Філософськосоціологічне осмислення культури

Філософія не цуралася культурної проблематики фактично з самого свого народження. Суттєву увагу приділяли питанням культури вже філософи Давньої Греції. Проблематика людського суспільства, його сутності й долі, Шляхів перетворення і засобів збереження, принципів” людської поведінки, сутності звичаїв і законів, тобто широкий спектр власне культурологічної проблематики, Розглядалася у плані загальної антитези “природність і штучність” (згадаємо, що слова “культура” – принаймні ^в сучасному розумінні – в той час ще не існувало).

В різні періоди і в різних філософських школах Давньої Греції природіphysis протистоїть штучність то у вигляді nomos (закон, звичай, традиція, висловлювання), то the^ sis (установлення), то techne (мистецтво, ремесло). Але в усіх цих варіантах неважко помітити логіку значно пізнішого європейського протиставлення природи і культури. Другою складовою давньогрецької антитези природи і штучності так чи інакше охоплюються три предметні сфери: мова, пізнання і людське суспільство (причому останнє – як у соціальнополітичному, так і у виробничотехнічному плані).

Давньогрецькі філософи нерідко трактували культуру зовсім близько до значно пізніших ідей Форстера і Гердера – як засіб виживання початкове безпорадної людини.

Так, Платон переповідає уявлення Протагора, чиє образне пояснення виникнення людського суспільства має, безперечно, міфологічні витоки. Через недбалість Епіметея, який розподіляв природні засоби до існування між живими істотами, людина не отримала найнеобхіднішого. Для того щоб якось улагодити ситуацію, його брат Прометей украв у Гефеста й Афіни вогонь і “мудрість мистецтвремесел”, тим самим спонукавши людей шанувати богів, іменувати речі, спілкуватись за допомогою слів, споруджувати будинки, шити одяг і взуття. Він навчив людей також землеробства. В боротьбі з хижаками люди почали об’єднуватись і допомагати одне одному. Однак вони ще не вміли жити разом і, тимчасово з’єднуючись, швидко знову розсіювались і гинули. Тоді сам Зевс дав людям Сором і Правду, рівномірно розподіливши їх між людьми. І серед людей запанували лад і дружба, які підтримуються політичним мистецтвом.

Грецькі філософисофісти, мабуть, одними з перших висловили критичне ставлення до культури. Так, вони говорили про те, що суспільні домовленості змушують людину придушувати свої природні нахили (до речі, цікава паралель із фройдівськими положеннями), а освіта і виховання, будучи процесами перетворення людини, є, власне, знищенням її первинної особистості. Філософикініки відверто пропагували повернення до природи і, зокрема, відмову від культурної регламентації природних потреб. І

Відомою була грецькій філософії й ідея регресного розвитку культури. Так, Платон вважав, що людство віддаляється від ідеалу, що культура постійно деградує, оскільки влада почергово переходить від честі до багатства і, нарешті, до натовпу.

В Середні віки спрямування філософських пошуків визначалося релігійною картиною світу. культура трактувалася з позицій провіденціалізму – розуміння історії як виявлення волі Бога, як реалізації Божого плану спасіння людства. Один із найвидатніших християнських теологів Августин Блаженний (354–430) розвинув ідею розуміння історичного процесу як шляху до “царства Божого”, і це розуміння утворило основу середньовічного християнського тлумачення культурної еволюції.

Новий час вніс свої корективи в розуміння культурного процесу. Англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626) висловлює переконання, що майбутнє людства має бути прекрасним і що побудова цього майбутнього є закономірним та об’єктивним процесом розвитку культури.

Як об’єктивний процес розглядав історію культури італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668–1744). У своїй найвідомішій праці “Основи нової науки про спільну природу націй” він висунув теорію історичного коловороту – розвитку всіх націй за циклами, що складаються з таких трьох епох: “вік богів” (бездержавність, панування жерців), “вік героїв” (аристократична держава), “вік людей” (демократична республіка або представницька монархія). Кожний такий тричастинний цикл завершується загальною кризою і розпадом даного суспільства. Зміна епох здійснюється шляхом переворотів, що при переході від першої епохи до другої відбуваються внаслідок боротьби між батьками родин і домочадцями, а при переході від другої до третьої епохи – внаслідок боротьби між феодалами та простим народом. Ідеї Дж. Віко багато в чому випереджали філософію історії Гердера і Гегеля.

Термін “ філософія історії” запровадив французький філософ епохи Просвітництва Вольтер (J 694–1778). Під Цим терміном він мав на увазі універсальний історичний огляд людської культури. Але першим почав розглядати філософію історії як спеціальну дисципліну Гердер. У XVIII – першій половині XIX ст. філософія історії Розумілась як загальна теорія історичного розвитку. Філософи намагались виявити мету, рушійні сили і сенс історикокультурного процесу.

В цей свій класичний час філософія історії висунула і розробила ряд важливих ідей, серед яких теорія прогресу Ж. А. Н. Кондорсе (1743–1794). На відміну від Віко, котрий вважав, що прогрес поряд з позитивною стороною має негативну – втрату відчуття божественності й героїзму, Кондорсе розумів прогрес як суто позитивний поступальний рух на основі безмежного розвитку людського розуму, який є причиною творення історії й культури. Вищою фазою розвитку культури Кондорсе вважав розвиток і утвердження права приватної власності.

Своєрідною вершиною філософії історії стала теорія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770–1831). Німецький філософ уявляв історію як єдиний і закономірний процес, у якому кожна епоха є неповторно своєрідною і разом з тим становить закономірний етап у розвитку людства. Рушійною силою культурноісторичного процесу Гегель вважав нескінченне саморозгортання розуму, ідеї – отже, смислів.

Філософи кінця XIX – початку XX ст. досліджували питання історикокультурного розвитку, постійно уточнюючи коло саме філософської проблематики культури. Вже наприкінці XIX століття починає формуватися думка про необхідність виокремлення науки про культуру зі своїми спеціальними методами дослідження і своїм баченням предмета. Однак, попри майже загальну згоду науковців, які займалися культурною проблематикою в межах філософських дисциплін, щодо необхідності спеціальної науки, їхнє бачення як предмета, так і методів дослідження іноді суттєво різнилося.

Представники неокантіанства Вільгельм Віндельбанд (1848–1915) та Генріх Ріккерт (1863–1936) протиставили природничі (номотетичні) науки наукам історичним (ідіографічним), або “науки про природу” – “наукам про культуру”. Науки про природу (до яких неокантіанці відносили і соціологію) мають справу з загальним, повторюваним, закономірним, науки ж про культуру – з одиничними явищами і подіями в їх неповторності й винятковості. культура має ціннісний характер, тому її пізнання полягає у співвіднесенні явищ культури з певними цінностями.

Ріккерт виділяє шість культурних сфер: логіка, естетика, містика, етика, еротика, релігія, яким відповідають певні типи цінностей, а саме: істина, краса, надособистісна святість, моральність, щастя, особистісна святість.

Представники “ філософії життя” виступали проти раціоналізму і методологізації в дослідженнях культури. Вільгельм Дільтей (1833–1911) вважав, що життя культури не можна пояснити раціонально, його можна збагнути тільки шляхом “вживання”, “співпереживання”, “співпочування”. Анрі Бергсон (1859–1941) поділяв культури на замкнуті, закриті, в яких життя визначається інстинктами, і відкриті, засновані на духовності, що визначає їх прагнення до спілкування з іншими і подолання національних та державних меж. Існування цінностей у відкритих культурах підтримується закликами й особистими прикладами, тоді як у закритих культурах вони мають примусовий характер.

“Філософія життя” мала певний вплив на “ філософію існування”, або, як її частіше називають, екзистенціалізм. Екзистенціалізм також прагнув подолати інтелектуалізм традиційної європейської раціоналістичної філософії та науки і пізнати буття інтуїтивно, але при цьому відмовлявся від характерного для “філософії життя” психологізму. Історичність людського існування для екзистенціалістів полягає в тому, що людина завжди відчуває себе, так би мовити, “закинутою” в певну ситуацію, з обставинами якої змушена рахуватись. Тобто її існування залежить не від обраних особисто, а наданих від народження без можливості вибору належності до певного народу, походження, біологічних якостей і т. ін., що робить існування людини “буттямусвіті”, тобто в конкретному світі обставин. Але “закинутість” приймається самою людиною, точніше, людина має прийняти її, щоб відбутися. І від самої людини залежить, наскільки і до яких меж вона погодиться із своєю “закинутістю”, а що з ситуації (в яку закинута) подолає. Усвідомлюючи і переживаючи своє існування, людина звільняє себе для того, щоб бути самою собою, звільняється для творчості й істинного спілкування.

На думку Карла Ясперса (1883–1969), таке спілкування в “істині”, тобто комунікація, необхідна між людьми, народами, культурами як гарант їх саме людського існування. Уможливлюється ж вона “віссю часу” історії, яка проходить через VIII–III ст. до н. е., коли зусиллями грецьких філософів і засновників філософськорелігійних традицій Азії були закладені основи загальнолюдської культури, за збереження якої сьогодні несе відповідальність кожен із людей.

Ще в середині XIX ст., коли до традиційної метафізичної й онтологічної проблематики філософії історії звернулися представники інших суспільних наук, на статус “головної” науки про культуру почала претендувати щойно оформлена тоді як наукова дисципліна соціологія. Позитивісти, зокрема Огюст Конт (1798–1857), узагалі почали говорити про кінець філософії історії і її заміну соціологією.

Хоча нова наука, попри сподівання Конта, і не змогла охопити всю культурну проблематику, однак вона зробила власний суттєвий внесок у дослідження феномена людської культури. Особливу увагу соціологи звертали на специфіку виявлення культурних закономірностей у різних культурноісторичних контекстах.

Російський соціолог та природознавець Микола Данилевський (1822–1885) виділяв кілька культурноісторичних типів, кожен з яких еволюціонує від етнографічного стану до державного і переходить у цивілізацію. Історія ж є зміною культурноісторичних типів. Письменник і публіцист К. Леонтьєв, загалом поділяючи погляди Данилевського, вважав можливим культурний прогрес тільки за наявності соціальної нерівності й боротьби. Встановлення ж соціальної справедливості й рівності, на думку Леонтьєва, є початком занепаду культури.

Англійський соціолог Арнольд Тойнбі (1889–1975) під впливом ідей О. Шпенглера розглядав історичний розвиток людства в контексті теорії коловороту локальних цивілізацій. Велика Історія складається з історій відносно самостійних цивілізацій, кожна з котрих проходить стадії виникнення, розвитку, кризи і загибелі. Рушійною силою культури Тойнбі вважав творчу меншість, яка є носієм “життєвого пориву” і відповідає на історичні “виклики”.

Якщо творча меншість з якоїсь причини виявиться нездатною відповісти на історичний “виклик”, то вона перетворюється на панівну меншість, а культура починає рухатись до загибелі.

Поиск по сайту: