Навчися соромитися себе набагато більше, ніж інших». Демокрит (460 р. до н.е. — рік смерті невідомий)

Як і Геракліт, Демокрит з багатої аристократичної родини. Народився в м. Абдери на морському узбережжі північного сходу Греції. На відміну від Геракліта, мав веселу вдачу і був оптимістом. У дитинстві займався в перських магів. Вирішальний вплив на формування поглядів Демокрита зробив прибулий з малоазійського міста Мілета філософ Левкіпп. Демокрит став його вірним учнем. Завдяки Левкіппу Демокрит став відомий як представник атомістичної теорії побудови матерії. Демокрит високо цінував науку: «Знайти одне причинне пояснення для мене краще, ніж опанувати перським престолом».

Доля надала йому можливість довести свою любов до науки. Майбутній філософ був молодшим із трьох синів. При розділі батьківської спадщини він узяв собі меншу частку, але грішми. Гроші були потрібні для подорожей. Після восьми років подорожей Демокрит повертається в Абдери жебраком і живе на засоби брата. Від величезної суми в сто талантів не залишилося нічого. За законами Абдер Демокрит - злочинець, тому його притягують до суду за розтрату батьківської спадщини. На суді він не заперечував фактів обвинувачення і з гордістю виголошує захисну промову, у якій відзначив, що гроші не були для нього самоціллю, вони служили лише засобом для подорожей і досліджень: «Я об'їздив більше землі, чим хто-небудь із сучасних мені людей, найдокладнішим чином досліджуючи її, я бачив більше всіх інших людей і земель і розмовляв з великим числом учених чоловіків».

На суді Демокрит нагадав про своє навчання в Левкіппа, а також прочитав частину свого кращого добутку «Великий мирострій». Жителі Абдер, що славились простаками і героями анекдотів того часу, зрозуміли, що перед ними справжній мудрець. Суд зняв з Демокрита всі обвинувачення, а городяни постачили філософа ще більшою сумою грошей, ніж залишив у спадщину батько. За корисні поради місту йому дали прізвисько «Мудрість». Демокрит листувався з відомим лікарем Гіппократом. Городяни запросили Гіппократа вилікувати Демокрита, якого вважали хворим від великої мудрості. Гіппократ застав Демокрита, оточеного згортками і розкраяними трупами тварин. Відповідно до легенди, філософ прожив більш ста років, наприкінці життя втратив зір. Коли відчув повну неміч, добровільно пішов з життя. Це була перша добровільна смерть філософа.

Слава Демокрита-атоміста заступила його заслуги як одного з перших філософів-етиків. Однак і в цій галузі філософії його заслуги великі. У добутку «Про евтимію» («Про гарний стан духу») Демокрит проповідує праведний, на його думку, спосіб життя. Досягнення стану, коли душа перебуває в спокої і рівновазі, не схвильована ніякими страхами, марновірствами або іншими переживаннями, є стан щастя. Воно не залежить ні від вдалого збігу обставин, ні від волі божеств. Воно залежить від людини: «Той, у кого гарний стан духу, завжди прагне до справедливих і законних справ, і тому він наяву і в сні буває радісний, здоровий і безтурботний. А той, хто не дотримує справедливості і не виконує своїх обов'язків, тому заподіює невдоволення спогад про власні дурні вчинки, і він знаходиться в стані страху й самоосуду». У той же час щастя не тільки евтимія, але й евесто (внутрішня стійкість), а також гармонія, розміреність (симетрія).

Шлях до евтимії, що складає в Демокрита сенс життя, пролягає через помірність. Поняття міри було традиційним у багатьох давньогрецьких філософів. Демокрит зробив його головним способом досягнення щастя. Визначником міри і її порушення виступав розум. Задовго до Аристотеля Демокрит стверджує: «Прекрасна в усьому середина: мені не по душі ні надлишок, ні недолік. Інші судження філософа вибудовані в тому ж дусі: «Якщо перевищити міру, то і найприємніше стане найнеприємнішим», «Бажати надмірного личить дитині, а не чоловіку», «Радості роблять найбільшу приємність, коли вони рідкі», «У людей з урівноваженим характером і життя упорядковане». Демокрит погоджується зі східною мудрістю: «Будь не занадто солодкий, щоб тебе не проковтнули, і не занадто гіркий, щоб тебе не виплюнули». Задовго до Спінози він стверджує, що «мужній... той, хто сильніший... за свої пристрасті».

Демокрит призиває бути помірними також в особистих і суспільних справах. Свій заклик він пояснює обмеженими можливостями людини: нічого гарного не вийде ні для нього, ні для інших, якщо дана людина буде брати на себе більше, ніж дозволяють його сили і природні здібності. (Не перешкодило б почути пораду філософа нинішнім носіям безлічі титулів, дипломів і портфелів). Не слід йому приймати занадто багато благ і багатств, якщо доля їх посилає, тому що це може привести до засмучень, тобто, до зла. Тим самим філософ виступає проти жадібності й корисливості ділків, що ставлять свої інтереси вище усього. Скептично мислитель ставиться і до політичних діячів і демагогів, що брали на себе «понад здібності», і це приводило їх до провалів і поразок.

Він жив в епоху, коли вже ясно позначилося відокремлення моралі від моральності. Основою єдності індивіда і суспільства мислитель вважає не суспільство, а індивіда, що було знаком наміченого відчуження особистості від суспільства. Він заперечує моральність як щось таке, що стоїть над індивідом. Моральність має сенс лише тією мірою, у якій служить людині. Не страх, не покарання, а свідомий рух душі — початок дії індивіда. Демокрит підкреслює наявність у людині особливого, інтимного почуття, що є стражем чесноти — почуття сорому, що пов'язується ним з постійною працею, навчанням грамоті, музиці, гімнастиці. Сором — результат входження людини у світ культури, він фіксує, охороняє і стимулює визначену міру оволодіння суспільними формами поведінки. Він першим уводить поняття не тільки сорому, а й обов’язку, і совісті. «Не зі страху, але з почуття обов’язку треба утримуватися від провин». Інші виречення філософа також розкривають внутрішню мотивацію діяльності: «Дурного не говори і не роби, навіть якщо ти один; навчися соромитися себе набагато більше, ніж інших». Сором перед самим собою є явище совісті.

Походження совісті в Демокрита ясно вказує на її суспільний характер: «Без звички до праці діти не навчаться ні письму, ні музиці, ні гімнастиці, ні, нарешті, тому, що найбільшою мірою складає чеснота — здатності викладатися, тому що в цих заняттях звичайно до людини приходить соромливість». Новою у Демокрита була і вимога моральної оцінки людини не тільки за його дії, а й за наміри до дій. Це була вимога моралі більш високої не тільки в порівнянні з античністю, але і з християнством, що пов'язує совість з чеканням загробного суду. Філософ вважав віру в загробне існування і розплату у світі іншому ознакою дурної совісті.

Поиск по сайту: