Формування культурологічної думки в XVI–XVIII ст

Значну роль у суспільнекультурному житті України кінця XVI – першої третини XVII ст. відігравали братства – національнорелігійні організації православного населення українських міст. У філософуванні братчиків доволі помітні традиції ще києворуського візантинізму: філософія розуміється як шлях осягнення істини через містичне єднання з Богом, доводиться актуальність духовних цінностей княжої доби, висловлюються містичноаскетичні ідеї. При цьому активно обстоюється ідея використання старослов’янської мови, яка наділяється майже чудодійною силою і сакральним сенсом. Що стосується розуміння сенсу та тенденцій розвитку культури представниками братських шкіл цього часу, то тут переважають ідеї перетворення старозаповітної, перейнятої земними пристрастями і бажаннями людини на людину нового – духовного, або “внутрішнього”, типу. Такими ідеями пройняті твори Герасима Смотрицького, Ісайї Копинського, Клірика Острозького, Івана Вишенського, Йова Княгиницького, Віталія з Дубна та ін.

Приблизно до 1615 р. у братській традиції простежується виразно негативне ставлення до культурних надбань латинізованого католицького Заходу. Але із заснуванням Київського братства, членами якого стали чимало випускників західноєвропейських університетів та колегій, ситуація поволі змінюється. Посилюються тенденції до розвитку типово західних гуманістичних ідей, з’являється зацікавленість натурфілософською проблематикою, логікою. Пріоритет побожності все більше замінюється на пріоритет освіченості та розуму. Приходить усвідомлення необхідності синтезу досягнень вітчизняної та європейської теоретичної думки. На цьому етапі розвитку філософської культури братських шкіл активно виступають із своїми ідеями Мелетій Смотрицький, Йов Борецький, Касіян Сакович, Кирило ТранквіліонСтавровецький, Хома Євлевич та ін.

Ці мислителі дивилися на людину вже не тільки в етичному ракурсі, а й у гносеологічному та природничому. Кирило ТранквіліонСтавровецький звертався до своїх сучасників: “...О чоловіче, тилко познай самого себе, яко єстєсь дивним створеням божіим и скарбницею примудрости его неизреченной, которий в тебі закрита и положена єст”. “Найбільшою мудрістю, найвищою філософією і найпотрібнішою теологією” вважав пізнання людиною своєї власної природи філософ, письменник і культурноосвітній діяч Касіян Сакович. У дослідженні “Арістотелівські проблеми, або питання про природу людини” він писав: “У праві було колись написано: непристойно громадянину не знати законів своєї вітчизни. А я можу сказати: ще непристойніше людині не знати законів своєї природи...”

Новий етап формування української культурологічної думки почався із заснуванням у 1632 р. КиєвоМогилянської академії. Саме цей навчальний заклад започаткував не тільки традицію української вищої освіти, а й традиції вітчизняної науки в її сучасному розумінні. Розвиток філософської думки в стінах КиєвоМогилянської академії сприяв значному піднесенню натурфілософії, психології, права і загалом підвищенню рівня теоретичного мислення. До видатних представників КиєвоМогилянської наукової школи належать Йосип КононовичГорбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький, Іоаникій Галятовський, Лазар Барановський, Григорій Сковорода та багато інших відомих діячів української культури.

Характерне відображення духовних пошуків цього часу можна знайти в працях історика й філософа Інокентія Пзеля (бл. 1600–1683), який досліджував проблематику таких категорій, як “єдине”, “істинне” та “добре”. Він Доводить, що поняття єдиного є мірою досконалості, а істинного та доброго – мірою оціненості.

Звернення до специфічно культурологічної проблематики стало характерною рисою української філософської думки XVIII ст. Григорій Сковорода (1722–1794), безперечно, був найвизначнішим українським мислителем цього часу.

Його філософські погляди, в тому числі з культурологічної проблематики, викладені насамперед у трактатах та діалогах. Сковорода сповідує ідею “трьох світів”: макрокосм (всесвіт), мікрокосм (людина) та особлива символічна реальність, яка поєднує мікро та макрокосм і відтворює їх в ідеальній формі. Хоча Сковорода, звісно, не вживає слова “культура” (як відомо, воно з’явилося в українській лексиці майже за століття по тому), але поняття його ідеального світу є дуже близьким до пізніших культурологічних трактувань світу культури як простору смислів і значень. За Сковородою, що був близький до “внутрішнього” християнства (духовна течія, що виводиться найчастіше від містики ренесансної доби, заперечує абсолютний авторитет церкви та прагне до алегоричного тлумачення Святого Письма), найдосконалішим зразком цього ідеального світу є Біблія.

Християнська культура у світогляді Г. Сковороди безперечно домінувала, та йому не була чужою й антична філософія (насамперед платонізм). А вчення українського філософа про “сродну” працю (“сродність” у Сковороди – це придатність кожної окремої людини до певної, саме для неї найкраще підхожої праці) має очевидні паралелі зі східною концепцією карми. Він висловлює переконаність у тому, що щасливою людина стає тоді, коли їй вдається розгледіти свою сродність, розпізнати свою схильність до того чи іншого виду фізичної або духовної праці. Власне, йдеться про значення самопізнання людини в культурі та її самореалізації в суспільстві. Сковорода закликає “спершу пізнати самого себе” і пише: “Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами, як риба у воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва, відхили лише вхід у душу свою”.

Г. Сковорода вбачав основною метою філософування досягнення людиною стану щастя й блаженства, гармонії з навколишнім та внутрішнім світом.

Він писав: “...Філософія, або любов до мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки спокійні, серце мирне, то все мирне, то все світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософствування”.

Поиск по сайту: