Астросоціологічний парадокс

Всуто технологічному відношенні початок космічної ери, який припадає на другу половину XX ст., був ознаменований не тільки виходом людини на навколоземну орбіту або відвіданням Місяця, а й більш далекосяжними (хоча і менш репрезентованими суспільству з причини поки що відсутності конкретного позитивного результату) проектами, пов’язаними з розробкою технологій сканування космічного простору з метою пошуку в ньому ознак іншого, окрім земного, розумного життя.

Розрахунки за формулою Дрейка використовуються як вихідний елемент наукової гіпотези СЕТІ (від перших букв словосполучення Communication with ExtraTerrestrial Intelligence – зв’язок з позаземним інтелектом). Визначений на сьогодні науковцями вік Сонячної зоряної системи – приблизно 4,5 мільярда земних років. Цього часу вистачило, щоб на Землі виникло розумне життя, яке вже досягло тієї межі інтелектуального і технологічного розвитку, за якою відкривається можливість виходу в космічний простір і перших спроб пошуку в ньому ознак присутності інших представників розумного життя. Оскільки ж вік сучасного Всесвіту визначається космологами в межах від 12 до 18 мільярдів земних років, то стає очевидним, що в ньому може існувати чимало цивілізацій, на мільярди років старших за земну.

Визнається також правомірним очікування, що такі “старші” цивілізації вже володіють надзвичайними (порівняно з нашими, земними) технологіями, які дають їм змогу, як мінімум, посилати в космічний простір певні сигнали про своє існування. Паралельно вже з 60х років минулого століття створювались і власні сигнальні інформаційні проекти землян.

Першими кроками стали такі, наприклад, події:

• в 1960 р. американські астрономи з обсерваторії Грін Бенк прослуховують двадцятишестиметровим радіотелескопом зірки Тау Кита та Іпсилон Ерідана на довжині хвилі 21 см із метою виявлення радіовипромінювання, яке можна було б трактувати як штучне;

• в 1961 р. американський радіоастроном Френк Дрейк намагається вловити штучні радіосигнали від зірок Тау Кита та Іпсилон Ерідана;

• починаючи з 1968 р. в дециметровому діапазоні намагався виявити штучні радіосигнали радянський радіоастроном В. Троїцький;

• 1972 р. – американські радіоастрономи Цукерман і Палмер за допомогою 91метрового радіотелескопа Національної радіоастрономічної обсерваторії на хвилі 21 см обстежують з метою виявлення штучного радіовипромінювання 602 зірки. Загалом до 1978 р. було проведено не менше 13 подібних спостережень на хвилях 1.3, 18, 21 см та ін., і об’єктами спостережень стали понад тисячу зірок і кілька галактик;

• 16 листопада 1974 р. з радіотелескопа в Аресібо (ПуертоРико) відбулася перша короткотривала (всього протягом трьох хвилин) трансляція радіосигналу в бік шарового скупчення зірок у сузір’ї Геркулеса.

Однак головним результатом усіх практичних зусиль у цьому напрямі стало усвідомлення так званого астросоціологічного парадокса (АСпарадокс), або, як він називається в західній науці, парадокса Фермі (С. Лем означив даний парадокс як “мовчання космосу”, і ця дещо поетична назва також досить широко використовується в науковому контексті). Під астросоціологічним парадоксом розуміється суперечність між теоретичними припущеннями щодо множинності населених світів і відсутністю явних ознак діяльності позаземних цивілізацій. Як пише В. Лук’янець, “...висновки, зроблені з абстрактнотеоретичних розрахунків, заходять у разючу суперечність з результатами найновішої практики астрофізичних спостережень.

Ця практика на сьогоднішній день не знайшла жодного загальновизнаного “сліду” діяльності більш ранніх цивілізацій, що розпочали свій еволюційний біг на мільярди років раніше цивілізації Землі”.

Під АСпарадоксом мається на увазі не тільки відсутність позитивних результатів СЕТІекспериментів, а й відсутність інших (окрім радіосигналів) слідів діяльності позаземного розуму. У крайньому варіанті АСпарадокс трактується навіть як суперечність між імовірністю існування складніших і розвинутіших, ніж земна, цивілізацій і відсутністю колонізації Землі інопланетянами.

Найпоширеніші версії пояснення АСпарадокса, як правило, зводяться до такого: або наша цивілізація таки єдина в космосі, або вона найрозвинутіша, або, хоча цивілізацій і багато, але вони недовговічні і їх смерть настає не пізніше початку технологічної ери. Так, В. Лук’янець висловлює припущення, що тоді, “коли планетарна цивілізація досить глибоко входить у технологічну фазу своєї еволюції – фазу ризикованої дестабілізації її взаємин з оточуючим її космосом”, її існування припиняється. Остання версія причин АСпарадокса має особливе значення для осмислення землянами перспектив розвитку своєї власної культури. Вона відверто підкріплює досить песимістичні прогнози щодо близького майбутнього людства. Загалом песимізм щодо теперішнього і майбутнього культури є досить характерною (навіть сутнісною) рисою сучасного філософського дискурсу. Такий песимізм не тільки перейшов із XX ст. у ХХІе, а й набуває сьогодні нових ракурсів та інтерпретацій. Ще в минулому столітті занепокоєння та тривогу з приводу перспектив як окремих сфер життєдіяльності людства, так і культури в цілому висловлювали О. Шпенглер, М. Бердяев, М. Гайдеггер, Я. Голосовкер та ін. Про ризики експоненціального розвитку наукомістких технологій у контексті проблем позаземного життя писав Й. Шкловський. Розвиток авангардних технологій на початку XXI ст. не зменшує екзистенційної тривоги мислителів. І відсутність позитивних результатів емпіричних СЕТІдосліджень, не можна не визнати, слугує суттєвим аргументом на користь сумнівів у майбутньому земної цивілізації.

Наприклад, В. Лук’янець уважає, що “проблема “Великого мовчання космосу” (загадка Silentium Universi) – одна з найбільш глибоких і актуальних проблем сучасного природознавства”, сьогодні вона “набуває не тільки світоглядного, але й екзистенційного значення”, а неможливість її наукового пояснення є однією з основних причин, що “...спонукають учасників сучасного інтелектуального дискурсу про глобальну еволюцію піддавати кардинальному переосмисленню ідеологію еволюціонізму епохи Модерну...”.

Таким чином, АСпарадокс є інтригою між раціональним очікуванням і практичними спостереженнями сучасної цивілізації. У цих межах, а саме у специфіці людських очікувань і спостережень, а не в космічному просторі, можливо, слід шукати і пояснення проблеми. Говорячи спрощено: можливо, що людство іноді не тільки вибудовує теоретично помилкові очікування, але і доказів шукає не адекватними реальності технологіями.

Передусім, багато хто з учених, наприклад В. Рубцов, А. Урсул, а пізніше і Л. Гінділіс, звертали увагу на те, що відсутність видимих для земного людства виявів діяльності позаземних цивілізацій аж ніяк не дорівнює відсутності самих цих ПІД, а в постановці АСпарадокса неправомірно ототожнюються явище і сутність. Справді, те, що ми не можемо спостерігати якесь явище або навіть і не маємо про нього правильного, адекватного уявлення, аж ніяк не свідчить, що той феномен не існує як сутність поза межами нашого сприйняття та уявлень.

Наступне зауваження стосується явної передчасності формування астросоціологічного парадокса. В цій сфері досліджень земною наукою фактично зроблені лише перші кроки, і навіть у межах такого вузькоспрямованого завдання, як пошук радіосигналів позаземних цивілізацій, ще не реалізовані якісь систематичні й планомірні дослідження, здатні однозначно забезпечити позитивну чи негативну відповідь. За оцінками Дж. Тартер, у результаті проведених за перші 15 років СЕТІдосліджень була заповнена лише 10~¹⁷ частина всього обсягу необхідного фазового простору пошуків.

Проблемною є і сама методика досліджень. Так, у пошуках радіосигналів намітилися два напрями: спроба вловити сигнали, якими користуються позаземні цивілізації у своїй життєдіяльності (тобто своєрідне “підслуховування”), та пошук сигналів, які, гіпотетично, могли б надсилатись ПЦ спеціально для встановлення контактів з іншими космічними осередками життя. Проте, як абсолютно слушно зауважив відносно першого варіанта таких пошуків Л. Гінділіс, “слід ураховувати, що високорозвинуті ПЦ можуть (і безперечно будуть) використовувати для своїх внутрішніх комунікацій такі засоби і методи, які не приводять до марного розсіювання потужності в космічний простір (тобто можуть використовувати щось схоже на наші радіорелейні лінії, світловоди і т.п.). За таких умов підслуховування стає практично безнадійним”. У даному аспекті методики пошуку слідів життєдіяльності позаземних цивілізацій значний інтерес становить обговорення в сучасній фізиці II Начала термодинаміки, згідно з яким необоротні процеси (а розвиток розумного існування вважається таким) супроводжуються збільшенням ентропії. Згадаймо, що ентропія – це розсіяна частина внутрішньої енергії якоїсь замкнутої системи або енергії всього Всесвіту, яка не може бути якось використана, переведена, зібрана, перетворена в механічну роботу (в широкому розумінні). Як уже сказано, при необоротних процесах у такій системі (або Всесвіті) ентропія постійно зростає. Пошук позаземних цивілізацій на сьогодні ведеться, як уже говорилося, саме як пошук у космосі особливих (тобто з ознаками штучності) енергетичних випромінювань. Іншими словами, вважається, що високорозвинута техногенне (а високий ступінь розвитку розумного життя, як правило, апріорі пов’язується з техногенною цивілізацією) форма позаземного життя за рахунок збільшення ентропії має створювати навколо себе підвищений енергетичний фон. Проте це положення термодинаміки було сформульовано без урахування феномена флуктуацій (відхилень) ентропії, відкритого завдяки фундаментальним теоретичним працям А. Ейнштейна та дослідженням М. Смолуховського і введеного в теорію Л. Больцманом. Феномен флуктуацій тривалий час не враховувався вченими з причин їх (флуктуацій) “мізерності” і “мікроскопічності”.

На думку ж деяких сучасних науковців, загальноприйняте статистичне обґрунтування термодинаміки можна вважати справедликим лише в ситуації ігнорування флуктуацій (тобто воно в принципі є приблизним, відносним), а їх урахування може привести до з’ясування конкретних фізичних меж II Начала термодинаміки і визнання можливої наявності таких фрагментів Всесвіту, для яких воно не є дійсним. Звідси випливає, що космічна цивілізація, яка, гіпотетично, змогла таки цією розсіяною (необоротно – з нашого сучасного земного, точніше, другого термодинамічного, погляду) енергією оволодіти, переходить до енерговикористання, альтернативного всім відомим на сьогодні нашій земній цивілізації. У цьому разі, вийшовши за межі підкорення II Началу термодинаміки, вона зовсім не обов’язково розсіює в просторі свою енергію, – так, як цього не може поки що уникнути наша цивілізація. Ф. Цицин пише: “За межами II Начала космічна цивілізація може в принципі нічого не випромінювати в навколишній простір (з обмеженнями, що визначаються тільки III Началом термодинаміки – неможливістю реалізувати на поверхні сфери Дайсона строго нульову абсолютну температуру). Однак реалізація температури, скажімо, нижчої за температуру реліктового випромінювання, у вказаних умовах принципово цілком можлива (режим поглинання реліктового випромінювання). Така космічна цивілізація могла б бути спостережно відміченою, за достатніх просторових і видимих кутових розмірів, тільки як пляма зниженої температури на небесній сфері. За підтримки ж температури “поверхні” на рівні реліктового випромінювання дана космічна цивілізація стала б взагалі невидимою”.

Власне, наведене демонструє принципову можливість того, що в космічному просторі можуть бути осередки життя, які є недоступними тим методам спостережень, які практикуються сучасною земною наукою. Звісно, таким чином усувається й астросоціологічний парадокс.

Інший вразливий аспект досліджень, що ведуться з метою пошуку ознак діяльності позаземних цивілізацій, полягає в тому, що сигнал потрібно не тільки зареєструвати технічно, а й виділити його саме як штучний. Наприклад, на початковому етапі досліджень Н. Кардашов та ряд інших науковців сформулювали критерії, за якими сигнал нібито можна було б визнати штучним. Однак уже невдовзі були відкриті природні джерела раніше невідомого випромінювання, яке відповідало всім сформульованим “критеріям штучності”.

Нові запропоновані “критерії штучності” також багатьма науковцями оцінюються скептично. Загальна складність проблеми тут полягає в тому, що в будьякому випадку цивілізація буде використовувати об’єктивні закони і механізми випромінювань, і тому будьякі фізичні характеристики сигналу не можуть однозначно засвідчити, що він походить від штучного джерела. Так чи інакше, науковці приходять до висновку, що тут постає проблема смислу, який необхідно помітити в сигналі, а не його фізичних характеристик як таких. Власне, йдеться про те, що “помітити” позаземну цивілізацію можна тільки в процесі встановлення інформаційного контакту.

Є необхідність зробити застереження, чому і в якому сенсі факт реєстрації слідів розумного існування відповідає поняттю встановлення інформаційного контакту. Передусім із викладеного очевидно, що слідами діяльності позаземного розуму та інопланетних цивілізацій ми не можемо на сьогодні визнати суто фізичні процеси і факти космічної реальності, якот різноманітні випромінювання, народження або загибель зірок, утворення чи розпад зоряних систем, їх різноманітні перетворення тощо (що в нашому сприйнятті є аналогічним до так само “природних”, за нашою термінологією, процесів у мікросвіті), незважаючи навіть на можливі відхилення в перебігу цих подій. Хоча теоретично не можна виключати, що високорозвинуті форми існування можуть досягати достатніх для того можливостей, однак ми в жодному разі не спроможні розрізнити “природні” і “штучні” космічні (мікрофізичні) процеси, оскільки в цій сфері здатні тільки реєструвати факти і поки що не можемо усвідомити їх як смисл (звісно, за винятком нами самими здійснених, наприклад, виводів на орбіту супутників, розщеплень атома, створення штучних хімічних речовин і т. п). А саме наявність смислу (сенсу) є для нас ознакою розумної діяльності. Згадаймо, що і наша власна культура визначається насамперед як простір смислів.

Іншими словами, побачити ознаки іншої розумної форми існування означає побачити ознаки не нами створеного смислу.

Але ж побачити в чомусь смисл ніяк неможливо, не досягнувши його елементарного розуміння хоча б як просто невідомої системи знаків або інформації. Сучасна наука ще не дійшла одностайності щодо предметної сфери інформації (чи є вона властивістю всіх матеріальних об’єктів або тільки живих і самокерованих, або ж тільки істот зі свідомістю), але для пошуку позаземних форм розумного існування ці розбіжності не мають жодного значення. Оскільки ведуться пошуки ознак присутності саме розумного існування, тобто істот зі свідомістю, то уникнути як теоретичного, так і практичного використання поняття і феномена інформації неможливо. Інформація ж як повідомлення, передавання або зменшення невизначеності (знову ж таки в результаті отримання повідомлень) здатна реалізуватися тільки як зміст певного зв’язку. Показово, що започаткована в середині XX ст. К. Шенноном та В. Вівером математична теорія інформації самими її засновниками називалася “теорією зв’язку” (the mathematical theory of communication).

Абстрактна схема зв’язку складається з шести компонентів: джерело інформації, передавач, лінія зв’язку, приймач, адресат та джерело перешкод. Таким чином, уже сам факт розпізнавання в космічному просторі ознак розумного життя означає входження у зв’язок з певною формою позаземного існування, іншими словами – наявність здатності встановити інформаційний контакт. Формально це передбачає здатність виступити в ролі адресата (передбаченого джерелом інформації або виключно з власної ініціативи), володіння адекватним передавачу приймачем та технологіями подолання перешкод. Як з цього видно, помітити в космічному просторі ознаки розумного існування ми можемо тільки за умови як розумової, ментальної, смислової контактності (адекватності, можливості взаємообумовленості) джерела інформації та земної цивілізації як адресата, так і суто технологічної контактності позаземного передавача і земного приймача інформації. Спрощуючи, можна сказати, що помітити певну інформацію вже само по собі означає вступити в контакт з її джерелом – що й потрібно було довести.

Ймовірно, що наше сподівання на розгадку “Великого мовчання космосу” є ілюзією, породженою характерною для епохи Модерну беззастережною вірою в можливості власного розуму в його поєднанні з науковою методологією та постмодерновим уявленням про радикальний “прорив” сучасних технологій. І перш ніж переживати розчарування і песимістичні настрої від факту відсутності очікуваних спостережень, варто спробувати дещо точніше сформулювати свої сподівання.

Поиск по сайту: