Мистецтво і світогляд

Світоглядні орієнтири людини і суспільства мають також мистецьки окреслений характер.

Мистецтво – це відображення людиною світу в художніх образах, естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості. При цьому під художньою творчістю розуміють особливу сферу людської діяльності, в межах якої ідбувається відображення дійсності в конкретно чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів.

Загальноприйнятим вважається положення, що мистецтво зародилося у первісному суспільстві доби пізнього палеоліту. Про це свідчать різноманітні пам'ятки, наприклад, малюнки в печерах, різьблення на кістці та камені, знаряддя праці, зброя тощо.

З моменту свого зародження і донині мистецтво пройшло тривалий і складний шлях, з кожним етапом свого розвитку збагачуючись і вдосконалюючись.

Мистецтво країн стародавнього світу, а також мистецтво Київської Русі, гуманістичний живопис, архітектура і література епохи Ренесансу, класицизм XVII-XVIII ст. і романтизм кінця XVIII - початку XIX ст., критичний реалізм XIX ст. та прогресивні напрями сучасного демократичного мистецтва збагатили людство невмирущими художніми цінностями, які містять у собі колосальний обсяг знань і життєвий досвід цілих епох, поколінь і суспільних культур.

Мистецькі знання і життєво-художній досвід відіграють значну роль у діяльності людини. Ця роль виявляється передусім у мистецьки орієнтованому світогляді.

Як органічно цілісне явище мистецтво в цілому виступає у вигляді складної системи видів і жанрів, що історично еволюціонують. За змістом та формальними ознаками вони утворюють певні напрями, стилі, школи та манери художньої творчості, зумовлені особливістю образного відтворення дійсності в специфічному матеріалі: дереві, камені, фарбах, металі, звуках, слові тощо. Зародження стилів, манери, напрямів мистецтва відбувається як під впливом відповідного рівня духовності, так і завдяки історично визначеним соціальним та природним потребам та інтересам людини й суспільства. Суттєвий вплив на зародження і розвиток того чи іншого виду і жанру мистецтва справляють культура, звичаї, традиції і обряди, концепції і теорії художньо­образного бачення світу.

Одним із найперших видів мистецтва є живопис – зорове втілення задуму (теми, сюжету) митця за допомогою композиції й малюнка. Живопис – це також зорове втілення обсягу і розташування у просторово-часовому вимірі постатей і предметів, що передається за допомогою світлотіні, лінійної та просторово-кольорової перспективи. Найважливішим зображувальним та емоційним засобом живопису є колір. За допомогою кольору, зведеного у творі в гармонійну систему (колорит, кольорова гама), підкреслюється різноманітність барв реального світу, їхнє природне забарвлення та зміни цього забарвлення залежно від освітлення навколишнього світло-повітряного середовища. Залежно від призначення живопис визначають як монументальний, декоративний, станковий, декораційний і мініатюру. Відповідно до тематики і предмета зображення розрізняють жанри живопису: анімалістичний, побутовий, історичний, батальний, портрет, пейзаж, натюрморт, міфологічний, релігійний та алегоричний.

Визначення рівня світоглядного впливу живопису залежить від глибини і правдивості зображення дійсності, майстерності застосування художніх і технічних засобів та ідейно-емоційного духу живописного твору.

Глибин зародження первісного суспільства сягає такий вид мистецтва, як графіка.

Графіка – це специфічне зображення людиною реальних предметів чи задуму за допомогою таких засобів, як лінія, штрих і пляма у взаємодії з незайманим тлом. За технікою виконання графіку поділяють на рисунок твердими матеріалами (олівець, вуглина, крейда, пастель, сангіна), малюнок – рідкими (чорнило, туш, акварель, соус) та друковану графіку (гравюра, літографія, офорт тощо). Графіка має багато жанрових різновидів. Найголовнішими з них є: станкова графіка – твори самостійного значення, які нерідко становлять цикли, серії, об'єднані спільними темами; книжкова – ілюстрації, зовнішні та внутрішні оздоби (віньєтки, заставки, ініціали тощо), шрифт; журнальна і газетна; ужиткова графіка – поштові марки, етикетки та малюнки на упаковці товарів, фірмові й фабричні знаки, екслібриси, дипломи, грамоти тощо; плакат (політичний, рекламний, видовищний). Масовість, яка досягається тиражуванням інформації, здатність оперативно відгукуватися на події та явища сучасності зумовлюють важливість світоглядного значення графіки.

У первісному суспільстві зароджується й такий вид мистецтва, як архітектура. Архітектура – мистецтво створення будинків і споруд, а також їхніх комплексів, які формують просторове середовище для життя та діяльності людей.

Головні засоби створення художнього образу в архітектурі – формування простору й архітектоніка, а також симетрія і асиметрія, контрасти, ритм, пропорції, масштаб. Ці засоби доповнюються різними прийомами обробки поверхні споруди, які надають архітектурі пластичності, фактури, кольору. Архітектура виконує світоглядну функцію разом із іншими видами мистецтва. Виконання архітектурою цієї функції виявляється в тому, що вона, з одного боку, розкриває загальнолюдське у стилі і характері, організації умов людського життя, з іншого – показує своєрідність національних рис, побут і духовну культуру різних народів.

У народів різних континентів ще в первісному суспільстві зародилась і була поширена скульптура як один із багатьох видів мистецтва.

Скульптура – вид мистецтва, основним засобом художньої виразності якого є співвідношення обсягових форм у реальному просторі. Скульптурне мистецтво вміло використовує закономірності пропорційності та ритму з урахуванням освітлення. Скульптурні твори виконують із твердих або пластичних матеріалів – виліплюють з глини або пластиліну, висікають з граніту і мармуру, вирізають з дерева, виливають із бронзи, чавуну, виколочують та карбують з нержавіючої сталі, міді, алюмінію. Об'єктом скульптурного зображення є людина, іноді тварина. Основними видами скульптури є кругла скульптура і рельєф. Кругла скульптура (статуя, напівфігура, бюст, скульптурна група) розрахована на круговий огляд. У рельєфі опукле зображення виступає з площини, що становить основу твору. Завдяки цьому скульптор у рельєфі має більше, ніж у круглій скульптурі, можливостей вільно групувати постаті та відтворювати елементи пейзажного і архітектурного середовища. Залежно від того, наскільки високо виступає зображення над фоном, розрізняють барельєф, горельєф і контррельєф. Своєрідним різновидом рельєфу є медаль. За призначенням скульптуру поділяють на монументальну (пам'ятник, надгробок), монументально-декоративну (фонтан, каріатида, маскарон тощо) та станкову (скульптура в музеях, на виставках, в інтер'єрі громадських, державних та особистих будівель). Окремим різновидом станкової скульптури є скульптура малих форм (статуетки людей, тварин тощо).

Скульптура відіграє важливу світоглядну роль, оскільки сприяє формуванню ідеалів, дає змогу людині побачити себе збоку.

До найдавніших видів мистецтва належить і декоративне мистецтво – широка галузь мистецтва, пов'язана з естетично-художнім формуванням матеріального середовища, що створюється людиною. До складу декоративного мистецтва входить монументально-декоративне, яке безпосередньо пов'язане з архітектурою (створення архітектурного декору, розписів, декоративних рельєфів, вітражів, мозаїк тощо).

Серед основних складових декоративного мистецтва чільне місце належить декоративно-ужитковому та оформлювальному мистецтву.

Декоративно-ужиткове мистецтво – це таке явище, що охоплює ряд галузей творчості, пов'язаних зі створенням художніх виробів для побуту. Твори декоративно-ужиткового мистецтва поділяють за призначенням (різноманітне начиння, меблі, тканини, знаряддя праці, одяг, прикраси), за матеріалом (текстиль, метал, кераміка, фарфор, скло, дерево, фаянс), за технікою виконання (різьблення художнє, розпис декоративний, вишивка, вибійка, литво ху­дожнє, карбування, інтарсія). Декоративно-ужиткове мистецтво розв'язує водночас практично-світоглядні завдання, воно сприяє художній організації предметного середовища, яке відповідає естетичним запитам людини. Твори декоративно-ужиткового мистецтва є надбанням матеріальної культури тієї епохи, за якої вони створюються, й тісно пов'язані з її звичаями, національними та етнічними особливостями, соціальними відносинами. Естетичної цінності виробів декоративно-ужиткового мистецтва, доцільності й виразності їхньої форми досягається конструктивними й пластичними можливостями матеріалу, різноманітністю прийомів його обробки. Складовою декоративно-ужиткового мистецтва є елементи декору. Декоративно-ужиткове мистецтво, виникнувши на ранній стадії розвитку людського суспільства, протягом багатьох століть було і залишається нині однією з мистецьких засад формування і розвитку естетичного смаку людини, орієнтованого на красу світогляду.

Суттєву роль у формуванні світоглядно-мистецького бачення дійсності відіграє фольклор (народна творчість). На сучасному рівні світоглядної культури фольклор розглядається, з одного боку, як народна поетична творчість, з іншого – як сукупність народних традицій, поглядів, звичаїв, обрядів, вірувань, що набули художньо-творчого мистецького оформлення.

Оскільки з фольклором пов'язане виникнення багатьох видів мистецтва, то, віддавши шану цьому мистецькому джерелу, підкреслимо, що без нього неможлива поява на світ таких потужних видів мистецтва, про які йтиметься далі.

Специфічним різновидом творчої діяльності й спілкування людей є музика – вид мистецтва, який відображає світ у художніх звукових образах. Вона відображає почуття, думки, процеси, що переймають внутрішній світ людини, становлення і розвиток цього світу. Змістом музики є втілений у музичних образах ідейно-художній задум композитора, результат емоційного відображення, перетворення й естетичної оцінки явищ об'єктивної дійсності у свідомості музиканта. Музика не може, як слово, виражати конкретні почуття і наочно, як образотворче мистецтво, зображувати зміст. їй притаманні розвиток, перетворення і зіткнення узагальнених образів – емоцій, що в людській свідомості може асоціюватися з динамікою психологічних і соціальних процесів, явищ природи. Образні системи музики дають змогу втілювати поняття, що визначають світоглядні ідеї. Для конкретизації ідей своїх творів композитори вдаються до синте­зу музики зі словом, сценічною дією, танцем, зображенням. Однією з визначальних рис музики як мистецтва самовираження є возвеличення й оспівування позитивного, прекрасного в людині. Музика має велике пізнавальне, виховне, організуюче значення в житті суспільства. Як важливий засіб світоглядного виховання людини вона формує естетичні смаки та ідеали, розкриває емоційну чутливість, відчуття прекрасного. Музика здатна збуджувати співпереживання, впливати на сферу почуттів, інтелект людини, її поведінку. Музику брали і беруть на своє озброєння всі соціальні системи і сили.

Найвидатніші музичні звершення пов'язані з передовими гуманістичними ідеями певної епохи і загальнолюдськими ідеалами.

Історично складалися типові музичні форми – двочастинна, тричастинна, період, варіації, рондо, сонатна форма, фуга та ін. Музична діяльність має три основні різновиди – творчість, виконавство й сприйняття. Якщо компонування й виконання відбуваються одночасно, – це імпровізація.

Музику можна диференціювати за різними ознаками: за авторством – народна, самодіяльна, професійна; за характером змісту – лірична, епічна, драматична, героїчна, трагічна, комічна тощо; так звана серйозна і легка музика; за виконавським призначенням – музика вокально-інструментальна; в іншому аспекті – сольна, ансамблева, оркестрова, зорова, мішана, камерна, симфонічна, механічна, яку виконують на механічних та електромузичних інструментах; за синтезом з іншими видами мистецтв та зі словом – музика театральна, хореографічна, кіномузика, музика програмна інструментальна, а також мелодекламація; за життєвими функціями – музика прикладна, побутова, обрядова, що об'єднує жанри – пісенний (гімн, колискова, серенада та ін.), танцювальний (менует, вальс, гопак, козачок та ін.), маршовий (стройовий, церемоніальний і жалобний марш); за кількістю голосів – одноголосна і багатоголосна музика; за системою ладогармонійного мислення – тональна і атональна музика; за стилями – історичний, регіональний, національний, груповий, індивідуальний. З основних різновидів музики історично склалися музичні жанри: вокальні й вокально-інструментальні – пісня (лірична, жартівлива, трудова, масова, історична, революційна, військова тощо), дума, романс; хорові твори (поема, сюїта, фантазія, кантата, ораторія), опера (так звана серйозна, комічна, епічна, героїчна, народна музична драма тощо), оперета, музична комедія, мюзикл; інструментальні – танець, марш, елегія, ноктюрн, скерцо, увертюра, сюїта, соната, симфонія, симфонічна поема, рапсодія тощо.

Музика є предметом дослідження окремої галузі мистецтвознавства – музикознавства. Наше завдання – ознайомити в загальних рисах із музикою як потужним мистецьким фактором формування високого рівня світоглядної культури людини.

Родову сутність мистецтва особливо яскраво демонструє театр – вид мистецтва, який відображає світ у художньо-сценічних образах. Театральне мистецтво є своєрідним проявом світоглядної культури, засобом естетичного та ідейного виховання людини і суспільства. Театр відображає особливості становлення людини, її душевний стан, ідеали і суперечності суспільства.

Театр – це просторово-часове, синтетичне, водночас авторське і виконавське мистецтво. Основою драматичного театру є література, передусім драматургія, музичного театру – музика. Драматургія набуває сценічних форм за допомогою акторського мистецтва, засобами сценографії та костюмів створює середовище, де відбувається дія, і режисерського мистецтва, що забезпечує єдність задуму, художню і стильову цілісність вистави. Сучасний театр використовує окремі елементи кіномистецтва, телебачення, радіо, здобутки новітньої техніки. Одним із важливих принципів театру є умовність – певна невідповідність зовнішніх рис сценічної дії життєвим першоосновам, що досягається використанням засобів метафоричності, символіки, гротеску, гіперболи, фантастики. Своєрідність театру полягає в тому, що дія на сцені, незважаючи на попередню її підготовку, відбувається щоразу безпосередньо перед глядачем.

Між актором і глядачем встановлюється взаємозв'язок. Завдяки цьому театр справляє особливий емоційний вплив. Безпосередність сприйняття театрального твору робить глядача свідком і немовби співучасником дії.

Театр як вид мистецтва поділяють на види: драматичний, музичний театр (опера, балет), музично-драматичний (поєднує ознаки музичного і драматичного театрів), оперета; театр ляльок, тіньовий театр, пантоміма; до них примикає театр одного актора. Види театру мають різноманітні структурні варіанти, жанрові модифікації. Так, драматичний театр ставить трагедію, комедію, драму тощо. Драма буває соціальна, сімейно-побутова, психологічна, камерна, історична, лірична тощо. Комедію поділяють на соціальну, сатиричну, побутову, ліричну, комедію характерів або ситуацій, водевіль, фарс та ін. Деякі театри мають жанрову спеціалізацію (театр сатири, комедії, водевілю, малих форм) або орієнтуються на певне коло глядачів (театр молодіжний, юного глядача). Театр належить до видовищних мистецтв, куди, зокрема, входять цирк, масові видовища, кіномистецтво, телевізійне мистецтво.

Кіномистецтво – вид мистецтва, який засобами кінематографічної техніки, оперуючи рухомим зображенням і звуком, відтворює світ у художніх та художньо-документальних образах.

Мистецтво кіно виникло наприкінці XIX ст. Більшість дослідників кіно пов'язує його виникнення з французькими винахідниками братами Люм'єр, які в 1895 р. продемонстрували перші фільми. Проте ще в 1893 р. механік Одеського університету Й. Тимченко (за участю професора М. Любимо-ва) сконструював кінознімальний та кінопроекційний апарати, а в 1896 р. у Харкові А. Федецький зняв кілька короткометражних картин.

Кіномистецтво, синтезуючи і вбираючи художній досвід літератури, театрального й образотворчого мистецтва, музики і переломлюючи його через свої особливості та специфіку, володіє власними зображувально-відображувальними засобами, з-поміж яких головними є фотографічна природа зображення, рухомого в часі, та монтаж. Доступність фільмів широким масам, особливий ефект достовірності екранного зображення, інформативність визначають соціальні функції і світоглядне значення кіномистецтва, яке справляє ве­личезний ідейно-художній вплив на формування поглядів та переконань, естетичних смаків і почуттів людей.

Виділяють чотири основні види кіномистецтва: художнє (ігрове) кіно, яке засобами виконавської майстерності втілює твори кінодраматургії, документальне кіно, мультиплікаційне і науково-популярне кіно. Кожен із видів має свої особливості і завдання. Жанри художнього кіно на ранніх стадіях його розвитку мали відносно чітке розмежування: мелодрама, пригодницький, комічний фільми та ін. З розвитком кіно його жанри (кінороман, кінодрама та ін.) видозмінюються, для них характерна тенденція до взаємопроникнення. У сучасному кіномистецтві існують кінокомедія, вестерн, детектив та інші жанри.

Нині найбільш відомим і поширеним є телевізійне мистецтво – вид мистецтва, що відтворює світ за допомогою телебачення. Телебачення — передавання на відстань зображень рухомих і нерухомих об'єктів за допомогою електричних сигналів, що поширюються каналами зв'язку.

Термін "телевізійне мистецтво" вживається переважно в значенні "художнє телебачення". На відміну від інформаційного, науково-популярного і навчального телебачення телевізійне мистецтво відображає життя в художньо-образній формі, розкриває характери людей. Телевізійне мистецтво виникло на стику інших видів мистецтва (кіно, театр, література, образотворче мистецтво, музика). Воно не тільки успадкувало їхні основні зображувально-відображувальні засоби, а й створило свої, специфічні – максимальне наближення до зображуваних подій, монтаж образотворчого і звукового матеріалів, пряме звернення ведучого або учасників телевізійної передачі до глядачів і завдяки сталості аудиторії циклічність і серійність передач тощо.

У процесі розвитку та становлення сформувалися основні жанри телевізійного мистецтва: драматичні або музичні вистави, концерт, повість, розповідь, телевізійний портрет, відеокліп, телефільм.

Набуло поширення радіо мистецтво – різновид словесно-звукового мистецтва, яке виникло з розвитком технічних засобів радіо. До поняття "радіомистецтво" входять літературні, театральні, музично-сценічні твори, які з використанням творчих прийомів і технічних засобів радіомовлення набувають нових художньо-образних якостей і нових особливостей естетичного впливу. Специфіка радіомистецтва – невидимість того, що відбувається у радіовиставі та в інших літературних формах, які використовує радіо. Художній образ у ньому поєднує в собі численні звукові компоненти. Особливого значення набувають звучання акторського слова, а також багатоманітні звуки дійсності, музика, акустичні ефекти. Радіомистецтво вимагає від актора достовірної, психологічно глибокої гри з тонкими голосовими нюансами, характер якої залежить від змісту образу, від його тлумачення, а також від жанру твору. Радіомистецтво, потужно виражаючи почуття і думки у словесних діях героїв перевалено в роздумах, монологах, діалогах тощо, є важливим засобом формування світогляду людини.

Потужним засобом художньо-образного освоєння людиною світу є фотомистецтво – різновид творчості, суть якого полягає у використанні відображу вальних можливостей фотографії. Розрізняють документальне фотомистецтво, художню фотографію та ужиткове фотомистецтво. Первісно у фотомистецтві переважало так зване піктораль-не фото (тобто таке, що імітувало живопис), яке пізніше отримало назви "художня фотографія". Фотомистецтво стало одним із засобів формування світогляду, оскільки являє собою безцінний фактичний матеріал, без якого для людини світ не є таким виразно зримим і осяжним.

Серед сучасних видів мистецтва особливе місце посідає дизайн. Ця особливість визначається передусім тим, що дизайн – це художнє конструювання. Як творча проектно-конструкторська діяльність, дизайн покликаний вдосконалювати предметне середовище, що оточує людину. Це вдосконалення веде не лише до розробки естетичних властивостей промислових виробів, а й до розв'язання ряду соціальних проблем. Світоглядний фактор дизайну виявляється у прагненні людини свідомо моделювати візуальні й функціональні елементи середовища з урахуванням специфіки промислового виробництва.

Виклад матеріалу про співвідношення мистецтва і світогляду буде неповним, якщо не згадати величезну мистецьку силу художньої літератури. Проте мистецько-літературний аспект світоглядної культури слід залишити за літературознавством.

Поиск по сайту: