральне. Пов’язані з наявністю, цілісністю, збереженням, повнотою, достатком, істинністю (тобто, в певному розумінні, гарантіями виживання та життєдіяльності людини) аспекти сакрального почали асоціюватися з благом, добром, оцінюватись як позитивні й поступово набувати значення моральних норм. Ті ж значення, що функціонували в контекстах осмислення відсутності, втрати, неповноти, недоліку, імітації, ілюзії, почали поступово дедалі більшою мірою співвідноситись зі злом і чимось небажаним, а з часом – етично негативним або й морально забороненим. І

Цікаво звернути увагу на багатозначність слова “добро” в українській мові. Окрім більш поширеного на сьогодні вживання його для означення абстрактного поняття блага, воно ще в недавні часи широко використовувалося також і для означення матеріальних цінностей, багатства. Зрештою, і сучасні люди іноді вживають це слово в неофіційному мовленні саме в такому значенні, чудово розуміючи, про що йдеться в таких, наприклад, виразах: “Скільки добра назбиралось!” або “Багатенько цей чолов’яга собі добра нажив!” Глибинні ж мовні асоціації зла саме з втратою, відсутністю проглядають у таких словах, як “злидень” – той, хто нічого не має, “злодій” (крадій) – той, хто “зло діє”, тобто краде, відбирає, робить дещо цінне відсутнім, утраченим для колишнього господаря. В ширшому за значенням “злочинець” зрештою так само присутня семантика відбирання, порушення, руйнування певної наявної до злочину повноти, цілісності, гармонії або й самої наявності, присутності чогось (речей, прав, здоров’я або й життя іншої людини чи людей). Слово ж “добро”, ще раз до нього повернімося, семантично зближується саме з існуванням, наявністю, реалізацією. Навіть, зверніть увагу, коли ми кажемо “Добро!”, погоджуючись або даючи згоду на щось (існує і таке вживання цього слова в неофіційному мовленні), то, знову ж таки, тим самим уможливлюємо якусь подію або визнаємо право на існування певної ідеї, думки, позиції.

Отже, первинні сакральні, тобто взагалі важливі, значимі, помітні події, речі, процеси тощо почали поступово осмислюватися й аналізуватися з точки зору їх бажаності – небажаності, корисності – шкідливості, припустимості – неприпустимості і т. д. для людської культурної спільноти. Позитивно сакральне, як корисне і бажане, почало задавати вектор спрямування волі, намірів, прагнень і зусиль, утворюючи і формуючи спочатку традицію людської поведінки в соціумі, а з часом і повноцінний феномен моралі та права.

Слід згадати, що негативно сакральні переживання при цьому було використано для створення культурної ієрархізації і впорядкування “антикультурних” по суті понять зла, хаосу, відсутності й деструкції. Неупорядковані й деструктивні сили, що спрямовані до відсутності і небуття, що протистоять культурі як наявності і структурі, також осмислюються культурою, приймаються нею у смислову опозиційну структуру, іменуються та упорядковуються. Уможливлюється ж така парадоксальність тим, що етична рефлексія, подрібнюючи первинні синкретичні смисли, розвела категорії морального блага і порядку як такого. Внаслідок цього (а також, звісно, завдяки природному закону взаємозв’язку всього з усім) образи морального зла також дістали можливість внутрішньої упорядкованості в культурній свідомості. Іншими словами, щоб отримати змогу упорядкувати і систематизувати поняття зла, культурна свідомість мала розмежувати як такі поняття блага і порядку (звичайно, йдеться не про їх протиставлення, а про поділ суто поняттєвий), і тоді стало можливим поєднання (в певному кроці перманентного культурного смислотворення) не тільки блага і порядку, а й зла і порядку.

Хоча ієрархії негативних понять і смислів, як правило, майже симетрично відтворюють ієрархії понять і смислів позитивних, однак, як уже говорилося, моральноправова культура значної частини людства протягом уже багатьох століть керувалася інтенцією до позитивних сил блага, добра, порядку. Слід ураховувати, що уявлення людей про добро, моральність, правопорядок і пов’язані з цим норми життєдіяльності мають конкретноісторичний характер. Іншими словами, ідеальні уявлення моральної і правової свідомості різних культур і культурних епох різняться між собою, і іноді досить суттєво. У цьому контексті можна звернути увагу хоча б на розбіжності моральноетичних норм міжособистісної комунікації в так званій традиційній культурі (іноді таку культуру називають ще сільськогосподарською) і культурі сучасній.

Як правило, за моральноетичними нормами традиційної культури людина сприймається й оцінюється не стільки як самодостатня індивідуальність, скільки залежно від того, яке місце вона займає в суспільстві. Представники традиційної культури, як правило, не поділяють ідеї рівності та невід’ємних прав людини. Моральні імперативи, норми поведінки в традиційній культурі визначаються не “загальнолюдськими” цінностями, а корпоративнообщинними інтересами. Власне, навіть саму себе людина в такій культурі усвідомлює не стільки самодостатньою особистістю, скільки частиною цілого, яким є суспільство, і не уявляє свого життя поза своєю суспільною нішею. Велике значення в традиційній культурі мають різного роду ритуали і символічна поведінка, дотримання яких також унормовується в моральноправовому аспекті.

Натомість людина сучасної культури схильна керуватись узагальненими моральними настановами при спілкуванні в межах усієї соціальної вертикалі (наприклад, сучасні етичні норми вимагають однаково ввічливих форм спілкування людини як зі своїм керівником, так і з підлеглими). Вона прагне до максимального вияву своєї індивідуальності на всіх рівнях – від професійної діяльності до одягу. Порівняно менше значення мають для неї й усілякі комунікативні ритуали.

Для суспільства з традиційними культурними нормами моралі й регулятивними принципами характерним є переважання аскриптивних, партикуляристських, дифузних моделей психологічних установок та мотивації поведінки людини в комунікативних ситуаціях. Для суспільства ж із сучасною культурою (індустріального та постіндустріального типів) характерним є переважання зорієнтованих на досягнення, універсалістських і специфістських моделей установок та мотивації поведінки.

Деякі наведені терміни потребують пояснення. Аскриптивність – досягнутість, партикуляризм – універсалізм, дифузність – специфічність є парами понять, що використовуються для визначення ціннісної мотивації поведінкових реакцій людини.

Аскрипція, аскриптивний (від англ. ascription – приписування) – термін, введений Р. Лінтоном і прийнятий для означення сприйняття людиною іншого індивіда та ставлення до нього залежно від природно належних йому, “приписаних” якостей, з якими людина ніби ідентифікується: вік, стать, походження, колір шкіри і т. д. Опозицію до аскрипції становить досягнення (англ. achievement), що означає орієнтацію при сприйнятті індивіда на його реальні індивідуальні успіхи, поведінку, досягнення як громадянина, особистості, професіонала і т. д. Згідно з моральноправовими нормами сучасних культур, соціальний статус людини визначається переважно її особистими реальними успіхами й досягненнями, а не аскриптивними, приписаними їй ознаками, які мають велике значення в культурах традиційного типу. Тобто моральноправове оцінювання людини в сучасній культурі не враховує таких аскриптивних характеристик, як стать, національність, походження тощо.

Іншою опозиційною парою є партикуляризм – універсалізм. Партикуляризм означає моральне обґрунтування вибору тільки людей з певними аскриптивними ознаками з усієї множини тих, хто в принципі є придатним для якоїсь міжособистісної взаємодії. Принцип же універсалізму означає, що для людини однакову цінність становлять будьякі об’єкти (люди), що мають необхідні саме для даної взаємодії (і тільки для неї) ознаки та характеристики. Так, універсалістськи орієнтований лікар у принципі може лікувати будьяку людину, що потребує медичної допомоги. Лікар же з партикуляристською установкою визначає “своїх” хворих за кольором шкіри, належністю до “свого” племені, релігії тощо.

Опозиція дифузність – специфічність визначає міру повноти, цілісності, а також конкретності або абстрактності у сприйнятті людиною свого партнера по взаємодії. Дифузність означає бачення й оцінювання партнера по комунікативній взаємодії як конкретної, “саме цієї” людини з усім комплексом її аскриптивних ознак у будьякій ситуації. Переважно дифузно, наприклад, сприймають один одного члени родини або общини. Специфічність же означає сприйняття партнера, так би мовити, функціонально, ситуативно. До уваги береться тільки те з його особистості, що має значення саме для проведення даної взаємодії.

Неважко помітити, що існує певне зближення між аскриптивною, партикуляристською, дифузною мотивацією поведінки, з одного боку, і між орієнтацією на досягнення, універсалізмом, специфічністю сприйняття партнера взаємодії – з іншого. Аскриптивна оцінка людської особистості, тобто оцінка за віком, статтю, расовою, національною, кастовою належністю і т.п., характерна, як уже говорилося, для представників традиційної культури. В ній же партнер по взаємодії завжди сприймається також дифузно, тобто як конкретний член соціокультурного утворення, а обирається партикуляристськи, – це означає, що не всі об’єкти з рівними саме щодо даної ситуації взаємодії ознаками і властивостями будуть до неї, так би мовити, “допущені” людиноюсуб’єктом. У сучасній же культурі людина сприймається не аскриптивно, а з акцентуванням уваги на її власних досягненнях як професіонала, громадянина, сім’янина і т. д. Сприйняття і характер взаємодії з партнером зумовлюються також універсалізмом і специфічністю. Специфічність може виявлятися, наприклад, у тому, що в сучасній культурі ставлення репетитора (вчителя) до потенційного учня визначається тільки характером замовлення (потрібним предметом) і платоспроможністю, а принцип універсалізму зумовлює сприйняття репетитором будьякої людини, що має бажання скористатись його послугами та оплатити їх, як потенційного учня. В традиційній же культурі вчитель міг відмовити в наданні своїх послуг людині “не тієї” статі, віри, національності (партикуляризм), оскільки сприймав її не просто як потенційного клієнта, а як саме цю людину з урахуванням усіх її аскриптивних якостей (дифузність). Фактично те саме спостерігається і в правовій сфері: в минулому можливість вступу до навчального закладу обмежувалася не тільки матеріально, а й такими несуттєвими на сьогодні аспектами, як стать, походження, віросповідання.

Звісно, всі зазначені історично зумовлені особливості в моральноправовій сфері мали і мають свої причини. З’ясуємо це на прикладі.

Від типу культури залежать спосіб нагромадження і передачі досвіду та знань, форми освіти (в найширшому розумінні).

В традиційній культурі відсутня соціальна система загальної обов’язкової освіти, а отже і загальна грамотність, ще не є загальнодоступною річчю книга, немає сучасних інформаційних технологій (радіо, телебачення, мультимедійні засоби). Тож знання передаються здебільше у формі усної традиції, а резервуаром нагромадження знання, його експертом та ретранслятором виступають старші люди та люди з високим соціальним становищем. Крім того, традиційна культура характеризується значною стабільністю і незмінністю протягом тривалого часу різноманітних виробничих технологій та побуту. Наприклад, онуки або й правнуки могли користуватися такою самою сохою або таким самим гончарним кругом, як і їхні діди та прадіди, а онука вишивала собі сукню за бабусиними зразками. В такій маломобільній культурі обсяг життєвого досвіду і знань нагромаджувався здебільше відповідно до прожитих років, бо зміст необхідних знань і характер життєвих ситуацій залишалися майже незмінними. Таким чином, старша людина була носієм надзвичайної культурної цінності – досвіду і знань. Звідси і властиве традиційній культурі надання моральноправової переваги людині старшого віку (старійшинам, аксакалам тощо). Сучасна ж культура використовує загальний знаковий спосіб ретрансляції знання, не опосередкований особистісним авторитетом старшої людини. Тексти сучасної культури зберігаються в книжковій та електронній формах, знання передаються спеціалізованим соціальним інститутом освіти, інформація ретранслюється сучасними технологіями. Таким чином, цінність для соціуму в сучасній культурі являє собою професіонал, фахівець у своїй галузі, незалежно від віку. А швидкі зміни технологій значно нівелюють колишнє уявлення про досвід як про тривале в часі нагромадження знань, (Звісно, це стосується передусім виробничих (у найширшому розумінні) технологій та, дещо меншою мірою, – побутової сфери і, можливо, найменш зачіпає сферу гуманітарного знання.)

Слід зауважити, що навіть сучасна культурна ментальність може містити окремі елементи традиціоналізму. Можна згадати хоча б досі використовувану в шкільному (і не тільки) вихованні моральну настанову “поваги до старших” замість культурно більш актуального заклику “поваги до людини” як такої, незалежно від її статі, віку, раси і т. д.

Досить міцні позиції традиційна моральна ментальність усе ще має і в окремих аспектах побутовородинних взаємин.

Слід також зауважити, що здатність моральноправової культури до історичних змін зумовлюється насамперед тим, що, на відміну від трансцендентних і іманентних смислів, сакральні і профанні смисли, які задають моральноправовий простір, не є онтологічними якостями об’єктів, тобто не пов’язані з природою об’єкта як такого, а виникають у структурі ціннісних відношень у тому або іншому контексті. Інакше кажучи, сакральне і профанне не є закріпленими за об’єктом властивостями, які людина може адекватно розпізнавати, поступово нагромаджуючи знання. Це, навпаки, властивості, які об’єктові приписує людська свідомість, якими вона його наділяє. А оскільки свідомість має культурноісторичний характер, то, відповідно, зі зміною культурних епох суттєвих змін зазнає і моральноправова культура.

Один із засновників сучасної синергетичної наукової парадигми, всесвітньо відомий російськобританський учений Ілля Пригожий писав, що “цінності – це коди, котрі ми використовуємо, щоб утримати соціальну систему на певній лінії розвитку, яка обрана історією. Системи цінностей завжди протистоять дестабілізуючим ефектам флуктуацій, котрі породжуються соціальною системою”. Таким чином, системи цінностей можуть змінюватися (хоча і за певними закономірностями), а майбутній образ моральноправової культури може бути представлений у багатьох варіантах.

Поиск по сайту: