Турбота як властивість розуму та її гіпотетична роль у ситуації астросоціологічного парадокса

Як ми вже говорили, у крайній формі астросоціологічний парадокс трактується як суперечність між дуже ймовірною наявністю розвинутих позаземних цивілізацій і відсутністю колонізації Землі більш потужними ПЦ.

Варто проаналізувати з позицій наукової логіки саму ймовірність втручання значно потужніших у технологічному відношенні цивілізацій у життя менш технологічно розвинутих і можливий характер інтересу більш розвинутих космічних осередків життя до менш розвинутих. До речі, з постановки такої проблеми відразу випливає не менш цікаве і складне питання: чи насправді саме рівень створеної технології є об’єктивним критерієм розвинутості? Хоча це питання потребує окремого розгляду, слід визнати, що, поза всією широтою спектра можливої тут теоретичної думки, на практиці під поняттям “розвинуті країни” de facto ми все ж таки маємо на увазі насамперед зумовлені технологіями економічний рівень та характер суспільних відносин. Тому без аргументації приймемо позитивну відповідь і розглянемо сформульовану проблему.

Застережемо, що в означеному проблематичному колі в нас поки що нема жодного емпіричного спостереження або об’єктивного, практичного підтвердження, до яких можна було б апелювати, і нема впевненості в тому, що такі з’являться найближчим часом. Тому єдиним методом формування точки зору і тих чи інших висновків тут може бути метод аналогії, а як модель космічного прототипу має бути прийнята наша власна цивілізація. Іншими словами, ми будемо виходити з визнання існування своєрідного загального космічного “архетипу” форм і варіацій життя.

Отже, чи здатні більш розвинуті форми існування помічати менш розвинуті? Так, очевидно (але не обов’язково – навпаки). Чи мають більш розвинуті форми існування причини втручатись у життя менш розвинутих варіацій життя? Так, і причини можуть бути різними – від задоволення наукової зацікавленості, що потребує експерименту, до прагматичного використання. Ось тут для пояснення причин і методів таких втручань варто звернутись як до моделі до нашої власної земної цивілізації. Важливою особливістю земної форми життя, яка уможливлює її використання як моделі міжпланетарних відносин, є не тільки наявність різних еволюційних форм і рівнів життя, а й навіть досить широкий спектр вищої, розумної його форми, що представлений різноманітністю культур людства.

Не висуваючи досить ризикованих на сьогодні гіпотез щодо тотальних взаємодій різних форм земного існування як моделі космічних взаємовідносин (що як мінімум потребувало б розширення або перегляду таких понять, як життя, розум, смисл та ін.), зупинимось на міжкультурних взаємодіях.

Із зрозумілих причин нашу увагу мають привертати приклади взаємодій культур з якомога більшою різницею у технологічному рівні. Такі приклади ми знаходимо насамперед у тих випадках, коли ще в недалекому минулому вчениметнографам щастило відкривати десь віддалік від цивілізації (наприклад, у диких хащах приток Амазонки або інших важкодоступних місцях) племена, культура яких відповідала уявленням про кам’яний вік в історії наших пращурів. Проте певний матеріал для спостережень дають і взаємодії культур з менш разючими культурними контрастами, прикладів яких багато дала історія колонізацій Нового часу.

Загалом помітно, що чим відмінніші між собою за рівнем розвитку культури, що зустрічаються, тим меншим є прагнення до діалогу з боку культури більш розвинутої. За відносної близькості (політичної, технологічної, ментальної) різних культур вони ставляться одна до одної як конкуренти. За відсутності можливості або необхідності партнерства “сильніша” культура, як правило, намагається колонізувати (політично і/або культурно) культуру “слабшу”. При цьому вони фактично вступають у більшменш зрозумілий обом конфліктний діалог, адже суперечка і конфлікт також є певним варіантом спілкування. Прикладом такої взаємодії різних культур є сучасні глобалізаційні процеси.

Якщо ж “вища” культура вже досягла певної еволюційної стадії, на якій формуються більшменш сталі гуманістичні й духовні цінності, а “нижча” аж надто відрізняється за рівнем політичного і технологічного розвитку, то бажання (або необхідність) спілкування з “примітивною” культурою витісняється самоцільним спостереженням, вивченням. Менш розвинута культура сприймається не як потенційний конкурент або партнер, а як об’єкт Дослідження, причому “чистота” отриманих даних зумовлюється невтручанням у її життя з боку культури “вищої”.

Прикладами таких міжкультурних ситуацій можуть слугувати наукові дослідження західними вченими “примітивних” племен, які “відкривались” денебудь в амазонських джунглях або інших малодосліджених куточках Землі ще у XX ст.

Досить цікавий приклад – ставлення людей до тварин, у тому числі й високорозвинених. Виправдовує наведення такої ризикованої на перший погляд паралелі той факт, що багато які високорозвинені тварини з певної точки зору не так уже і принципово відрізняються від homo sapiens. Існує суттєва подібність фізіології, багато тварин ведуть соціальний спосіб життя, вчені говорять про зачатки мислення і мови в певних видів тварин. Наприклад, деякі з мавп (чорна макака та ін.) позначають змію особливим криком. Учені трактують цей крик як слово і говорять у зв’язку з цим про начала мови у приматів та про те, що саме таким шляхом колись заговорили і люди. Загалом людина тільки на якихось 40 тисяч років (за деякими даними – 70 тисяч років) розвитку випереджає інших приматів. Усе це дає підстави вбачати у взаємовідносинах людини з вищими тваринами модель можливих взаємовідносин між космічними формами життя різних стадій еволюції розуму. І головне в цій моделі, як то кажуть, “на поверхні”, а саме: фактично комунікації між людиною та іншими земними істотами, які мають нижчий рівень розвитку, не відбувається. Людина спостерігає за дикими тваринами, вивчає їх, намагаючись при цьому залишатися якомога непомітнішою, щоб не вплинути на їхню природну поведінку.

Інколи може здатися, що людина вступає з дикими тваринами “у спілкування”. Але це дуже специфічне “спілкування”: людина копіює голоси тварин, їхню поведінку тощо, тобто сама “прикидається” твариною для того, щоб, знову ж таки, вивчити іншу істоту або й використати зі своєю метою (полювання, ритуал, експеримент тощо). При цьому людина не прагне повідомити тварині щось суттєве про своє власне життя, продемонструвати свої власні вміння та досягнення і навчити того ж тварину (циркові номери з тваринами також не є винятком – це всьогонавсього трюк). Тобто спілкування як таке не відбувається.

Характерно також (принаймні для земної моделі), що на певному етапі своєї еволюції розумне життя починає керуватись неутилітарною ідеєю “турботи” про менш розвинуті форми існування, відчувати себе відповідальними за життя як таке та його збереження. Звідси поява в сучасній культурі таких феноменів, як усілякі “червоні книги”, заповідники, програми, спрямовані на забезпечення виживання рідкісних тварин, товариства захисників тварин тощо. Причому далеко не завжди в цих ситуаціях людиною керує прагматичний розрахунок. Навряд чи людство зазнало б якихось суттєвих матеріальних збитків від зникнення сумчастого вовка, уссурійського тигра або благородного оленя. Тут ідеться про іншу цінність: збереження гармонії світу, його цілісності, повноти і багатоманітності, власне, про реалізацію духовного, естетичного відчуття. З огляду на тенденції розвитку земної культури слід очікувати зростання рівня духовного (естетичного) відчуття світу і надалі.

Отже, земна модель життя демонструє, що для розумної його стадії на певному еволюційному етапі стає властивою ідея турботи про життя як таке, в тому числі і про “примітивне” життя. Ця ідея стає своєрідною внутрішньою потребою, способом духовної самореалізації. Практика земної цивілізації дає приклади, коли така турбота виявляється й у формі захистуізоляції певного виду від небезпеки з боку інших. Так, існують закони, спрямовані проти браконьєрства та деяких способів знищення життя різних видів. У заповідники намагаються не допускати хижаків, здатних знищити тварин, якими населений цей заповідник. Запроваджено різноманітні карантинні та акліматизаційні обмеження. Всі ці заходи створюють для підзахисного виду дещо штучне середовище, світ, у якому нібито відсутні потенційно небезпечні “інші”. Слід згадати і так звані резервації – території, виділені для ізольованого розвитку культури аборигенів. Хоча практика резервацій себе не виправдала, але в даному разі важлива ідея і намір: створити (хоча б і штучні) умови для розвитку автентичної культури і запобігти можливим впливам на неї з боку іншої культури.

З огляду на означені тенденції навряд чи можна абсолютно виключити ймовірність того, що і сама людська земна цивілізація як своєрідна форма розумного життя також може бути об’єктом турботи з боку значно розвинутішої форми розумного існування. Принаймні так можна пояснити відсутність космічної агресії й колонізації Землі. Крім того, враховуючи поки що притаманну самим землянам агресивність у стосунках (на рівні постійних руйнівних конфліктів міжособистісного, міжнаціонального, міждержавного, міжкультурного рівнів), навряд чи наше спілкування з подібними до нас за рівнем розвитку інопланетними формами життя може кимсь прогнозуватись як виключно мирне і дружнє. Згадаймо, що і в науковофантастичних сюжетах нашої літератури, кінематографа та комп’ютерних ігор сфантазовані стосунки з іншими формами розуму також пройняті скоріше суперництвом і ворожнечею, ніж порозумінням і підтримкою, – і це також демонстрація наших підсвідомих ментальних настроїв. За таких обставин логічно виглядав би своєрідний “карантин” земної та подібних до неї цивілізацій, виключення контактів між ними у їхніх же власних інтересах. Це якраз цілком пояснювало б марність спроб землян знайти в навколишньому космосі сліди присутності інших подібних до нашої цивілізацій і встановити з ними контакт. Щодо суто технологічної можливості такого “приховування” слідів діяльності позаземних цивілізацій навряд чи можуть бути сумніви, якщо не забувати, що йдеться про суттєво складніші технології, ніж наші.

Залишається розглянути ще один варіант нібито ймовірних контактів. Ідеться про встановлення контакту із земною цивілізацією з ініціативи вищої за розвитком форми розуму з метою допомоги у вирішенні глобальних проблем людства. Така ситуація нібито узгоджується з ідеєю турботи, потребу в якій мають відчувати високорозвинуті форми розуму. Проте доречно згадати один з основних постулатів педагогіки: нова інформація має надходити поступово, послідовно, і кожне нове повідомлення має спиратися на вже засвоєні знання. Саме так, поступово і послідовно, розвивається земна наука і взагалі людське пізнання. Навіть революційні прориви в ньому є наслідками попереднього розвитку. Щоправда, іноді людство отримує інформацію, яка не підготована попередньо, – тоді виникає феномен, який називається “чудом”.

Власне, чудо – це демонстрація певної інформації (можливості, закономірності) у вигляді тієї чи іншої події або процесу, яка відділена від уже засвоєних людиною знань більшменш значним розривом, що й зумовлює неможливість її раціонального пояснення. Слід визнати, що повідомлення земній цивілізації якихось надзвичайних для її теперішнього стану інформацій і технологій звелось би тільки до їх демонстрації, а не реальної передачі, і сприйнято було б саме як чудо.

Історія людської культури вже має приклади з’явлення чудес (принаймні на рівні ментальної впевненості в їх дійсному з’явленні). Згідно, наприклад, з християнською історією чудеса демонстрував Ісус Христос (перетворення води на вино, ходіння по воді, воскресіння та ін.). Метою подібних акцій найімовірніше є введення свідомості очевидців чудес в особливий ірраціональний стан, у якому людина стає особливо навіюваною. Власне, проповідь Ісуса Христа потребувала саме такого стану свідомості, оскільки мала вигляд апріорно (без аргументації) проголошених заповідей, повчань, часто до того ж завуальованих у притчову форму. Сприйняття інформації, викладеної в таких формах, однозначно потребує саме віри в надзвичайне, надприродне її джерело, що і підтверджується демонстрацією чуда. Однак реальні наслідки проповіді Ісуса дають підстави для не дуже втішних висновків щодо результативності навчання людства методом явлення чудес. Незважаючи на очевидну навіть для раціонального сприйняття загальну позитивність його проповіді, людство так і не зробило під її впливом якогось суттєвого ривка у своїй еволюції, в тому числі духовній. Метод переконання чудом виявився малодійовим. Людські мораль і вчинки не зазнали під впливом християнської релігії якихось радикальних змін. Навіть церква, яка діяла від імені Христового, дуже часто у своїй історії відступала від його заповідей, – наприклад, убивала своїх ворогів.

Так чи інакше, зміни в людській сутності, свідомості, моралі, як і в технологіях, якими користується людство, мають своїми причинами розвиток, еволюцію самого людства, а не вплив вражаючої миттєвої інформації, тобто чуда.

Навряд чи, наприклад, практика заборони смертної кари в європейських країнах є безпосереднім результатом проголошеного дві тисячі років тому “не вбий!” та “пробач ворогові!”. Хоча, звісно, не можна заперечувати впливу християнських ідей на сучасну юридичну сферу (хоча б на рівні засвоєних підсвідомістю архетипів ідей християнської культури), але ж і тут, здається, причина не стільки в тому, що сучасне людство, нарешті, довірилось ідеям Христа, скільки в тому, що воно відчуло, нарешті, власну внутрішню потребу в саме такому ставленні до світу. Іншими словами, відповідна юридична практика є не миттєвим наслідком стороннього впливу і віри в чудо, а результатом еволюції моралі й свідомості самого людського суспільства.

Очевидно, що розвинутіші, ніж земна, форми розуму мають усвідомлювати безперспективність втручання в перебіг земної еволюції з метою “чудесної допомоги”, тобто штучного вирішення наших проблем. Сутність і рівень розумності певної форми життя не можна суттєво змінити штучним втручанням у її еволюцію, якщо тільки не мати на меті створення глобального планетарного циркового атракціону (цирковий атракціон якраз і побудований на тому, що істоту (тварину) штучно нібито “навчають” виконувати дії, на які вона не здатна і, зрештою, таки й не виконує по суті). Таким чином, турбота з боку більш розвинутих осередків космічного розуму про форми менш досконалі, до яких, цілком імовірно, належить і земна культура, навряд чи може мати більший вияв, ніж ізоляція від небезпеки міжпланетарних конфліктів та зовнішньої агресії.

Підсумовуючи, можна виснувати, що навіть за умови достатнього поширення у Всесвіті життя, в тому числі й розумних його форм, наша земна цивілізація, принаймні поки що, не має можливості контактів з іншими цивілізаціями і навіть їх спостереження. Астросоціологічний парадокс, таким чином, отримує цілком раціональне пояснення. Крім того, “Велике мовчання космосу” за таких обставин не провіщає близької загибелі земної цивілізації внаслідок вступу у високотехнологічну еру.

Поиск по сайту: