Поняття матеріального та ідеального

Людина сучасного суспільства досить часто і, як правило, не замислюючись, вживає такі словосполучення: "матеріальне життя", "матеріальні умови", "матеріальний стан", "ідеальний світ", "ідеальний характер", "ідеальні відносини", "ідеальне подружжя" тощо. У нашому суспільстві, мабуть, уже виникла культурно-історична звичка, згідно з якою під матеріальним розуміють те, що можна відчути, а під ідеальним – те, що можна собі лише уявити. Матеріальне найчастіше ототожнюють з природою, економічним життям суспільства, процесом виробництва, а ідеальне – з тим, що має бути. Такі уявлення про матеріальне й ідеальне містять ряд малоусвідомлених суперечностей, на які світоглядна культура вже давно звернула увагу. Зазначимо, що цей брак теоретичної культури у нашого народу можна визнати за одну із вагомих причин кризового стану суспільного розвитку і світоглядної культури 80-90-х років XX ст.

Проблема визначення поняття "матеріальне" має тривалу історію, яка пов'язана переважно з історичним поступом природознавства і філософії. Усвідомлення наявності цієї проблеми відбулося тому, що люди, аналізуючи своє життя, дійшли висновку про його залежність від навколишнього світу, тобто про свою залежність від першооснов світу в цілому.

Визначаючи ці основи та їхні властивості, люди з необхідністю поставили перед собою завдання виявити, що є первинним у властивості людини мати свідомість. Слід зазначити, що поняттям "первинне" позначають те, що є основою іншого, без чого це інше не може існувати і нині. Визначаючи це первинне, його почали називати субстанцією, а конкретно-чуттєвий прояв субстанції – матерією.

Найяскравіше історія розвитку поняття матерії виявляється в історико-філософському аспекті.

У стародавній філософії, яка спиралася на зародковий розвиток природознавства, матерія розглядалася як основа світу, яка ніким не створена і ніким не може бути знищена, яка не має ні початку, ні кінця у просторі й часі. Давньогрецький філософ Фалес (625-547 до н. є.) є одним із перших, хто вважав началом усіх речей, тобто матерією, конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. Учень і послідовник Фалеса Анаксімандр першим в античній філософії дійшов до категоріального визначення матерії, назвавши її "алейроном". Алейрон, за Анаксі-мандром, – це щось безкінечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі. Античний філософ Геракліт пов'язує поняття матерії з поняттям логос, що у нього означає загальний закон буття, основу світу. Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до бачення начала всього існуючого у вогні. Все існуюче, зазначає Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає.

Значним етапом у розвитку вчення про матерію була антична атомістична філософія, яку започаткували такі мислителі, як Левкіп (бл. 500-440 до н. є.) і Демокріт (460-370 до н. є.). Під матерією вони розуміли атоми. Левкіп і Демокріт стверджують, що атоми – це неподільна, гранично тверда, непроникна, без будь-якої пустоти, не здатна сприйматися відчуттям (через малу величину) самостійна частинка речовини. Атом вічний, незмінний, тотожний самому собі; всередині його не відбувається ніяких змін; він не має частин тощо. Та це тільки внутрішня суть атома, а він має й зовнішні властивості. Це передусім форма: атоми бувають кулькоподібні, косинисті, гачкоподібні, якореподібні, увігнуті, випуклі тощо. Атомісти вважали, що число форм атомів нескінченне. Окрім форм, атоми розрізняються також за порядком і положенням. Кожен атом оточений порожнечею.

Арістотель (384-322 до н. є.) розуміє під матерією, по-перше, неозначену і безформну величину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Арістотелів-ська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія у Арістотеля вічна, має сенс існування тільки у зв'язку з формою. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чистою можливістю або потенціалом речі, а форма – реалізацією цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Значний крок у розумінні матерії був зроблений у філософії XVII-XVIII ст., що була тісно пов'язана з науковим дослідженням природи, яке прогресувало відповідно до потреб тодішнього виробництва. Саме в цей період на основі даних механіки, астрономії та математики було розвинуто атомістичні уявлення античних філософів. Французький філософ П. Гасенді, відроджуючи атомістичні погляди Епікура, вважав, що матерія – це множинність атомів, які ма­ють внутрішній потяг до руху; англійський вчений І. Ньютон розумів матерію як сукупність атомів, наділених силами. На відміну від П. Гасенді, І. Ньютона, Р. Бойля, які висували на перше місце в розумінні матерії момент дискретності, перервності будови, французький філософ і вчений В. Декарт у своїй фізиці самостійно висунув момент неперервності. Декарт ототожнював матерію з протяжністю і заперечував існування неподільних атомів і пустоти. Поза фізикою Декарт як дуаліст визнавав існування духовної субстанції. Переборюючи дуалізм Декарта, нідерландський філософ Б. Спіноза (1632-1677) розглядав протяжність і мислення як невід'ємні властивості (атрибути) єдиної матеріальної субстанції – природи, яка є причиною самої себе. Поняття матерії і природи у Спінози тотожні.

Французькі філософи-енциклопедисти XVIII ст. намагались пов'язати воєдино концепції "матерія ­– природа" і "матерія – сукупність механічних властивостей". П. Гольбах і Д. Дідро знаходять розуміння найважливішого недоліку всіх попередніх визначень матерії. Матерія – це те, що відображається нашими відчуттями, а також те, що викликає ці відчуття, – стверджують вони. Для них стає очевидним, що оскільки всі властивості матерії неможливо звести до механічних, то це означає, що поняття "матерія" – це абстрактна категорія, яка відмежовує від усіх матеріальних предметів їхні найбільш загальні властивості і якості або найбільш загальні особливості законів їхнього розвитку. Але тоді самочинно виникає питання: що первинне – єдність у думці чи матеріальна єдність предметів?

Визнання матерії як найбільш загального початку речей, як чогось субстанційно-спільного у речах – це тільки один бік визначення матерії. Абсолютизувати це визначення – означає ототожнити абстрактне поняття матерії із самою матеріальною дійсністю. Усі ці проблеми неможливо було розв'язати, не поєднавши об'єктивно-діалектичного і тео-ретико-пізнавального визначення поняття матерії. Іншими словами, філософське поняття матерії може бути визначе­не тільки в межах відношення "людина – світ". Саме в цих межах матерія визначається як філософська категорія, яка позначає світ як об'єктивну дійсність, що подається людині суб'єктивно, існуючи незалежно від її свідомості.

Таке визначення ні в якому разі не можна розглядати як абсолютно завершену систему. Ця система відкрита, здатна довершуватись відповідно до нових досягнень світоглядної культури.

Проте слід зауважити, що таке визначення матерії справедливе тільки відносно чогось протилежного, якісно відмінного від неї. Єдиною якістю, яка відмінна від матерії, є свідомість. Адже, відображаючись у свідомості, матерія існує подвійно: як природний процес мислення і предмет, завдяки якому це мислення виникає.

Отже, об'єктивним змістом філософського поняття матерії є не "загальна ознака" існування поза свідомістю, а складний, суперечливий процес позначення свідомості буттям на шляху практичної діяльності людини. Свідомість є протилежністю матерії тільки як такої, що існує поза нами, діє на нас і є образом відображуваного.

Таким чином, у поняття матерії включається все те в картині світу, що перебуває в процесі постійної зміни і розвитку стосовно людини. А це конкретизує також і поняття об'єктивної реальності як існування того, що здатне відображатися завдяки свідомості.

Філософське поняття матерії виявляє насамперед таку властивість матеріальних предметів, як реальність. Матеріальне буття речей – це реальне існування, на відміну від ідеального, відображеного існування цих предметів у нашій свідомості, у відчуттях, уявленнях і поняттях.

Іншим моментом, який характеризує об'єктивний зміст філософського поняття матерії, є тілесність. Адже в основі процесу відображення, пізнання є матеріальна взаємодія зовнішніх предметів з матерією нашого тіла і суспільно-істо-рична діяльність людини стосовно перетворення світу.

Філософське визначення матерії вказує на можливість пізнання, корені якої сягають глибин об'єктивного характеру існування речей. Ця можливість виявляється у всезагальній якості матеріального світу – якості відображення.

Всезагальна якість відображення в людині виявляється як її особлива здатність – відтворення матеріального світу в ідеальних образах. В основі цієї здатності лежить специфічність діяльності людини. Людина свідомо, творчо випра-цьовує свій пізнавальний образ, перетворивши дані відчуттів. Пізнавальний образ є відображенням усвідомленим. Саме тому в процесі науково-теоретичного мислення людина завжди усвідомлює, що об'єктивний зміст знань (матеріальне) – явище нескінченно глибше і багатше, ніж усвідомлений зміст цих знань (ідеальне).

Такий аналіз розуміння матерії дає змогу зробити висновок: матерія – це все те, що здатне існувати об'єктивно, як протилежність свідомості, яка й відображає її (матерію) в ідеальних образах. Але для того, щоб відбувався процес відображення, має існувати історично конкретно визначений прояв матерії, який і визначається поняттям матеріального. Якщо поняття матерії вказує на об'єктивний характер здатності відображення, то поняття матеріального – на те, що це відображення має суб'єктивну форму, що результатом відображення матеріального є суб'єктивно існуючий його образ – ідеальне.

Матеріальне протилежне ідеальному, а ідеальне – похідне від матеріального. Матеріальне фіксує фундаментальну ознаку світу, вказуючи на основу його єдності, на єдине джерело походження й існування різноманітних явищ дійсності. Матеріальне є те, що не спричинене дією будь-яких інших, надматеріальних факторів і тому виступає абсолютно первинним, зберігаючись у всіляких перетвореннях речей.

Специфіка ідеального полягає в тому, що, відображаючи властивості матеріального, саме воно цих властивостей не має і що воно безпосередньо існує лише як необхідний момент, активна форма свідомої діяльності людини. Ідеальне, отже, є по суті тим же матеріальним, але в образному творенні людиною.

Такий розгляд матеріального й ідеального показує, що самі по собі матеріальне чи ідеальне не існують. Найголовніше – поняття матеріального й ідеального потрібні людині для того, щоб вона змогла у реально існуючому світі чітко зорієнтуватися: де конкретно існуючий предмет, де прооб­раз, а де образ цього предмета.

Поняття матеріального й ідеального відіграють важливу роль в організації життя людини і суспільства. Річ у тім, що людина завжди прогнозує своє життя, перебуваючи у стані пошуку майбутнього.

Виходячи з позиції єдності матеріального й ідеального, очевидним є те, що прогноз людини буде більш успішним тільки тоді, коли вона відштовхуватиметься від об'єктивної природи існування світу – від матеріального, водночас керуючись ідеальним як досконалим, довершеним образом, який відповідає обраному ідеалові.

Очевидно, що кожен має право на власне тлумачення матеріального й ідеального. Ми ж пропонуємо вам погляди, що переважають у науковців нашої країни.

Поиск по сайту: