Проблема інфляції в Україні

Посудіть самі: українські інвестиції в основний капітал фінансуються переважно за рахунок власних коштів підприємств, однак їх можливості щодо самофінансування зменшуються. Незважаючи на те, що обсяги банківських кредитів доволі швидко зростають (так, за останні шість років їх частка у загальному обсязі фінансування інвестицій в основний капітал подвоїлася, сягнувши 14,8%), вони ще не відіграють належної ролі. Адже недостатня норма прибутку багатьох підприємств не дає їм змоги активніше звертатися до послуг банків, особливо за довгостроковими кредитами. Мало того, аналіз структури вітчизняного кредитування доводить, що збільшення обсягів довгострокових позик в основному викликане суттєвою активізацією банків у наданні кредитів населенню на купівлю нерухомості, автомобілів, інших товарів тривалого користування. Це, звичайно, свідчить про поліпшення умов для задоволення споживчих потреб населення, однак не є визначальним чинником сталого економічного зростання, до того ж є додатковим потенційним фактором ризику для банківської і фінансової системи загалом.

Водночас унаслідок серйозних ризиків, у тому числі й через значну невизначеність із майбутніми рівнями інфляції, не відбувається суттєвих зрушень у нарощуванні обсягів інвестиційних та інноваційних кредитів.

Нестабільне макроекономічне середовище та непевність щодо того, в якому напрямі змінюватиметься інфляція у тривалій перспективі, позначаються і на структурі банківських кредитів за видами економічної діяльності як в Україні, так і в інших державах із перехідними економіками. Так, якщо у нас попит на кредитні кошти значною мірою генерується галузями швидкого обігу, а саме підприємствами оптової і роздрібної торгівлі, то в країнах, де інфляцію знижено до 3-4% за рік та створено стабільну законодавчу базу для захисту прав кредиторів, запит на кредитні ресурси більшою мірою формують сфери, відповідальні за розвиток і основного капіталу, і так званого людського (освіта, охорона здоров'я, комунікації) [7, с. 20]. Певною мірою завдяки цьому забезпечуються стабільні темпи зростання у довгостроковій перспективі.

№ 38

Безробіття, його причини і типи. «Ціна» беробіття.

Безробіття - це соціально-економічне явище, за якого частина працездатного населення не може знайти роботу, стає відносно надлишковою, поповнюючи резервну армію праці.

Безробіття в ринковій економіці - це стан ринку робочої сили за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї. Безробіття має циклічний характер.

Безробітними за класифікацією Міжнародної організації праці є особи, зареєстровані на біржі праці, які активно шукають роботу. Тимчасово звільнені й ті, хто має намір приступити до роботи протягом 30 днів, вважаються безробітними, якщо вони і не виконують другої вимоги щодо активних пошуків роботи. До незайнятого належить те населення, яке відмовляється від пропонованої йому роботи. Сукупність зайнятого і безробітного населення називається самодіяльним населенням.

У процесі класифікації економічно активного населення, віднесення його до тієї чи іншої групи найскладнішим є чітке розмежування безробітних і незайнятих. Крайні випадки розрізнити неважко. Деякі люди роблять все, аби тільки знайти роботу, водночас інших важко примусити працювати, але навіть і серед тих людей, які активно шукають роботу, є такі, що відхилять надані їм пропозиції, сподіваючись знайти щось краще. Люди, які кажуть, що не можуть знайти роботу, мають на увазі, що вони не можуть знайти місце роботи, де їм би хотілося працювати. Ті, хто говорить, що вони не хочуть працювати, мають на увазі, що вони не хочуть працювати на жодній з робіт, які можуть знайти. У деяких випадках відмінність між цими двома ситуаціями стає просто невидимою.

Безробіття уперше виникло у Великобританії на початку ХІХ ст. Проте до кінця століття воно не мало масового характеру, зростало лише в період економічних криз. Так, у США в 1920-1929 рр. середня кількість безробітних становила 2,2 млн. чол., а в 30-х - близько 20% осіб найманої праці.

Першу спробу пояснити сутність безробіття зробив англійський економіст Т.Мальтус. Він пояснив його надто швидким зростанням населення, яке випереджає збільшення кількості засобів до існування. Причину такого явища він вбачав у вічному біологічному законі, властивому всім живим істотам, - розмножуватися швидше, ніж збільшується кількість засобів до існування. Ця теорія з певними модифікаціями існує й нині. Засобами усунення безробіття Мальтус і неомальтузіанці вважають війни, епідемії, свідоме обмеження народжуваності та ін.

Ще одна концепція безробіття (класичний підхід) не вбачає у безробітті серйозної економічної проблеми, оскільки причиною його вважає надто високу заробітну плату, а в умовах вільного ринку такий стан довго зберігатися не може. Дійовим заходом проти безробіття вважається зниження заробітної плати до рівня економічної рівноваги. Безробіття зумовлене комплексом причин:

-- структурними змінами в економіці;

-- нерівномірністю розвитку продуктивних сил у народному господарстві, в окремих регіонах;

-- постійним прогресом техніки, особливо його революційної форми - НТР;

-- пошуком працівниками нових робочих місць, де вища заробітна плата, змістовніша робота;

-- диспропорційністю розвитку економіки;

-- обмеженістю попиту на товари і послуги тощо.

Розрізняють такі види безробіття:

-- фрикційне;

-- структурне;

-- циклічне.

Фрикційне безробіття виникає тоді, коли частина людей добровільно змінює місце роботи, частина шукає нову роботу через звільнення, частина тимчасово втратила сезонну роботу, а частина, особливо молодь, вперше шукає роботу. Фрикційне безробіття вважається неминучим і деякою мірою бажаним, оскільки частина працівників тимчасово втративши роботу, переходить з низькооплачуваної, малопродуктивної роботи на вище оплачувану і продуктивну. Це означає більші доходи для робітників і раціональний розподіл трудових ресурсів, а отже і більший реальний обсяг національного продукту.

Структурне безробіття є продовженням фрикційного. Воно виникає тоді, коли в результаті НТП відбуваються важливі зміни в техніці, технології та організації виробництва, які змінюють структуру попиту на робочу силу. Ці зміни призводять до того, що попит на деякі професії зменшується або взагалі зникає, а на інші професії, яких раніше не існувало, зростає. "Структурні" безробітні не можуть знайти роботу без відповідної перепідготовки, додаткового навчання, а то і місця проживання. Фрикційне безробіття має короткостроковий характер, а структурне - довгостроковий, тому і вважається більш важким.

Циклічне безробіття виникає за циклічних спадів, коли відбувається скорочення обсягів виробництва. Внаслідок цього падає сукупний попит на робочу силу і зайнятість скорочується, а безробіття зростає.

«Ціна» беробіття.

Безробіття вважається, з одного боку, важливим стимулятором активності працюючого населення, а з другого - великим суспільним лихом. До негативних наслідків безробіття можна віднести:

* зменшення рівня життя;

* поява невпевненості в майбутньому;

* морально-психологічної травми (зайва людина);

* виникнення почуття власної неповноцінності;

* зниження кваліфікації працівників;

* ріст злочинності та ін.

Різноманітність типів безробіття дуже ускладнює завдання його скорочення. Оскільки єдиних "ліків від безробіття" бути не може, то для вирішення цієї проблеми доводиться використовувати різні методи, заходи як на рівні держави, так і на рівні підприємств.

№ 39

Економічні функції держави в умовах ринку.

Регулюючі функції держави в ринковій економіці зводяться до трьох основних — законодавчої, стабілізуючої, розподільчої.

Законодавча функція передбачає, що держава розробляє систему економічних, соціальних та організаційно-господарських законів і постанов, які встановлюють певні «правила гри», тобто правові засади ринкової економіки, таким чином, гарантуючи однакові права й можливості для суб'єктів усіх форм власності і господарювання.

Стабілізуюча функція держави полягає у підтриманні високого рівня зайнятості та цінової рівноваги, а також у стимулюванні економічного зростання. Для цього держава: 1) визначає цілі, напрями і пріоритети економічного розвитку, виділяє відповідні ресурси для їхньої реалізації, використовує грошово-кредитні та бюджетно-податкові важелі; 2) бере на себе організацію пропозиції грошей; 3) забезпечує зайнятість населення і стабільний рівень цін, проводячи відповідну фіскальну і кредитно-грошову політику, спрямовану на запобігання інфляції та безробіттю.

Розподільча функція пов'язана, з одного боку, з досягненням більш справедливого розподілу доходів у суспільстві, а з другого — з більш ефективним розміщенням ресурсів у ринковій економіці. Для здійснення цієї функції, яка сприяє виправленню певних недоліків ринкової системи, держава: 1) здійснює перерозподіл коштів груп населення, які мають високі доходи, на користь непрацездатних і малозабезпечених, проводячи відповідну фіскальну політику, політику регулювання цін; 2) установлює і контролює мінімальний розмір заробітної плати; 3) бере на себе функцію забезпечення суспільними благами, у виробництві яких приватні та колективні суб'єкти не зацікавлені, однак без цих благ не можливе існування суспільства.

№ 40

Методи державного регулювання ринкової економіки.

Охарактеризовані форми державного регулювання, функціонування і розвитку ринкової економіки грунтуються на використанні значної кількості методів. Під методами державного регулювання ринкової економіки мають на увазі способи впливу держави за допомогою законодавчих актів і виконавчих органів на підприємницьку діяльність, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою забезпечення їх ефективної діяльності відповідно до інтересів суспільства.

Економічною наукою охарактеризовано зміст та здійснено класифікацію методів регулювання ринкової економіки, яка подана на рисунку 18.1.

Економічні методи державного регулювання ринкової економіки передбачають формування державою матеріальних та фінансових стимулів для ефективної підприємницької діяльності шляхом впливу на економічні інтереси суб'єктів господарювання, що визначає поведінку останніх. Ці методи передбачають використання ставки оподаткування, зміну облікової ставки центральним банком країни, регулювання цін і тарифів, валютне регулювання, норми амортизації.

Адміністративні методи ґрунтуються на застосуванні сили державної влади шляхом примусу, заборони або дозволу. Ці методи охоплюють і правові, якими визначаються "правила гри" суб'єктів господарювання. Адміністративні методи регулювання ринкової економіки застосовуються для попередження тенденцій до монополізму у сфері охорони навколишнього середовища, соціального захисту населення та захисту національних інтересів держави на міжнародній арені, реалізації державних програм. Для цього використовуються закони, укази, декрети, ліцензування, квотування, фіксування рівня цін, різноманітні стандарти і нормативи, контроль за дотриманням законодавства, санкції за їх порушення.

Методи державного регулювання ринкової економіки, які мають орієнтовний, рекомендаційний характер, належать до індикативних. Індикативними є економічні методи, які можна зарахувати до опосередковата засобів державного впливу на функціонування і розвиток ринкової економіки. У практиці регулювання ринкової економіки широко використовуються прямі методи регулювання. Це відбувається тоді, коли держава безпосередньо втручається у протікання економічних процесів, що характерно для адміністративних методів (крім правових, які належать до непрямих методів державного регулювання ринкової економіки). Для | цього використовуються такі інструменти, як державні контракти, замовлення, субсидії, субвенції, дотації, прямі витрати уряду.

Отже, для державного регулювання ринкової економіки використовується значна кількість методів, здатних забезпечити її ефективне функціонування і розвиток в інтересах усього суспільства.

№ 41

Суть і структура світового господарства.

Світове господарство — це сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин. Воно являє собою глобальний економічний організм, в якому склалися і зростають взаємозв’язок і взаємозалежність усіх країн і народів світу.

Етапи розвитку світового господарства:

I — кінець XIX — початок 20-х років XX ст.;

II — друга третина 20-х років — кінець 80-х років XX ст.;

III — кінець 80-х — початок 90-х років XX ст. і продовжується нині.

Світове господарство - являє собою сукупність соціальних економік і особливої сфери суспільно-виробничих зв'язків, що виходять територіальні межі окремих країн міжнародних, економічних відносин. В сучасних умовах економічна замкнутість нац. господарства не лише не раціонально, бо позбавляє економіку відособленої країни переваг, що випливають з міжнародного поділу праці, спеціалізації та кооперації, а й практично неможлива. Таким чином поняття с/г не можна зводити до простої суми нац. економік не меншою мірою його суть визначається зв'язком між нац. госп., який забезпечує їхню реальну єдність на основі міжнародного поділу праці науково-технічної виробничої кооперації. В міжнародній торгівлі валютних і кредитних відносин, тобто міжнародними ек. відносинами.

Міжнародні економічні відносини - являють собою систему госп. відносин між різними країнами світу. Елементами цієї системи є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво; вивіз капіталу і міжнародний кредит; світова торгівля; міграція робочої сили; міжнародні валютні відносини. Особливості розвитку сучасного господарства є:

1 Прагнення до цілісності, єдності світового господарства.

2 Вплив НТР на процес утворення єдиного світового господарства, оскільки завдяки впливу розширюються можливості міжнародного транспорту. Створюються єдині телекомунікаційні системи і широке застосування комп'ютерної техніки.

3. Поглиблення міжнародного поділу праці, міжнародної спеціалізації і кооперації.

4. Відбуваються створення великої кількості міжнародних економічних організацій.

Структура світового господарства:

- міжнародна виробничо-інвестиційна сфера;

- міжнародні науково-технічні відносини;

- світовий ринок та світова торгівля;

- міжнародний рух капіталів;

- міжнародні валютні відносини;

- міжнародна міграція робочої сили;

- міжнародна транспортна система та зв'язок;

- міжнародна інформаційна система.

Світове господарство - система, що має багато складних структур.

Структура - внутрішня будова системи та сукупність стійких зв'язків у ній, що забезпечують її цілісність.

Кожна система має цілу множину структур. Наприклад, в географії господарства розрізняють такі прості структури, як галузеву, суспільну, політичну, функціональну, територіальну тощо, а також складні структури - соціально-економічну, функціонально-господарську, територіально-господарську та інші.

З-поміж численних структур світового господарства найважливішими є соціально-економічна, функціонально-господарська та територіальна. Під соціально-економічною структурою розуміють співвідношення економічних укладів і систем власності, характер взаємодії держави і приватного капіталу, розстановку політичних та економічних сил у державах та в світі в цілому. (нужно проверить)

№ 42

Сучасні форми міжнародного економічного співробітництва.

В сучасних умовах міжнародне співробітництво України відбувається в таких основних формах:

1.науково-технічне співробітництво;

2.взаємовигідна міжнародна торгівля (зовнішня торгівля);

3.надання кредитів і позик, в тому числі і безвідплатних;

4.створення спільних підприємств;

5.спеціалізація і кооперування виробництва;

6.торгівля технологіями, або спеціалізація на виробництві комплектуючого обладнання;

7.спільна участь зацікавлених країн у розробці багатих природних ресурсів;

8.іноземні інвестиції як найважливіша форма стимулювання розвитку економіки країни;

9.міжнародний туризм;

10.культурні зв’язки між країнами світу.

Сучасний розвиток світового господарства супроводжується розвитком різних форм міжнародного співробітництва, що являють собою систему техніко-економічних, організаційно-економічних і виробничих відносин між економічними суб’єктами різних країн.

1.міжнародна торгівля;

2.міжнародний рух капіталів;

3.міжнародна міграція робочої сили;

4.міжнародний обмін технологіями;

5.міжнародні валютні відносини;

6.міжнародні кредитні відносини.

На сучасному етапі міжнародних економічних відносин вирішальну роль відіграє міжнародна торгівля. Міжнародна торгівля – це торгівля між країнами, яка складається із імпорту та експорту товарів і послуг. Вона створює велику кількість переваг, що стимулюють економічний розвиток окремих країн, сприяє поширенню нових ідей та технологій. Завдяки їй держави отримують можливість імпортувати продукцію, яку вони не

виробляють самі.

В сучасних умовах господарювання важливою формою міжнародних економічних відносин стає міжнародний рух капіталу (експорт капіталу). Головною причиною вивозу капіталу є його відносний надлишок і монополізація національного ринку, що не гарантує його прибуткового застосування. Тому капітал спрямовується за кордон у пошуках більш високого прибутку. Вивіз капіталу здійснюється в таких основних формах: прямі інвестиції,

портфельні інвестиції, середньо- та довгострокові кредити позичкового капіталу.

Прямі інвестиції – це форма експорту капіталу, яка дає можливість прямого контролю за іноземними підприємствами та компаніями. Вивіз капіталу в розмірах, що не дають право прямого контролю, веде до створення портфельних інвестицій. Позичковий капітал вивозиться у вигляді міжнародних позик, що надається як державами, так і міжнародними

кредитними організаціями.

Міжнародна міграція робочої сили проявляється в еміграції (виїзд за кордон) та імміграції (приїзд з-за кордону). Основними факторами, що зумовлюють еміграцію робочої сили є: нерівномірність нагромадження капіталу; перенаселення, яке викликає безробіття в одних країнах та недостача дешевої робочої сили в інших.

Міжнародний обмін технологіями (міжнародні науково-технічні відносини) – продаж готових товарів, комплексного устаткування для виробництва, а також патентів, ліцензій, ноу-хау. Така форма міжнародного співробітництва має двояку мету: по-перше, технології продаються як звичайний товар, а по-друге, продаж технологій використовується як ефективний засіб конкурентної боротьби на світовому ринку.

Міжнародні валютні відносини – це повсякденні зв’язки між приватними особами, фірмами, банками на валютних та грошових ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних та валютних операцій.

Міжнародні кредитні відносини – це надання в масштабі світового господарства валютних і товарних ресурсів на умовах повернення, строковості й платності. Суб’єктами (кредиторами і позичальниками) міжнародних кредитних відносин виступають банківські та промислові корпорації, державні організації, міжнародні й регіональні

фінансово-кредитні інститути.

Поиск по сайту: