АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Історикоантропологічні дослідження культури

Читайте также:
  1. Анкета, як різновид соціологічного дослідження
  2. Артефакти культури. Знання, цінності і регулятиви як три основних види смислів культури.
  3. Атрибутивні ознаки і властивості культури
  4. Вибіркове соціологічне дослідження
  5. Виділення суміші пігментів листка. Дослідження фізико-хімічних властивостей пігментів
  6. ВИЗНАЧЕННЯ ОБ'ЄКТА І ПРЕДМЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ
  7. Відновлення репресій у 60-70-х рр. ХХ ст. Їх наслідки для розвитку культури.
  8. Вопрос№24: Характерні риси розвитку театрального мистецтва і музичної культури українського народу в другій половині XVII - XVIII ст.
  9. Генезис теорії культури
  10. Геофізичні дослідження в свердловинах.
  11. Громадянське виховання – це виховна діяльність школи, сім’ї і громадськості спрямована на формування громадянської культури вихованців.
  12. Діяльність братства та їх роль у розвитку культури

Під антропологічними дослідженнями культури ми в даному разі матимемо на увазі наукові результати, досягнуті в межах таких суміжних дисциплін, як етнологія, етнографія та антропологія (культурна та соціальна). Об’єднати їх за методологією дає підстави те, що всі ці науки про культури різних суспільств і різних епох засіювані насамперед на збиранні та систематизації емпіричного культурного матеріалу. Застосування ж історичного підходу уможливлюється сутністю історії як науки, що вивчає минуле людства, апелюючи до конкретики фактів, подій та процесів.

Хоча як науки у їхньому сучасному розумінні й історія, і антропологія остаточно склалися тільки у XIX ст.. але обидві вони (особливо історія) мали тривалий попередній етап становлення, під час якого вже були зібрані матеріали, що враховуються відповідними науками до сьогодні. Одним з перших культурантропологів був німецький просвітитель і філософ Йоганн Георг Форстер (1754–1794). Здійснивши подорож до островів Тихоокеанського басейну в складі експедиції знаменитого капітана Кука, він провів надзвичайно глибокі спостереження за активним пристосуванням різних племен і народів до свого природного середовища. У своїх теоретичних роботах Й. Форстер розглядав культурну діяльність як спосіб виживання природно недосконалої людської істоти. Форстер вважав, що, пізнаючи інші народи, ми тим самим пізнаємо себе, і це є головною метою науки про культуру.

Близьку до форстерівської проблематику розробляв і Йоганн Готфрід Гердер (1744–1803). У книзі “Ідеї до філософії історії людства” він пропонує програму наук, про культуру, яка передбачає: а) якомога точніше описання культур і народів; б) аналіз різних культур як варіантів пристосування людини до навколишнього середовища; в) пізнання самих себе, тобто власної культури, через пізнання інших культур.

Ще одним науковим досягненням Й. Гердера є обґрунтування думки про культуротворчу роль мови в праці “Дослідження про походження мови”. Саме ця ідея була пізніше плідно розвинута у філософії мови і культури В. Гумбольдта. Гердер наголошував, що культуру творить людський розум, У природному плані людина є істотою недостатньою, не пристосованою до виживання. Проте вона є істотою творчою і з метою компенсації природної недостатності творить культуру, яка є інструментом специфічно людського пристосування до природи.



Запропонована Гердером програма мала наслідком підвищення уваги не тільки до “інших” культур, але і до своєї власної. Свій власний світ втратив ореол самоочевидності й тому відкрився як предмет дослідження, а культурна антропологія остаточно сформувалась як систематична наука.

Гердерівське розуміння культури розвинули представники німецького романтизму Й. Ф. Шіллер, Ф. В. Шеллінг, брати А. та Ф. Шлегелі. Розглядаючи культуру як антропологічний феномен і надаючи важливого значення індивідуальним рисам різних культур, вони, разом з тим, поклали початок порівняльноісторичному дослідженню культури, аналізуючи єдність процесів розвитку людства.

Проведені в другій половині XVIII–XIX ст. культурантропологічні дослідження мали наслідком своєрідний світогляднокультурний шок, що його відчули європейці, світ яких до того був суто європоцентристським і християноцентристським. До європейців почало приходити розуміння того, що їхні власні історія і мистецтво, релігія і соціальний устрій, звичаї і традиції, тобто вся культура – лише одна з багатьох і, до того ж, не безумовно і не самоочевидно найкраща.

В XIX ст. значно розширився історикокультурний кругозір європейців, що справило значний вплив на формування наук про культуру. Слід зауважити, що в цей час надзвичайно зростає загальний інтерес європейців до історії людства. Важливу роль в історичних дослідженнях починають відігравати документи та літературні джерела, з’являються нові методи їх аналізу. Саме в XIX ст. статусу науки, а не аматорського захоплення, набуває археологія. Саме тоді було відкрито світ первісного мистецтва: наскального та печерного живопису, палеолітичної скульптури. На якісно новому науковому рівні в XIX ст. починають провадитись дослідження пам’яток античності. В середині століття для дослідження були залучені території вже майже всіх середземноморських країн.

‡агрузка...

Діяльна археологічна робота йшла і на Сході, де одна за одною відкривалися нові пам’ятки малодосліджених на той час давньосхідних культур. Так, уже на початку століття були опубліковані наукові результати експедиції Наполеона в Єгипет, і перед європейцями вперше постала до того фактично невідома їм давньоєгипетська культура. В 1842–1845 рр. велика експедиція в Єгипет на чолі з Лепсіусом зробила глибокі і всебічні дослідження в долині Нілу і, зокрема, відкрила численні пам’ятки культури Стародавнього царства.

В ті ж самі роки кругозір дослідників давньосхідних культур значно розширився завдяки знайомству з культурою Ассирії. В 1843–1844 рр. розкопки Ботта виявили палац Саргона в Хорсабаді, а дещо пізніше Лейард провів розкопки в Німруді та Куюнджиці. Розкопки в курганах південної Росії, України представили світові культуру скіфів. Слід згадати також, що саме в цей час європейським ученим стали доступними для вивчення культури Індії й Сасанідського Ірану, а також стародавні культури Мексики і Перу.

Археологічні розкопки відкривали нові несподівані перспективи для вивчення давніх культур, а розширення географічного та історичного горизонтів дало багато нового для розуміння широти діапазону загальнолюдської культури, своєрідності її окремих виявів та основних етапів розвитку.

Одним із наслідків загального розширення культурного кругозору європейців стала, наприклад, поява в XIX ст. принципово нових методів дослідження художньої культури, про що свідчать універсальні “посібники” з історії мистецтва таких авторів, як К. Шнаазе, А. Шпрінгер, А. Куглер, Я. Буркгардт. Названі дослідники вже не задовольняються матеріалом лише європейської культури, але звертаються і до фактів мистецтва країн Азії, Африки та Америки.

На особливу увагу заслуговує новий метод у дослідженні мистецтва, запропонований Карлом Шнаазе (1798–1875). На відміну від панівного на той час документальноісторичного, сам науковець називав свій метод філософськеісторичним. Проте цей метод, виходячи з його сутності, слід назвати скоріше культурноісторичним. Шнаазе запозичив у Гегеля ідею закономірності розвитку культури, а також певну абстрактність і нормативність його історичних побудов. Тому він не тільки аналізував у історії мистецтва те, що справді було, а й намагався прогнозувати те, що могло б бути, виходячи із загальних особливостей тієї або іншої культури. Мистецтво його цікавить не тільки саме по собі, але і як відображення життя, звичаїв, почуттів і думок епохи, як засіб проникнення в дух культури. “Мистецтво є свідомістю народів, їх упредметненим судженням про цінність речей”, – стверджував К. Шнаазе.

Всі особливості наукового методу і світогляду Шнаазе яскраво виявилися уже в першій його серйозній роботі – “Нідерландські листи”. Але в “Листах” ще немає тієї систематичності й послідовності, котрі притаманні найзначнішій праці К. Шнаазе – його восьмитомній “Історії образотворчих мистецтв”, що видавалася з 1843 по 1864 р. Це дослідження охоплює майже всі епохи і всі країни: і Стародавній Схід, і Америку. Характеристиці мистецтва кожної країни і кожної епохи передує значний за розмірами вступ, у якому дається огляд природи країни, Державного ладу, релігії, мови, науки, поезії, моралі, звичаїв тощо, які, на думку дослідника, втілюють національний дух і визначають сутність мистецтва як культурної форми.

Так, Шнаазе, звертаючись до мови, права, поезії, моралі індійців і розглядаючи їхні релігійні погляди та кастову структуру, висуває тезу про схильність до деякої хаотичності, фантастичності і спотворення, деформації натури, а потім, так би мовити, перевіряє ці вже визначені ним якості на аналізі творів мистецтва Індії. Приблизно таким самим чином побудований і розділ про мистецтво Стародавнього Єгипту. З особливостей природи Єгипту Шнаазе виводить характеристику його державного ладу; з релігійних поглядів єгиптян, із своєрідності їх письмен – специфіку єгипетського мистецтва, котра зводиться для нього насамперед до недиференційованості окремих видів мистецтв.

Найважливішою позитивною рисою К. Шнаазе як дослідника було вміння узагальнювати різноманітні складові культури і розглядати форми та вияви мистецтва в контексті матеріальних і духовних умов життя народу.

Дещо інших позицій дотримувався Антон Шпрінгер. Він вважав, що розвиток мистецтва не є самостійним і визначається низкою історичних і навіть географічних передумов. Однак культурноісторичний метод А. Шпрінгера не тотожний культурноісторичному методові К. Шнаазе. Шпрінгера цікавить не “дух народу”, не його світогляд або ціннісна система, а ті мотиви і сюжети, ті літературні образи, які надихали митців. Шпрінгера цікавить передусім тлумачення літературного й алегоричного змісту твору. Він надавав великого значення вивченню історії мови, костюма, орнаменту і т. ін.

З початком XX ст. отримують новий імпульс етнографічні дослідження. Відомий англійський етнограф і соціолог Броніслав Маліновський (1884–1942) обґрунтовує принцип функціоналізму, згідно з яким культури мають вивчатися не в порівнянні одна з іншою, а як окремі цілісні системи, які складаються з елементів, що перебувають у функціональній залежності. Культура, на думку Маліновського, є сукупністю інститутів, що призначені задовольняти потреби людей. Кожен з таких культурних інститутів виконує певну функцію. Культури ж різняться між собою способом задоволення потреб.

Французький етнограф і соціолог Клод ЛевіСтрос (1908–1990) також особливу увагу приділяв культурній структурі, яку він вбачав у сукупності стійких зв’язків і відносин. Традиції, ритуали, обряди тієї або іншої культури він трактував як її своєрідну мову. ЛевіСтрос увів у науковий обіг такі поняття, як “холодні” і “гарячі” культури, “Холодними” є культури, в яких ідеологія безпосередньо пов’язана з практикою, в яких відтворюються стандартні тексти (тобто культури, зорієнтовані на канон), а канонічні зразки творчості належать до міфологічного часу. “Гарячі” ж культури мають кілька ідеологічних систем (з’єднаних у такі, наприклад, опозиції, як офіційна – народна, церковна – світська). “Гарячі” культури зорієнтовані на постійну творчість і винахідництво.

В культурній антропології XX ст. підвищена увага починає приділятися дослідженню первісних культур, надто первісному (міфічному) мисленню, логіка якого, на думку багатьох культурантропологів, зокрема того ж таки К. ЛевіСтроса, мало чим відрізняється від сучасної наукової логіки. Така позиція культурантропології XX ст. не суперечить її орієнтації на описові методи дослідження, хоча й не дає змоги виявляти внутрішні суперечності культури як джерело її розвитку, що є одним із принципів філософськосоціологічного підходу.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.006 сек.)