Добро і зло як полюси ставлення людини до дійсності

У мисленні людини немає понять, що здаються настільки очевидними як добро і зло. Кожна людина на особистому досвіді пізнавала добро і зло, однак від цього воно не стало для теоретиків етики більш зрозумілим. Визначення добра і зла через речі, явища або процеси вже для древніх людей було незадовільним, тому що те, що для одного добро, для іншого може виявитися злом. Крім того, одні й ті ж явища одержують різні оцінки, наприклад, вогонь світить і гріє, але він же може і спалити людину. Добро і зло не можна розуміти лише як явища свідомості, оскільки свідомість відбиває об'єктивну дійсність.

Ключем до розуміння сутності добра і зла є розуміння природи людини. Добро і зло безглузді для ідеальних істот — ангелів — через їхню непогрішність, безглузді вони і для тварин через їхню «природність». Це суто людські поняття, однак, оскільки людина — істота подвійна, біодуховна, то в дані поняття входять як раціональна, так і ірраціональна складова. Як уже відзначалося, боротьба духовного і тваринного начал виявляється в кожнім вчинку людини. Хоча тварини демонструють приклади альтруїзму, добро складає головним чином акти культури. Що для тварини природно, наприклад, боротьба за кинуту кісту, то є злом для людини. З іншого боку, нормальне з погляду культури, зло для тварини, наприклад, освоєння земель, що пустують, на яких жила дана тварина. Це крайності, між якими лежать різні етапи руху або до добра, або до зла. Люди, як тварини, знаходяться на різних з можливих етапів наближення до добра або зла. Тому і схильність, тобто готовність, даної людини в той або інший момент часу до здійснення добра або зла різна.

Нерівність можливостей людей не схожа на рівність шахістів перед початком гри: люди народжуються нерівними і все життям «грають», будучи нерівними. Виховання здатне зменшити або збільшити нерівність.

Еріх Фромм вірно характеризує ситуацію вибору між добром і злом: «Окремі люди не вільні зважитися на користь добра, оскільки структура їхнього характеру втратила здатність діяти у відповідності в добром. Деякі втратили також здатність зважитися на користь зла, оскільки структура їхнього характеру втратила потребу в злі» (Духовна сутність людини.). так само висловлюється й етолог зі світовим іменем Конрад Лоренц: «...Сам злочинець, сповнений жалості до самого себе, вважає себе жертвою суспільства, а наш жаль до соціальних відщепенців заважає нам захищати від них нормальних людей» (Вісім гріхів цивілізованого людства).

Висловлення вчених варто було б узяти до уваги супротивникам страти й оптимістам у справі перевиховання рецидивістів. В авіаторів є термін «точка повернення». Літак, що перелетів її, уже не може повернутися у вихідний пункт, оскільки в нього на це не вистачить пального. Те ж відбувається і з людьми. Дійшовши до визначеного моменту в нездоровому способі життя, людина вже не може трудитися, переносити тяготи і позбавлення щоденності, любити, терпіти і сподіватися на краще життя. Їм потрібно всі негайно і без зусиль. Якби такі люди могли жити, не заважаючи нормальним членам суспільства, можна було б залишити їх у спокої. Але ізольовано вони жити не можуть, якщо їх не ізолювати або знищити. Як людина відрубує заради порятунку охоплену гангреною частина тіла, так і суспільство заради свого благополуччя повинне відтинати носіїв явного зла. У противному випадку воно піддається хронічної стагнації, що часто і відбувається в суспільстві. Захисники прав людини зазвичай забувають, що добро для злочинця обертається злом нормальній людині. При цьому відбувається свого роду оптичний обман свідомості: у рецидивісті, у кілері вбачають людину, хоча людьми вони виглядають лише зовнішньо. За людською оболонкою ховається хижий звір, незрівнянно більш небезпечний звичайного звіра подібністю на людину, умінням мислити і говорити. Скільки безневинних людей стало жертвами цих звірів і захищаючих їх «гуманістів»! «Не швидко відбувається суд над поганими справами; від цього і не страшиться серце синів людських робити зло» (Книга Екклезіаста).

Отже, джерелом добра є культура людини, джерелам зла — його тваринність. Здатність до подвигу йде від культури, здатність до підлості — від тварини. Але що тварині природно, то тварині по імені «людина» — непробачно. Августин фіксує дивне явище: люди бажають щасливого життя, життя з Богом у душі, але щось інше сильніше захоплює їх, і істина ховається від них. Одна й та ж дія має різне значення. Оскільки добро і зло — полюси людського ставлення до дійсності, вони мають значення тільки для людини. У змістовному плані явища добра і зла визначити неможливо, полюси можна визначити тільки як значення чого-небудь для людини. Добро є позитивне значення для даного суб'єкта діяльності (індивіда, малої або великої соціальної групи, населення країни, людства) намірів і дій інших людей, а також речей, явищ і процесів у минулому, сьогоденні і майбутньому. Відповідно до цього визначення, зло є негативним значенням намірів і дій інших людей, а також речей, явищ і процесів у минулому, сьогоденні і майбутньому.

Різноманітні приватні вияви добра і зла визначаються через значення чого-небудь не тільки для окремої людини, але і стосовно малої або великої соціальної групи, населення як суб'єкта суспільства і людства. У цьому смислі добро і зло пов'язані з поняттями вищого, загального, групового й особистого блага. Ці види блага виступають орієнтирами, щодо яких виробляються оцінки чого-небудь як доброго або злого. Скажімо, освіта є добро. У цьому судженні неясно, для кого з людей освіта є добром, можна лише припустити, що вона не для всіх добро. Але що неясно на рівні індивіда, то безсумнівно на рівні групи, суспільства, людства. З іншого боку, добро для окремої людини не завжди виявляється добром для групи або суспільства. Хірург, що оперує лиходія, творить лиходієві добро, однак, видужавши, ця людина буде робити нові злочини. Хірург підкорюється клятві Гіппократа, він бачить у лиходії тільки живу істоту, якій зобов'язаний допомогти, і не має впливу на його майбутнє поводження. Тому конкретні, а не абстрактні судження про добро і зло припускають конкретних адресатів. Добро і зло: для кого? Добро для одного часом виявляється злом для іншого. Додавши до мільярдів індивідів досить велику кількість соціальних груп і населення як суб'єктів суспільства у державних межах, а також людство, одержимо незліченну кількість поєднань добра і зла. Вона настільки велика, що виключає емпіричне дослідження і припускає лише абстрактні міркування.

Добро і зло розглядається ще в деяких ракурсах:

1) На почуттєвому і раціональному рівні. Добро з'являється як задоволення, зло — страждання, приємне і неприємне, радісне і сумне, спокій і тривога, впевненість і непевність і т.д. Уся палітра почуттів виражається в добрі і злі. На почуттєвому рівні смисл буттю людини додає задоволення, воно є вище добро. Злом виступає все те, що протистоїть добру і підриває його, — це страждання. Людина інстинктивно прагне збільшити задоволення і зменшити страждання.

На раціональному рівні добро і зло набувають більш складні форми. Варто відрізняти розсудливість від розумності. розсудливість — це здатність свідомості створювати поняття, складати судження й умовиводи. Розумність же є здатність свідомості виробляти мудрість — знання особливого роду, знання оптимальної стратегії життя індивіда, соціальної групи, суспільства. Злої мудрості не буває, тому на раціональному рівні розрізнення добра і зла є застосовним тільки щодо розуму. Розум сам по собі є добро, оскільки величезною мірою збільшує волю людини. Він дозволяє узагальнити і систематизувати почуттєві відчуття, даючи їм позитивні або негативні оцінки. Більш того, розум піднімає чуттєвість на більш високий ступінь, додає їй властивість духовності. Первісна людина не знала духовної любові, їй був відомий лише статевий потяг. У повсякденній свідомості деяких суспільств, що вважають себе розвиненими, любов і зараз ототожнюється із сексом («Давай займемося любов'ю»...). Справжня любов платонічна, і іншою бути не може. Завдяки розумові облагороджується і супутній їй секс. Однак розум не вільний від плоті і тому він породжує не тільки добро, а і зло. Розум розважливий, але це може бути розрахунок у будівництві споруди або його руйнуванні. Немає числа прикладам зла, що твориться розумом. Узагальнено кажучи, злом є все творення розуму, спрямовані проти кожного з видів блага.

2) Як безпосереднє, так і опосередковане добро і зло. Дана сторона розглянутих явищ показує проблематичність морального вибору, що час від часу доводиться робити кожній людині. Що краще: синиця в руці чи журавель у небі? Що захотіти: меншу користь сьогодні чи велику в майбутньому? Так формулюється проблема вибору. У даному випадку мова йде не про вибір між добром і злом, що не завжди простий і очевидний, а про вибір у межах добра чи зла. У межах добра відбувається вибір варіанта поведінки, що уявляється кращим з набору можливих.

Так, наприклад, молода людина після закінчення школи вибирає навчальний заклад, у якому він бажав би вчитися. Вибір залежить насамперед від цінностей, що домінують у свідомості вчорашнього школяра, потім від можливостей батьків і від здібностей (не тільки розумових, але і вольових, і емоційних) самого абітурієнта. Якби існувала статистика моральних виборів, вона показала б, як багато помилок допускається в юності. Молоді люди нерідко сідають не у свої сани, з яких не можуть зістрибнути і мучаться невірним вибором. Після багатьох літ виявиться, що не треба було вступати в престижний ВНЗ, а краще б піти в скромний технікум або придбати гарну робочу спеціальність.

Показником добра виступає задоволеність працею, захопленість працею, її творчий характер. Ще актуальнішим є вибір супутника життя. Отут доречна приказка: не все те золото, що блищить... Або: краще — ворог гарного. Однак якщо робити однозначний вибір на користь «синиці», тобто, найближчого добра, позбавляється смислу прогнозування і планування майбутньої діяльності. А цього люди не можуть собі дозволити.

Вибір у межах зла звичайно буває вимушеним. Кожна з альтернатив негативна, тому суб'єкт вибору (індивід, соціальна група, суспільство) віддає перевагу найменш значимій альтернативі. В етиці це виразилося в принципі найменшого зла. Застосування медикаментів має побічні наслідки, але краще видужати з побічними наслідками, ніж умерти без них. Виборці вибирають з кандидатів в... не між гарним або поганим, а між поганим і дуже поганим. З погляду принципу найменшого зла можна зрозуміти тезу Хоми Аквінського, відповідно до якої зло є ущербністю добра. Вибір у межах добра або в межах зла може бути помилковим. У цьому випадку добро і зло змінюють свої значення: невірний вибір навчального закладу виявляється злом для абітурієнта, хоча навчання взагалі має позитивне значення. Невірний вибір медикаментів або способу лікування можуть достроково обірвати життя пацієнта, але, можливо, це кращий вихід із ситуації, що створилася.

3) Необхідність і випадковість добра і зла. Двоєдина природа людини і розмаїтість суб'єктів діяльності показують необхідність і випадковість добра і зла. Хоча вчені фіксують різні вияви альтруїзму у тварин, добро все-таки переважно явище культури. Воно систематичне, мотивоване і більш значиме в наслідках, ніж «добро» тваринне. Без добра, усвідомленого розумом, не було би культури в усіх її виявах. Добро творить культуру, культура творить наступне добро. Необхідність добра полягає в тім, що без нього людина не могла б відбутися як духовна істота і не склалося б людське суспільство. Люди, позбавлені з тих або інших причин нормального виховання, як показує досвід, жорстокі в поводженні. А якщо вони до того ж узагалі позбавлені людського спілкування, перетворюються в диких тваринах.

Тарзан і Мауглі романтичні лише у фільмах, дійсність же набагато прозаїчніша і суворіша. Для становлення людини нормальної необхідний якийсь мінімум добра. Випадковість же добра породжується невизначеністю ситуації і розмаїтістю його адресатів. Добро не може існувати постійно і бути адресованим усім людям. У цьому випадку воно позбавилося би смислу. Випадковість добра, як і будь-яка випадковість узагалі, є перетинання двох або більше рядів необхідних дій людей у просторі і часі. Необхідність хліборобу обробляти ґрунт, пересікаючись із необхідністю руху атмосферних потоків, породжує випадкове сприятливе явище — дощ, що дає трудівникові врожай.

Необхідність зла випливає, як уже відзначалося, з біологічної природи людини. Тіло людини функціонує і розвивається за законами, що не завжди сумісні з законами людського духовного спілкування. Це об'єктивний факт, з яким доводиться рахуватися. «Назовні» через людську поведінку виходить те, що об'єктивно необхідне для організму, але негативне для суспільства: жадібність, заздрість, злість, насильство, ненависть, недовіра, пристосовництво, суперництво, страх та інші не кращі властивості. Античність не випадково породила афоризм: «Людина людині — вовк». Як лідерство, так і підпорядкування лідерові генетично зумовлені. Необхідність зла полягає в його генетичній зумовленості.

Здавна у всіх культурах підлягало анафемі тіло. Душа ж вважалася чистою і непорочною. Плоть слід було приборкувати і бичувати, оскільки саме від неї, на думку авторитетів культури, виходило зло. Досвід показав, що приборкування плоті має тимчасовий ефект і лише стосовно конкретних осіб. Приборкування плоті виявилося напівзаходом, непридатним для суспільства в цілому. Ченці і черниці виявлялися не цілком цнотливими, релігійні люди не завжди дотримували настанов, деякі особистості під впливом викиду гормонів чинили зґвалтування. Очевидно, що якщо джерело зла в людському тілі (свідомість і воля можуть його підсилити або зменшити), варто змінити саме тіло. Тисячолітні безуспішні спроби змінити душу людини, не торкаючи його тіла, показують необхідність зміни тіла. Результат такої зміни невизначений і тим самим небезпечний, але інакше зло не викорінити.

Випадковість зла твориться за тією ж схемою, що і випадковість добра (фатальна помилка, збіг обставин і т.п.). Існує випадковість народження даної людини в родині міністра або в родині робітника, випадковість якостей лідера або аутсайдера і т.д. Звичайно, ці випадки відносні. З погляду найближчого оточення або суспільства, зовсім випадкова стать народженого, час народження і т.д., але все це не випадково з погляду генетики чоловіка, дружини і кровних родичів. Те саме можна сказати і про інше - не зустрілися б випадково папа з мамою, не було б мене і моїх особистих якостей.

4) Перехід добра в зло і зла в добро. Добро і зло припускають одне одного, одне без іншого не визначається. Правда — добро, але не в тому випадку, коли лікар говорить хворому про невиліковність його хвороби. Право людини на життя — добро, але добро для кого: убивці чи його жертв? Добро на перевірку іноді виявляється злом, що, своєю чергою, виступає у вигляді добра. У той же час добро і зло становлять несиметричне відношення. Можливості зла ширші можливостей добра, оскільки для його творення потрібно менше зусиль і є менше перешкод.

Критерії оцінки добра і зла є в різних етичних вченнях. У зв'язку з ними функціонувало популярне в минулому поняття чесноти. Чеснота — фундаментальне поняття етики, що виражає готовність і здатність особистості свідомо і твердо додержуватися добра. Чеснота — це творення добра, як визначали її деякі філософи. Сократ і Платон виділяли чотири основних чесноти: мудрість (розважливість), справедливість, мужність, помірність. У залежності від основного змісту тієї або іншої історичної епохи змінюється склад актуальних чеснот, наприклад, у XX столітті актуальною стала інформованість (не освіченість), але за всіх часів чеснота орієнтується на той або інший вид блага і не пов'язується з якими-небудь конкретними цілями. Їй протистоїть порок, з яким у чесноти не може бути ніяких компромісів. Якщо добро і зло об'єктивно можуть мінятися значеннями, то чеснота не змінює свого значення в зв'язку з пороком. Пояснення цьому факту міститься у свідомості людини: чеснота або порок — свідомо творені дії, у той час як добро і зло існують не тільки суб'єктивно, а й об'єктивно.

Поняття добра і зла є базовими для інших етичних категорій. Всі інші категорії етики конкретизують, деталізують сторони добра і зла.

4. Моральність і справедливість

Одним з найбільш проблемних і емоційно напружених понять етики і повсякденної свідомості є поняття справедливості і пов'язане з ним поняття соціальної справедливості. Людині легше перенести несвободу і нерівність, ніж несправедливість.

У давньогрецькій мові справедливість позначалася словом «дике», що мало значення «правильний», «належний» на противагу «схоліа дике», що означало «помилковий звичай». На латині справедливість позначалася словом «юстиція», що мало значення, крім справедливості, ще і «правосуддя». У римському праві, незважаючи на його класовий характер, ще не було такого великого розриву між природним і позитивним правом, як у даний час, тому слово «юстиція» сприймалося як антипод несправедливості.

Явище справедливості виникає лише в рамках якої-небудь спільноти людей. Люди пов'язані загальною діяльністю. Постановка питання про справедливість припускає включення носіїв відносини справедливості в якусь цілісну систему.

Справедливість — дитя незадоволеності людини життям. Задоволена людина в справедливості не має потреби, і не говорить про неї, навіть будучи членом розвиненого суспільства. Однак таких людей дуже мало і навряд чи вони відчувають задоволення життям протягом усього свого життя. Як писав Геракліт, «у бога все прекрасно і добре, і справедливо, люди ж одне вважають справедливим, інше — несправедливим».

Справедливість припускає якийсь рівень згоди між членами спільноти з приводу суспільно значимих цінностей. Тому до неї застосовне таке визначення: справедливість є прагнення до індивідуального або групового блага. Прагнення до вищого або суспільного блага називається соціальною справедливістю.

У повсякденній свідомості і навіть в етичних здобутках справедливість нерідко асоціюється з рівністю. Зв'язок цих понять безсумнівний, однак вони нетотожні. Справедливість збігається з рівністю епізодично: у деяких випадках у формальній рівності (наприклад, для усіх встановлюються однакові правила в спортивних змаганнях, однакові права й обов'язки для осіб, що займають однакові посади), іноді у фактичній рівності (наприклад, при визначенні мінімальної заробітної плати або прожиткового мінімуму) і ніколи в зрівнялівці і круговій поруці. Мнима тотожність даних понять йде «знизу», від маси пригноблених і експлуатованих людей.

Складнішим є співвідношення розглянутого поняття з правом. Справедливість — один з ідеалів природного права. У принципі він повинен втілитися в кожній нормі позитивного права. До того ж справедливість одержала інтуїтивно сприймане кількісне вираження, що дозволяє використовувати її у вирішенні практичних питань (ваги Феміди) у різних галузях громадського життя. У силу історичних особливостей російського, радянського і пострадянського суспільств утворився великий відрив норм позитивного права від ідеалів природного права. Правом стала іменуватися воля держави, виражена в нормах, а вони загальнообов'язкові для усіх. Однак сваволя держави вимагала ідеологічного камуфляжу начебто відомого висловлення: наш суд найсправедливіший і гуманніший у світі. Ідеологія держави не може допустити, щоб один з його найважливіших інститутів не мав морального виправдання. З цією метою починаються спроби теоретично обґрунтувати органічну єдність діючого права і справедливості.

Ідеал справедливості виник поза правом у практичних відносинах людей, набагато раніш права і використовується людьми не тільки в галузі права...

Загальне уявлення про справедливість часто пов'язується з розподілом чого-небудь між людьми. Це розподіл моральних і матеріальних стимулів, про що пишуть більше всього. Разом з тим, поняття справедливості містить у собі надання або необмеження можливостей діяльності («рівні можливості»), а також винагороду по заслугах у негативному смислі, тобто, покарання за провини і злочини. У смисловому плані справедливість багатолика, вона породжується різними обставинами й умовами життя людей. Коли рід голодував, кращий шматок давали сильному, а не слабкому, як повинно бути за природним правом. Пояснювалося це тим, що сильний член роду міг, полюючи, принести їжу всім. В роки війни деякі радянські громадяни, ризикуючи життям, укривали євреїв. Робили це з почуття жалю і солідарності з гнаними і переслідуваними. Це теж було справедливо, але поза всяким зв'язком із правом.

Відповідно до суб'єктів справедливості і можливостей розбіжностей їхніх інтересів, можна виділити кілька видів справедливості:

1) Історично першим видом справедливості були відновлення або встановлення рівноваги відносин між суб'єктами діяльності. Повсякденне вираження «відновити справедливість» означає не що інше як відновлення втраченого раніше рівноважного стану з іншим суб'єктом. Механістичний термін «рівновага» наповняється конкретним змістом різних ситуацій. На це недвозначно вказує таліонне право, у якому таліон означав буквальне відшкодування нанесеного збитку і не зводився тільки до кровної помсти. Відновлення рівноваги у відносинах між суб'єктами може виражатися в приношенні вибачень кривдником скривдженому, у відшкодуванні нанесеного матеріального збитку, у наданні рівних прав обвинуваченню і захисту в суді, у наданні рівних умов учасникам змагань або трудових колективів виробничої діяльності і т.д. Сутність «рівноважності» відносин полягає в створенні однакових умов життя учасникам таких відносин.

2) Справедливість — еквівалент людських дій. Продавець і покупець до зустрічі на ринку раніше не знали один одного, а зараз між ними може бути встановлене відношення еквівалента: за таку-то кількість і якість товару покупець платить обговорену кількість грошей. Еквівалент може бути присутнім у трудовій діяльності: скільки заробив, стільки й одержи.

Відповідно до заслуг розподіляються почесті, нагороди, матеріальні блага, медалі, титули, учені ступені і звання і т.д. У негативному смислі еквівалентність виявляється у відповідності провини або злочину покаранню. Еквівалентність у даному випадку полягає не і буквальній відповідності покарання злочинові. Його неможливо установити з природничонауковою точністю. Еквівалентність виражається в сталості і повторюваності тих самих покарань за ті самі злочини. Коли за навмисне убивство Іванова присуджують до довічного позбавлення волі, а Петрова за таке ж діяння засуджують до десяти років позбавлення волі, справедливість явно порушена. Еквівалентність як вид справедливості виражається в тім, що чаші ваг Феміди знаходяться на одному рівні.

3) Справедливість як гуманізм. Цей вид справедливості має місце у відносинах працездатних і (або) багатих людей, з одного боку, і непрацездатних і бідних людей, з іншої сторони. У цих відносинах уже немає ні рівноваги, ні еквівалента. Дитина ще не може бути корисний кому-небудь, інвалід і старий уже не можуть бути корисні. У даному випадку справедливість очищена від розумінь реваншу або користі. Вона безкорислива і встановлюється без розрахунку на відповідний хід. Добродійність, якою займалися деякі підприємці, не є справедливістю, якщо підприємець одержує за свої пожертвування податкові пільги. Це розважливе лицемірство: затрачу менше грошей на виплату податків, так ще і придбаю славу благодійника.

У XX столітті адресатами гуманізму стали вже не окремі люди, а цілі народи і країни, що одержують гуманітарну допомогу. У цьому вбачається часткова компенсація за покалічені долі, за несправедливість доль, за несправедливість суспільства, у якому сильні можуть гнітити й експлуатувати слабких. Багатство не існує без бідності, тому пожертвування багатого бідному виглядає не тільки як милостиня, але і покаяння, часом лицемірне.

4) Попереджуюча (превентивна) справедливість. Сутність даного виду полягає в попередженні зла. Звичайне попередження здійснюється між індивідами або державами, коли зазначені суб'єкти думають, що для нього є достатні підстави. Переконаний у настанні зла індивід робить визначені зусилля для його недопущення. Це відбувається звичайно всупереч інтересам інших осіб і навіть усупереч деяким нормам моральності. Одна з них — «не донеси на ближнього свого» — у випадку абстрактного тлумачення здатна перешкоджати попередженню зла. Вважається мерзенним і непорядним доносити на ближнього, але ближній замишляє вбивство або пограбування... Перешкодити цьому — виходить, допомогти потенційній жертві, а в кінцевому рахунку і самому «ближньому». Нехай читач сам вирішить, як він вчинив би в даному випадку, чи буде утішена його совість дотриманням заповіді «не донеси». Більшість населення ряду країн виступає за страту серійних убивць не з почуття помсти (хоча буває і таке) або кровожерливості, а з розумінь попередження нових убивств. Страта для них є гарантією, що цей маніяк більше нікого не позбавить життя. При винесенні смертних вироків можливі помилки, що характерно в будь-яких масових процесах (у даному випадку судових розглядах). Але і при довічному позбавленні волі не менш можливі втечі засуджених, і смерть наздоганяє ще деяких неповинних людей.

5) Організаційна справедливість. Складається в оптимальному розподілі соціальних ролей при досягненні загальної мети. Так, у книзі «Держава» Платон виклав свій проект ідеальної держави. Він поділяє населення на групи за моральними якостями людей і їх здібностями. Державою повинні правити філософи як носії мудрості і наукових знань. Охорону держави від внутрішніх і зовнішніх ворогів покликані здійснювати воїни-вартові. Виробництвом і торгівлею займаються люди з більш низькими соціальними статусами. Основним принципом держави є справедливість. Проблемою в такому суспільстві є лише права людини і соціальна мобільність, але якщо права дотримуються і мобільність досить вільна, не можна не визнати правоту філософа. Якби раптом шестерня в годинному механізмі здумала змінити свою функцію, зупинився б годинник. Якби барабан став виконувати соло замість скрипки, вийшла б какофонія. Організаційна справедливість застосовна не тільки до суспільства в цілому, але і до малих соціальних груп, до колективів. Незлагодженість роботи деяких колективів пояснюється саме порушенням організаційної справедливості. Трудові ролі іноді розподіляються не за здібностями членів колективу, а за іншими принципами.

6) Процедурна справедливість. Сутність процедурної справедливості полягає у виробленні способу здійснення зазначених вище видів справедливості. Елементарний приклад недотримання цього виду справедливості можна бачити при розіграші різних лотерей. Даний вид справедливості властивий тільки високо розвиненим суспільствам. Члени менш розвитих суспільств не розуміють величезного значення процедури, її вони вважають несуттєвою і заморочливою справою. Східним слов'янам властива приголомшлива байдужість до процедурної справедливості від обрахування й обваження в магазині до принципів керування суспільством. На відміну від допитливих громадян держав західного світу, «совки» змирились з горезвісним принципом «демократичного централізму», за якого низи беззастережно підкорялися верхам у прийнятті будь-яких рішень, які вторгаються навіть в особисте життя людини, із багатоступінчастістю виборів, з формуванням виборчих комісій діючою адміністрацією щодо власних перевиборів, з відсутністю контролю виборців за роботою виборчих комісій, із платою при звертанні в суд з приводу реалізації своїх конституційних прав, з оплатою реєстрації народження, шлюбів, розводів і смертей і інших перлин комуністичної і посткомуністичної епохи.

Найчастіше процедурна справедливість і її порушення мають місце й у виборчому праві. В даний час обговорюється питання про основні виборчі системи: мажоритарну і пропорційну. Та й інша мають достоїнства і недоліки. Однак загальним недоліком обох систем є голосування бюлетенями. Контроль за їхньою кількістю і розподілом здійснює діюча влада, а вона є зацікавленою стороною. Голосувати бюлетенями — те ж саме, що зважувати продукти на ринку чавунними гирями. В обох випадках підробка відбувається просто. За сучасного рівня розвитку електроніки неважко організувати голосування електронним способом.

Усі види справедливості позначені прагненням до того або іншого виду блага. У кожної людини своє розуміння справедливості і тому, начебто, неможливо виробити якесь загальне для всіх поняття справедливості. Існують критерії справедливості за явної незгоди частини членів суспільства або колективу: 1) не ущемляються права і свободи кожної окремої людини; 2) спільність людей, до якого належить даний індивід, зберігає стабільність і життєздатність.

Існує й інший вид справедливості — соціальна справедливість. Він функціонує у відносинах великих соціальних груп, у масштабі суспільства і людства. Особистісні контакти індивідів - це винятки з правила, а не правило. Проте кожний відчуває на собі наявність або відсутність соціальної справедливості. Соціальна справедливість — це система суспільних інститутів, що не в одиничних діях, а за своєю структурою постійно забезпечує задовольняючий, щонайменше, більшість членів суспільства розподіл політичних, юридичних, економічних і інших прав і матеріальних цінностей.

З приводу поняття соціальної справедливості існують ряд концепцій, кожна з яких показує ту або іншу грань цього явища.

1) Егалітаристська концепція. Виходить із близькості або тотожності понять справедливості і рівності. Зближення зазначених понять характерно для несоціалістичного егалітаристського світогляду. Як писав Ж.-Ж.Руссо, «жоден громадянин не повинен бути настільки бути настільки багатий, щоб могти купити іншого, і жоден настільки бідний, щоб бути змушеним продавати себе».

2) Ревізіоністсько-ліберальна концепція. Виходить з можливості збалансувати волю і рівність. Політична рівність повинна бути підкріплена рівністю майновою, щоб уникнути масової убогості, з одного боку, і захоплення державної влади великими власниками.

3) Меритократична концепція (мерит — заслуга, достоїнство). Припускає конструювання такої соціальної системи, у якій кожному громадянинові надана можливість одержати статус і пов'язані з ним блага відповідно до своїх заслуг. Поняття заслуг у тім або іншому типі суспільства різні, але в демократичному суспільстві передбачається, що такими заслугами є таланти, зусилля, прийняття ризику, роль у досягненні кінцевого результату.

Поиск по сайту: