АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Попарт як масове мистецтво

Читайте также:
  1. Архітектура та образотворче мистецтво України в кінці ХІХст. – на початку ХХ ст.
  2. Архітектура. Образотворче мистецтво.
  3. Билет 72,67.Образотворче мистецтво Японії
  4. Види публічного мовлення. Мистецтво аргументації. Техніка і тактика аргументування. Мовні засоби переконування
  5. Епідемія — масове розповсюдження інфекційного захворювання людини в будь-якій місцевості, країні, яке суттєво перевищує загальний рівень захворюваності.
  6. Естетика в структурі міжпредметних зв’язків. Естетика і мистецтво. Естетика і мистецтвознавство
  7. Мистецтво і світогляд
  8. Мистецтво Київської Русі
  9. Мистецтво перемовин
  10. Мистецтво перемовин
  11. Образотворче мистецтво
  12. Педагогіка як наука і мистецтво

Попарт (англ. pop art, від popular art – загальнодоступне, предметності”, яке виникло після тривалого панування абстракціонізму.

Вперше слово “поп” з’явилося на одному з колажів Едуардо Паолоцці 1947 р. У 1954 р. англійський художній критик і письменник Лоуренс Елловей звернув увагу на означення “поп” на одній з картин художника Р. Б. Кітай і почав використовувати його у своїх статтях. У 1956 р. слово “поп” з’являється у відомому колажі Річарда Гамільтона “Так що ж надає нашому сучасному домові такої різноманітності, такої привабливості?”

Загалом дослідники вважають, що частинка “поп” спочатку вживалася як жаргонне слівце в колах художників, близьких до бітників, і означала дещо, розраховане на смак широкої пересічної публіки. Але вже в другій половині 50х років починає використовуватись термін “попарт” як означення нового феномена художньої культури. В 1957 р. Р. Гамільтон дає йому одне з перших визначень. Він стверджує, що це мистецтво “популярне, розраховане на масову аудиторію, недовговічне, мінливе, мистецтво, що легко розповсюджується і так само легко забувається, мистецтво дешеве, молоде, дотепне, сексуальне, трюкове” і, нарешті, таке, від якого “пахне великим бізнесом”.

Свого розквіту попарт досяг у 60ті роки. Багато хто сприйняв його як антитезу абстракціонізму, чимало критиків розцінювали попарт як “немистецтво”. У цьому була частка правди, – адже попарт і не прагнув бути мистецтвом у традиційному розумінні. Він шукав середину між мистецтвом і життям або, точніше, намагався поєднати мистецтво і життя. Клаус Ольденбург говорив, що попарт – це мистецтво, яке не знає, що воно мистецтво. Для попарту був характерним заклик до “розширення ситуації мистецтва”, до розширення поняття мистецтва. Все може бути розглянуто як мистецтво, достатньо тільки назвати той чи інший факт або об’єкт “мистецтвом”. Слово “арт” могло з’явитися на будьякому предметі і визначити його як артефакт.

Зрештою, попарт має свою рацію, якщо виходити з дійсної “штучності” людської культури порівняно з природою.

Не випадково один з теоретиків попарту пропонував трактувати все людське суспільство в певному часовому перетині як твір мистецтва.

Нерідко попарт розглядається як суто американське явище, що відтворює певний (саме американський) стиль життя. Однак паралельно до американського варіанта попарту (а дехто з дослідників стверджує, що навіть і раніше) своя концепція цього авангардного напряму розроблялась і в Англії. У 1952 р. в Лондоні сформувалася група митців під назвою “Незалежні”, учасники якої досліджували художньоестетичні можливості рекламних матеріалів. Серед її учасників – Едуардо Паолоцці, Пітер Блейк, Лоуренс Елловей, Річард Гамільтон та ін. У 1953 р. “Незалежні” провели семінар “Паралель життя і мистецтва”, а пізніше організували Інститут сучасного мистецтва, який влаштував виставки “Колаж і об’єкт” (1954), “Людина, машина і рух” (1955), “Це завтра” (1956). Учасники творчого об’єднання вивчали фотографії, рекламу, стиль життя великого міста з його стресами і т. п., порівнюючи при цьому візуальні образи і тексти. Англійські митці цікавились оформленням американських ілюстрованих журналів, звертаючи особливу увагу на техніку рекламних фото, серійність образів, візуальні й семантичні контрасти. Художники дійшли висновку, що в рекламі відтворюється не весь об’єкт, а тільки його певна якість, що форми не винаходяться (вони вже існують), а тільки складаються у своєрідні блоки відеоряду (тут варто пригадати тему 5). Таким чином утворюються стандартні візуальні образи, які несуть певну передбачену інформацію і викликають певні заздалегідь передбачені асоціації й емоції. Значну роль при цьому відіграє задоволення від “впізнавання” в незнайомому знайомого (що пізніше дещо в іншому плані буде використано і постмодернізмом). Проте в Англії, як, зрештою, і в інших європейських країнах та Японії, попарт завжди залишався дещо екзотичним авангардним явищем і не набув такого масового поширення, як у США.



На початку 60х років попарт починає пропагуватися в США як суто американське мистецтво, яке відтворює саме американський стиль життя, стиль суспільства споживання і реклами.

‡агрузка...

Ньюйоркські галереї Гріна, Кастеллі, Стейбла, Джексона, Джодсона, Дженіса, музей Вітні почали влаштовувати численні виставки зірок попарту, таких як Р. Раушенберг, Д. Розенквіст, Р. Ліхтенстайн, Е. Воргол, К. Ольденбург, Т. Вассельман, Дж. Джоне, Дж. Сігал, Р. Морріс, А. Джонс, Р. Індіана, Д. Дайн та ін. У 1964 р. один із найвідоміших майстрів американського попарту Роберт Раушенберг отримав “Гранпрі” на Венеціанському бієнале (традиційній всесвітній виставці сучасного мистецтва, що проводиться у Венеції кожні два роки, – у 2001 р. на 49му Венеціанському бієнале вперше була представлена й Україна).

Увагу художників“попістів” приваблював оточуючий їх світ масової культури, розрахованої на масове “споживання”, світ, у якому естетичні і духовні цінності прирівнювалися до споживацьких, буденних, соціальних, і навпаки. Дійсність начебто деміфологізувалася, майстри прагнули представити своєрідну енциклопедію сучасного життя, зорієнтовану на “велику американську мрію”. Художники використовували мотиви профанного – тобто буденного, загальнодоступного, банального й анонімного в житті, того, що легко можна впізнати. Телебачення, реклама, комікси, радіо, картинки з журналів, звичні образи масових засобів інформації стали об’єктом зображення в попарті і почали прирівнюватися до таких символів прекрасного, як, наприклад, “Джоконда” або Венера Мілоська.

Попарт легко схилявся до пародійності, іронії. Художник нерідко пропонував глядачеві своєрідну гру “за домовленістю”. Художник давав глядачу зрозуміти, що підозрює присутність у людині чогось знижено повсякденного, рутинного, над чим можна посміятися. Але оскільки речі й образи попарту не персоніфіковані, анонімні, то глядач, у свою чергу, робив вигляд, що іронізують не з нього, а разом з ним.

Іконографія попарту специфічна, вона охоплює портретисимволи естрадного співака Елвіса Преслі, президента Джона Кеннеді, актриси Мерилін Монро та багатьох інших культових постатей культури XX ст., “репродукції” картин Леонардо да Вінчі, Делакруа, Моне, Ренуара та Пікассо, натуральні ансамблі меблів, оздоблення ванних кімнат, друкарські машинки, поштові конверти, обкладинки книг, електроприлади, лампочки, вимикачі, фойє, каси, зали кінотеатрів, речі живописця, букви і слова (так званий “летризм”), консервні бляшанки і пляшки, взуття і одяг, обладнання барів і лікарень, магазинів, їжу й алкогольні напої, цигарки і недопалки, засоби транспорту – автомашини, пароплави, літаки... Всього навіть не можна перелічити. Як висловлювалися художники, вони іноді “концентрують в одному місці хронологічно і топографічне випадкове”. Так, твором може стати навіть вулиця міста, якщо її (разом з автомашинами і перехожими) розглянути як об’єкт мистецтва й оголосити про це.

Попарт – це постійне візуальне і смислове подразнення звичними образами і текстами. Такі речі легко могли викликати найпростіші асоціації, і в цьому плані попарт був певною мірою “демократичним” мистецтвом. Однак його естетику можна сприйняти і як “естетику буденного і вульгарного”. Р. Індіана писав про попарт: “...молоді художники звертаються до все менш піднесених речей, до таких як кокакола, морозиво, великі біфштекси, супермаркети та “їстівні” символи. У них голодний погляд – вони “поп””. Попарт першим зрозумів, що дистанція між людиною і продуктом для споживання в сучасному житті зменшена до мінімуму; все, що споживається, – поруч. Якщо не сам предмет, то його образ (“імідж”), соціальноемоційний символ нагадує про світ, повний товарів.

Художники попарту полюбляють використовувати прийом, започаткований ще дадаїстами: розміщення предметів у несподіваному і невідповідному їм місці, оточенні тощо. Предмет при цьому ізолюється від звичного контексту, набуває характеру знакасимволу, пов’язаного з урбаністичним оточенням, новітньою технікою, реаліями сучасного буття. І, звісно, набуває несподіваної сакральності.

Масова інформація, стандартизація предметів споживання, технологічність – ось справжнє життєве підґрунтя попарту. Демонструючи велику гнучкість і мобільність у розумінні того, що може виявитися мистецтвом, ^розширюючи художню ситуацію”, художники попарту знищують ієрархію образів і сюжетів, матеріалів і форм. У цій системі цінностей на одному щаблі можуть опинитися Леонардо да Вінчі і Міккі Маус, живопис і технологія, халтура і мистецтво, кітч і гумор.

Річ у попарті або зображається (в техніці живопису, графіки, фотографії), або імітується (наприклад, виготовлення муляжу), або демонструється реально, як вона є (“редімейд”). Причому, будучи зображеною, вона може трактуватися як ілюзіоністичне, так і в манері рекламного образу.

Традиційний живопис було оголошено “банальністю”. Багато хто з художників попарту взагалі демонстративно відмовився від “умовностей” живопису і малювання на площині, вийшовши в реальний простір. Але від техніки живопису іноді залишалися окремі незначні мазки пензлем з фарбою навіть на предметах, – наприклад, на деяких “асамбляжах” Раушенберга та “об’єктах” Ольденбурга. Ольденбург, наприклад, виставляє прасувальну дошку з сорочкою і праскою на ній, вішалку, на котрій висить плащ, кеди і символічно фарбує блискучими акриловими фарбами частину своїх “експонатів”. Том Вассельман оточує намальоване зображення оголеної жінки у ванній кімнаті реальними дверима, на яких висить рушник, репродукцією картини Ренуара. Механізація творчого процесу приводить до того, що лідери попарту, якот Р. Раушенберг або Е. Воргол, працюють не самі, а з бригадами помічників – реалізаторів їхніх задумів. Вони, як пише В. Турчин, закинули традиційні палітри і пензлі, натомість взявши в руки розбризкувач і автогенний апарат. Раушенбах відверто епатував публіку, стверджуючи, що пара чоловічих шкарпеток не менш придатна для роботи, ніж олія і полотно. Англієць Девід Гокні стверджував, що його мистецтво позбавлене прив’язаності до форми, і в цьому –його козирна карта”.

Не випадково й Енді Воргол називав свою майстерню “фекторі” (вона і справді була розташована в колишньому приміщенні фабрики). Рой Ліхтенстайн працював із цятками друкарського растра, розглядаючи свої варіанти коміксів як результат дії “машини, що малює”. Воргол, який відкрив для себе техніку шовкографії, механічно повторював окремі образи (наприклад, Преслі або Монро), використовуючи кольоровий негатив зі змінними фільтрами, так що одне й те саме зображення варіювалося в синьому, жовтому, червоному та інших тонах. Серії та варіації характерні і для Вассельмана. Так, його відомі “Американські ню” налічували до 100 творів (усі під номерами).

Характерним для попарту був і прийом імітації різних матеріалів. Створювалися гігантські бутерброди заввишки в три метри, скульптура у вигляді тюбика для губної помади, копії пляшок, лампочок. Муляжі “їжі” в Ольденбурга зроблені з гіпсу, картону, покритих акрилом. Джоне виставляв “Розфарбовану бронзу”, що являла собою відлиті з традиційного для скульптури матеріалу банки пика. Джордж Сігал демонстрував гіпсові зліпки з моделей, розміщаючи їх у реальних просторах: у макетах м’ясних крамниць, у касах кінотеатру, у ванній кімнаті. З деякими його фігурами можна було навіть посидіти за одним столом.

Предмети в попарті нерідко постають у несподіваних поєднаннях. Художники називають такий прийом “комбінаціями”, а критики частіше – “асамбляжами”. Серед прикладів асамбляжів – “Подарунок Аполлону” Раушенберга, що являє собою заляпаний фарбами кухонний столик і прив’язане до нього помийне відро. Попартисти зреагували також на насиченість середовища проживання надрукованими, намальованими, сфотографованими образами. Не випадково деякі з них, наприклад Е. Воргол, починали свою кар’єру як майстри реклами. В попарті велика увага приділяється написам, наприклад “Мати – це мати”, і назвам на зразок “Я люблю тебе разом зі своїм “Фордом” (1961, художник Дж. Розенквіст).

Енді (Ендрю) Воргол (Уорхол) (1928–1987) традиційно вважається провідним художником (або навіть і художникомзасновником) попарту. Він походив із родини емігрантів першого покоління, карпатських українціврусинів Андрія та Юлії Вайхолів. Хоч Ендрю Воргол народився через багато років після того, як його батьки переїхали до американського міста Пітсбурга (штат Пенсільванія), але хрестили хлопчика у тамтешній українській грекокатолицькій церкві. В дитинстві був хворобливим і тому багато часу проводив на самоті. Його мати, Юлія Вайхола, жінка мистецьки обдарована, змогла рано розпізнати талант свого сина і всіляко заохочувала його до творчості.

Навчався мистецтва Воргол у Пітсбурзькому технологічному інституті Карнегі. Після його закінчення в 1949 р. переїжджає до НьюЙорка. Працює ілюстратором у виданнях “Glamour”, “Harper’s Bazaar” та інших журналах мод. Так починається блискуча кар’єра художника. Створені ним моделі взуття для компанії “І. Міллер” не тільки викликали сенсацію, а й забезпечили матеріальний статок, і скоро він зміг купити свій перший будинок у НьюЙорку. Мати переїхала до Енді жити і навіть працювала разом із ним. Тривалий час вона була одним із його асистентів поряд з Віто Джіалло й Натаном Глаком.

Роблячи собі ім’я у НьюЙорку, Воргол водночас пізнавав культурне життя містаметрополії. Він вів насичений і активний спосіб життя: відвідував бібліотеки, балетні й оперні вистави, галереї, музеї, і цей досвід пізніше трансформувався у його творчості.

У 1956 р. Енді Воргол вперше виїхав зі Сполучених Штатів, вирушивши у велику подорож по світу. Він побував у Японії, Камбоджі, Індії, Єгипті та Італії. Зрештою художник дійшов висновку, що його мистецькі амбіції виходять за межі суто комерційного мистецтва. Вперше після років навчання Воргол повертається до станкового живопису, заводить друзів у мистецькому середовищі центрального Мангеттена, цікавиться авангардними формами нових для себе видів мистецтва, зокрема танцю, театральних вистав і кіно.

Створюючи картини “Кокакола” (1960), “Телефон” (1960) та “Консервні банки з супом “Кемпбелл” (1960– 1962), митець відштовхується від образів, знайдених у газетних і журнальних рекламах, коміксах та інших продуктах масової культури. У 1962 р. Воргол застосував техніку шовкографічної репродукції для перенесення образу безпосередньо на полотно, використовуючи при цьому як об’єкти рекламні трафарети, кадри з фільмів та фотографії. Його портрети Елвіса Преслі, Елізабет Тейлор та Мерилін Монро стали справжніми символами американського попарту.

У 1963 р. Енді Воргол переніс свою майстерню до нового приміщення – колишньої фабрики. Біллі Нейм, фотограф і художник, що працював із Ворголом у 60х роках, пофарбував споруду в металевосрібний колір. Тут Воргол мав можливість працювати над великими за розміром полотнами. Джерард Маланга та інші асистенти допомагають йому в роботі над скульптурними та кінематографічними творами. Кожен із значних авангардних художників, хто приїздив до НьюЙорка в 60х роках, намагався відвідати “фабрику” Енді Воргола. її атмосфера вседозволеності, нестримності й творчості радикально змінила уявлення про майстерню художника як тиху мансарду і створила відчуття постійного карнавалу, відкритого для всіх, сповненого нескінченного експериментування та драматичних подій, її свобода надихнула ціле покоління митців.

Життя Воргола в цей час було дуже насиченим. Бурхлива діяльність митця була перервана 3 червня 1968 р., коли психічно неврівноважена акторка Валері Солана, що знялася в одному з фільмів Воргола, серйозно поранила його пострілом з пістолета.

Одужавши, Енді Воргол певний час займався майже виключно виданням журналу “Інтерв’ю”, заснованого ним у 1969 р., тож змушений був вести публічний, світський спосіб життя. Цей журнал, який спочатку мав назву “Інтерв’ю”: щомісячний кіножурнал”, містик кіноогляди та інтерв’ю з кінозірками й режисерами. Воргол ще з юності сам дуже полюбляв кіножурнали та бульварні видання, і це нове захоплення було для нього цілком природним.

Багато хто також вважав, що власним щомісячним оглядом подій популярної масової культури, зокрема кіно, він вгамував свою одержимість Голівудом і славою. Від портретів кінозірок та газетних заголовків Воргол перейшов до опису життя знаменитостей у журналістиці.

За кілька років тематика журналу Воргола розширилася, він звернувся до багатьох аспектів масової культури, таких як мода, мистецтво, музика, телебачення, плітки та нічне життя знаменитостей – особливо новини зі скандально відомої ньюйоркської дискотеки “Студія 54”. Воргол та редактори журналу “Інтерв’ю” започаткували й розробили концепцію інтерв’ю із знаменитостями, що їх проводили інші знаменитості: Анжеліка Г’юстон розпитувала Мей Вест, Гаррі Дін Стентон – Мадонну, а Трумен Капоте навіть узяв інтерв’ю у самого себе.

Після замаху на Воргола спочатку склалося враження, що він відійде від живопису і кіно, щоб вести активне світське життя і присвятити себе улюбленому виданню. Але Воргол зруйнував ці прогнози і протягом 70х років створив деякі із своїх найкращих та найвідоміших картин. Водночас він продовжував малювати і традиційні портрети на замовлення.

Мабуть, жодного художника не ототожнювали з поняттям масової популярної культури такою мірою, як Енді Воргола. Він був унікальної творчої широти митцем – не лише художником, а й антрепренером музичної рокгрупи “Велвет Андеграунд” та її солістки Ніко, кінематографістом, якого оточували суперзірки – Ультра Вайолет, Тейлор Мід, Віва та Джо Даллесандро, видавцем численних журналів.

Багато місця у творчості Енді Воргола належить портретному живопису, традиційному жанру, який розкриває особистість та внутрішній світ людини. Використовуючи всі наявні засоби, він прагнув відобразити чари юності й краси, швидкоплинність часу й постійну присутність смерті. Портрети на замовлення Воргол виконує з початку 1960х років. Серед його моделей багато широковідомих у міжнародних світських колах осіб, визначних діячів мистецтва та рекламної індустрії, тобто тих сфер, які приваблювали самого Воргола ще з юності.

Замовники, як правило, приходили до нього в майстерню, де Воргол робик серію моментальних знімків фотоапаратом “Полароїд”. Один із цих знімків обирався за основне джерело створення образу. Його збільшували, і зображення методом шовкографічної репродукції переносилося на полотно. Художник або розфарбовував полотно перед тим, як переносити на нього зображення, або ж малював уже по репродукованому портрету. Іноді комбінував обидва методи. Часто Воргол не зупинявся на одному варіанті, додаючи ще декілька.

Картини із зображенням смертей і катастроф належать до найбільш потужних і приголомшливих виявів того постійного поєднання страху й зачарування, що його відчував Воргол у зв’язку із смертю й каліцтвом. Ці мотиви пронизують усю його творчість і присутні навіть у найпрекрасніших портретах його роботи.

Протягом десяти років (з 1963 по 1972) Енді Воргол працював як кінематографіст. За цей час він відзняв сотні кіноматеріалів і створив понад 60 фільмів, які пізніше, у 1972 р., вилучив із публічного показу. Дехто стверджує, що за цей короткий період він назавжди змінив уявлення про кіно як про мистецтво.

Вершиною ранніх мінімалістських кінотворів Воргола став фільм “Емпайр”. У ньому Воргол стаціонарною кінокамерою, тільки перезаряджаючи плівки, вісім годин знімав Емпайр Стейт Біддінг. Історія кінематографа доти не знала спроб таким чином використати реальний час і настільки суттєво продовжити тривалість зображення, щоб досягти глибшого осягнення дійсності. Серед численних кінострічок Воргола є і звичайні сюжетні розповіді, і кінопортрети відвідувачів майстерні“фабрики”.

У 1972 р., коли візит Президента США Річарда Ніксона до Китаю привернув увагу всього світу, Воргол втілює образ китайського лідера Мао Цзедуна у монументальних картинах, гравюрах, малюнках.

Початок 1980х років ознаменований для Енді Воргола пов’язаними між собою серіями робіт, у яких він використовував образи рушниць, ножів, хрестів та доларових знаків. Ці серії, які складалися з великих і малих за розміром картин, виходили за межі мистецького дослідження популярних образів, увага в них зосереджувалася на символіці об’єктів і знаків. У серіях “Рушниці” та “Ножі” Воргол продовжив традицію своїх доволі сміливих натюрмортів, таких як “Череп” та “Молот і Серп” (70ті роки). Серії ж “Хрести” й “Знаки долара” позначені абстрактною образністю, характерною для митця протягом усіх 1980х років. Як багато іншого у творчому доробку Воргола, ці картини оманливо і навіть провокативно прості за формою. Існує думка, що їхня потужна образність викликає асоціації з несамовитістю і бездуховністю, властивими певним аспектам сучасної західної культури.

На всіх етапах своєї сорокарічної кар’єри Воргол, трансформуючись із комерційного ілюстраторарекламіста на радикального новатора, з кінематографістапочатківця на майстра портретного живопису, зі скромного оглядача на зірку міжнародного масштабу, відігравав провідну роль в утвердженні митців як головних фігур американського життя. Спадщина Воргола виходить далеко за межі його численних і різноманітних картин. Він залишив по собі ту свободу творчості, яку дозволяв самому собі й до якої заохочував інших, і ставлення до мистецтва як до серйозної праці, бізнесу, яке утвердилося завдяки його успіхові. Продемонструвавши, як важливо в усьому бути художником, він також яскраво розкрив роль художника в суспільстві. Воргол підніс авторитет художника у суспільстві і примусив шанувати його самого та його творчість. Долучившись також до кіно і відео, світу моди, танцю, музики й видавничої справи, він довів практичну необмеженість можливостей творчого процесу. Дисципліну, винахідливість і різноманітність технічних засобів творчої діяльності Воргол розвинув як комерційний художник, графікдизайнер та ілюстратор.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.01 сек.)